Уривок з третьої частини трилогії «Літопис Сірого Ордену. Пісня дібров» Павла Дерев’янка

Сьогодні ми поринемо у вигаданий (чи таки майже реальний?) світ характерників, таємного ордену і боротьби за Український Гетьманат. В цій трилогії, присвяченій українським захисникам і захисницям, тісно переплелись українська міфологія і наша історія. Якщо раптом ще не здогадались, то пишу про «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка. А в нинішньому випуску рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, «Пісня дібров».

Ви ще встигаєте передзамовити за зниженою ціною «Пісню дібров» – третю частину трилогії «Літопис Сірого Ордену» – перевидану Видавництвом Старого Лева. Наразі ж пропоную почитати уривок із неї і невеликий шматочок розмови Павла Дерев’янка з Сергієм Мартинюком з BestsellerFest (а тут і тут маємо два прямих ефіри розмов для нашого спецпроєкту на фестивалі).

Чому саме «Літопис Сірого Ордену»

Перш за все мушу зауважити: до цього випадку я не брала у «Літтред» перевидані книжки. Але, перелетівши 750 сторінок «Пісні дібров», подумала, що було б гріхом не поділитись хоча б шматочком цієї книги з нашими читачами. В основному тому, що Павло Дерев’янко так вміло виплітає історію із реального і вигаданого, та основне – нашого, українського. Та ще й через те, що «Літопис Сірого Ордену» був в топі продажів ВСЛ на BestsellerFest. А автора постійно ловили, щоб підписати книжки чи просто сфотографуватись на пам’ять.

«Літопис Сірого Ордену» – це темне фентезі (чи таки містика?) з елементами стимпанку і альтернативної історії. Дія трилогії розгортається в альтернативному XIX столітті, де Український Гетьманат існує як незалежна і могутня держава, що поєднує козацькі традиції з передовими технологіями. У центрі сюжету – Сірий Орден, таємна організація характерників, які звуться вовчиками або сіроманцями. Вони займаються розвідкою, контррозвідкою та обороною українських земель.

Головний герой – Северин Чорнововк, молодий наддніпрянець, нащадок характерників. Трилогія розповідає про його шлях. В «Аркані вовків» Северин ступає на вовчу стежку, готується стати характерником і вступає до Сірого Ордену разом із чотирма побратимами. Це скромний і вдумливий таврієць Пилип Олефір, запальний бабій зі Слобожанщини Гнат Бойко, добродушний велетень-галичанин Ярема Яровий та балакучий киянин Савка Деригора, який з часом отримує незрозумілі сили. Вони отримують перші бойові завдання, стикаючись із відступниками, магією та особистими трагедіями.

В «Тенетах війни» на тлі масштабної змови, дискредитації Ордену та зради герої потрапляють у вир воєн. Вони змушені боротися за власні ідеали та викривати ворогів, що прагнуть знищити Орден. А у «Пісні дібров» сіроманці, що вижили, об’єднуються, щоб жорстоко помститися за Орден. Вони націлюються на імператора Смарагдової Орди та головних кривдників.

Повернення трилогії «Літопис Сірого Ордену»

Першопочатково з 2019 по 2022 рік трилогія виходила у видавництві «Дім химер». Та в серпні 2023-го Павло Дерев’янко розірвав авторські договори на «Літопис Сірого Ордену» і відмовився від авторських роялті, які востаннє отримував ще до повномасштабного вторгнення. Це сталось через дії співвласника видавництва Владислава Гранецького-Стафійчука, відомого як Влад Сорд, якого звинувачували в присвоєнні коштів з благодійних зборів та приписуванні дружби з Романом Ратушним, що заперечили рідні й друзі Ратушного.

В другій половині 2024-го автор домовився про перевидання трилогії «Літопис Сірого Ордену» у «Видавництві Старого Лева». Вдруге «Аркан вовків» побачив світ в травні 2025-го, «Тенета війни» – в серпні, а наступного тижня вийде третя частина «Пісня дібров». Дві перші книги вже увійшли до топів продажу ВСЛ, за ними створено аудіокниги, які можна прослухати в АБУК. 20 грн від продажу кожного примірника перевиданої трилогії ВСЛ перераховує на рахунок благодійного фонду ГО «Азов.ONE». Це офіційний фонд 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, у якій Павло Дерев’янко служить з березня 2024 року.

Павло Дерев’янко: «Ці трошки видозмінені українські реалії, зрозумілі кожному, незалежно від його читацького досвіду»

– «Літопис Сірого Ордену» отримав круте перевидання, це вже певною мірою культовий текст. Що в тобі за ці роки безповоротно змінилося, як в людині і авторові? Що з того, що ти тоді писав, зараз би ніколи не зробив? Чи аналізуєш ти шлях і до чого дістався зараз?

– Саме завдяки українським реаліям не треба в’їжджати в умовний Неверленд зі своєю історією, магією, фракціями, іменами, правилами. Ці трошки видозмінені українські реалії, зрозумілі кожному, незалежно від його читацького досвіду. Тому людина, яка ніколи не читала фентезі, читає «Літопис Сірого Ордену» і впізнає: «О, це Україна, це мавки, а це – гетьман». Все нам зрозуміло і резонує. Мабуть тому стільком людям, які жанром ніколи не цікавилися, «Літопис Сірого Ордену» зайшов нормально.

Та це працює тільки в українському культурному полі. Для іноземця «Літопис Сірого Ордену» буде козацькою екзотикою, бо багато невідомого. Але чимало культурного контексту промине повз. Підозрюю, що у нас це так само працює: коли сюди приходять перекладні тексти, то навіть з поясненнями від перекладачів та редакторів багато чого проходить повз нас.

Треба працювати, боротися, щоб перестати бути білою плямою на культурній мапі світу. Щоб нас нарешті розуміли і знали не просто як щось постсовєцьке. Чи як благородних варварів, які б’ються за свою державу. В яких там ще Чорнобиль був… А хто вони такі, Бог їх знає… Над цим треба працювати, мати державну стратегію і політику.

Я написав трилогію «Літопис Сірого Ордену» ще як цивільний. Але коли підписав угоду про перевидання з ВСЛ, то перечитував трилогію восени 2024-го на Донбасі, тоді був в піхоті. І нормально все сприймалося.

– Чи вносив ти якісь правки в перевидання трилогії «Літопис Сірого Ордену»?

– З 2019-го «Літопис Сірого Ордену» відкривав хіба щоб підписати. Не хотів дивитись на цей текст. Я з тих авторів, які дивляться і думають, що тут і там треба переписати. Та для перевидання не хотів давати старий текст, хотілось його вичитати свіжим оком.

В перевиданні нічого не переписано. Здебільшого це косметичні правки, бо були затерті чи зайві слова, якісь заяложені вирази – так би я сьогодні не написав. Та й Іван Андрусяк, який редагував трилогію «Літопис Сірого Ордену», зловив вайб тектсу і у нього були дуже кльові правки. Мені сподобалась наша співпраця.

Завдяки цьому оновлена редакція читається краще за першу. Коли читав «Літопис Сірого Ордену», особливо другу і третю частини, які стосуються безпосередньо ветеранів та війни, то я був задоволений. Не хотілось щось переписати через призму нового досвіду військовослужбовця. Бо коли писав цю трилогію, то знав, що присвячу її захисникам, захисницям. Та не думав, що сам долучуся потім до їхніх лав. І тепер виходить, що трилогія присвячена самому собі. Це трішки тупо, так не було задумано, але маємо що маємо.

Тішить, що зараз текст, над яким я працював впродовж п’яти років, отримав нове життя. Його просуває велике видавництво і зараз значно більший інтерес до цієї літератури, ніж в 2019-2020 роках. Є електронні книжки, аудіоверсії. Як «Літопис Сірого Ордену» пройде випробування часом? Чи стане він лонгселлером? Покаже тільки час.

Плюс я нарешті зроблю на цьому якісь гроші. Всюди розповідаю про це. Люди думають: «Боже, який меркантильний мудак, тільки про гроші каже». Але це правильно. Якщо ви хочете, щоб у нас були автори та авторки, що пишуть регулярно і видають новинки, які читатимете, то треба, щоб вони цим заробляли. Це не має бути хобі по ночах, коли вони основною роботою заробляють собі на життя, а вночі творять, бо їм хочеться писати. Щоб автори і авторки розвивалися вони мають отримувати за це відповідну зарплатню. Та це тема для окремої розмови.

– Чи є в трилогії «Літопис Сірого Ордену» герой, з яким ти себе асоціюєш? І як багато взагалі в твоїх героях від тебе?

– У кожному з головної п’ятірки героїв трилогії «Літопис Сірого Ордену» я заклав певні свої думки, аспекти своєї особистості. Та не можу сказати, що той чи інший – конкретно мій аватар. Кожен з них – яскрава особистість, та кожен час від часу промовляє те, що сказав, думаю і переживаю я. Та той, з ким асоціююсь, це корчмар, літописець ордену, цивільна людина, яка просто пише. Їй не пощастило потрапити в круговерть цієї історії. Я списав цього персонажа з діда по маминій лінії. Володимир Буханевич не просто так нізвідки взявся. Так що діду привіт.

– А твої родичі читали «Літопис Сірого Ордену»?

– Так, найближчі читали. Та вони ж не скажуть «Синку, ти фігню написав». Тільки: «Ти ж у нас такий талановитий! Класно, цікаво!». Тож якщо ви щось написали і даєте родичам читати, не очікуйте якоїсь критики чи справедливої реакції. Це непродуктивно. Якщо хочете реальний відгук на свої тексти, шукайте бетарідерів, яким довіряєте і чиї смаки резонують з вашими.

Я мав знищити Орден самотужки…

Отже, я мав знищити Орден самотужки.

Звучало нездійсненно, особливо з огляду на дві спроби тутешніх можновладців, які напозір мали значно більше можливостей, – і зазнали краху. Причина проста: вони перли напролом, коли мій досвід підказував, що діяти варто хитрістю. Немолода, велика організація не може уникнути слабин, а будь-що можна знищити зсередини за допомогою принципу, який працює віддавна: divide et impera. За моєї відсутності люди зробили черговий оберт – перевдягнулися, реформували мову, вигадали безліч дивних цікавинок, забули деякі звички і завели нові – проте лишилися тими самими людьми.

Нове життя потребувало нового імені. Рахмани – легендарні мудреці далекого краю, що живуть молитвами, харчуються манною небесною, а про християнське свято Великдень дізнаються, коли річка приносить їм шкаралупи крашанок. Так я став Рахманом: це ім’я пасувало підступно закатованому праведнику, для якого їжа і час не мали значення.

Вивчивши новий світ, я обережно пішов між характерників, переважно з куреня вартових. Пригощав їх у придорожніх корчмах, нипав містами й селами – поволі збирав відомості. Змінював вигляд і говірки, постійно перелітав зі сходу на захід і з півночі на південь, щоб не втрапити в око контррозвідці. Характерники нагадували товаришів, чиї тіла обернулися на порох у могилах поблизу Хортиці, – як козаки півтори сотні років тому, так і сіроманці нині жалілися на маленьку платню, кепське спорядження, прикрі умови служби. Обурювалися тим, що ветерани війська Січового за тридцять років здобували право вийти на заслужений спочинок і могли працювати на власній землі, відкрити шинок або іншу справу, а характерники мусили служити до скону.

Я швидко натрапив на ахіллесову п’яту Сірого Ордену, що звалася прокляттям місячного ярма. Звір, який оселявся в кожному вовкулаці, не дозволяв засиджуватися на місці, а що старшими були мої співрозмовники, то дужче вони нарікали на загублену можливість жити із сім’ями, допомагати дружинам, ростити дітей… В юності, коли ставиш підпис, про таке не думаєш, говорили всі сумовито.

Така очевидна слабина! І чому досі ніхто не скористався з неї?

Мій вибір спинився на характерникові на ймення Роман Вдовиченко. Він виділявся з-поміж інших химерною зовнішністю: сніжне волосся, молочна шкіра, червонясті очі… Коли Роман заходив до корчми, всі погляди враз прикипали до нього – навіть якщо та корчма стояла в Буді наприкінці серпня.

Легко вкравши черес із трьома клямрами, я прикинувся старим характерником. Упродовж року ми заговорили якось у шинку; зустрілися випадково на дорозі; перетнулися на Сорочинському ярмарку… Помалу заприязнилися, декілька разів випили. Розпашілий від горілчаної щирості Роман згадав про синів – вони постійно переїздили разом із матір’ю, яка також служила в Ордені, – й зізнався, що хотів би розірвати криваву угоду.

– А коли я скажу, що така можливість існує? – посіяв я перше зерно.
Від несподіванки він протверезів.
– Кепські у тебе жарти, старий. Навіть дітям відомо, що з вовчої стежки не сходять.
Я усміхнувся.
– Просто їм вигідно, щоб ви так думали.
– Кому?
– Осавулам. Кому ж іще?
Роман дивився на мене з недовірою.
– Нащо їм таке робити?
– Щоб ти, я та всі інші сіромахи не змогли покинути службу. Якби розірвати угоду міг будь-хто, будь-де, будь-коли… Це ж призведе до смерті Сірого Ордену! Сам поміркуй.
– Я міркую, що якби такий шлях існував, то ми б давно про нього почули, брате. Шила в мішку не втаїш.
– Подібно до інших владик, Рада Сімох ревно береже такі відомості для себе. Коли осавула вирішує піти на спокій, то розігрує власну смерть, а сам рушає до Ґаада і стирає підпис із сувою. Після цього їде за кордон, де помалу доживає віку, тринькаючи накопичені грошенята.
– Не вірю, – насупився характерник. – Осавули так не чинять.

Я стенув плечима і більше цю тему не зачіпав. Насінина мала прорости.

Наступного разу Вдовиченко знайшов мене першим.
– Дещо рознюхав про тебе, брате Рахмане. Виявляється, що нема в жодному курені такого брата! Хто ти? Чому я не маю просто зараз піти до контррозвідки і здати тебе, липовий сіроманцю? Відповідай!
Він прийшов до мене, а не до контррозвідки, бо сумнівався. Зерно зростало.
– Дозволь дещо показати, – відповів я. – Але про побачене навіть дружині не кажи.

На очах ошелешеного характерника я перетворився на пугача, злетів, пугукнув у нього над головою, перекинувся на людину і сіяв далі: про старі часи, про Потойбіччя, про власні угоди, про дружбу з Мамаєм… Поля брехні найкраще зростають на землях правди.

Я розповів про підступних джур, які знали шлях розірвання кривавої угоди, але вирішили його втаємничити всупереч передсмертній волі Мамая; розповів, як мене вбили за небажання приховувати правду, показав шрами; розповів, як повернувся до світу живих і заплакав від кривди, що сталася за цей час…

А Рада Сімох досі плекала кривавий секрет.
– Якщо ти не шаленець, – Романові губи ледь тремтіли. – То просто зараз ми рушимо до Мамаєвого дуба, і ти покажеш свою могилу.
Так ми й учинили. Відкопали дошки, знайшли два гнилі кілки.
– Ось мої докази.
Могила насправді виявилася не такою глибокою, як здавалося зсередини.
– Ти був… Ти справді знав його?

Не знаю, чи повірив Роман насправді, чи просто відчайдушно хотів повірити. Зрештою, надія – останній притулок.
– Мамай ніколи не грав на лірі, бандурі чи кобзі. У нього навіть музичного слуху не було. Щоразу, коли він співав, усім хотілося тікати світ за очі, – я всміхнувся, розглядаючи поховальний дуб старого друга. – Бозна, якому розумнику стукнуло в голову намалювати його з бандурою.

Засіяні зерна мали прорости. Я суворо попередив Романа, що мусимо зберігати пильність і зустрічатися обачно, щоб не привернути увагу призначенців. Годував його оповідками про славетне минуле й сумливе сучасне, про сотні інших сіроманців, які прагнуть звільнитися від прокляття і повернутися до простого життя.
– Звідки така певність, що осавули досі зберігають той секрет? – питав Вдовиченко.
– Пугачі далеко чують, пугачів ніхто не помічає… Навіть осавули на своїх таємничих зборах.
– То чому просто не викрасти секрет?
– Із чужої голови? Я не володію такими чарами, брате. Чи ти вважаєш, ніби вони зберігають його десь записаним?
– Я вважаю, що після стількох років обману вони не зізнаються.
– Коли їх спитає цілий Орден? Подивимось.

Я підбадьорював його новими вигадками і літав між паланками, поширюючи казочку про велику таїну Ради Сімох. Мене турбувала Вдовиченкова дружина, яка могла все зіпсувати – чоловіки часто радяться зі своїми жінками і прислухаються до них – але, на мій приємний подив, вона не стала завадою, а навпаки – підтримала свого обранця.

Жнива прийшли наприкінці серпня. На чергових зборах Сірого Ордену в Буді мали відбутися вибори нового осавули вартових, але все пішло не за регламентом.

Під дубом Мамая стояли шестеро і намагалися перекрикнути натовп, що наполегливо запитував, де подівся старий осавула. Шарварок стояв страшний, аж тут вийшов Роман, пальнув у небо з піштоля – і всі замовкли почасти від пострілу, почасти від химерного вигляду стрільця.
– Ми щодня ризикуємо життями за нашу державу. Ми вимагаємо гідності!

Такий вступ підтримали злагодженим ревінням. Роман заговорив про платню, про вольності, про всі ті дурнуваті вимоги, які ми з ним вигадували.
– А для кожного, хто відслужив двадцять років, вимагаємо права розірвати криваву угоду і зняти клямри вовчого лицаря!
Запала тиша.
– Що ти верзеш? – гукнув осавула широкоплечий, як Ведмідь. – Сувій підписується раз і назавжди! Не ми вигадали цей закон…
– Але навчилися обходити його! Годі брехати, – Вдовиченко озирнувся на характерників, що дивилися на нього. – Осавули можуть не тільки змінювати своє прізвисько, а й сходити з вовчої стежки, коли забажають!

Його підтримало таке ревисько, аж на дубі Мамая затремтіло листя.
– Що за бздури?! – запитання осавули потонуло у ґвалті.
Орден репетував, лаявся і сперечався. Я стояв осторонь, спостерігаючи за бурею.
Ось тобі, Соколе. Ось вам, зрадники. Крутіться в могилах, як крутився я.

– Тиша! – проволав Роман, і знову всі погляди обернулися до нього.
Він підійшов до дуба, зірвав бронзову клямру… І кинув її під ноги осавулам. Слідом полетів золотий Мамай.
– Коли Орден не хоче нас відпускати, вовки підуть самостійно. Ми – Вільна Зграя!
Недарма, ох, недарма я вибрав його. Роман перевершив усі мої очікування!
– Клятвопорушник! – крикнув осавула в окулярах.

Другою виступила Романова дружина – і теж зірвала дві клямри з череса. Риси її обличчя чимось нагадували Лисицю.
– Ми – Вільна Зграя, – мовила жінка з гідністю.
Третім був їхній старший син, дуже схожий на матір: його блискучий Мамай, отриманий напередодні на цьому самому місці, упав додолу.
– Ми – Вільна Зграя!
Мабуть, родина вигадала всю сцену заздалегідь.
За Вдовиченками рушили інші – всі як один шматували череси, кидали клямри, вигукували нове гасло і показово лишалися з одним срібним вовком. Бронзова і золота купки щохвилини зростали…