«Він і його книжка допомогли мені налагодити з Богом стосунки, які ускладнились з війною», – якось сказала мені колега про 24-річного письменника, ветерана Артура Дроня і його книжку «Ґемінґвей нічого не знає». Ми з Артуром розповідали про її створення для медіа «Львівська Пошта» в «Літтреді», де можна прочитати есей з неї «Назавжди про тебе».
Та цього замало. Тому в межах спецпроєкту «Літтреду» і «Культури на РАЙОНі» на BestsellerFest ми проговорили з Артуром в прямому ефірі майже годину. Не лише про книжки, а й про ветеранів, військо і побратимів. Зараз до текстової версії тої розмови мені так і просились в заголовок слова Артура: «Ухилянтів бояться більше, ніж військових – ми ж не кинемо фронт, щоб робити революцію».
Але ця розмова важливіша за хайп. Бо вона також про закільцьовану історію, відповідальність, (не)повернення на війну і можливості літератури зберегти світло людей, які вже не з нами.
– Почнемо з твоєї свіженької книжки «Ґемінґвей нічого не знає». Як поетові писалась проза? Розумію, що це рефлексії на побачене і пережите. І що виписувати їх терапевтично. Але як ти, професійний письменник, сприймав це?
– Писалось дуже цікаво. Поетом на війні бути легше, ніж прозаїком. Писання віршів не потребує особливих умов чи багато часу. Ти обмізковуєш, записуєш, переписуєш їх, коли для цього є можливість. Назбирав достатньо – комбінуєш і робиш з них книгу. А прозаїкам на війні важче, бо прозу так не напишеш. Принаймні я не міг. Хоч думав про прозову книжку з 2023-го, навіть писав перші тексти. Але ця рутинна робота потребує часу, зосередження, самотності. На війні це не завжди можливо мати.
Та в 2024-му я отримав поранення. Потрапив в лікарню. Листопад і початок грудня були складнішими через лікування, операції… А взимку почувався вже краще, мав багато вільного часу. Тож поки лікувався в реабілітаційному центрі Unbroken, вирішив, що все-таки напишу книжку за зиму.
Незвично, що міг собі спланувати роботу. З віршами це так не працює, бо не можеш сьогодні за виділений час написати три з половиною вірші, а завтра – два з половиною. А з прозою складав собі графік і міг годинами писати. Часом було нелегко, бо «Ґемінґвей нічого не знає» – книжка болюча і складна. Але це цікавий і потрібний мені досвід письменницької роботи.
А ще, знаєш, я завжди ставився скептично до терапевтичності письма, дуже сміявся з того. Та зрештою переконався – це дійсно хороша терапія. Щоразу, коли говорю про нову книжку, починаю з того, що принаймні мені вона допомогла. Чи допоможе ще комусь – поки відкрите питання.
– «Ґемінґвей нічого не знає» про втрату побратима. Можеш про це розповісти? Розумію, що болить. Та маємо говорити про наших героїв. Щоб вони залишались іменами, а не числами.
– І це одна з причин, чому такі тексти є і мають бути. Бо це боротьба за те, щоб ми не перетворювали своїх людей на статистичні дані. І повернення нашим загиблим людськості. Я присвятив «Ґемінґвей нічого не знає» побратиму – львів’янину Олександру Петровичу Кобернику, бойовому медику 125 бригади ТРО, який загинув в жовтні 2022 року в період наших найперших втрат. Історія дня його загибелі переплітає всі інші в цій книжці. Розповідаючи її, я хотів показати, як працює пролонгована експозиційна терапія, яку використовують для боротьби з ПТСР.
Суть цієї терапії в тому, щоб багато разів відтворювати і переказувати в деталях травматичну подію, болючий спогад. Кожна наступна розповідь відрізняється від попередньої, обростає новими деталями і ви починаєте згадувати те, що психіка сховала від вас. Так мозок переносить болючий спогад з травматичної пам’яті в біографічну і він перестає мучити людину.
Психотерапевт, керівник центру ментального здоров’я Unbroken Олег Березюк каже, що ми справді не можемо відкинути чи забути наші болісні спогади, травми. Вони з нами, і навіть якщо зараз не мучать, все одно вилазитимуть – через алкоголізм, сни, тривожність. Навіть через багато років. Тому це перенесення з травматичної пам’яті в біографічну дуже важливе. Та це непросто, інколи потребує відтворення та повторення. Я показую читачам, як цей метод працює: в книзі тричі розповідаю ту ж історію, яка змінюється раз за разом, і вся сіль в деталях, якими наступна різниться від попередньої.
– Може тому, що цього не робимо, переживаємо історію знову і знову, наче ходимо зачарованим колом? Я росла на дідусевих історіях про війну, завжди її боялась. Ще на першому вічі Революції Гідності накрило розуміння, що війна ось-ось буде в моєму житті. А як ти це сприймав? Знаю, сподівався, що повномасштабного вторгнення не буде.
– Зараз видається, що це було дуже наївно. Але я був з тих, які не вірили, що почнеться вторгнення. Взагалі моя історія саме про зачаровані кола історії. В 2014-му я був восьмикласником. Ми тоді слідкували за подіями по телевізору. Розуміли, наскільки восьмикласники можуть розуміти, що відбулась революція, починається війна. Всі якось хотіли долучитись, але не могли. Хто б відпустив нас з Підмихайлівців на Івано-Франківщині до Києва робити революцію?
В 2014 році мій 20-річний дядько, служив «строчку» в армії. Він брав участь в цій війні від самого початку. А ми з мамою збирали волонтерську допомогу в школі, селі і відправляли хлопцям на фронт. В «Ґемінґвей нічого не знає» пишу про це. І от за вісім років я став на дядькове місце, опинившись на війні. А на моє став двоюрідний брат-восьмикласник, який збирав допомогу військовим. В якийсь момент я зловив себе на думці: «Це реально зачароване коло і ми всі заручники цього».
Це коло треба розірвати, щоб війна закінчилась на нас, а не на наших дітях. Для мене ці слова про реальне, практичне – історію і майбутнє моєї родини. Коли це кажу, думаю про того молодшого, двоюрідного, якому наступного року виповниться 18-ть. І, якщо він захоче, в 2026-му може стати третім з моєї родини, хто братиме участь у цій війни. Це дурдом.
– Ти відчував моральний обов’язок іти воювати, щоб вони не йшли?
Я відчував цей вчинок найправильнішим в цих обставинах. Розумів, що не хтозна який воїн. Але в ситуації вторгнення, коли всім нам загрожує загибель, єдиний спосіб, щоб до війська долучилось якнайбільше людей. Що вони там робитимуть, будуть в окопі чи тилу – другорядні питання. Лише ЗСУ захищає всіх нас і стримує їх. Ми не можемо запинити війну, клацнувши пальцями, але можемо зробити залежне від нас – правильний вибір.
– Дякую тобі за вибір і службу. Це важливо говорити. Бо хтось тут і зараз живе своє життя, а військові воюють.
Ти права, про це треба говорити. Але ще більше треба говорити про те, де і в яких обставинах зараз ті, що долучились до війська. Це я зараз сиджу у Львові, п’ю айс-лате, даю тобі інтерв’ю. А люди, які пішли служити разом зі мною, четвертий рік на фронті безвилазно.
– Коли Зеленський відкоментував, що військові повернуться додому після війни, я подумки просила: «Хлопці, лиш не зірвіться». Як твої побратими сприйняли ті слова?
– Це і все довкола цієї теми побратими сприймають, як величезне знущання і неповагу до захисників. Обіцянки тривали роками. Що от, приймаємо закон про строки служби. А, ні, приймемо за дев’ять місяців. Зрештою не приймаємо. Якщо його неможливо прийняти, це треба чітко артикулювати, відверто проговорювати з військовими.
Ми живемо в епоху інтернету, професійних журналістських розслідувань, витоків даних. Припустимо, що зараз нема можливості провести демобілізацію. Знаємо, якщо військовий покине місце служби, йому загрожує тюрма. Але також ми знаємо, що 6 мільйонів військовозобов’язаних не оновлюють свої дані в «Резерв+» і їм за це загрожує… штраф зі знижкою. Це ж знущання!
Мені легше говорити, бо пролікувався після поранення, відпочив, вже звик до життя у Львові. А от як читати такі новини побратимам, які весь цей час безвилазно сиділи в окопах, не уявляю. Якби зараз був на службі і ти мені скинула есемеску: «Що думаєш про таку заяву?», цензурних слів я би не підібрав.
«Наші хлопчики, наші герої» має мати практичний вияв вдячності і поваги до військових. Треба слідувати їхньому прикладу, доєднуватись до ЗСУ, бо це – єдиний шлях. І він не одразу в окоп. З грамотним підходом ти сам обираєш, маєш величезні шанси знайти хороше місце служби, що відповідатиме твоїм вмінням. Якщо ж ховатись, не являтись за повістками, все закінчиться примусовою мобілізацією і службою там, де вирішать.
– Чи підтримуєш ти позицію військових щодо криміналізації ухилянства і нападів на ТЦК?
– Звісно підтримую! Відкрий тікток, там без проблем побачити відео, як цивільний перехожий плює в військовослужбовця ТЦК, в «піксель». Як можна зараз плюнути в військову форму? Коли військовослужбовець не виконує свої обов’язки, то за це якнайсуворіша міра покарання, яку аргументують воєнним станом. А такі злочинці, інакше не назву, не несуть за напад жодної відповідальності.
Нам дають цим зрозуміти, що військові не просто найбезправніша верства суспільства. Нас ще й найменше бояться. Ти не підеш з фронту робити революцію, бо розумієш відповідальність. Ухилянтів зараз більше бояться. Це якесь протилежне позиціонування.
– Це жахливе розуміння. Часто чую: «Ви у Львові не бачите війни, у вас тут не прилітає». Маємо бути обережнішими одні з одними – військовими, ветеранами, цивільними. Бо ніколи не знаєш, що в людини на душі, за кого вона переживає, скількох поховала….
– Від «у вас не прилітає» нікому не легшає. Так, є міста, які обстрілюють кожен Божий день і це страшенно боляче. Можливо, люди, які там живуть, відчувають несправедливість. Та я згадую реабілітаційний центр Unbroken, лікарню Святого Пантелеймона, де лікувався. Туди постійно прибуває величезна кількість поранених військових. Лікарі оперують до першої-другої години ночі. Тож нам всім пощастило, що Львів є достатньо безпечним, щоб сюди можна було евакуювати поранених. Добре, що маємо й інші безпечніші міста. Там також треба робити реабілітаційні центри.
– Для мене ця відносна безпечність – обов’язок робити більше, а не сидіти на дупі і пити латешечку.
– Власне. Проблема в тому, що це розслабляє частину людей аж так, що вони поводяться, наче війни нема. Так не можна сказати про весь Львів чи інше західне місто. Подивись на наше Марсове поле, на місця почесних поховань. Стільки західняків зараз воюють. Ми всі беремо участь в цій війні. Зараз лінія фронту рухається шалено. Якщо на чиюсь буденність це ніяк не впливає, то важко усвідомити, що справи погані, а стають ще гіршими.
Дивишся на цю байдужість, бачиш, що ніхто не збирається в армію… І усвідомлюєш, що, можливо, за якийсь час тобі доведеться повернутись на фронт, знову воювати. Час до часу говоримо про це з побратимами, хоч виконали свій обов’язок і могли б цим не гризтись. Але, тверезо дивлячись на ситуацію, розуміємо: якщо раптом вони знову підійдуть до Києва, ми скоріш за все зберемось і підемо знову. Як пішли ветерани АТО, яким довелось знову вдягти форму, повернутись на війну. І ми від того не застраховані.
– В книжці «Ґемінґвей нічого не знає» ти пишеш про те, що герої вмирають. Нам бракує усвідомлення, що цими героями стали звичайні люди, які робили надзвичайні речі, свідомо обравши свій шлях і докладаючи багато зусиль.
– Так. Бо можна стати героєм, будучи на війні, виконуючи небезпечні завдання. Але можна й не стати. Саме рішення приєднатись до армії – не героїзм. Це обов’язок, тверезе мислення, раціональний погляд на речі. А вже у війську можна проявити свій героїзм чи ні.
Ти кажеш про текст «Героїв не міняють». Пропоную використовувати це гасло замість «герої не вмирають». Бо вони вмирають. Чесніше озвучувати те, що відбувається насправді – героїв не міняють. Коли захисник воює три роки, він втомлений, має проблеми зі здоров’ям і значно вищі шанси отримати поранення чи загинути, ніж якби воював рік, далі його замінив інший, а на третій рік – ще інший. Замість пафосного «Герої не вмирають» на похороні захисників потрібне усвідомлення, що їх не міняють, і це впливає на все.
– В есеї «Назавжди про тебе» історія закручується довкола написаного в часі війни вірша з попередньої книжки «Тут були ми». Як тобі – писати про чужі історії?
– Якось на полі почесних поховань біля могили я побачив записку: «Зайчик, із річницею нас! Кохаю». Написав про це вірш. Його прочитала дружина того полеглого героя. Вона не знала, чи цей вірш саме про її записку, але написала мені і скинула фотографію з віршем біля могили чоловіка. Ми багато говорили про це, про дію літератури, яку не можеш передбачити, і про щось на рівні відчуттів.
Вже маю подібні історії з книжкою «Ґемінґвей нічого не знає». В тричі розказаній оповіді про мого побратима згадую Орла, який загинув в той же день. Я не писав його позивного. І от позавчора дружина Орла написала мені, що прочитала цю книжку і зустріла там свого чоловіка.
Я зізнався: коли писав той текст, думав про неї і те, що може колись вона його прочитає. Було важко підібрати слова, які б не розворушили її рану. А вона призналась, що позавчора минуло три роки з їх останньої зустрічі і обіймів. Далі Орел вирушив на війну, потім загинув. Тож зустріти чоловіка в книжці у цей день три роки потому стало для неї полегшенням, навіть добрим знаком.
Це складно зрозуміти. Здається, якщо писати про біль, переказувати страшні речі, то воно тригерить. Але Березюк в контексті пролонгованої експозиції каже: це може тригерити, але якщо це переказується з любов’ю, з гідністю до тих, про кого ти говориш, зі страхом образити чи зачепити, з відвертістю, зі щирістю, то воно звільняє.
– Цей біль на благо.
– Так. Суть цих трьох історій про біль і травму в четвертій. Вона показує, як слова можуть зробити тебе вільним. От вчора говорив із дружиною Олександра Коберника. З початку написання книжки я питав її дозволу. Її реакція була для мене однією з найважливіших. Вона з дітьми читала тексти до того, як вони вийшли, бо я пообіцяв, що нічого не опублікую, якщо вони не захочуть. Тепер, коли вже прочитала книжку, каже, що завдяки ній відчуває полегкість, можливість побути з чоловіком в час смерті. Я писав про це зі страхом, боявся реакції Олександрової сім’ї. Та попри біль, сльози, це звільняє. Це те неймовірне, що може зробити література і ми через неї.
Одна з причин це все писати – додавати гідності, повертати людяність, особистість нам всім. Це історія про кількох живих і кількох загиблих, але ми проєктуємо її на всіх наших героїв, захисників. Маємо розуміти, що вони – не прапори на цвинтарях, не статистика в новинах. Це окремі життя, світи, сім’ї. Тисячі і тисячі людей.
– Ти ж сам пишеш, що література – про кожного з нас. Тому вона промовляє до кожного. Це не щось відірване від життя, ці болючі історії вписані в нього. Читаючи їх ми, цивільні, можемо відкрити багато всього, зрозуміти військових.
– Для мене «Ґемінґвей нічого не знає» – робота зі спогадами. Але ця книжка може стати можливістю краще зрозуміти наших захисників, почитати про них те, що не побачиш в новинах. Це не про кількість обстрілів, бої, а про їхні болі і радощі, те, що всередині, з чим вони стикаються. До того розуміння вартує йти.
Жодна книжка чи текст не поверне нам загиблого. Але вона може зафіксувати його історію, вмістити його любов і світло, слова, які хотів сказати. Чи допомогти близькій людині розділити з загиблим день, в який вони не були разом. І це насправді вартує багато. Література може зафіксувати те, що було в людині, коли її вже й нема, та воно залишається в тексті. Щоб наважитись мати з тим стосунок, треба мати сміливість.
– Знаю, що ти понад півроку після вторгнення не писав. Як вдалось повернутись до віршів на війні? Бо написана там збірка «Тут були ми» допомогла зібрати понад мільйон гривень для фонду «Голоси дітей».
Після вторгнення моє розуміння поезії і її функцій не співпадало з тим, що діється. І я зробив висновок, що вона непотрібна. Довго з тим жив. А коли потроху зрозумів її можливості, то визнав, що вона все ж має сенс і зміг потрохи писати далі.
– А ти читав вірші, написані там, побратимам?
– На службі – буквально раз. Але у Львові побратими приходили на читання, презентації. Це мені дуже важливо і приємно. Завжди їх всіх запрошую. Сподіваюсь, що на львівській презентації зберемося більшою компанією. До слова, люблю вписувати побратимів в свої книжки – в епіграф, вірші, есеї.
– Чи читають твої побратими книжки і які?
– Мої найближчі побратими читають, але не надто багато. В перший рік служби колеги з Видавництва Старого Лева подарували мені електронну читалку. Були періоди, коли я читав їм книжки вголос. Інколи у вільний час в безпечніші періоди служби ми читали книжки в хатках, де квартирувались у прифронтових селах.
Перші дев’ять місяців воювали в Серебрянському лісі, там було складніше. Потім передислокувались на прикордоння Харківщини, де було більше можливостей, часу, безпеки. Туди я вже замовляв паперові книжки і трошки іншим читав.
– Знаю багатьох військових і ветеранів, для яких культура дуже цінна. Під час реабілітації вони почали ходити в театри, на концерти, більше читати. Як ти думаєш, чому це так? Чи отримала культура реабілітаційну функцію?
– Думаю, що зміна нашого стосунку з культурою зараз подібна до зміни мого стосунку з поезією. До війни було інше уявлення, що таке культура, театри, література, поезія. А зараз ми поступово колективно приходимо до нового розуміння, що культура вирізняє нас і робить людьми. Вибач за пафосну банальщину, але це найточніше пояснення. І от це розуміння впливає на популяризацію, стосунок з культурними заходами, явищами, видами мистецтва. Саме через зміну розуміння з’являється запит.
– Водночас більшість культурних подій, які відвідую, так чи інакше пов’язані з війною і військовими. Чи ти помічаєш таке? Бо для мене культура зараз не функціонує без війська.
– Цікаве спостереження. Може це ми всіма способами намагаємось об’єднати найважливіше, що в нас є? А це культура і наші військові, ветерани. Культура і мистецтво – це спосіб лишатись людьми в цей знелюднений час. Те, що зараз діється, намагається побороти нашу людськість, розбудити якнайбільше тваринного. Це бажання гризти одне одного, мірятись, по кому більше прилітає. Ти бачиш цю злобу, на яку працює ворог. Та те, що вона знелюднює, мистецтво олюднює.
