Як Voices of Defenders дає голос ветеранам і військовим? Чому важливо, щоб вони описували свої відчуття і досвід? Як повернутися до цивільного життя після війни? Як налагодити діалог між ветеранами і цивільними? Відповісти на ці та інші важливі питання ми намагалися з ветеранами Юрком Вовкогоном та Інною Короленко в межах розмови для спецпроєкту рубрики «Літтред» і відеоподкасту «Культури на РАЙОНі» на 32 Lviv BookForum. Це її текстова версія для медіа «Львівська Пошта».
Voices of Defenders дає ветеранам голос
– Юрку, розкажи, як виникла ідея створення збірки ветеранських оповідань Voices of Defenders?
Юрко Вовкогон (далі – Ю. В.): Ідея збірки виникла в 2015 році. Ми з товаришем Назаром Островським повернулися з фронту. Були добровольцями: я в «Правому секторі», Назарчик у «Азові». Ми вчилися на філософському факультеті, читали книжки і пробували щось писати, слухали аудіокниги. Тоді в росіян було дуже багато добре начитаних аудіокниг. Вони проривалися в інші країни розказувати про своїх героїв «как я освобождал Донбас». А нам не було що протиставити.
Тоді ми подумали: добре було б зробити збірку від наших ветеранів. Бо якщо ми не розказуватимемо історію, її розказуватимуть замість нас. Це одна зі спонук, чому ми робимо проєкт Voices of Defenders. Також це присвята Назарові Островському, який загинув (боєць 5-го батальйону «Любарт» загинув 25 жовтня 2024), не дочекавшись утілення цієї збірки. Та найкраще, що можемо зробити для наших загиблих, це продовжувати їхні справи. Робити те, що вони хотіли б бачити в цьому світі. Допомагати і бути разом з тими, кого вони любили. Продовжувати їхні справи.
Більше дізнатися про збірку та прочитати оповідання «Гора» Андрія Каспшишака з неї можна у нашому «Літтреді». А послухати і почитати її повністю на сайті проєкту.
– Інно, ми говоримо з тобою як з учасницею проєкту Voices of Defenders. Але ти ще й стріляєш з лука, граєш в театрі.
Інна Короленко (далі – І. К.): Зараз я намагаюся заново вибудовувати своє соціальне цивільне життя з усіма особливостями, надбаними на війні. Моєю першою сходинкою, виходом в люди став київський Театр ветеранів (Інна грає в музично-пластичній виставі «Енеїда» Ахтема Сеїтаблаєва, хореографка-постановниця – Ольга Семьошкіна). Тепер Ольга Семьошкіна ставить нам виставу.
З лука я почала стріляти після змагань на «Іграх Нескорених». Коли приїхала з Канади (з Invictus Games), то шукала спорт, в якому мені буде комфортно. З усього випробуваного залишилися плавання і стрільба з лука, яка мені дуже зайшла. Вже жартую, що є класна київська традиція – їздити раз на місяць до Львова на змагання. І я цим тішуся, бо воно насправді допомагає.
Коли я тільки почала ходити в Театр ветеранів і ми робили перші кроки в «Енеїді», мені написав Юра. Запитав, чи зможу щось написати про свій досвід і те, що зі мною сталось. І чи хотілося б мені цим поділитися. До цього я не писала і не публікувалася ніде. Були дописи в соцмережах, робила короткі нотатки, але ніколи не намагалася писати прозу. Вона мені не йшла. Були вірші, ще в дитинстві.
Одним із моїх натхненників у письменництві став Василь Паламарчук, автор книжки «Військовий непотріб». Він був моїм ротним, дуже класним (загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині в липні 2024). Я не встигла взяти у нього кілька уроків, перейняти його надзвичайну майстерність так подавати матеріал. Але, згадавши його слова «пишіть, бо напишуть за вас», зголосилася до участі у Voices of Defenders. В опублікованих новелах я не згадувала Василя, як і нашого командира батальйону, який також загинув. Voices of Defenders став початковою точкою для того, щоб я почала писати власну книгу, де будуть всі, кого мені хотілося б згадати, щоб їх пам’ятали.
– Розкажіть більше про проєкт Voices of Defenders.
Ю. В.: В YMCA Lviv я координую мистецькі та ветеранські проєкти, одним із них є Voices of Defenders, який фінансує данська CISU, а реалізує наша команда у співпраці з YMCA-YWCA Denmark. Данія дуже підтримує Україну, данці розуміють, що відбувається, та й ви бачите новини… Співпрацюємо з данськими ветеранами.
Voices of Defenders – комплексний трирічний проєкт для підсилення голосів молодих ветеранів і військових волонтерів. Щороку видаватимемо таку збірочку – в 2026-му з новелами та есеями військових волонтерів, в 2027-му – захисників і захисниць. Образ захисника та захисниці має творитися з тисяч правдивих історій, а не бути штучно створеним. До першої збірки ввійшли тексти 10 авторів – молодих ветеранів і ветеранок до 35 років. Чомусь у данців такий віковий ценз. Зате в мене не було спокуси втулити у збірку свою новелу. Ще 10 захисників і захисниць озвучили ці новели на аудіо.
Друковані примірники збірки все ще підвозять з друкарні. Ми видали їх у «Видавництві 333», що спеціалізується на комбатантській, ветеранській, військовій, воєнній літературі. Його співзасновник – військовий волонтер Богдан Кордоба, батько якого загинув на війні. Він починав із видавництва UA Comix, робить круті українські мальописи.
Передмову до збірки Voices of Defenders написав Валерій Пузік, мій побратим, теж із «Правого сектору», поет, письменник, художник, режисер (ми публікували уривок з його книги «Мисливці за щастям», а днями його новела ввійшла до фіналу Конкурсу короткої воєнної прози пам’яті Василя Паламарчука). Редактором став Григорій Семенчук, з яким ми разом написали новелу на основі мого досвіду валяння в госпіталях. Персонажі також із цих госпіталів (Гриць був програмним директором Львівського міжнародного літературного фестивалю в 2009–2015 роках і програмним директором Форуму видавців у 2013–2015).
Фотографії для збірки надав Кіт Характерник. Це псевдо нашого товариша Юрка Костишина, який зараз боронить Україну. Він фотографує на війні цікаві моменти з житя рослинок, комашок і котиків, щось позитивне. А в кінці дня викладає ці фото на сторінках у фейсбуці та інстаграмі, побачите – підпишіться.
– А ще серед авторів збірки є Анастасія Хлібник, яка також фотографка.
Ю. В.: Так. Ми навмисно вибирали нефахових письменників. Щоб читачі не мали блоку, що це література. Бо це болючий, живий, щасливий, радісний досвід. Ці новели написані такими щирими і простими словами, що будь-хто може поставити себе на місце наших захисників і захисниць. Це потрібно робити, бо мусимо боротися усім суспільством. Кожен має бути готовим захистити своїх близьких і свою землю.
Одна із місій цієї збірки – не творити образу героя, на якого можна повісити все: «Оце наші захисники і захисниці, хай вони там воюють, а ми їм потім подякуємо, коли вони прийдуть». Так воно не працює. Хтось зі знайомих добровольців недавно сказав: «Ми мали б бути першими, а не єдиними».
– Добре, що з’явилося багато текстів від військових, ветеранів, які пережили непростий досвід. Бо не знаю, як інакше, аніж отаким холодним душем приводити людей до тями.
Ю. В.: Це найновіший досвід всього людства. Ми зараз на вістрі історії. Воюємо зодною з останніх монструозних імперій, які є тотальною тюрмою. І ми справді відстоюємо свободу. Може, пафосно прозвучить, але це справді, як у «Володарі перснів». Чіткішого розподілу на сили добра і зла та сучаснішої війни людство ще не знало.
Не маємо права втратити цей досвід, здобутий так тяжко. Навіть не суто для себе чи України, а для цілого людства. Зараз маємо шанс зрозуміти щось нове про людину, про життя, чого за всю історію до нас іще ніхто не розумів.
«Я для того й воював, щоб тут було це цивільне життя»
– Ви обоє – ветерани. Поділіться досвідом повернення до цивільного життя. Які перепони для вас найбільші?
І. К.: Я тому й повернулася, навіть у медіапростір. Раніше, поки була у Львові в журналістиці, в політиці, писала дуже багато. Перестала, коли потрапила в психіатрію. Лежала в лікарні близько двох місяців після важкої ротації на Мар’їнку. В той час мій батальйон вивели в Торецьк, там більшість з моєї роти загинула. Тоді я зрозуміла, що не можу і не хочу виходити в медіапростір з тим величезним горем, бідою, які ношу всередині. Я дуже люблю людей. Будь-яких. Розумію і цивільних, і військових, і їхні сварки – на чому вони побудовані, хто за що гризе один одному горло. За цим важко спостерігати, але копатися цікаво й прикольно.
Я вже маю досвід нелегкого повернення. Навіть на «Іграх Нескорених» ні з ким не комунікувала, випала з медіапростору на понад пів року. Від загибелі побратимів до моменту звільнення відчувала, наче згоріла я і все у мене: хата, сарай і собача будка. Не знала, як і з чим виходити до людей, як спілкуватися з ними. Тому закрилась і не виходила, поки не відчула, наче всередині мене вже залитий бетон, поставлені палі й потроху вимальовуються віконечка. Тоді зрозуміла: те, що думаю і як мислю, те, що пережила, може допомогти іншим.
У моїх новелах нема якогось психологічного підтексту – це просто описаний досвід. А от у дописах і в книзі я постараюся зробити це максимально коректно для всіх. Щоб це зайшло цивільному читачу і військовому. В моїй книзі буде дуже мало крові і дуже багато думок, які можуть допомогти стати на рівень себе, свого розуміння.
Ю. В.: У 2014–2015 роках мені було легше. Це був добровольчий український корпус, були ротації.
– Ти ж тоді з побратимами від нагороди відмовився?
Ю. В.: Так. Я взагалі до біжутерії дуже легко ставлюся (Сміється). А от після початку повномасштабки не тільки воював, а ще й мусив служити в ЗСУ. Це було трохи тяжче. Мені пощастило, що воював недовго – швидко зловив свою міну.
– Тобі пощастило, що вмів користуватися турнікетами (влітку 2022 під час боїв за Лисичанськ Юрко врятував собі життя, бо мав три турнікети і зумів їх накласти на обидві руки та ногу, зупинивши кровотечу).
Ю. В.: Дякую за цю бонусну гру. Важким було не повернення до цивільного життя. Бо я для того й воював, щоб тут було цивільне життя. Дуже добре, що я захищаю – свою «дзиґівську» тусню, ці фестивалі, можливість жити, творити і насолоджуватися життям людей, яких люблю. Не чіплятиму на себе, що воював за весь український нарід. Я захищав класних конкретних людей – таких, як я.
І. К.: Коли мені кажуть: «Ви ж нас захищаєте», товідповідаю, що не можу всіх захистити, це ж фізично неможливо. Кожен іде воювати за щось своє. Я теж пішла за своє і про своє.
– Юрку, я розумію, про кого мовиться, і якби росіяни дійшли сюди, за цих людей взялися б першочергово.
Ю. В.: Знаєш, коли у Львові хтось починає гризтися, що ті кращі, а ті гірші, я повторюю: «Люди, ви ж поїдете в одних вагонах на Сибір».
– Я ж кажу не про кращих чи гірших, просто з цими людьми було б без варіантів.
Ю. В.: От я й воював за ці кілька ешелонів на Сибір.
І. К.: Вагони три-чотири ти відвоював (Сміється).
Ю. В.: Дасть бог, ми не знаємо (Сміється). Найважчим було відчуття несвободи в армії, муштра, тупі затяги і пів року ходіння на милицях на шикування тричі на день в очікуванні ВЛК. Найважчим є розуміння, що ти не б’єшся, не борешся, що в тебе крадуть твоє життя. Дякую Грицькові, що підбив мене на написання п’єси. Поки хлопці днями в курилці курили цигарку за цигаркою, чекаючи, коли настане вечір, я з планшетом згадував усіх персонажів, яких зустрів у госпіталі, і писав. Тож вчіться читати-писати, то деколи може зекономити ваш час, ваші нерви і врятувати від почуття даремності.
Коли пишеш про свій тяжко здобутий екстремальний екзистенційний досвід, то передаєш його далі. І є ймовірність, що завдяки цьому якась людина зрозуміє трошки більше про життя. Це ще одна місія збірки Voices of Defenders. Бо якщо ти не пишеш, цей досвід лишається у тобі травмою і зсередини починає їсти черв’ячок «може, все було даремно».
Терапевтичність письма ми вкотре потвердили в розмові з Артуром Дронем, автором збірки «Гемінґвей нічого не знає», уривок з якої ми публікували:
А щодо армійських історій та перемоги над журналами для журналів – дуже класно все описано в аудіопрогулянці «Позивний Одіссей», яку можна послухати і прочитати мої враження про її переживання отут:
«Ця війна – наші умовні 40 років ходіння пустелею»
– Інно, повернімося до твоєї майбутньої книжки. Розкажи, що це буде?
І. К.: Завдяки Voices of Defenders я почала писати і комусь це скидати. Бо зазвичай писала або собі на сторінку, або в щоденник. Я написала перші три новели, скинула Юркові. В той час вивчала драматургію при Театрі Ветеранів, лекторкою була Ганна Улюра (один із її оглядів книжок ми публікували тут). Ми розговорилися, і я вирішила надіслати їй тексти. Чом би не спробувати? І її фідбек змусив мене задуматися над книжкою.
Зараз у мої книзі вже 35 історій, в основному на чотири-п’ять сторінок, деякі на 10. Вони про конкретних людей, які мені зустрічалися під час служби, і спогади про них, про мої ситуації, думки щодо них, про події, які залишили в мені відбиток за роки служби. Вже написана половина книжки. Вона ще сира. Поставила собі дедлайн, планую випустити книгу в середині 2026 року.
Я в літературному світі нова людина, поняття не маю, як видавати книгу. Шукаю видавництво. Думаю про те, що маю збирати гроші на видання, щоб зробити книжку такою, як хочу. За типографією та дизайном вона буде схожа на Voices of Defenders – якісна, яскрава, щоб її було приємно тримати в руках і мати в бібліотеці. Домовилась із собою, що дописую, а тоді морочитиму собі голову. Бо з готовим рукописом простіше знайти видавця.
Ю.В.: Уже знаєш принаймні двох видавців – Кордобу і Андрія Каспшишака.
– Ваша робота дає результати, Юрку. Чи спрацювала так збірка ще з кимось?
Ю. В.: Основна ідея – зробити чутними голоси молодих захисників і захисниць. Щоб вони розуміли, що їхні історії, досвіди важливі. І щоб суспільство не забувало, що війна триває. Одна з місій проєкту Voices of Defenders – щоб образ нового українського героя формувався з сотень тисяч правдивих історій і реальних людей, а не був штучно створений у високих кабінетах і спущений.
– Цей час цінний тим, що ми можемо чути, читати ці історії. Щоб військові, ветерани, всі ми не замикалися в собі. Ми зараз можемо дуже багато чого зрозуміти, якщо піднімемо свою дупу, вибачте, і розплющимо очі.
Ю. В.:. Ми зараз можемо і маємо говорити правду, щоб знову не створювали шаблонний фантом, у який ніхто не повірить, і не передавали це наступним поколінням. Інакше зведемо нанівець життя наших загиблих і зусилля тих, що зараз нас захищають. Ми мусимо говорити правду, показувати якнайбільше різних зрізів життя. Це справді важливо.
– Я розумію давно і чітко, що жити так, як ми жили до війни, не вдасться. Бо ми стали іншими. Що вам допомагає жити далі? Що вас рятує, тримає? Писання, спорт?
І. К: Дякую за це розуміння! Бо мені дехто й тепер каже: «Я чекаю, поки все буде, як до вторгнення». Удачі! Лук мене бісив. А тепер, коли я зі своїми особливостями навчилася стріляти, це спосіб терапії. Коли цілюся, сильно концентруюсь, у мене стрибає зір, смикається картинка. На перших змаганнях я вилітала одразу, навіть до 1/16 не доходила. Це дуже злило. Але завдяки дисципліні, тренуванням чотири рази на тиждень по півтори-дві години я навчилася. З цивільним життям дисципліна працює так само.
Але не в мене, бо моє життя зараз схоже на артхаус. Я теж відчула оцю несвободу, про яку казав Юра. Що маю відпрошуватися до туалету, просити дозволу на носіння капців, бо в мене натерті ноги. Я мала брати довідку в медпункті, щоб мені дозволили це. Тож зараз мене рятує те, що я можу все: поїхати будь-куди, шукати роботу для часткової зайнятості. Бо бюджет закінчується, а я не готова виділяти на роботу час з 9:00 до 18:00, в мене море бажань до всього. Зараз я балансую між грошима і своїми інтересами. Але цей баланс теж мине. Це лише період, який треба пережити, прийняти, і я ним насолоджуюся.
Осінь змусила мене зупинитися. Бо восени ми завжди їхали на Донбас, весною поверталися звідти, а влітку завжди були в тиловій зоні, відновлювались. І ось настала осінь, а я нікуди не їду. Я зловила цей момент: «А може…». Не хочу повертатися на службу, але не знала, де себе подіти. Нахлинули емоції, ностальгія, туга за побратимами і двіжем. За пошуком чергової розбомбленої хати, де ми робили євроремонт, щоб переїхати і жити нормально. Це інший рівень адреналіну, це залежність. Там у тебе в одну мить щезає все, і ти наново все будуєш.
Так само стається, коли повертаєшся з армії. Тому необхідно стежити за своїми емоціями. Вони роблять не тільки добре, а й пакостять. Якщо вам зле від того, що відчуваєте, просто зупиніться і зрозумійте, від чого ці почуття, про що насправді вони вам говорять. Коли зрозумієте це, вам стане значно легше жити.
Ю. В.: Це потрібно всім людям. Просто те, що ти розумієш в екстремальному досвіді, здається очевиднішим і загостренішим, тому що ти сам більш загострений. Я тепер кожну хвилину використовую для того, щоб жити на максимум.
– Часто чую, що цивільні не розуміють ветеранів і хочуть спілкуватися тільки зі своїми. Та мені траплялися тільки ті, що готові говорити. Хоч є й такі, кому важко розповідати про пережите і те, що з ними відбувається. Як нам налагодити це спілкування?
І. К.: Я скоро стану спеціалістом зі спілкування з цивільними (Сміється). Обожнюю їх, вони веселі та прикольні. Коли приїжджала у відпустку, не розуміла військових і ветеранів, які кажуть: «Нас бісить, що хтось десь гуляє, бісять оці вулички, краще б усі були на війні». Я так не вважаю. Коли я приїжджала, то насолоджувалася, що тут є життя, що люди веселяться. А триндець, який робиться там, залишається там.
Я не перекладала відповідальність за свій вибір на чужих людей. Коли людина не витісняє свою відповідальність за свої вчинки, вона не має претензій до інших. Брати на себе відповідальність означає ухвалювати й розуміти свої рішення. Це полегшує життя. І дозволяє перестати вимагати від інших бути такими, як ви.
Важливо розуміти свої емоції. Коли людина – цивільний і ветеран – щось сказала не так, достатньо зупинити її і сказати: «Я зараз відчула оце через те, що ти сказав. Якщо можеш, будь ласка, перефразуй це так, щоб я тебе зрозуміла». Інакше ми віддаляємось в комунікації. Все! Я мовчала пів року. Звикла тримати все в собі, але після третьої операції припинила це. Бо зрозуміла, що рано чи пізно мене просто розірве. Навчитися говорити стало дуже важким досвідом.
І ще має бути повага до особистості, чи ти цивільний, чи військовий. Коли люди сваряться, вони не знають, що стоїть за іншим. Виникає конфлікт, хоч вони не зійшлися в одному моменті, бо один другому зробив зауваження не в тому стані. Достатньо цей стан проговорити, і стає набагато легше. Не варто діяти на емоціях, це допомагає уникнути безглуздих і болісних ситуацій. Повага до будь-якої людини, її відчуттів, кордонів, самосприйняття і емоцій творить чудеса.
Ю. В.: Не повіриш, у мене жінка і діти теж цивільні (Сміється). Що тобі казати про цивільних і військових? Думаю, що війна в нас буде довго, аж поки не зникне цей поділ на цивільних і військових. Весь народ буде військовим. Як казав хтось із мудрих жінок, коли мобілізують чоловіка, мобілізують усю сім’ю. Ця війна – наші умовні 40 років ходіння пустелею. Це можливість переформатуватися для нашого суспільства. Все одно всім доведеться воювати чи працювати на перемогу. В усіх буде цивільна і військова спеціальність, якщо виживемо, звісно, на що я сподіваюся. Якщо саме зараз якимось дивом буде перемир’я, то це ненадовго. Ми просто перекладемо цю справу на наших дітей.
– А мені чомусь здається, що ще трошки, і в нас тут буде досить комфортно порівняно з іншими країнами.
І. К.: Ми висловлюватимемо своє глибоке занепокоєння. Я дипломат за фахом.
Ю. В.: І, повертаючись до твого питання, основне щиро спілкуватися, правдиво розповідати. Це єдиний шлях залишатися разом і ставати кращими. Це теж було нашою мотивацією робити цей проєкт і збірку ветеранських новел Voices of Defenders. Спілкування має тривати. Тільки так ми переможемо.
