Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, новинка Юлії Чернінької і Видавництва Старого Лева «Бестселер у борг». Це вже третя книжка Юлії, яку ми представляємо в цій рубриці. До цього розповідали про роман «Спадок на кістках» і трилер «Називай мене Клас Баєр» .
«Бестселер у борг» вже можна придбати на сайті видавництва. Новинку презентують 15 серпня на BestsellerFest, презентацію модеруватиме Ірен Роздобудько. До слова, «Львівська Пошта» є медіапартнером фестивалю. Понад те, ми разом з «Літтредом» і «Культурою на РАЙОНі» під час нього матимемо спільний проєкт.
Про що «Бестселер у борг»
Моторошний трилер «Бестселер у борг» неквапливо занурює читача в атмосферу жаху. В центрі сюжету хлопець, який приїздить у Львів. Він мріє стати відомим письменником. У здійсненні мрії йому погодився допомогти університетський професор.
Після переїзду у будинок професора у житті Андрія все змінюється. Він таки напише свій перший бестселер і стане відомим на весь світ. Та через деякий час йому відкриється жахлива правда про професора. І про борг, який доведеться заплатити за славу.
Це вже п’ята книга Юлії Чернінької, яка виходить друком за останні півтора роки. Зараз вона працює над новим романом «Архітектор потойбіччя». Думаю, що скоро ми більше поспілкуємось з Юлією про її письмо і продуктивність. Наразі ж я розпитала її про особливості створення саме «Бестселера у борг».
Юлія Чернінька про роботу над трилером
Створення психологічного, містичного роману – це завжди подорож вглиб людини. У романі я досліджую тему, наскільки високою може бути ціна за славу та визнання. На що здатна людина, щоб втриматися на верхівці слави?
Натхнення приходило від самого процесу написання, адже я до самого кінця не знала чим завершуватиму, вимальовуючи лінію, як прагнення до слави може змінювати людину.
Містичний трилер «Бестселер у борг» – це своєрідне запрошення до гри з надзвичайно високими ставками та фатальною платою на завершення. Мені дуже подобалося писати цей роман. Усі герої, включаючи негативних, викликали у мене симпатію, адже навіть зло часом може бути ґречним і харизматичним.
Ентоні
Ентоні сидів за фортепіано й розмірено перебирав пальцями клавіші. Здавалося, він вітався з інструментом, як зі старим другом. За мить його пальці почали рухатися сміливіше, швидше, впевненіше. Великою вітальнею старого маєтку линула кришталева мелодія ноктюрна Шопена сі бемоль мінор.
Пан Антон обожнював гру на інструменті, особливо коли в будинку не було нікого, коли він міг розділити музикування лише із самим собою. Він любив самотність. Усе життя був одинаком, який не звідав відчуття самотності. Як узагалі можна сумувати, коли є музика? Через ноти чарівних ноктюрнів він розмовляв зі всесвітом, а всесвіт вдячно відповідав йому.
У нього було багато знайомих. Не так щоби друзів, але добрих приятелів. У наближеному колі пана Антона завжди називали не інакше, як Ентоні. Мабуть, разюча аристократичність не дозволяла називати літнього чоловіка звичайним іменем. Утім, Ентоні добре пам’ятав, що й замолоду його називали так само. Звідки це повелося і хто започаткував, загубилося у скринях пам’яті. Та чоловік швидше б відреагував і обернувся на вулиці, почувши саме вигук «Ентоні», а не «Антон», бо ж так його називали найближчі.
Цього недільного ранку Ентоні насолоджувався самотністю. Награючи мелодію, обдумував майбутню лекцію з мистецтвознавства. Насправді таких безтурботних хвилин у житті він мав не так уже й багато. Ентоні професорував в університеті. Лекції, курсові, дисертації забирали з біса багато часу. Із основною роботою поєднував посаду директора музею краєзнавства. Директорство не приносило багато статків, але давало відчуття блаженної насолоди від дотичності до давнього й прекрасного.
Окрім того, Ентоні захоплювався антикваріатом. Він не зациклювався на коштовних речах, його цікавило лише старе й незвідане. Міг годину заворожено гортати стару книжку, яка коштувала лише п’ятдесят доларів, і легко проігнорувати якийсь дорогоцінний фоліант. Головним для Ентоні було відчуття. Стан, у який він поринав поряд зі старою річчю. Інтуїтивно знав історію та емоційний шлейф, який могла нести за собою антикварна цікавинка. Відчував за кожною дрібничкою цілу історію, що або вабила його, або залишала геть байдужим.
У цьому домі він мешкав так давно, що вже й не пам’ятав себе в іншому помешканні. Ентоні виповнилося сімдесят два. Та вигляд мав дуже добрий, а почувався ще краще, незважаючи на обов’язковий вечірній келишок і стабільну духмяну люльку перед сном. Все-таки добре жити одному! Ніхто не бурчить за тютюн, не нагадує про медичну картку, яка кілька останніх місяців надто гучно промовляла до нього. Ніхто не примушує змінювати старі добрі життєві ритуали. Зрештою, ніхто не змушує стишити гру, коли він надто захоплюється педалями на фортепіано. Ентоні найняв домогосподарку, що прибирала в домі й готувала їсти. Короткого спілкування з нею більше ніж вистачало для захопленого та закоханого в життя чоло віка
.
На вікно сів горобчик і почав дзьобати те просо, яке годину тому насипав у блюдце Ентоні. Помітивши пернатого приятеля, радісно помахав йому. Був певен, що він бачить і вдячно хитає голівкою. Ентоні завжди спілкувався з тваринами, особливо з птахами. З ними в нього був особливий конект, максимально зрозумілий. Давав пташкам імена. Цього разу до нього прилетів на сніданок Хома. Запам’ятав його за характерно неслухняним пір’ячком на боці. Хома завжди прилітав один. За це Ентоні особливо шанував свого малого друга.
Задзвонив телефон. Старий, стаціонарний. Ентоні весело встав із-за фортепіано й бадьорою ходою підійшов до апарата.
– Будинок Антона Хмари.
– Пане Антоне, це я, – зі слухавки проскрипів голос домогосподарки, пані Ядвіги. – Я саме на Привокзальному базарі. Тут такого файного когутика продають. Може, я візьму на розсіл?
– Звісно. Когутики – це добре.
– То я тоді з базару одразу до вас.
– Приходьте, пані Ядвіго. Мене вдома не буде. Скористайтеся власним ключем.
Ентоні поклав слухавку й подивився на годинник. Засидівся він сьогодні! Уже двадцять хвилин по полудню. Перед обідом він завжди виходив на довгу прогулянку. Будинок пана Антона був розташований у самісінькому центрі Львова. Двоповерхова будівля історичного значення стояла на вулиці Вічевій, майже поряд із площею Ринок. Утім, вулиця вважалася тихою. Людей тут і справді завжди було мало. Настирні бізнесмени, готельєри й ресторатори вже безліч разів пропонували йому за дім великі гроші. Але чого варті гроші? Це лише паперові купюри! Їх у нього й так достатньо, принаймні на його вік. А коли помре, то нехай забирають собі будинок задарма. Йому й так не було кому залишити свій спадок. А може, і не заберуть? У нього на все були свої плани. Час покаже…
Ентоні накинув на плечі сірий плащ-пороховик, одягнув картатий картуз і вийшов на вулицю. Від завтра починалися пари в першокурсників. Він це полюбляв – коли приходили нові лиця, молода кров, починався свіжий діалог. На такі заняття завжди йшов із радістю. Усе сподівався віднайти справжню світлу голову в натовпі байдужих і сірих студентів, що відсиджували його пари, як покарання чи повинність. Свіжий, юний мозок… Допитливий і талановитий. Яскравий та непересічний… От хто йому потрібен! Йому він би передав усі свої знання. Йому б він дозволив опанувати мистецтво існування поза часом і стереотипами.
Осінь лише торкнулася країв зеленого листя, а в повітрі вже господарював свіжий потічок прохолоди, що невблаганно насувалася. Ентоні не любив гамірних туристів. Йому їх вистачало, коли йшов на роботу до музею. Інша річ – університет. Факультет журналістики розмістився далеко від центру, на вулиці Чупринки. Там було затишно й добре, як на Вічевій. Завтра планував увесь день провести на факультеті.
Ентоні пішов у бік Високого Замку. Там, у непримітній старій кав’ярні, він вип’є свою єдину за день каву, почитає в газеті новини й повернеться на обід додому. До того часу пані Ядвіга вже мала б приготувати свій розрекламований розсіл.
Андрій Крамер
Це звучатиме дивно, але Андрій збирався на пари, як на свято. Чекав того вересня, щоб швидше опинитися в омріяних стінах alma mater. Вступити йому вдалося лише з третього разу. Добрі родичі та й знайомі загалом уже сміялися з його наполегливості. Але сміється той, хто робить це останнім. Тепер настав час сміятися Андрієві. У його родині не було нікого з вищою освітою. Батько – водій-далекобійник, мати – медсестра, сестри – продавчині в магазинах. Аж тепер він – Андрій Крамер, студент факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка.
Коли надійшла звістка про вступ, Андрій саме снідав у колі родини. Відкрив листа з універу в усіх на очах, витримав паузу, а потім по-дитячому заскочив на табуретку й почав відбивати ногами чечітку.
– Прощавай, Здолбунів! Бувай, дорога родино! Я – Андрій Крамер, і я стану знаменитим журналістом. А краще – письменником!
Коли пакував валізу, чільне місце в ній займали книги. Переважно то були всі томики Юрія Андруховича. «Московіада» як фаворит лежала зверху, дбайливо загорнута в стару газету. Речей у хлопця було мало. Кілька пар джинсів, куплених на гуманітарці, два светри, охайний мішечок із білизною. А головне – бавовняний темно-бежевий плащ із секонд-хенду. Саме цей плащ він вважав своєю візитівкою, ознакою, що належить до привілейованого класу інтелектуалів. Зібрана валіза чекала на нього майже місяць. І от настала ця щаслива мить, коли він має вийти зі старої домівки й попрямувати у світ, який уже давно на нього чекає.
У Львові він оселився в гуртожитку. Не зважав на протерті матраци й засмальцьовану спільну кухню. Був певен, що все це тимчасово. Знав, що попереду велике майбутнє. У ніч перед першими заняттями довго не міг заснути. Розгорнув старий блокнот і намагався накидати в ньому план свого першого роману. Схема не клеїлася, але це не засмучувало хлопця. Знав, що натхнення обов’язково прийде. Просто ще не його час. На мить відклав побудову плану, перегорнув сторінку й почав відпрацьовувати свій автограф. Такий, щоб одразу було зрозуміло – перед вами непересічний письменник. Перед вами – зірка світового масштабу!
Тієї ночі він так і заснув із блокнотом у ліжку. Та коли прокинувся зранку, ніде не міг його знайти. Зазирав під подушку, під ліжко, у наплічник, але дзуськи. Сусід по кімнаті, Макс, натомість заклопотано збирався, уникаючи зустрітися очима зі своїм співмешканцем. Щоразу, дивлячись краєм ока на розгубленого Андрія, корчив нестримну гримасу. Андрій зрозумів, що це ігри сусіда, але не поспішав сваритися. Максим навчався вже на другому курсі, знав тут усіх як свої п’ять пальців. Такий ворог, та ще й з перших днів, йому точно не потрібен. Макс також добре розумів свої переваги, тож поспіхом зібрався і чкурнув першим із кімнати.
Сюрприз чекав на Андрія вже в самій аудиторії. Фото його автографів хтось вивів на стіну проєктором. Першокурсники гиготіли, радіючи, що знайшовся цап-відбувайло, який тепер і буде головним хлопчиком для биття. Андрій незворушно сів за парту й дістав підручники. Майже одразу в кабінет зайшов викладач. Це був Антон Степанович Хмара. Пан професор приязно познайомився з першокурсниками і сів за стіл на кафедрі. Потім поглянув на стіну.
– А це що?
У відповідь – гучний регіт.
– Це можна прибрати? – запитав Ентоні.
– Якщо його величність не проти, – порснула найкрасивіша дівчина з третьої парти.
– А хто тут у нас королівської крові? – незворушно запитав Ентоні.
– Крамер! – знову пішла на діалог та сама дівчина. – Це він так списав своїми автографами пів блокнота.
– Навіщо? – намагався розібратися в ситуації викладач.
Андрій у цей час мало не провалився під стіл. Йому стало так соромно! А ця дівчина, вона була така красива, що її сміх просто вбивав хлопчину.
– Тренується. Певно, збирається давати багацько автографів!
– О-о-о-о! – з усмішкою протягнув Ентоні. – Це похвально. Мати прагнення й чітку мету – це вже половина справи. Молодець, хлопче! Ти нагадав мені мою юність. Я також довго відпрацьовував свій підпис перед тим, як поставити в паспорті. На зірку я тоді, щоправда, не зазіхав. А дарма! Може, і вийшло б щось путнє. Та часи були складні. А для вас, сучасної молоді, – усі двері відкриті.
– Як тебе звуть, юначе? – звернувся він до студента.
– Андрій.
– Андрій Крамер! Ох який! Одне ім’я вже як у відомого письменника. Аудиторію розітнув гучний регіт.
– А я не жартую. Ім’я – це також важлива складова успіху. А ти вже намагався щось написати? Можна подивитися? – не награно зацікавився персоною студента професор.
– Ні. Поки що ні. Але я складаю план. Усе ще попереду, – трішки спокійніше відповів Андрій. Він усе ніяк не міг зрозуміти, чи професор справді підтримує його, чи так елегантно бере на кпини?
– А от зараз ми й подивимося, хто з вас на що здатен. Почнемо наше знайомство з невеличкого есе. Напишіть розповідь про себе, але в художній формі. Так, як ви самі себе бачите. Паспортні дані мені не потрібні.
Студенти діставали аркуші й готувалися перевершити одне одного в письменницькій майстерності. Андрій також дістав і поринув у власний світ. Отямився, коли в аудиторії вже нікого не зосталося. Але він не спинявся. Напружено дописував текст. На кінчиках пальців він відчув, що саме хотів від них пан професор. Він не хотів банальщини. Він хотів текст у стилі «я так бачу». Тобто нагромадження алегоричних фрустрацій, через які можна було зазирнути у внутрішній світ автора.
Від перезбудження Андрієві стало холодно, і він накинув на плечі свій завжди зім’ятий плащ кольору міцної кави зі згущеним молоком. Кутаючись у плащ, він напружено згорбився над аркушем і швидко перечитував те, що вдалося написати. Ентоні з цікавістю спостерігав за новеньким.
«Я – море. Я той солоний присмак, який ти так любиш відчувати у себе в роті. Коли я ковзаю на кінчику твого язика, ти всміхаєшся. Тобі подобається мій смак. Він нагадує кров. Вона така ж солона й життєдайна. Ти не зможеш існувати без крові так само, як і не зможеш про- жити без мене! Я – вітер. Я бавлюся твоїм волоссям. Накручую його на пальці, а потім знову куйовджу. Кидаю. Забуваю. Відлітаю кудись удалечінь, щоб повернутися. Бо я ніколи тебе не покину назавжди, і ти це добре знаєш. Я – вогонь. Я продовжую спалювати тебе. А ти чемно згораєш і сприймаєш мій смертельний жар, як життєдайне тепло. Навіть коли вже палає твоя ліва рука, а я впевнено підбираюся до серця. Ти дякуєш мені і продовжуєш пригортатися до мого широкого плеча. Ти знаєш, я твоя погибель, але лише в мені ти переродишся наново. Щоб знову відчути, що я – це вітер. Що я – це море!»
Андрій боязко простягнув свій аркуш. Помітив, що роботи, які вже поздавали однокурсники, більші за об’ємом. Його це засмутило. І написали вони швидше… Тільки б не зганьбитися першого ж дня! Може, він неправильно зрозумів? Може, професор і справді мав на увазі звичайний есей-візитівку. Хай буде, що буде! Цей день почався ганебно, то чому б йому так само й не завершитися?
Ентоні з цікавістю взяв аркуш студента.
– Андрій Крамер! – з апломбом прочитав він підпис. – Справді чудове поєднання імені та прізвища. Завжди був певен, що наше ім’я – це не звичайний набір букв. Це – наша доля.
– Дякую, пане професоре! – розгублено сказав Андрій і поправив самим лише пальцем окуляри на носі.
– За що?
– За комплімент.
– А де ти побачив комплімент? Я ж не сказав, яку саме долю нестиме твоє ім’я.
– Даруйте, – розгубився Андрій.
– Синку, припини перепрошувати там, де ти нікому нічого не винен. Це перше правило для справжньої літературної зірки. Запам’ятай це.
– А які ще є правила? – оживився хлопець.
– Усьому свій час. Якщо на те буде доля, взнаєш і решту.
– Гаразд. Я тоді пішов. До побачення, пане професоре.
– Стій! Я саме дочитую твій есей, – зупинив його Ентоні. За кілька хвилин він підняв на хлопця очі, не приховуючи захоплення. – То так ти побачив моє завдання?
– Я помилився?
– Ні. Ти виконав його ідеально. Причому один на весь потік. А чому ти почуваєшся стихією?
– Ми всі – стихія. Хіба не так? Просто дехто гасить свій вогонь водою. Хтось же, навпаки, роздмухує його віт¬ром. Та лише в повному балансі стихій може народитися ідилія.
– О! То, може, ти помилився факультетом, хлопче? – усміхнувся Ендрю. – Бачу, що на хорошого філософа потягнеш.
– Ні. Я хочу писати. Лише журналістика.
– Я називатиму тебе Ендрю. Ти не проти? – несподівано запитав професор.
– Ендрю Крамер? – захоплено перепитав хлопець.
– Саме так. От і готовий творчий псевдонім!
