«На момент, коли я пишу цю передмову, українська прокуратура зафіксувала більш як 137 тисяч воєнних злочинів російських військ в Україні. Тільки від початку повномасштабного вторгнення. Ця цифра зростає щодня. Неможливо дали голос усім свідкам, розповісти всі історії. Але можливо розповісти принаймні ще декілька», – пише Світлана Ославська у предмові до книжки «На власній шкірі». Новинка вийде друком в середині травня, але вже зараз його можна передзамовити у видавництві «Лабораторія». Саме про неї розповідаю сьогодні у рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.
«На власній шкірі» – про силу окремих людей
Книжка «На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими» – це документальні історії, написані на основі розмов зі свідками воєнних злочинів росії в Україні. Світлана Ославська документувала їхні свідчення впродовж 2022–2024 років у регіонах, що пережили окупацію. Тут звучать голоси людей, які на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких, як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури та нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування.
Крім того, видання «На власній шкірі» ставить питання про те, як ми говоримо про смерть і горе інших. Як переживаємо травматичний досвід і якими з нього виходимо. Ця книга – відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас – про силу окремих людей.
Документуючи свідчення, що увійшли у «На власній шкірі», Світлана Ославська працювала в міжнародному проєкті The Reckoning Project. В Україні його втілює Лабораторія журналістики суспільного інтересу. У виданні представлена цілісна картина окупаційної реальності. Нехтування людськими життями й гідністю є системним й усвідомленим засобом ведення війни росією. Вихід «На власній шкірі» підтримано в межах програми стипендій від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшну та Українського ПЕН. А також програмою Documenting Ukraine Інституту гуманітарних наук IWM (Відень).
На обкладинці книжки фото з Сумщини 2022-го Анни Ільченко. «Дерево здається безнадійно згорілим, але лелека підказує, що це лиш перше враження. Часом люди, як дерева: здаються вигорілими, але насправді ось уже видно зелені пагони. Поки живі, все можливо. В цій книжці – історії живих, вцілілих. Але живі говорять не тільки про себе, а і про померлих», – каже авторка.
Раптове усвідомлення власної ідентичності
Світлана Ославська — незалежна українська журналістка, письменниця, дослідниця культури. Авторка книжок художніх репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019) та «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» (2022). Співавторка документального проєкту old khata project та артбуку «Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей» (2023). З 2022 року документує воєнні злочини Росії в команді The Reckoning Project. Пише для українських та міжнародних видань.
Ось як вона описує роботу над книгою «На власній шкірі»: «Що таке воєнні злочини? Це вбивства, це тортури, це приниження. Це спроба знищити людину і морально, і фізично. Ця спроба не вдалася росіянам аж ніяк, і тому ці тексти змогли з’явитися. Бо прекрасні сильні люди розказали про пережите, а я вдячна їм і за їхні розповіді та за наші зустрічі. Ці люди пережили вторгнення росії на власній шкірі, тому таку назву я дала рукопису – «На власній шкірі».
У книзі «На власній шкірі», в якій всього 176 сторінок, Світлана зібрала з регіонів, які були або досі є в окупації, історії про пережите у 2022-му, 2023-му, 2024-му. Це репортажі в широкому розумінні. Є класичні і репортажі-есе. Є репортажі-монологи, бо деякі речі розказані так, що їх треба лишати тільки в прямій мові. Якщо спробувати з цих історій сконструювати приблизне відчуття окупації, то воно складатиметься з шоку, страху, покори, відчайдушності, розпачу, зради, болю й безсилля. Ці елементи з’єднуватиме субстанція замовчаного.
«У цій конструкції будуть також раптове усвідомлення власної ідентичності – в ситуації, коли твоє життя й життя рідних опиняється під загрозою саме через те, ким ви є. І нарешті, в цій конструкції точно будуть найдрібніші прояви людського, нормального, вітального, які дозволяють морально втриматися, вижити. І, звісно, буде травма, яка щоразу виявляє себе по-різному», – пояснює авторка.
«Я знаю про окупацію лише те, що розповіли мені інші. Як їм було там насправді – знають тільки вони самі. Те, про що вони вирішили розповісти, – є в цій книжці. Те, про що вони змовчали, до книжки не потрапило», – веде далі вона
«Страх з’явився вже після полону». Історія Олени
1
– Не знаю, чи зможу спокійно все це розказувати. Вони заїхали колонами й оселилися тут. У кінці вулиці зробили блокпост. Я не могла повірити. Це не так довго після похорону. Вони там БТР заганяли й дрова рубали, щоб води нагріти митися. А я стояла й плакала коло хвіртки. Один підійшов до мене й каже: «Не плач. Україна переможе. А ось нам доведеться довго відмиватися». Це перше, що я від нього почула. Це вже потім він казав: «Будеш пиздіти, відвезу на Каховку».
2
Мій чоловік поїхав із загоном. Вони мисливці. Хтось повідомив їм, що десь побачили російських солдатів – от вони зібралися й поїхали. Сказав тільки: «Мені треба допомогти людям. А ти зайди в хату й не виходь».
Буквально за дві години я вже знала. Поїхала в лікарню у Снігурівку, живого не застала. Знаю, іще розмовляв, коли його привезли, але втрата крові була велика. Коли їхали, я бачила, як розстрілювали машину в степу. Не могла зрозуміти, чи я тут, чи я десь, чи це кіно якесь.
Був похорон. Я просто в тумані. Незчулася, як росіяни зайшли сюди. Діти повиїжджали, а я без підтримки не могла нікуди рушити. Зв’язок і світло пропали – у нас нічого не було.
Я жила тут, а вони – у сусідніх хатах позаду мене й спереду. Двадцять осіб їх тут було. Я бачила й чула все, що в них робиться. Не бачити цього я просто не могла. Світла ж немає, а чим зайнятися? Сидиш у дворі й усе чуєш. Приїжджали машинами. Брудні, зачухані, вони тут прали й милися. Тут був їхній штаб. А чого штаб? Бо стояв БТР і весь час працювала рація, і по цій рації говорили – сходилися сюди всі відомості.
Був Майор, він ні з ким не виходив на контакт. А інші старалися балакати з нами. Пояснити, що ось вони бандерівців розгонять – і буде нам добре жити. Наші люди на це сміялися.
Я все говорила їм в очі. Вони тут крали добрива. Привозили й коло мене свої КамАЗи перегружали. А я махала головою: «Ви вже пів України продали». – «Ти забагато говориш».
Дев’ять днів було по чоловіку. Я смажу пиріжки. Бачу: один їхній ходить навколо двору – запах же чути. Ну що, дала йому пиріжок і кажу: «Їж і промовляй: «Вічна пам’ять Вікторові, підступно вбитому Російською Федерацією».
Я не хотіла йти з дому. Просто зі злості, показати їм, що я не боюся. Хоча мене гукали і сусіди, і родичі, мовляв, ночуй у нас. Ні, я не хотіла нікуди йти. Наче так воювала з ними. Розуміла: якщо піду – усе, уже в мене немає дому, бо я не зможу зайти туди, де побуває їхня нога. Я роздобула каністру солярки й поставила на порозі. Коли вкотре прийшли мені казати: «Виїжджай», я їм тоді: «Якщо я вийду з хати, усе згорить разом із вами».
3
Я всім бурчала: «Садіть городи». Дістала картоплю з погреба. Люди приїхали з тачками.
Жили як жили. Виходили, збиралися на вулиці. Далі свого кутка не йшли. Ділилися чим могли. Сусіди – між собою. Бо не було продуктів у багатьох. Якось ми так звикли жити, що все було, ми не зробили великих запасів. А потім ділили навіть крупу стаканчиком. Дійшло до того, що брали дертювалку, з’єднану з мотором мотоцикла, щоби змолоти зерно. Пекли коржі, а з крупнішого варили кашу. Навчилася пекти торт на сухій сковорідці. Винесла на вулицю, чаю попили. А одна спекла кекс у гусятниці. Виходили з усього, що було. Газу хватило до травня. А тоді один ділок із сусіднього села почав возити заправляти балони. У травні вже привозили товари, а до того – хто що мав.
У погребі в мене було обладнано: тюки із соломою, матраци. Свіжу водичку ставила. Відкривачка лежала, бо там у мене консервація. Торбинку із цукерками повісила – рошенки чи дюшес – я дуже економила їх. Російське все було недобре. Чи психіка відкидала це. Купляли овочі, бо були дешеві. До війни вже закатка відходила – у всіх заморозка, сушка. А того літа в окупації я і капусту почала консервувати – підходить і на пиріжки, і в борщ можна.
Збирали по крупиночці новини. Дядько мій включав генератор, і все село ходило до нього заряджати телефони. Коли я йшла звідти – а я ходила щодня – мене кожен стрічав і розпитував, які новини. Ніхто не думав, що це розтягнеться так надовго.
Того року був такий урожай! І фрукти вродили. Мабуть, Бог бачив, що нам треба. Чи взяти птицю: качки вилупили каченят, як я була в полоні. І вони жили як хотіли. Хвіртку на город відчинено, а там гарбузи й кабачки – вони це їли. А як обстріл – усі вони бігли в укриття.
4
Мене ідентифікували як ворога. За мною увесь час дивилися. Їхній комбат сказав: «Не плач. Ми знаємо, де загинув твій чоловік».
Одного дня по мене приїхали. «Ти становиш загрозу для Російської Федерації». І почалося. Обшук. «Де флешка?» Телефон забрали. Запитання такі, щоб залякати: «Ну що, танки порахувала? Скільки? До якого підрозділу належиш? “Азов”? “Правий сектор”?». Я відповідала, що до жодного, поводилася спокійно, не сперечалася. Бачила й розуміла: їм щось пояснювати – собі гірше робити.
Я не хотіла з ними йти. Просто не виходила, була в домі, казала: «Я нікуди не піду». Ніхто не тягнув силою, але сказали: «Ти не маєш вибору. Якщо не підеш по-доброму, побачиш, як це робиться по-поганому». Урешті я вийшла. «Можу я замкнути дім і взяти із собою ліки?» – спитала. – «Можна». Узяла сумочку, кинула таблетки. У мене хворе серце, то я взяла мінімум, і все, що потрапило мені в руки, – це нітрогліцерин. Перша думка: «Якщо я вип’ю дуже велику дозу, це для мене смерть. Я просто покінчу із собою, але на коліна не стану» – це було в моїй голові весь час.
Вивели мене до машини. Дістав пакет, показує ці зашморги пластмасові, щоб затягувати руки. «Або сідай сама, або ми зв’яжемо, вдягай пакет сама на голову, або ми одінемо». Я вдягла пакет, сіла в машину. Просто з ручками, чорний. Але тоненький, і силуети було видно. А втім, я старалася показати, що нічого не бачу.
У сусідньому селі ми зупинилися. Там стояли машина й хлопець на колінах, до пояса роздітий. Вони били його. Кричали, щось питали, але я не чула запитань. Потім потягнули його в кущі, пролунала черга – і все. Більше нічого. А той, що віз мене, сів у машину й сказав, що з такими не розмовляти, а відразу в расход їх.
А тоді привезли в Калинівське, висадили й водили колами, лякали, що це ж мінне поле тут, треба його ще пройти. Видно, це просто, щоб я не запам’ятала дороги, де вони розміщуються. Коло хати вирили бліндаж. Мене посадили туди й пішли розбиратися з телефоном. Відкрили мою сторінку, де я листувалася з початку війни. Там були патріотичні вірші, які писала моя тітка. Були фотографії сина.
І пішло: давай мені розказувати, погрожувати, щоб я стала на коліна й попросила вибачення. «За що?» – спитала. – «Ти неправильно виховала сина». – «Я не ставатиму й не проситиму. Я українка, і навіть у радянському паспорті було написано: “Національність: українка”. У чому моя провина?». Мене вдарили прикладом, і я просто впала. Але нічого не просила. Ні вибачення – нічого.
Казали: за те, що є в моєму телефоні й що мій син служить, мене відвезуть у Сімферополь і дадуть п’ятнадцять років.
Я боялася за тих, хто лишився: і що з дітьми буде, і як переживе мій дядько, бо він хворий. А зі своїм життям я просто: що буде, те й буде. Я достойно прожила.
Тоді почали на мене кидати гілля. Поливали якоюсь рідиною, чиркали запальничкою і між собою ржали: «Зараз ми підпалимо її, і в інтернет викладемо. Буде прикольно дивитися, як мати укропа горить».
Я не бачила цього, очі мені зав’язали. Уже той чорний пакет зняли, а очі зав’язали отими марлевими пов’язками медичними, складеними декілька разом. Ними зав’язували очі.
Пробула там приблизно добу... Я не дуже пам’ятаю – може, це витісняється. Бо я не відпочивала, мене постійно тягали, щось говорили. Я повторювала: «Я нічого не знаю. Ви розберетеся і відпустите мене». У пов’язці я бачила тільки землю і листя. Бачила, що це було близько коло дерева. А потім, уже як сутеніло, посадили мене в КамАЗ і довго везли степами. Мені хотілося, щоб це вже скінчилося будь-чим, щоб це був кінець. Той, що віз, читав мій телефон і матюкав. Я не відповідала. Тоді штовхав: «Чого мовчиш?». – «Мені ні́чого сказати. Я винувата в тому, що я мати». Ці слова вивели його із себе, він дав наказ зупинити КамАЗ, викинув мене з машини, почав стріляти навколо мене. Скільки це тривало, не можу сказати. Потім знову: «Вставай!».
Привезли мене в камеру. Там були записи на стінах – видно, люди рахували дні. Було від п’яти до двадцяти восьми.
Коли мене привезли, було темно, а дали спокій уже аж через день, коли світало. Просто допити. Телефон відкривають: «Хто це такий? З ким листувалася?». Ведуть у камеру: «Подумай». Орієнтовно пів години я побула там, хоч і не знала часу – і знову на допит. Не били, фізично нічого... Але дві доби я не спала. Було так, що я вже почала кричати: «Робіть зо мною, що хочете, я нічого не розкажу, нічого ви од мене не доб’єтеся, бо я просто нічого не знаю! І син мій нічого не знає і не розкаже». Бо вони тиснули на те, що я маю подзвонити синові: «Ти маєш умовити його, щоб він підписав контракт, попросився сюди, на нашу частину фронту, ми переведемо його, і він із тобою житиме». Сказала: «Будь ласка, дайте телефон, я подзвоню». Я була спокійна, тому що ми із сином проговорили цю ситуацію. Домовилися, що в нас буде кодове слово: коли я спитаю про здоров’я його батька – а ми розлучені з його рідним батьком – він розумітиме, шо я говорю не по своїй волі.
Й отак заведуть у камеру, якісь там пів години, а потім знову виводять. І знову: запитання, телефон: «А-а, то ти й у фейсбуку є!» – і починає шукати всіх друзів, їхні адреси, прізвища, на кого я підписана, що я дивилася. Іноді просто ставили в коридорі. Присісти не давали – просто щоби стояла. Не знаю, відкіля в мене взялося стільки сил протриматися.
На допитах я весь час була із зав’язаними очима. У камері були двері, оббиті залізом. У дверях – вічко й щось таке прибите, як полиця. Коли мене вели по довгому коридору на допит, я періодично руками торкалася дверей – там були двері з ґратами. Чула, як привезли якогось хлопця. Він увесь час кричав і стукав у двері: «Випустіть мене, ви, освободітєлі, освободили від усього, засадили, щоб із моєю жінкою розважатися!». Вони приходили й утихомирювали, били його, і прозвучала фраза, що «стукатимеш далі – прийду, зроблю петухом і ходитимеш по Снігурівці». Тоді я і почула, що це була Снігурівка. Уже тоді я трохи заспокоїлася, бо це недалеко від дому – якось воно буде.
Читали донос на мене. Там було написано, що я коригувальниця.
Одного ранку вивезли, висадили просто на вулиці, поставили серед дороги й сказали: «Ти під наглядом. До тебе прийдуть і скажуть, що ти будеш робити далі. Машина від’їде, тільки тоді зможеш розв’язати очі». Розв’язали руки... Ви знаєте, я впала й цілувала землю. Не вірила, що жива. Ішла додому, і мене зустрічали люди, з якими я раніше так: «Добрий день, добрий вечір». А тут люди виходили, обіймали мене й раділи, що я повернулася. Я не думала, що мене так чекають.
5
Надія ніколи не покидала. Я говорила, шо мені треба жити, на зло їм треба жити. Я ж увесь час їм тут казала: «Я переживу вас усіх, усіх до одного». В очі говорила. Вони рили окопи на городах у нас. А я підходила й казала: «Рийте глибше, бо не влізете всі». Були тут мобілізовані, питали, як звідси забратися. Казала: «Дрон летить, а ти стань і махай, що ти тут». А що я могла радити їм? Я хотіла вижити. Хто як виживав. Хтось, як я, придумав, що вони всі божевільні й з ними треба так і балакати.
Страх з’явився вже після полону. Я розуміла, що це таке й що вдруге мені так легко не відбутися. Приблизно місяць-півтора вони ще ходили, тримали мене під контролем: куди йду, коли прийшла. Ці ефесбешники приходили знову допитувати мене вже вдома. Знову обшуки. Переривали все, перекидали все.
Іноді мене опановував просто відчай. Здавалося, що про нас забули й ми нікому не потрібні. Хотілося просто бути вільними. Ти не мав права вийти на вулицю. Ходити спокійно. Щоразу я думала, що ось іду, Дорога життя · Монологи про страх 29 а мене щомиті можуть забрати. Не там стала, не там сіла, не те сказала. Просто не сподобалася комусь – і це була б причина.
6
Нам треба виговоритися. Коли я розказую, мені потім стає легше дихати. Я не все можу згадати, але легше.
