«Це мусить бути в «Літтреді», – пообіцяла собі я, коли побачила анонс першої книги нового видавництва The Ukrainians Publishing, заснованого медіа The Ukrainians. З того моменту минув місяць і сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, «Контурні карти пам’яті». Збірку можна замовити на сайті видавництва.
А я розповідаю, про що ця книжка, і разом з The Ukrainians Publishing ділюсь ексклюзивним уривком есею «Затребуваність Любові». Його авторка – документалістка, лауреатка Шевченківської премії 2020 року за книгу «Дівчата зрізають коси» Євгенія Подобна. Вона написала есей про збережені та втрачені картини Любові Панченко та славу й визнання, які прийшли провести художницю.
Про що «Контурні карти пам’яті»
Початковий задум книги «Контурні карти пам’яті» належить Вікторії Амеліній. Письменниця та правозахисниця з літа 2022 року документувала воєнні злочини росії разом з організацією Truth House. Ідея збірки полягала в тому, аби зафіксувати російські злочини проти української спадщини. Але водночас підійти впритул не до самих лише стін, а й до пам’яті. Аби дати глибше розуміння – чому росія скидає бомбу на музей.
Цю ідею Віка обговорила на початку січня 2023 року з колегою письменницею і репортеркою Вірою Курико. А через пів року, 27 червня, Вікторію та ще дванадцятьох людей убила ракета, якою росіяни поцілили в кафе у Краматорську.
«Я довго не поверталася до її ідеї. Усе ж – вона її. Чи були ми настільки близькі, як уважала я, аби взятися за це? Якоїсь миті я написала Софії Челяк. Разом ми почали підбирати авторів, місця, фокус. І ось вона готова. У мене була можливість і я вирішила втілити цю книгу у видавництві The Ukrainians Publishing. Це перша книжка видавництва, моя як упорядниці і редакторки. Одна зі спроб утамувати біль втрати», – пояснює редакторка The Ukrainians Publishing та укладачка збірки «Контурні карти пам’яті» Віра Курико .
«Контурні карти пам’яті» вмістили вісім есеїв Олени Стяжкіної, Євгенії Подобної, Марічки Паплаускайте, Владислава Івченка, Ольги Карі, Наталі Михальченко, Олени Рибки і Софії Челяк. Це не просто опис наших пам’яток, зосереджений на самих лише стінах. А також архів приватної пам’яті та путівник у міжчасся місць, які росія намагалася знищити. фінансування Фонду імені Гайнріха Бьолля. Окрім Віри Курико над збіркою працювала дизайнерка Анастасія Струк, ілюстраторка Оксана Бойко, літредакторка Анастасія Левкова, коректорка Ірина Климко та координаторка Катерина Самборик.
Фізична смерть – не завжди кінець історії
Передмову до книжки «Контурні карти пам’яті» написав архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський: «Ця книжка багато в чому про те, що навіть у найтемніші часи, коли світ довкола нас руйнується, можна знайти сенс та красу у повсякденності, у маленьких деталях, у пам’яті про тих, кому ми завдячуємо своїм існуванням. Як зазначає в одному з есеїв письменник та військовий Владислав Івченко: часто історія про місце – це не просто історія про місце, а також нагадування про наші зобов’язання перед тими, хто йтиме за нами».
«Ця книга – немов подорож, у якій шрами війни та культурна спадщина переплітаються у нові сенси, створюючи нові можливості для розуміння, пошуку і, зрештою, відновлення. Поринаючи в ці есеї, ми відчуваємо емоційну прив’язаність до описаних миттєвостей життя, усвідомлюючи: все матеріальне, що ми втрачаємо в цій війні, може й не зникнути зовсім, поки ми готові говорити і свідчити. Що усі ми є частиною великого полотна спадщини», – додає він.
Софія Челяк написала для збірки «Контурні карти пам’яті» історію із запису диктофона, яка стала незримою присутністю її подруги Віки у цій книжці. Есей «Або життя, або ключі» про те, як росіяни виносили з музею цінні картини, рятуючи «нас» від «себе». Розповідала історію Анна, а записала на диктофон її Вікторія.
«Ця книжка – лише почасти документування воєнних злочинів. А більше – документування краси, спогади про яку завдяки авторам та авторкам залишаються з нами назавжди. Через такі історії ми декларуємо, що на цих землях ми не лише давно – ми тут назавжди. В есеї про мозаїки Алли Горської Наталя Михальченко пише, що фізична смерть – не завжди кінець історії. Хочеться вірити, що це справді так, а ця книжка лише засвідчує істинність слів», – певна Софія.
“Затребуваність Любові”
1. Роботи Любові гірко не затребувані і у сімдесятих, і у вісімдесятих. Якби ж вона малювала усміхнених комсомольців, шахти й бадьорих колгоспників — мала б і виставки, і великі замовлення. Якби ж то шила із сірого шматка полотна пряму спідницю, а не яскраві вишивані сукні традиційного крою і капелюшки з вигадливими аплікаціями. Якби ж то вступила до Спілки художників, та відкрила б їй всі можливості, — а щоби вступити, треба опанувати лише мистецтво пристосування. Тільки от із цим мистецтвом у Любові так ніколи й не склалося. Мистецтво Олекси, у якого закохується й за якого виходить заміж, більше відповідає часу. Він ілюструє книжки, має серії про шахти, війну й будівництво комунізму. Олекса — у Спілці, він навіть за кордоном виставлявся. Олекса бачить неймовірний талант дружини як ніхто. Закоханий у неї та її мистецтво, він усе ж не може їй допомогти. Єдине, що може зробити для неї, — поставити невеликий двоповерховий дім з мансардою в Лісовій Бучі, де вона зможе творити. Любов убирає кімнату у вишивані скатертини й рушники, розставляє й розвішує косівський посуд. На стінах — її аплікації. Будинок на Набережній вулиці стає затишним світом її незатребуваного таланту.
2.
Буча — це буцімто два світи, огорнуті кордонами одного міста. Звична Буча — її центр із супермаркетами, кав’ярнями, спортзалами, сучасними перукарнями й блискучими новими багатоповерхівками — вир життя під боком у столиці. Але зверніть трохи вбік від траси, що розтинає місто, і перед вами розкинуться котеджі та приватні будинки, які ніби застигли у часі й нагадують радше спокійне віддалене село, — це Лісова Буча.
Буча — творіння прокладеної залізниці й заможних дачників, передусім із Києва, які й перетворили село Яблунька у містечко під столицею, а зрештою в місто.
Одним із таких дачників був батько Булгакова, про що до великої війни любили згадувати в усіх можливих міських путівниках. На відміну від Ірпеня, де відпочивала половина шкільної програми з літератури за 11 клас, Буча не мала популярності серед літературних зірок. Тож локальна пам’ять трималася за Булгакова як могла — ось йому вулиця, ось сквер і пам’ятний знак на місці дачі — до самісінької повномасштабної війни, не цікавлячись іншими. Серед дачників же були й батьки академіка Євгена Патона, який винайшов власний метод електрозварювання, але його тут згадували рідше і вулиця його імені з’явилася лише після початку війни на сході України.
У пам’ять про Яблуньку, що стала частиною Бучі, є аж три вулиці: Новояблунська, Старояблунська та Яблунська. Остання — та сама, що її тепер знають як місце, де росіяни вбили багатьох людей.
Батьки Любові — не дачники, а селяни й корінні жителі Яблуньки.
Я пройшла Яблунську вздовж і впоперек у пошуках свідків та уцілілих, але сьогодні крокую Новояблунською — шукаю будинок Любові. Любові Панченко, української модельєрки та художниці, яка не отримала заслуженого визнання.
Цього дня на мене чекає кілька відкриттів. Перше — на мапі немає її дому, тож я запитую перехожих, але ті знизують плечима. Уточнюю, що це видатна художниця, а вони знову знизують. Друге відкриття — ми майже сусідили. Між моїм ірпінським домом, який зруйнували росіяни, і домом Любові Панченко, який вони ж пошкодили, кілька приватних будинків та озеро. Ймовірно, я спостерігала цей дім з вікна власного балкона. На мій сором, я гадки не мала про творчість Панченко, нічого мені не казало її ім’я, як і людям із її вулиці, що їх я тепер доймаю.
3. Життя Любові почалося й завершилося в часи великих трагедій. За рік до її народження в урочищі Сандармох над ровами розстріляли сотні людей, які творили українську культуру. Ночами НКВД вкривало безіменними могилами українську землю, багато з яких до сьогодні не відшукали. Любов померла, коли на вулицях Бучі російські військові розстрілювали зв’язаних жителів міста й кидали їхні тіла посеред дороги. Люба росла у війні, але мало що знаємо про неї тоді. Хіба на знімку 40-х років вона у садочку в Бучі стоїть у гурті дівчат у костюмах квіточок. За їхніми спинами височіє кам’яний Сталін. Життя обіцяє Любі небагато: головне вирости безликою, покірною, готовою перевиконувати плани виробництва й вчиняти подвиги в імʼя батьківщини. Люба має стати як всі: Любу кладуть під копірку, але під нею самобутність, незалежність і коріння, за яке вона міцно тримається. Випускова робота Любові — серія ілюстрацій до «Тіней забутих предків» Коцюбинського — вражає митців. Свій стиль вона творить із юних років. Люба мріє продовжити серію і створити цілу книжку, так захоплюється, що знайомиться з єдиною живою донькою класика — Іриною. У шістдесятих Любов теж ходить до столичного клубу творчої молоді, осередку київських митців, що нині знаємо їх як шістдесятників, — у клубі читають поезію і слухають заборонений джаз. Люба розробляє та шиє костюми для хористів клубу, малює афіші й разом з уже близьким другом, молодим студентом-медиком Миколою Плахотнюком, повертає заборонені колядки до Бучі. Якби Любов народилась у Франції або Німеччині, точно стала б іменитою модельєркою, а можливо, й моделлю. Висока, струнка, у неї розкішна темна коса майже до п’ят, завжди власний стиль у вбранні. Але у радянському проєктно-конструкторському інституті 60-х — мода не потрібна. Та й моду Любов випереджає на років шістдесят. Одна з її центральних ідей: поєднати сучасний крій та українські традиційні мотиви — скільки дизайнерів роблять це нині. Останній Ukrainian Fashion Week у 2024 році цілком відображає дух цих ідей, що спровокувала, звісно, війна. Серед ескізів Панченко безліч сорочок і суконь з національною вишивкою, колекція поясів, свит і капелюшків з аплікаціями та вишивками. Один з ескізів — відвертий виклик: сукня та капелюх у жовто-блакитних кольорах за мотивами українських рушників. У ті часи жовто-блакитний міг стати квитком на допити в КДБ, а також позбавити кар’єри. Люба ж ходить вулицями у власних свитках, вишитих сорочках, кубанках. Через це сусіди називають її Люба Українка. У вишиванках ходить навіть у хаті. У неї вдома ціла колекція автентичних рушників та скатертин — вона вимінювала їх по селах на нові простирадла. Свої вишивки — вишукані й прості — публікувала в журналах, аби кожна утомлена сірістю жінка в Україні могла вишити собі подібне. Міністр легкої промисловості ніби ненароком передає Любові пропозицію змінити стиль, на що Панченко відповідає пропозицією змінити міністра. А тоді клуб закривають. Аллу Горську знаходять убитою. Арештовують Чорновола, Світличного, Стуса, Шабатуру. Любові не саджають, тільки погрожують. Коли КДБ перевертають її дім, шукаючи самвидав, художниця радить спитати у Галі. Галя — її коза. — Запитайте, може, вона з’їла? Люба смілива й іронічна, тільки арешти і тиск підривають її сили й вона потрапляє в лікарню.
