Тепер ви можете не лише читати мої тексти, а й дивитись і слухати розмови. Запускаємо новий проєкт «Культура на РАЙОНі», в якому я спілкуватимусь із творчими людьми на культурні й довколакультурні теми, які ми з різних причин обговорюємо не публічно, а хіба за кавою. Першу розмову записали з піаністкою, доценткою кафедри культурології Українського католицького університету Мартою Кузій. Говорили про її авторський курс, проєкти в УКУ і не тільки, причини повернення з Польщі до Львова, Аспен (Інститут Аспена – міжнародна некомерційна організація, що здійснює освітню діяльність і дослідження з актуальних суспільних питань) і «Школу міністрів», любов до філософів і захоплення Лисенком-гіпстером. А також про Фестиваль української культури в Італії, російську музику в репертуарах українців, навчання вчителів мистецтва і те, як вчити розуміти класику з дитинства. Ось тезовий виклад цієї розмови для медіа «Львівська Пошта».
Про власну програму в УКУ
Мені подобається думати про музику як про щось ширше, ніж виконавство. Думати, як вона співіснує зі світом, чим надихаються композитори, і окреслювати це. Вісім років тому я почала ставити собі запитання, на які спочатку не знаходила відповідей. На деякі шукаю їх досі. Як бачити в музиці знаки, які допомагають краще відчувати й бачити світ. У класичній музиці для цього багато можливостей.
На гуманітарному факультеті УКУ я викладаю культурологам, історикам, філологам музичні дисципліни та емоційний музичний інтелект – він на перетині з філософією музики. Це щоб культурологи в майбутньому могли розуміти, що таке музика, як працювати з нею. Ми говоримо не тільки про високі матерії, але й про культурний менеджмент, те, як творець стає творцем, про проблеми, які виникають, коли людина опиняється в галузі, і в співпраці цієї галузі зі світом, суспільством.
Думаю, в культурології бракувало такого музично-практичного підходу. Я не теоретикиня, можу багато говорити з власного досвіду. Також ми робимо вилазки в культурні інституції, щоби студенти ознайомлювалися з предметом.
Про повернення з Польщі до Львова
Я поїхала, бо тут мені було складно фінансово. В 2009–2010 роках музиканти, особливо класичні, мали досить малі можливості. Пам’ятаю це відчуття тісноти, бажання більшого. Спочатку поїхала на навчання, на стипендіальну програму Gaude Poloniа. Потім отримала пропозицію роботи, залишитися. Мала в Польщі цікавих колег, перші роки були на радість, але вона поступово зменшувалася, бо я не відчувала того розвитку, який хотіла б мати.
Я працювала з підлітками в аналогу нашого музичного. Від початку підточувало те, що виховую майбутнє мисляче покоління для іншої держави, а не для своєї. Ми з моїм тодішнім чоловіком вирішили залишитися в Польщі для кар’єри та розвитку. Але в певний момент я зрозуміла, що нам не по дорозі, що я не бачу перспективи.
В 2019 році вирішила повернутися в Україну. Саме закінчувала докторську дисертацію, тож могла зайнятися тільки роботою і роззирнутися, що відбувається у Львові. Спочатку думала, що їду сюди на пів року, потім почався ковід. Зрозуміла, що хочу залишитися у Львові, бо тут є що робити. Місто за 10 років змінилося, стало дуже пружним, пластичним. Тут було стільки незаповнених ніш, потрібно було тільки бажання. А воно в мене досі не пропало.
Про відмову від інших проєктів
Я добре згадую всі свої роботи, зі всіма керівниками і колегами залишаюся в добрих стосунках. Скандальної історії не буде. Є історія про шлях, який долаєш. У певний момент ти потрібна людям, ви сходитеся, робите щось добре, а потім ваші дороги розходяться.
Так було з музеєм Людкевича. Згадую цей прекрасний садовий час. Я прийшла в музей на початку карантину. Ми могли робити хіба що концерти на свіжому повітрі. А садок там прекрасний. Якщо хтось не був, запрошую прийти, відчути цей вайб музики і свободи.
Разом ми провели три прекрасні сезони. Я ініціювала великий проєкт щодо видання всіх творів Людкевича до 150-річчя від дня його народження. Команда музею працює над цим проєктом, зичу їм розширення штату. Залучення фахівців, особливо в державні інституції з їхніми низькими зарплатами – найболючіша тема.
Повертатися класно. Хочу, щоб до Львова поверталося більше людей. Тут потрібні фахівці. Щоби повернутися, потрібна не лише фінансова винагорода. На бажання можна залучати гранти, фонди, робити класні співпраці, колаби – і фінанси з’являться. Однак цього мало. Моя історія – повернення до комфортного середовища. Дуже люблю Львів і людей, які мене тут оточують роками. Мені приємно співіснувати з ними і робити щось для країни.
У 2019 році я казала друзям, що хочу бути суспільно корисною, хоч як це дивно не звучало. Зазвичай музикант прагне реалізувати талант, зробити проєкт, записати диск. А мені досі хочеться робити щось корисне для спільноти, громади, країни і заохочувати людей. Потім це вертається значно більшим процентом.
Про Аспен і сучасних філософів
Це дуже цікаво, бо дає ширину погляду. Парадигма, в якій нас виховували, зокрема в музичних інституціях, дає дуже вузьке спрямування. Але в теперішньому світі, де все таке швидке, а інформаційний потік ненормований, маємо розуміти роль музики, музиканта, мистецтва для світу. Розуміти загальносуспільні процеси, нові філософські течії, про які говоримо вкрай рідко.
Мені подобається відвідувати лекції важливих філософів нашого часу. Роман Кобець, Олександр Філоненко, Юрко Прохасько зараз формують розуміння запиту суспільства, бачення галузі. Без Аспену, Української школи політичних студій чи «Школи міністрів» неможливо здобути експертну оцінку в цьому.
Про те, як представляти Україну за кордоном
Фестиваль української культури в Італії – взірцевий. Світлана Терещенко поставила собі за мету представити італійцям українську культуру в дуже широкому розумінні. Історичний контекст розкривав Ярослав Грицак, який пояснив італійцям, на чому ми стоїмо, в чому живемо, як усе відбувається. Донесення до закордонного суспільства нашого наративу завжди має відбуватися тою мовою, в тій стилістиці і на тому рівні сприйняття, яке є в цьому суспільстві. Італійці мають час, у них популярні газети, телефонні розмови, а не спілкування в соцмережах. Там є тяглість.
Кожен із п’яти днів фестивалю був присвячений різним темам: історії, візуальним мистецтвам, музиці, літературі, кіно. Я багато говорила з італійцями. Після фестивалю вони казали: «Зараз ми бачимо Україну в зовсім іншому світлі, аніж нам показують». І це в Італії, де російська пропаганда дуже сильна! Ми не представляємо Україну тільки віночками, пляцками чи звичними наративами. Показуємо її високоінтелектуальною і високодуховною. Фестивалем займалася діаспора, люди зі знайомствами на різних рівнях, переважно високопосадовому.
Сподіватися на втілення таких ініціатив державним коштом – ілюзія, бо всі кошти й дії спрямовані на перемогу. Творці таких подій мусять залучати інтелектуальний, інтелігентний прошарок суспільства. Це допоможе показати Україну з найвищої точки мистецького і культурного наповнення. Нам далеко до критичної позначки, коли ми вважатимемо, що про Україну дуже багато говорять.
Про Лисенка і незанудних композиторів
Мій авторитет – Лисенко. Він не мусить бути кимось заміненим, бути альтернативою когось. Це мій особистий герой. Він роками мав одну ідею, йшов до неї, проходив за життя через дуже дивні речі, але мав упевненість і внутрішні переконання. Лисенко – герой нашого часу, який має бути взірцем упевненості в собі, творчості, різноманіття своїх виразів для українців і наших митців. Я це декларувала на лекціях, концертах. Його музика – вагома, цікава, якісна музика європейського рівня.
Чому стільки українського народного в музиці Лисенка, Леонтовича, Стеценка? Бо це данина часу. Лисенко став гіпстером у 16–17 років, коли приїхав до Києва і побачив, що всі наймодніші та найфриковіші ходять у вишиванках. Він вирішив: «Вау! Я теж буду!». З братом Старицьким вони разом організували цю тусовку. А радянська влада зробила для нас це дуже пласким.
Я не люблю академізувати музичні речі. В моєму і ще багатьох розумінні академічна музика – це щось застаріле, зашкарубле, консервативне, занудне. Але жоден композитор не мав на меті бути нудним. Вони хотіли відображати дух часу, внутрішній стан і використовували для цього те, що бачили довкола себе. Якщо навколо Бортнянського були музика Моцарта, перуки, елегантність і галантність, то він це відображав у своїй музиці. Та щоб сприймати його як людину того часу, нам потрібне розуміння історії, суспільних процесів. Оце занурення в певний час дуже цікаве, після цього ми здобуваємо особливий досвід.
Про виконання російських творів
Марта Кузій провела опитування 100 українських професійних музикантів класичного напряму. 6 % із них досі мають у репертуарі твори композиторів російського походження, а 37,2 % вважають ефективним для іміджу України спільний виступ із росіянами за умови публічного засудження путінського режиму.
Дмитро довго йшов до цієї перемоги, засвітив Україну на такій міжнародній сцені. Ми з цього насправді тішимося і дуже вдячні. Як це висвітлюється в медіа – інше питання. Що українець переміг – це супер. Що не потиснув руку російському члену журі – теж супер. Більшість не вникає у те, що Дмитро грав. Ті, що вникають, мають питання до репертуару, і тут думки теж розходяться. Хтось каже, що Шостакович і Шнітке були противниками узурпаційної радянської та російської влади, що це «харошиє русскіє» і це певно якийсь жест. Я не знаю, чому Дмитро не обрав жодного українського твору, який міг би рівноцінно представити його. Мабуть, на це були причини.
Кожна людина, яка зараз представляє Україну на міжнародній арені, виступає від свого імені. Вона не може піддаватися узурпації, впливам, рекомендаціям або заборонам від влади, якщо та не ангажує її в свої проєкти. Якщо влада не платить за концерт, то не має права вимагати певного репертуару.
У нас громадянське суспільство досі не певне, чи Чайковський є українським композитором, чи ні. Адже Київська консерваторія досі названа його іменем (ЛМР звернулася до державної влади щодо перейменування цього закладу). Юлія Хомчин працює в цьому напрямку, ми багато спілкуємося про це. Всі міськради мусять ініціювати такі звернення, потрібен тиск.
Та якщо ми говоримо про Дмитра Вдовиченка чи Оксану Линів – це особиста позиція. Є свобода слова, і людина сама відповідає за те, що робить. Інша річ, що це відображається на її репутації, майбутній кар’єрі. Але українське суспільство лагідне: ми любимо пробачати, казати, що всяке буває.
Про те, як розуміти класику з дитинства
Пасувало б розробити стратегію і суспільний договір між музикантами. Маємо домовитися, в якому напрямку рухатися. Від початку війни я зрозуміла, що звичайні концерти не працюватимуть на досягнення такої мети. Нам потрібно ротом, словами доносити ідеї, які хочемо вкласти в голови суспільству й отримати на виході. Це гра на перспективу, навіть не на десятиліття.
Львівський дитячий оркестр успішний, бо там багато любові, поваги до дитини, її вміння й того, ким вона може бути в майбутньому. Ми не виховуємо серйозність чи повагу до чогось, а близькість і розуміння, що це наше, своє. Зараз проводимо в УКУ ІІ Сертифікатну програму для 30-ти учителів мистецтва зі шкіл всієї України. Торішня була дуже успішною, вона про те, як нам спілкуватися з майбутнім і вкладати у це. Ми не можемо говорити з кожною дитиною персонально. В загальноосвітній школі вчитель має найбільший вплив на дитину. Маємо говорити з учителями, переконувати їх у їхній цінності. Ми віримо в їхню компетенцію, багатий досвід, широкий кругозір і в те, як вони можуть окрилювати. Цей досвід і кругозір треба наповнювати, розширювати.
Ця програма про різні підходи. Зокрема, про візуальне мистецтво, музику, розуміння «шароварщини», навіть психологічні аспекти: дитячі й самих учителів. Насправді нам треба тішитися, що вчителі є і хочуть працювати. Я вчителювала десять років, знаю цю «кухню», тому хочу підтримати людей, від яких залежить майбутнє наших оркестрів. Те, хто в них працюватиме, хто приходитиме на концерти і платитиме за квитки, хто робитиме вклад у нашу податкову та інші системи. Це все взаємопов’язані процеси.
Це не тільки про дітей і майбутнє. А й про батьків, нас із вами вже сьогодні. Ми робимо в УКУ проєкт «Музика, що зцілює», і він про кожного. Про те, щоб черпати в музиці й мистецтві ресурс для себе, для щоденного відновлення. Мистецтво, яке ми любимо, може допомогти зцілитися внутрішньо. Ця війна надовго, невідомо, скільки триватиме. Тож треба себе якось складати по частинках.
