Цього разу рубрика «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, представляє автобіографічну книгу «Битись не можна відступити». Павло «Паштет» Белянський написав її під час служби в ЗСУ, уже після початку повномасштабної війни. Придбати новинку можна буде після 16 травня, але передзамовити її ви можете вже зараз у видавництві Vivat.
Ніхто з них не планував ставати військовим
Героями книги «Битись не можна відступити» стали прості люди. Це учитель української мови з Кривого Рогу, установник вікон із Дніпра, бандит із Херсона, водій зерновоза з невеличкого полтавського села, власниця кав’ярні на узбережжі Каховського водосховища, письменник із Києва, зварювальник з металургійного комбінату, автослюсар, колишній студент. Їх об’єднує один факт – ніхто з них не планував ставати військовим.
Але почалося велике вторгнення російських військ в Україну, і всі вони взяли до рук зброю, щоб захистити свою країну. Тепер вони – бійці окремого штурмового батальйону ЗСУ. Разом із героями ви пройдете шлях від формування підрозділу до боїв із ворогом. Прочитаєте про перші штурми, визволені села та їхні мешканці, суворий окопний побут, поранення і смерті товаришів, розчарування і втрати, крихке військове щастя, кінець минулого життя і початок нового.
«Битись не можна відступити» чесна, як і вся проза Павла «Паштета» Белянського. Автор має строкату біографію: народився на Луганщині, закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Він вже встиг попрацювати охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом… і навіть відкрити свою фірму з виготовлення надгробків. Зараз воює в лавах ЗСУ.
Белянський видавався у незалежних видавництвах, написав понад 100 оповідань та кілька романів. За збіркою його замальовок про живих і мертвих «Я працюю на цвинтарі» Олексій Тараненко зняв трагікомедію, яка стала дебютом режисера в повнометражному кіно. А у книзі «Бабуся вмирати не любила» автор описує донбас і три покоління однієї сім’ї, які намагаються жити у проміжках між війнами.
Як розумієте під час читання «Битись не можна відступити» вам буде смішно і страшно. Комусь прочитане може видатися незручним та занадто відвертим. Але навряд чи ці тексти когось залишать байдужим.
«Я стримав обіцянку» (від автора)
Кінець літа 2022 року. Одного нескінченного дня на передовій я лежав на дні окопу під мінометним обстрілом і думав про Бога. Понівечена осколками лісосмуга кілометрів за сто на південь від Харкова. Росіяни нас там часто обстрілювали. За два місяці в окопах тихі дні я можу перерахувати на пальцях однієї руки. Та чого їх рахувати, не було там тихих днів. Але той обстріл здався особливо жорстким. Русня довбила часто, майже без пауз. Ударна хвиля підкидала в траншеї, лупила по вухах, і в очах темніло, знову, знову, знову, і знову, і знову.
Пізніше хлопці сперечалися – хтось стверджував, що за дві години на наші позиції прилетіла сотня мін, хтось палко заперечував, що сотень було не менше двох. Я не знаю, я збився на п’ятдесят якомусь там вибуху. Я не вірю в Бога, яким торгують попи. Але тоді, того обстрілу, під тим нескінченним мінним виттям, на п’ятдесят якомусь близькому вибуху, я пообіцяв Богові чи комусь там, угорі або внизу, де вже мене було чути, що як виживу, то щодня писатиму про нашу війну – чесно й відверто.
Тож, якщо ви читаєте ці слова в пролозі до моєї книжки, знайте: вона вийшла завдяки тому, що я стримав обіцянку комусь там, угорі чи внизу. Ну і, що я, швидше за все, вижив. Я змінив окремі деталі, певні імена, свідомо не назвав або переінакшив місця подій, але суть постарався зберегти безжально чесною, безжально насамперед до себе.
Якщо десь у книжці вам щось видасться перебільшенням, будьте певні, що я частіше недоговорював, аніж згущував фарби, і робив це бодай тому, що не хотів лякати маму, яка навіть зараз, коли я пишу ці рядки, не знає, що я служу у Збройних силах України й воюю проти російських окупантів. Я побоювався, що її серце може не впоратися з такою лячною новиною, а моя добра сестра та інші рідні й близькі допомогли приховати від мами факт моєї участі в бойових діях.
І хай будуть прокляті всі, хто розпочинає війни, хоч би якими справедливими ці війни їм здавалися. Усі без винятку зачинателі будь-якої без винятку війни – горіть у вічному пекельному вогні.
КРИЛА
Свист міни над головою. Тебе миттєво кидає на землю, тільки-но вухо вловлює перший вереск смерті, що поспішає за тобою. Ми швидко звикли прислухатися, бути вічно напоготові. Страх смерті – нещадний, але вправний вчитель. Звикли сторожко спати. Звикли не їсти, а скромно і квапливо перекушувати. Не пити, а споліскувати рот водою. Не хочеш зайвий раз ризикувати своєю голою дупою, присідаючи в посадці над поспіхом викопаною ямкою і, тужачись, видивлятися над головою ворожий дрон – скромніше жери та менше пий. Звикли не говорити, а перешіптуватися. Не сміятися, а хмикати. Не ходити, а перебігати швидкими короткими ривками, пригнувшись і втиснувши голову в плечі, і присідати на коліно, щойно зупинялися. Не мріяти та взагалі не загадувати далеко наперед. Мало роздумувати, швидко метикувати та миттєво реагувати. Ми звикли стежити не за самими обставинами, а за їхньою зміною, незабаром з’ясувавши, що в самому навколишньому середовищі мало небезпеки, смерть завжди видає своє наближення, змінюючи щось навколо, нехай спочатку непомітно, ледве вловимо, натяком на запах, виблиском світла, кольором, відлунням почутого не вухом, а, скоріше, відчутого кінчиком носа нового звуку, хрускотом гілки, зламаною необережною ногою, скрипом липучки на підсумку, клацанням запобіжника. Я й Марс майже одночасно впали на дно траншеї, ще не розуміючи, чому, на рефлексі, і тільки тоді почули пронизливий свист міни, що летить. Вона пронеслася далі, за кущі й там, на превеликий подив, нічого не сталося. – Просрала? – Марс підняв голову, повернувся боком, висунув з-під каски вухо, напружено завмер. – Якась бракована партія. Четверта міна не вибухає, – я продовжував лежати, скрутившись у вузол, втиснувшись сам у себе і в дно траншеї. Ми навчилися займати менше місця, стискатися до розмірів середнього собаки. – Не четверта. П’ята. Довго лежати небезпечно. Сусіди ось так само ховалися від мінного обстрілу, боячись висунути голову з окопу, і під прикриттям розривів до них упритул підійшли російські штурмовики, закидали гранатами, а тих, хто вижив, добили впритул з автоматів. – Паштете. Глянь, що там, – Марс пальцем показав за край окопу. Я підвівся, швидко висунувся, змістився, знову визирнув за бруствер, знову ступив убік і виставив голову вже надовше, уважно вдивляючись у хлібне поле, дорогу навскіс і лісову поки що зайняту росіянами посадку за нею. Ми навчилися не заводити звички, у ритуалах забагато передбачуваності, що менше ти повторюєшся, то складніше тебе вгадати, а отже, вбити. Двічі в одному місці не виставляємо голову під снайперський постріл. Не міняємо варту точно за годинником, щоразу спізнюючись або приходячи раніше. Не обіцяємо вижити та нікого не просимо давати нам таких само дурних і нічого не вартих обіцянок. – Начебто нікого. – Я там гляну, – прошепотів Марс одними губами, підвівся, і впав назад. Я впав поруч, втиснувши голову в плечі. Міна пронизливо свиснула над нами, знову полетівши в кущі та – нічого. Неприємна тиша. – Що за блядь, – вилаявся Марс. – Може, з відкладеним вибухом? Полежить і вибухне. – Я удару в землю не чув. – Я теж. Я дістав рацію, затиснув пальцем тангенту. – Омега Гроту. Омего, відповідай Гроту. – Омега на приеме, – прошипів із рації голос Чорного. – По нас працює міномет. Але розривів не спостерігаємо. Що у вас? – Все четыре, пять, ноль. Работы миномета не слышим. – Плюс. Розійшлися по краях траншеї, оглянули кожен свій сектор, знову зійшлися в центрі, обмінявшись враженнями, що нічого і нікого не помітили, і це дивно, і від дивацтва цього ще моторошніше і сильніше відчуття небезпеки. Ми звикли, що все незрозуміле потрібно обов’язково і якнайшвидше розтлумачити та зробити зрозумілим, бо саме за твоєю бездіяльністю, лінощами та нехлюйством найчастіше і ховається, злісно посміхаючись, справжня смерть. Свист міни над головою. Я пригнувся. Марс залишився стояти, задерши голову й оглядаючи небо. – Ах ти ж падло, – нарешті крізь зуби злісно процідив він. – Чого? – Дивись. Та не бійся. Туди дивись. І Марс вказав рукою вгору і вбік, на ближню до нас акацію, розщеплену тиждень тому на дві половинки ударом танкового снаряда. – Бачиш? – Ні. – Та ось же. І я побачив. На гілці, схиляючи невеличку сіреньку голівку то праворуч, то ліворуч і з цікавістю роздивляючись нас, сидів непоказний і нахабний соловей. Він раптом розкрив свій дзьоб і – свист міни, яка вистрілила десь за посадкою орків і неминуче наближається сюди, до нас у траншею, пролунав над нашими головами. У мене похолоділо в пахвах. – Не соловей. Шпак. – Та сволота це. – Розважається, падло. Сіренька пташка ще раз дуже точно скопіювала звук міни, від якого звично смикнулися до низу наші голови, озирнулася і, втративши будь-яку до нас цікавість, спурхнула з гілки й зникла в посадці. – Куди, скотино? – просичав Марс. – Ти ж не падаєш. А просто так свистіти нудно. Хмикнули. Марс дістав цигарку, чиркнув запальничкою, сідаючи на земляну сходинку. – Птахи все-таки дурні. Дивись, скільки навколо лісів. Он там, кілометр звідси, менше, там не стріляють. Міни не вибухають. Не контузить тебе. Не вб’є. І пісні нормальні можна співати. І жити спокійно. Ні. Сидить, ідіотина, з нами в одній посадці, міни імітує. – Може, він звідти й прилетів. – Так, немає в людини крил. Шкода, – Марс у пахву видихнув дим, щоб менше він миготів над окопом. – Людина нібито не літає... А крила має. А крила має, – процитував я. – Типу вірші? – Ліни Костенко. – Прочитай. – Я повністю не пам’ятаю. – Отож. Іноді думаю, скільки всього повз пройшло, як і не жив, – помовчавши, задумливо каже Марс. – Говорю собі, виберешся цілим – не тупи, займися справжнім чимось. А повернуся якщо, куплю собі пива, вип’ю з рибкою. І нахер мені ті крила?
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книг Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» ,«Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства» Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука та «Спадок на кістках» Юлії Чернінької.
