Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, «Спадок на кістках» – найновіше творіння Юлії Чернінької. Воно побачить світ у Видавництві Старого Лева до Книжкового арсеналу.
Ця українська письменниця і журналістка працювала репортером в київській газеті та редактором на телеканалі ТВі. Вона написала «Хутір розбещених душ» у співавторстві з сестрою Оленою Чернінькою, містичні романи «Вілла «Райські пташки», «Реанімація», «Гільдія м’ясників. Червоногород», збірку поезії «Колись давно, як ще дерева говорили…». Відомою стала також її серія для молодшого та середнього шкільного віку «Лицар Смарагдієвого ордену». Найсвіжіша видана книга Юлії Чернінької – «Барні 613»
Ось що авторка розповіла нам про свій новий твір «Спадок на кістках»: «Головний лейтмотив цієї книги доволі простий. Непокаране зло завжди повертається. «Спадок на кістках» – важливий для мене роман. У ньому перемежовується сучасність з минулим. Це – відлуння історії, яка не отримала належної розвʼязки. Події роману відбуваються у Львові та частково в Добромилі, де колись знаходилася соляна шахта в урочищі Саліна. У містичному трилері «Спадок на кістках» головні не люди, а історія радянського терору 1941 року в Західній Україні. У цій історії дуже багато героїв. Усі вони різні, але об’єднує їх одне – вони намагаються зрозуміти події, що не мають жодного раціонального пояснення. Минуле намертво переплелося із сьогоденням. І лише старі фотокартки не дають забути людей, які в дуже дивний спосіб вирішили нагадати про себе».
Наступним світ побачить роман «Бестселер у борг», рукопис якого письменниця завершила… сьогодні! Він про молодого письменника і його наставника. Чи справді він безкорисний? Твір про те, що часом беззастережне зло може бути добросердним, лагідним і гречним.
…Наш час…
Яна сиділа перед комп’ютером за своїм робочим столом. Для вечірнього включення вона вже все підготувала. Навіть сама нарізала синхрони, бо редакторка ще не прийшла на свою зміну. Тепер у неї залишалося дві вільні години до ефіру.
Надміру відповідальна, вона, як завжди, надто рано прийшла на роботу – не могла інакше. Попри багаторічний досвід телеведучої, Яна й досі перед кожним ефіром хвилювалася. Саме тому приходила значно раніше, щоб можна було ідеально підготуватися та проконтролювати роботу редактора, який через низьку платню працював абияк.
«У цьому вертепі ти маєш нести зірку попереду!» – сказав їй останнього разу Маркіян, і вона прислухалася. Старалася тепер працювати ще краще, ще відданіше. Хотіла ще дужче йому сподобатися…
Раптом їй спало на думку дещо цікаве. А чому б не поґуґлити на англомовних ресурсах Рональда Свенціцького? Можливо, він давав якісь інтерв’ю… Цікаво взагалі глянути, який він…
Яна ввела запит і вклякла. Перед нею замайоріло безліч сторінок з інтерв’ю Свенціцького – як друковані, так і відео. Поруч із ним весь час вискакувало ім’я Колін Фаєр. Хто це такий? За одним із посилань Яна побачила, що Колін Фаєр – це псевдонім Свенціцького, під яким він писав у Штатах книжки. Серед них були як художні, так і науково-пізнавальні.
Яна відкрила на весь екран фотографію Свенціцького. Тут йому було не менше, ніж сорок. У красивому капелюхові й пальті, він стояв на поромі, що курсував між Мангеттеном і Статен-Айлендом. Позаду виднілася статуя Свободи. У нього було приємне обличчя з правильними рисами й пронизливі очі.
На іншому фото Рональд рухався вулицею біля рекламної вітрини. На вітрині розміщувалося велике фото усміхненої жінки в бальній сукні. Зверху реклами каліграфічним почерком було виведено лише одне слово – «Філадельфія». Рональд просто проходив повз вітрину. У літньому одязі, насуплений, зі стосом паперів під рукою. Хтось випадково вихопив його з натовпу. Яна обожнювала такі світлини, через них можна було легко вловити образ людини.
Ще на одному фото Яна побачила зрілого Свенціцького. Тут йому вже було на вигляд років із шістдесят. Він стояв біля високої моделі в цікавому пальті й грайливо обіймав її за талію. Обоє широко всміхалися. Під фото стояв підпис: Париж. Vogue. 1970.
Яна так захопилася цими фото, що не помітила, як промайнуло півтори години. Їй треба було виходи в ефір. Утім, вона точно знала, чим займеться, коли включення завершиться.
…Минуле…
Віоланта Ревуцька їхала другим номером трамвая по вулиці Коперника в бік Цитаделі. Вона не любила таких поїздок. Надто багато навколо невдоволених, голодних, злих і сірих людей. А їй, молодій актрисі театру імені Заньковецької, хотілося свята і яскравих барв попри новини, що майоріли на шпальтах газет 1947 року. Хай там що, а театральне життя цвіло буйним цвітом. Віола так занурилася в нього, що не хотіла помічати геть нічого.
Вона побачила, як чоловік навпроти розгорнув газету. На титульній сторінці розміщувався великий портрет Сталіна, потім колонка про трудодень доярки Софії Брешко. Далі дрібним шрифтом –– про гастролі джазового колективу, але трамваєм хитало, газета була надто далеко, і Віоланта ніяк не могла прочитати дату виступу. Вирішила, що на роботі візьме в дяді Пєті охоронця таку саму газету і все уточнить.
Вони із Семеном не пропускали жодного цікаво спектаклю у Львові. Віола любила виходити з ним у світ. Сподівалася, що таким чином підкреслює та узаконює їхні стосунки. Вони вже зустрічалися-любилися понад шість років, та пропозиції актриса так і не дочекалася. Поки що. Вона не втрачала надії й залюблювала свого Семена усіма можливими способами. Рушнов пишався нею, це було очевидно. Завжди з гордістю знайомив зі своїми друзями. Просив заспівати для них чи навіть станцювати. Називав «мая баєвая падруґа». А що воно таке? Це добре чи погано? Мабуть, таки добре. Він-бо військовий, бій для нього – основне в житті. Отже, і вона основна. Та Віоланті хотілося почути інше – хотілося бути дружиною. Роки спливали, вона не ставала молодшою, хоча шанувальників мала аж через край. Бачила це з чоловічих поглядів у театрі. Утім, ніхто не смів наближатися до «баришні Рушнова»…
Неоголошене табу. Раптом трамваєм добряче смикнуло. Люди полетіли, мов іграшки, одне на одного. Віоланта дуже вдарилася животом, а потім головою і втратила свідомість. Отямилася в лікарні. Трамвай зійшов із рейок і в’їхав у житловий будинок. Постраждало багато людей, були й загиблі. Віола з жахом слухала розповіді про трагедію від своєї сусідки по палаті.
– Та там таке було… Бачила мерців, але про це й згадувати не хочу… А от запам’яталося, як дві жіночки вдарилися одна об одну головами. Як два кавуни, чесне слово! То їм дуже зле було. Ригали прямо на тротуарі… Двері без стуку відчинилися, зайшов низенький лікар у білому халаті й такому ж чепчику.
– Вітаю, дівчатонька! – по-батьківськи привітався він. У палаті, окрім Віоланти, лежало ще дві молоді дівчини. На відміну від тридцятирічної Віоли, їм не було й двадцяти.
– У мене для вас, Віоланто, радісна новина, – несподівано почав він. – Ви вагітні, і ваша дитина не постраждала він інциденту. Віола засмучено застогнала.
– Не скигли, дорогенька, любішь катацца – любі і саначкі вазіть, – підморгнув лікар і вийшов із палати до інших пацієнтів.
В першому випуску «Літтреду» ми друкували уривок новинки Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач». У другому світ побачив уривок нової книжки Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» . Третій розповідає про видання «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства».
