Другий шанс на життя

За рік у Клінічній лікарні швидкої меддопомоги Львова зробили 32 операції з пересадки органів. Минулого тижня тут зібралися люди, які живуть завдяки трансплантації

Чи може бути більший подарунок, аніж урятоване людське життя? Чи може бути щось благородніше, аніж у найтяжчі хвилини свого болю прийняти доленосне і життєдайне для когось рішення? Чи може бути більш достойна праця, аніж порятунок людського життя? Чи може бути зустріч щиріша від тої, на яку сходяться люди, які здобули другий шанс на життя, з тими, що його подарували і завдяки яким це стало можливе?
Саме така зустріч відбулася минулого тижня у Львові – зустріч людей, які живуть завдяки трансплантації, здійсненій у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова (КЛШМД).

Рік прориву

Лише 27 лютого 2020 року згадана лікарня отримала ліцензію на трансплантацію, а вже через два дні тут провели першу операцію. Тоді на операційному столі лежав батько двох дітей Дмитро Капущенко. Донором стала його мама. Чоловік приїхав до Львова з Кривого Рогу. Вісім останніх років Дмитро жив на діалізі. Спадкова хвороба забрала брата, який не вірив у життя на діалізі.
«Ми отримали надію на життя, надію, що кохана людина буде поруч. Для Дмитра дуже важливо бачити, як ростуть його діти. Те, що подарували нам лікарі, це щастя. Бо їхати за кордон важко, бути далеко від рідні…» – розповідає Оля – дружина Дмитра.
«Цей рік дав мені можливість жити, бачити, як ростуть мої діти. Коли я був на діалізі, цієї можливості майже не було, переважно був у лікарні. Тепер я можу жити як майже здорова людина. Наші діти стали спокійніші, бо бачать, що я поруч, що я живу. До цього вони дуже часто плакали, питали, чи я не помру. Було дуже тяжко. Всі розуміли, що все може статися. А тепер і я, і ми всі здобули певність. Це щастя!» – каже Дмитро.
У зустрічі взяли участь 16 реципієнтів із різних регіонів України, хоча насправді їх більше, адже всього за рік тут зробили 32 операції з пересадки органів: шість сердець, дві печінки, підшлункова залоза та 23 нирки, з них 10 від посмертного донора. І це найбільша кількість трансплантацій, здійснених в одному центрі в Україні!
27 лютого 2020 року лікарня «швидкої» Львова отримала ліцензію на трансплантацію, а вже через два дні тут провели першу операцію. Тоді на операційному столі лежав батько двох дітей Дмитро Капущенко. Донором стала його мама
Учасники зустрічі пройшли обстеження, взяли участь у фотосесії в медичних халатах з годинниками, які символізують новий відлік часу, мали нагоду ближче познайомитися з нашим містом під час екскурсії, відтак під час самої зустрічі розповісти свої історії.
Приміром, для Костянтина Бучка з Києва це вже друга пересадка нирки. Перша була у 2012 році за кордоном, однак через вісім років, на початку 2020-го, вона відмовила. Довелося знову чекати. 21 листопада він отримав нирку від посмертного донора. Уже чотири місяці чоловік живе з донорською ниркою, почувається добре.
Василь Худьо, 22-річний хлопець із Старосамбірського району, якому в лютому подарували нове серце, почувається сповненим енергії. Його виписали з лікарні після такої складної операції уже через два тижні. Хлопець приїхав із мамою, вона в жалобі: за шість днів після операції, яка врятувала життя сина, померла її дочка. Хлопець каже, що операції не боявся, хотів жити, як усі, бо набридло постійно лежати в лікарнях і погано почуватися.
Окрім нього, новий шанс на життя отримали тоді ще троє людей. Нирку – 36-річна львів’янка Оксана, у якої двоє маленьких дітей. Ще одну нирку – 34-річний Ярослав, якого вдома також чекали діти. Печінку пересадили 48-річній Галині, жительці Львівської області, у якої троє дітей. Також тієї самої ночі родинну нирку отримав 37-річний Богдан. За одну ніч – п’ять урятованих життів.

Новий відлік

У листопаді у Львові від інсульту помер 28-річний чоловік. За драматичним збігом обставин смерть мозку констатували в першу річницю весілля. Його дружина була п’ятому місяці вагітності і погодилася на донорство органів чоловіка. Завдяки цьому живе троє людей.
У Львові у зустрічі взяли участь 16 реципієнтів із різних регіонів України, хоча насправді їх більше, адже всього за рік тут зробили 32 операції з пересадки органів: шість сердець, дві печінки, підшлункова залоза та 23 нирки, з них 10 від посмертного донора. І це найбільша кількість трансплантацій, здійснених в одному центрі в Україні!
Один із них Сергій Козачок із Костянтинівки, в якого двоє малих дітей. Ще в дитинстві грип дав важкі ускладнення на серце, які з плином часу ставали дедалі важчими. У 27 років під час обстеження йому сказали, що потрібна трансплантація. Це прозвучало як вирок, бо на той час таких операцій в Україні не робили. Борис Тодуров тоді вперше прооперував Сергія, і це дало йому змогу прожити ще сім років і таки дочекатися трансплантації. І вже удруге його життя рятував Борис Тодуров, якого в сім’ї вважають хрещеним батьком.
На зустріч Сергій приїхав із дружиною Валерією, разом вони виховують двох донечок – 14 і шість років.
«Ми не мали змоги отримати інформацію, хто став донором чоловіка. Але нам це було важливо. Для нас важливо спілкуватися зі своїми батьками, своїми дітьми. Так само для нас важливо спілкуватися з родиною донора, яка дала нам цю можливість, вони для нас як рідні. Тому ми написали листа і виклали в мережу. З дозволу родини я вже можу назвати його ім’я: Серце Дмитра б’ється в грудях мого чоловіка, я буду вдячна їм до останнього подиху за те, що в мене залишився чоловік, у дітей – батько, а в батьків Сергія – син. Сподіваємося, що їхнє життя налагодиться. Ми чекаємо народження дитини Дмитра, я дуже вдячна їм і лікарям за цей шанс!» – розповідає Валерія.
Учасники зустрічі пройшли обстеження, взяли участь у фотосесії в медичних халатах з годинниками, які символізують новий відлік часу, мали нагоду ближче познайомитися з нашим містом під час екскурсії, відтак під час самої зустрічі розповісти свої історії
Сам Сергій небагатослівний, каже, що для нього дуже символічною стала фотосесія з годинниками. Адже під час операції лікарі наче вручили йому новий годинник, який почав новий відлік його життя.

Мамина любов повинна жити

День 27 грудня 2020 року зріднив одразу декілька родин. Четверо людей тоді здобули другий шанс на життя, а от Любомирові Миколишину та його братові він назавжди запам’ятався гірким болем втрати матері Наталі. Жінці було лише 47 років.
Любомир – майбутній священник, навчається у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Ще вранці він привітався з мамою, запитав, як вона почувається, і почув відповідь: «Все добре, трошки болить голова». А вже в обід йому зателефонували, що в мами унаслідок розриву аневризми стався обширний крововилив у мозок.

«По-людськи розумієш, що це вже кінець, – каже Любомир. – У лікарні ми говорили про трансплантацію, і це не була якась особлива розмова, це було так – до слова. А коли до мене прийшли лікарі і сказали, що при лікарні діє центр трансплантології, і запитали, чи не хотіли б ми підписати згоду, я довго не вагався, бо десь так зробила б моя мама, це дуже в її стилі. Вона жила за принципом «коли щось береш, то наповняєш руку, а коли щось даєш – наповняєш серце». Можу з певністю сказати, що впродовж усього життя вона наповняла серце. І я тішуся за пана Віталія, в грудях якого тепер б’ється мамине серце, сповнене жертовної любові. Дякую тобі, матусю, яка перестала жити тут, на землі, і продовжуєш жити в небі, що дала життя не лише мені з братом, а й іншим людям, які можуть жити, бути носіями того добра, яке ти щедро дарувала тут, на землі! – сказав він під час зустрічі. – Хочу зауважити, що трансплантація вкрай необхідна. Сьогодні я тут як родич донорки, а завтра можу стати реципієнтом. Така доля може спіткати кожного з нас. Я надзвичайно тішуся, що пересічні українці, мої співгромадяни, отримують шанс на життя, що це стає доступнішим для кожного».
Зазвичай ім’я донора не розголошують. Любомир каже, що це не було його забаганкою. І хоч він дуже хотів приватно познайомитися з людиною, яка живе з маминим серцем, не шукав її. Йому написали самі реципієнти. Спершу Володимир Лаба, який отримав нирку, відтак Ірина Костенюк, яка також отримала нирку, згодом почали спілкуватися і з Оленою Штрой, якій пересадили печінку, та Віталієм Бабаком, в грудях якого б’ється серце Наталі Миколишиної.
«Смуток, біль і велика радість ідуть у житті поруч. І коли ми втрачаємо своє життя, то маємо шанс дати комусь радість того життя. І не лише нам із братом мама подарувала життя, а й іще чотирьом людям, які тепер можуть виховувати своїх дітей, можуть бути підтримкою для інших, можуть творити добро. В приватних зустрічах із реципієнтами я завжди казав, що та мамина любов повинна жити і йти у світ, як це було за її земного життя. Я ніколи не сумнівався в правильності свого рішення і запрошую всіх і кожного, хто в час свого найбільшого горя та болю матиме нагоду подарувати радість іншим, відважитися на це непросте рішення. Ми не можемо сприймати своє життя як належне, а маємо цінувати його як великий дар. Дар, яким ми повинні ділитися. Що може бути більшого, аніж померти і дати шанс на життя іншим?» – вважає Любомир.
«Мене переповнюють емоції, я дуже вдячний за це рішення, яке подарувало можливість жити ще чотирьом людям», – каже одесит Віталій Бабак.
«Важко висловити вдячність за такий вчинок. Любомир подолав цей біль втрати і дав дозвіл. Завдяки цьому ми живемо і спілкуємося з близькими. Щоранку я встаю і дякую йому та молюся за його матір», – розповідає Олена Штрой із Житомира.

Лікарі теж плачуть

Звісно, така зустріч не обійшлася без сліз. Але сльози поважних чоловіків проймають найдужче.
«Для мене це знаменний день. Рівно 20 років тому, в березні 2001-го, мені пощастило зробити першу трансплантацію серця в Україні, – розповідає зі сльозами на очах директор Інституту серця Борис Тодуров. – Не було законодавства, обладнання, ніхто не вірив у трансплантацію. Настільки не вірили, що коли я їхав по серце, мені навіть не дали машини. О першій годині ночі 2 березня, в ожеледицю, мороз мінус 10 я вийшов із контейнером з донорським серцем з Інституту нейрохірургії. Санітарка зачинила на засув залізні двері. Жодної машини. Змерз у хірургічному костюмі. Трохи пройшов пішки, постояв 10 хвилин – жодної машини. І далі пішки. Кілька разів падав, розбив коліна, плакав… Зупинився якийсь приватник, я заскочив у машину і попросив швидше відвезти мене до Інституту Шалімова, бо, мовляв, везу серце на трансплантацію. А він дістав арматуру і наказав вийти з машини: «Я шизофреників ночами не везу!» Довелося вийти. Постояв ще 15 хвилин, з’явилася ще одна машина. Я вийшов на дорогу, щоби її зупинити. Машину занесло, якимось чудом за кермом був мій однокурсник, який мене впізнав і довіз до Інституту Шалімова. Там ми вперлися у замкнені двері операційної. Довелося ногою вибивати їх, самому завозити реципієнта, шукати операційну сестру. Це було зроблено на ентузіазмі, не завдяки, а всупереч обставинам. Тоді я сів у мікроавтобус і подався до Європи, до своїх друзів кардіохірургів. Зібрав обладнання і все необхідне. Так ми починали. Це був дуже непростий шлях, без фінансування, підтримки, без закону, з професійним спротивом. Але ми його здолали, і я радий за всіх нас, що в нас є все необхідне, щоби відновити цю програму».
Василь Худьо, 22-річний хлопець із Старосамбірського району, якому в лютому подарували нове серце, почувається сповненим енергії
Владислав Закордонець, який з 2004 року обіймає посаду завідувача відділення трансплантації нирки в Інституті кардіохірургії імені Шалімова, теж не стримав сліз. У нього свій непростий шлях: його і «чорним» трансплантологом іменували, і в СІЗО тримали. І коли його запитують, чому він не покинув цієї справи, він відповідає: «Якби я не робив трансплантації, багато дітей ніколи не виросли б…».
Завідувачка відділення анестезії та інтенсивної терапії Наталія Матолінець серед тих, котрі найближче до тих, що «віддають», і до тих, що «приймають». «Реаніматологи перебувають на межі: саме вони відключають апарат і закривають очі донору, вони ж зустрічають того, хто отримав після операції другий шанс на життя. І щоразу цей коридор пошани, коли потенційного донора доправляють в операційну, здіймає в душі хвилю почуттів. Ми йдемо туди з одною думкою і відчуттям, що завдяки цій роботі, цьому рішенню маємо шанс на порятунок чийогось життя. Маємо розуміти, що життя і смерть крокують поруч, і кожен шанс треба використовувати сповна», – стверджує вона.

Розвивати і нарощувати темпи

В Україні до пілотного проєкту органної трансплантації вже долучилися 34 медичні заклади. Якщо вони запрацюють на повну, тисячі людей отримають шанс на життя, переконаний міністр охорони здоров’я Максим Степанов. І це те, до чого ми маємо прагнути, – трансплантаційної незалежності. Бо за ті самі гроші можемо врятувати в три-чотири рази більше людей тут, в Україні. На цей рік у бюджеті є більш ніж пів мільярда гривень для пересадки органів, а це у п’ять разів більше, ніж торік.

Минулого року в Україні здійснили 118 трансплантацій органів. Цього року планують ще 250 таких операцій. Всього ж, за даними МОЗу, майже 5 тисяч громадян потребують пересадки органів. Більшість із них, на жаль, помирає.
У листі очікування Центру трансплантації ЛКШМД м. Львова близько сотні людей, які потребують пересадки нирки від посмертного донора. На серце очікують 56 пацієнтів (це спільна база з Інститутом серця), на печінку – приблизно 30 людей. На легені очікують 11 пацієнтів
Генерального директора КЛШМД м. Львова Олега Самчука дуже тішить те, що операції з пересадки нирок і серця вже стали звичною справою, а родинні трансплантації нирки – плановими, щотижневими.
«Те, що вважалося унікальним, за рік стало звичайним. І це дуже класно, це те, до чого ми прагнули», – каже він.
Є вже й досвід надскладних операцій із пересадки печінки та підшлункової залози. У найближчих планах – перша в Україні пересадка легень. Однак усе це дуже сповільнив Covid-19, на певний час зупинивши планову медицину.
«Багато людей не дочекалися необхідних операцій. Коронавірус поширюватиметься ще не один рік, і з ним треба навчитися жити. Медицина має рятувати життя, розвиватися й під час ковіду. Мусимо пристосовуватися до тих умов, які є, – пояснює Олег Самчук. – Ми вже вісім місяців готуємося до пересадки легень, збираємо обладнання, матеріали, звозимо їх з різних країн світу. Ми готові. Підшуковуємо пару «донор – реципієнт». Пересадка легень і без того надскладна: мають бути стерильні умови, щоби пацієнт не контактував із бактеріями та вірусами, а тут іще пандемія… Термін життя людей із пересадженими легенями – до п’яти років. Але це треба робити, бо навіть якщо людина рік, два, три, чотири роки побуде з сім’єю і зможе завершити всі свої справи – це теж багато. Тому будемо це робити».
У листі очікування Центру трансплантації ЛКШМД м. Львова близько сотні людей, які потребують пересадки нирки від посмертного донора. На серце очікують 56 пацієнтів (це спільна база з Інститутом серця), на печінку – приблизно 30 людей. На легені очікують 11 пацієнтів, але, зі слів Олега Самчука, це трохи замалий список, треба, щоб людей різних груп крові було по чотири-шість, адже є вимоги сумісності, а легені потребують високоточного підбору.

Із 1 січня цього року в Україні запрацювала Єдина інформаційна система трансплантації органів і тканин, завдяки їй трансплантація органів має стати звичною операцією, яка рятує життя людей.
«Якщо лікарня повідомляє, що має донора, ми можемо визначити, кому найбільше підходять ці органи відповідно до конкретних медичних показників, бо це вкрай важливо для подальшого життя, – розповідає Дмитро Коваль, генеральний директор Українського центру трансплант-координації. Людина, яка потребує пересадки того чи того органа, реєструючись у системі, проходить низку обстежень та аналізів. За допомоги цієї системи підібрати пару можна набагато простіше і отримати кращий результат. Взагалі-то, ми намагаємося зробити так, щоби трансплантація в Україні не відбувалася на ентузіазмі окремих осіб, щоб це була рутинна операція, щоби центри трансплантації, які здатні робити такі оперативні втручання, не займалися пошуком донора, бо це час, ресурси, сили фахівців. Саме для цього й існує Український центр трансплант-координації».
За його твердженням, в Україні запрацював оновлений наказ про діагностику смерті мозку, який відповідає всім сучасним стандартам, що діють у США та європейських країнах. Ним керуються тоді, коли лікарі вже, на жаль, не мають змоги врятувати життя, допомогти пацієнту, бо після діагностики смерті мозку людині вже нічим не можна допомогти.
«Після констатації смерті мозку може відбутися (або не відбутися) бесіда з родичами. Тобто померла людина може стати донором, а може й не стати. Діагностика смерті мозку не має стосунку до трансплантації, але трансплантації без діагностики смерті мозку бути не може», – запевняє Дмитро Коваль і додає, що зазвичай погоджуються не менш ніж 80 відсотків людей, з якими проводять таку розмову. Це має відбуватися правильно з усіх точок зору, і з етичної в тому числі. Людям розповідають, що було зроблено, який стан рідної людини на той момент, інформують, що більше нічим допомогти не можуть, але, відходячи з цього світу, дорога їм людина може врятувати кілька життів.
«У нас є лист очікування. Кожен центр трансплантації веде наповнення цього листа. З цих листів формується загальнонаціональна база. Раніше не було єдиного «сценарію», бо це були поодинокі операції з трансплантації від посмертних донорів. Дуже радий, що у 2021 році в Україні кількість посмертних трансплантацій нарешті перевищила кількість пересадок від живого донора. За кордоном до пересадки органа від живого донора вдаються лише в крайньому разі: якщо людина перебуває в листі очікування, але далі чекати не може. В Україні дотепер було навпаки, і я радий, що ми змінюємо цю тенденцію», – підсумовує Дмитро Коваль.

фото: Олег Огородник, Клінічна
лікарня швидкої меддопомоги Львова
Владика Володимир Груца, УГКЦ:
– У Західній Європі вже давно існує така практика, що людина ще за життя може скласти заповіт, яким дозволяє медикам розпоряджатися своїм тілом для забору органів чи віддати їх для навчання студентів, бо їм теж треба вчитися. Це показує, що після смерті людина готова дарувати життя. В цьому нема нічого поганого, якщо немає зловживань і на цьому не робиться певна комерція. Людині тоді все одно, її душа відходить. І якщо якийсь орган зможе подарувати комусь другий шанс на життя, тобто інша людина зможе жити і щось доброго робити, то чому б ні? Взимку таке непросте рішення прийняв хлопець-семінарист, який втратив матір. Основним лейтмотивом такого рішення є дарувати життя. Мама цього хлопчини навіть через свою смерть не перестає дарувати життя. Це непросте рішення. Відійшла близька людина. Переважно це раптова смерть. Це дуже драматично. Але коли є глобальна підготовка суспільства, такі рішення даються легше. Це не суперечить жодним християнським засадам, навпаки, є втіленням головного принципу християнства – любові до ближнього!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7733 / 1.81MB / SQL:{query_count}