Одне горе на різні долі

Два роки на валізах: переселенці розповіли, які психологічні виклики чекали на них після переїзду, чи вдалось їм iз ними справитись та знайти підтримку серед нових сусідів

фото: АР
Збройний конфлікт на сході України та анексія Криму поламали життя мільйонів українців. Люди змушені покидати все, над чим працювали багато років, середовище, у якому жили, друзів, рідних – усе, що так любили. У кожного з них своя історія, свій біль, своя правда. І нове життя у зовсім чужому місті. Різні долі, які відтворюють суцільну мозаїку тих жорстоких подій, що почалися два роки тому.
За офіційними даними, в Україні зареєстровано понад 1,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Насправді їх значно більше, кажуть фахівці. Люди змушені збирати найнеобхідніше і вирушати у різні куточки України. І жити там, де й навіть не бували раніше. 
У рамках проекту “Голос місцевих ЗМІ”, що фінансується Європейським Союзом, “Пошта” розповідає історії трьох сімей східняків, які зараз оселились у Львові, Івано-Франківську та Харкові. 

Море – на гори

Ірина переїхала в карпатське село майже два роки тому. До того жила у Запоріжжі, а згодом у Криму. Та через анексію півострова будинок  поблизу Євпаторії і бізнес довелось  продати. Переїхати вирішили у Карпати. Жінка спілкується українською, але коли мова заходить про те, минуле життя, мимоволі переходить на російську.
“Наприкінці 2013-го року почалися події на Майдані. Погляди жителів південних територій розійшлися. Щоразу прірва ставала дедалі більшою. Ситуація загострилася, коли увійшли збройні війська. Ми трималися до останнього, виходили на мітинги, перекривали дороги. Але зрозуміли, що програємо – нам протистояли люди з автоматами”, – зауважила жінка.
Коли якийсь “бравий” ополченець відбирає в тебе дім, розстрілює твого улюбленого пса та закриває без води та їжі сусіда
Думка, що необхідно збирати речі і їхати геть з’явилася майже відразу. Зрозуміли, що Україна відповість війною, але й самі люди молилися, щоб цього не було. Адже як воювати, з чим? Серед населення думки були різні. Одні підтримували загарбників, інші вболівали за рідну країну. Хоча точне співвідношення одних та інших наразі назвати важко. 
“Речі почали вивозити до друзів у Запоріжжя. Відразу виставили на продаж свою власність. Нам пощастило, бо швидко змогли продати все. У селі в Криму 2,5 тисячі дворів, кожен із них – це окреме господарство в готельній сфері. Багато з тих, хто залишився, підтримують Україну, просто не змогли продати своє майно, тому залишились там”, – коментує пані Ірина.
Пані Ірина усе життя займалася туристичним бізнесом, тому у 52 роки братися за абсолютно нову справу не наважилася. Карпати саме те місце, де можна продовжити почате у Криму. 
“Карпати – це серце України. Люди тут добрі, допомагають, коли треба. У нас однаковий погляд на Росію. Я потрапила у свою стихію”, – зауважила Ірина.
Та попри все страшенно хочеться додому, продовжує вона. Дуже скучає за морем. У горах дуже красиво, але справжній дім – за сотні кілометрів. 

фото: korrespondent.net
“Ми з донькою подумали, якщо Крим повернуть Україні, взимку житимемо в Карпатах, а влітку – у Криму. Хочеться подивитися в очі тим людям, які нас називали бандерівцями. Попри все там залишилося дуже багато хороших людей”, – каже Ірина.
У місцеві соціальні структури за допомогою жінка не зверталася. Як-не-як, поїхала з дому з грошима, хоч і невеликими, але цього вистачило, щоб почати власну справу. Багато людей опинилися у значно гірших умовах, тому допомога їм потрібніша, каже вона.
“На території Івано-Франківської області зареєстровано 4200 переселенців зі східної України та Криму. Та це лише офіційна цифра, – зауважує радник із питань внутрішньо переміщених осіб Міністерства соціальної політики України Олексій Многолєт. – За допомогою особи, переселені зі сходу та півдня України, можуть звертатися в Координаційний центр на вулиці Грушевського, 14 або безпосередньо до мене за адресою: вул. Курбаса, 2, тел. 0953704470”.

Коли твоя власність – не твоя власність

І досі залишається для багатьох невідомим, як звичайні люди із зони АТО влаштовують життя на нових місцях, і що ж залишається там, куди повернутися вже майже неможливо. Своєю історією з нами поділилась Еліна Чиріна, молода дівчина, що жила біля донецького аеропорту, але була змушена шукати чогось іншого для себе.
Як тільки ми сюди переїхали, люди приносили нам їжу і одяг, всі співпереживали із нами, ніхто не осуджував
“Коли ти все життя живеш поряд з людьми у Донецьку, яких ти вважаєш своїми рідними та близькими, кумами, а вони потім кричать на тебе “фашист” та “зрадник”, розповідають, що ніби ти навмисно сидиш десь в Україні та стріляєш по їхніх домівках. Що твоя ж оселя ціла, але якщо б ми повернулися глянути на оту оселю, то нас би здали за першої ж можливості. Люди одразу показують свою сутність у таких ситуаціях. Чи коли якийсь “бравий” ополченець відбирає в тебе дім, розстрілює твого улюбленого пса та закриває без води та їжі сусіда, що просто наглядав за твоїм будинком. Твоя власність – вже не твоя власність, коли на подвір’я заїжджає вантажний автомобіль “Урал”, з будинку починають виносити твої речі, а на усе це дуже важко працювали. Вони виносили навіть банки з консервами, які бабусі закручували для своїх онуків на вогні, адже ні світла, ні газу: цього вже давно не було”, – розповідає Еліна. 
Вона каже, що для неї Донецька більше не існує. Її батько свого часу влаштовував акції Євромайдану в Донецьку і ледь не загинув на одній iз них. На мирні мітинги тоді прийшли непрошені гості – “тітушки” з битами, а міліція була байдужа. “Тоді загинув друг мого батька, а батько ледь-ледь вибрався звідти”, – каже Еліна.

фото: report.if.ua
Час іде й потрібно якось жити далі, тому їхня сім’я переїхала до Лиману, що на Донеччині.  Спочатку у знайомих, а потім вже й самі. “Ми телефонували знайомим з Донецька, а вони нам розповідали, як абсолютно сторонні люди хазяйнують у нас вдома. У батьків була страшна депресія, мама постійно плакала”, – ділиться пережитим Еліна. – Ми з малими нікого там не знали, тому сиділи вдома та підтримували одне одного у родинному колі. Молодші пішли у  школу та садочок, а я навчалась дистанційно. Близькі люди з Донецька також роз’їхались, тому ми мали змогу вже потім побувати й у них. Так я і побачила Україну і тих, кого називають “бандерівцями”, і киян, і харків’ян – чудові  та добрі люди.
Еліна переїхала до Харкова близько семи місяців тому і за цей час вона вже повністю встигла освоїтись. Навчання їй подобається, але найприємнішим є те, що вона здійснила свою мрію – стала моделлю. Вона почала життя знов і ні про що не шкодує.

У пошуках мирного неба і…даху над головою

Багатодітна мати Людмила Ганяйло родом із села Новогригорівка, що поруч із Дебальцевим, переховувалась разом із дітьми у підвалі свого будинку довший час, навіть коли її односельці масово втікали до мирних регіонів. У неї не було грошей, приходилось пересиджувати стрілянину у підвалі вдень і вночі. Коли ж одного дня снаряд влучив і в її будинок, вона разом із сімома неповнолітніми дітьми попрямувала до Львова. На сході ж зашились ще троє дорослих дітей, серед них і донька із ДЦП – переїхати до Львова разом із братом не може, бо під час обстрілів згоріли їхні документи. Саме Дебальцеве з лютого 2015-го контролюється збройними формуваннями “ДНР”. Тож повертатись їм нікуди…
Сашко бачив, як у нашу хату влучив снаряд, якраз тоді дуже перестрашився, навіть перестав розмовляти
“Коли з Дебальцевого масово втікали місцеві жителі, ми з дітьми ховались від численних обстрілів вдома, бо просто-напросто не мали грошей. Ми продовжували там залишатись навіть тоді, коли у наш будинок влучив снаряд – половину будинку було зруйновано, в тому числі і підвал, в якому раніше ми хоч могли заховатись від постійних обстрілів. Було дуже страшно, не говорячи вже про дітей. Дякувати Богу, у лютому 2015-го мене із сімома дітьми вивезли звідти військові. Хлопці організували машину “швидкої”, аби все було безпечно. Згодом ми потрапили на Львівщину. Спочатку нас поселили у селі Стрілки, Старосамбірського району, виділили нам, щоправда, тісненьку кімнатку. Потім нам залишив свій будинок  у селі Великосілля того ж району Львівщини місцевий житель, який пішов на фронт добровольцем. Нам тут комфортно, нарікати нема на що, але вже у травні господар будинку повернеться додому. Ми ж залишимось на вулиці, якщо до цього часу не знайдемо собі даху над головою”, – розповідає “Пошті” Людмила Ганяйло.
Каже, що зверталась вже у всі можливі інстанції, втім, ніхто її не чує. Мовляв, турбуватись про її з дітьми житло повинна місцева влада Старосамбірщини. 
“Я зверталась в Aдмі­ністрацію Президента України стосовно житла. Мені відповіли, що турбуватись нашим із дітьми домом має районна влада і тільки. Але район дуже бідний, запропонувати нам не мають що. Як буде далі – боюсь навіть думати. Тутешня влада і люди вже й так багато допомогли нам з дітьми. Як тільки ми сюди переїхали, люди приносили нам їжу і одяг, всі співпереживали із нами, ніхто не осуджував. Загалом ми знайшли спільну мову із місцевими. Найбільшою проблемою для нас зараз є дах над головою. Хотілося б жити з дітками у місті, адже там, де зараз оселились, до цивілізації далеко. У Дебальцевому дітки ходили і на гуртки, там були дитячі і спортивні майданчики. Зараз вони не мають де себе подіти”, – каже Людмила.

фото: report.if.ua
За рік діти вже ніби й адаптувались на новому місці, але чужими себе почасти таки відчувають, каже Людмила. Деяким із них війна  і далі сниться, дехто перестав розмовляти після того, що бачив там, у Дебальцевому. 
“Дітки ходять до школи, ніби вже й звикли. Буває, що місцеві діти їх дразнять, бо мої не так говорять, адже звикли спілкуватись російською, тож спілкуються  інколи суржиком. Син Сашко зараз у 3-ому класі, має проблеми із читанням, дуже замкнутий, раніше дуже заїкався. Сашко бачив, як у нашу хату влучив снаряд, якраз тоді дуже перестрашився, навіть перестав розмовляти. Слава Богу, зараз йому краще. Але, знову ж таки, коли читає у школі щось вголос, дітки сміються. Діти є діти – я не осуджую. Але додому не хочуть, хоч і важко переживали переїзд і зараз їм несолодко. Кажуть: “Мамо, там війна, стрілянина, а ми хочемо жити спокійно”. Часто хворіємо, можливо, через зміну клімату. Та й стрес переїзду дався взнаки. Одна з доньок у листопаді 2015-го мала судоми через стреси, ми навіть лежали у Львові в лікарні. Тоді також багато допомогли люди”, – розповідає Людмила.
На сході ж зашились ще троє дорослих дітей, серед них і донька із ДЦП – під час обстрілів згоріли їх документи
Багатодітна мама бідкається, що тут, у Львові, з нею не всі її діти. Адже ті, що залишились у Донбасі, потребують не меншої підтримки, зокрема, йдеться про хвору на ДЦП доньку. Про те, чи повернеться додому – ще не думала. Та й що тут сплануєш, коли на руках ще семеро діток, які тремтять, коли чують що-небудь про війну.
“Хвора донька потребує ліків, восени я була в неї, привезла їй те, що змогла. Прошу час до часу знайомих, аби їй купували ліки, а згодом віддаю гроші. Родичів у мене нема – я виросла в дитячому будинку. Важко, що сказати?! Але не маю права опускати руки. Маю надію, що все колись владнається, що діти забудуть про стрілянину, перестануть боятися, що повернуться колись туди, де виросли – до Новогригорівки без танків та зруйнованих будинків”, – каже пані Люда.
Загалом в органах соцзахисту на Львівщині зареєстровано 11 644 внут­рішньо переміщених осіб. Понад вісім тисяч із них дорослі, 3,5 тис. – діти. 
“На сьогодні нема системної роботи із ВПЛ, бо  на рівні держави  нема жодної програми, яка б охоплювала всі проблемні  питання, з якими стикаються переселенці, яка б задавала певні вектори із роботи з ними. Кожна працездатна особа щомісячно отримує 442 грн, а непрацездатна, тобто, діти, пенсіонери, інваліди 884 грн, але сумарно  розмір допомоги не може перевищувати 2400 грн на родину.  На Львівщині люди ще сяк-так повирішували своє житлове питання, а от з працевлаштуванням важче. Переселенців не завше влаштовують заробітні плати на Львівщині, адже там, вдома, вони заробляли у рази більше”, – повідомила радник із питань внутрішньо-переміщених осіб Міністерства соціальної політики України Оксана Яковець. 
Олена Петришин,
Наталія Рябцева,
Ірина Федоляк

“Мрію, щоб вдома було спокійно!”

Наталя Рябцева, переселенка з Маріуполя, студентка Харківського університету, журналіст, – про війну на сході та настрої маріупольців
Її рідне місто жи­­ве в режимі milita­ry city… Про­ки­да­ючись вранці, за сніданком чи обідом, на лекціях в університеті чи на прогу­лянці з друзями, 18-річна студентка-переселенка родом із Маріуполя Наталя Рябцева (на фото) весь час думає, а що ж там удома, чи, бува, не стріляють, чи все гаразд із близькими, чи неушкоджений будинок. Думає, зрештою, чи зможе ще колись спокійно приїжджати додому з Харкова, де якраз зараз навчається на факультетах української філології та журналістики, не зупиняючись на численних блокпостах. 
– Наталю, розкажіть, будь ласка, коли і за яких обставин переїхали з Маріуполя до Харкова?
– Я закінчувала 11 клас у 2014-ому, коли у Маріуполі вже тривали бойові дії. Спочатку цьому не надавали значної уваги, адже почалось все із малих диверсій. Потім горів банк, потім ополченці захопили мерію, яка була навпроти мого ліцею. Ми, діти, бачили, як вона горіла три дні. 
Через деякий час бойовики захопили місцеве управління внутрішніх справ – тим, хто підтримував бойовиків, пропонували перейти на їхню сторону, а тих, хто не схвалював дії ополченців, просто розстрілювали. Було страшно, звісно, бо ти не знаєш, що буде завтра. Я ходила до репетиторів, проходила повз розтрощену мерію…
Вже тоді маріупольці почали виїжджати з міста. Закрились також найвідоміші торгові центри та кав’ярні. Всі втікали, бо переймались за себе і за бізнес. 
Ще до початку військових дій, я міряла навчатись у Харківському університеті імені В.Н. Каразіна. Моя сім’я не мала наміру виїжджати з Маріуполя, і, якби не вступ до вишу, я б, мабуть, теж залишилась там. Пригадую, коли вже їхала до Харкова, виходила з під’їзду з валізами, бабуся-сусідка кинула мені вслід щось на кшталт “що, втікаєш?!”. Було якось не по собі, адже я їхала навчатись. Та й Маріуполь я дуже люблю, з ним пов’язане все моє дитинство!
– Наталю, ви спостерігали за Маріуполем за сотні кілометрів… Що пам’ятаєте з тих часів?
– Щодня з острахом гортала новини, боялась прочитати що-небудь страшне про Маріуполь, адже там залишились мої батьки, друзі. Всі мої думки були там, вдома… Виїхав звідти до Харкова брат із сім’єю. Зараз вони вже цілком прижились на новому місті, знайшли роботу, тому повертатись не планують. У них мала дитина, тому їх можна зрозуміти.
– Скажіть, будь ласка, чи бували моменти, що і ваші батьки хотіли все кинути і виїхати з Маріуполя в  інший, спокійний регіон?
– Батьки ніколи не хотіли звідти їхати. Це наше місто, ми його любимо, тому ні. 
– Чи їздили ви додому тоді?  Зрештою, чи часто зараз буваєте у Маріуполі?
– Нечасто, бо дорога далека, доводиться багато об’їжджати. Коли я приїхала додому на новорічні свята у 2015-ому, у місті знову починались різні диверсії. Півроку було ніби спокійно, а тут знову… 24 січня 2015 року під обстріл потрапив житловий мікрорайон Восточний. Тоді 31 людина загинула, понад ста отримали поранення. Я їхала з постраждалими в автобусі, люди бідкались, бо не знали, як їм жити далі, адже їх домівки були практично розтрощені, багато хто з них втратив своїх близьких. 
Пізніше була трагедія під Волновахою. Тоді я дуже переживала, ходили чутки, що Маріуполь оточують і це ні до чого доброго не призведе. Слава Богу, все обійшлось… 
Та щоразу, коли приїжджаю додому, розумію, що приїжджаю у військове місто – тут багато військових машин, на вулицях багато чоловіків у формі. А у 2015-ому ще навіть була комендантська година. Вас могли зупинити у центрі міста, щоб просто спитати, куди йдете. 
– Якщо порівнювати Маріуполь до військових подій і Маріуполь зараз, що змінилось у місті?
– Однозначно, поменшало людей. На вулицях вечорами практично ніхто не гуляє – всі або вдома, або ж у кафе, але великими компаніями. Жінки самі теж вулицями не ходять, коли сутеніє, а лише з чоловіками. 
Є нюанси з роботою, адже після того, як Донецьк втратив свої повноваження, деякі установи перейшли у Маріуполь, зокрема, податкова. Тобто маріупольські податківці повинні ще контролювати податки Донецька, а грошей їм не додалось. Раніше пустіли полиці магазинів та це були радше спекуляції з боку бізнесменів,  аби люди чим більше товару накупили на, так би мовити, гірші часи. 
Маріуполь – портове місто. Через події на сході наші судна відмовляються страхувати, бо велика ймовірність, що вони не доїдуть. Тобто проблеми є.  У селі Комінтернове, що поруч із Маріуполем, взагалі майже весь час нема світла і води, а їх місцева влада навіть не бачить сенсу відновлювати комунікації, бо їх весь час руйнують. 
– Наталю, а які настрої побутують зараз у Маріуполі – проукраїнські чи все-таки проросійські?
– Важко сказати, бо маріупольці критикують як українську владу, так і російську. Та мені здається, що так є у кожному українському місті. Я, до прикладу, дуже тішусь, що місто залишилось українським. 
Багато людей ще досі невпевнені, хто ж таки ті ополченці. Говорять, що це раніше судимі чи нереалізовані громадяни, яким платять хороші гроші, хтось навіть каже, що це чеченці. 
Маріупольці також свідомі, що навіть на місцевих референдумах була дуже велика карусель – приходила одна людина і кидала у скриньку по кілька бюлетенів. Зрештою, люди не мають часу щось активно обговорювати, бо живуть в умовах війни, в них інші проблеми. Хочеться вірити, що все коли-небудь закінчиться. Я теж мрію, щоб вдома було спокійно.
– Наталю, яку допомогу зараз отримуєте від держави як переселенка?
– Довший час я не виробляла собі статус переселенця, бо їхала радше навчатись, але аж ніяк не втікала з міста. Думала, що є ті, кому ці гроші більше потрібні. Кілька місяців тому пройшла всі бюрократичні процедури і закріпила за собою статус переселенки. Втім за ці кілька місяців ще нічого не отримала. Повсюди довжелезні черги, ніхто вам нічого не пояснить, в чому причина. Це ще добре, що я маю на що жити, а якби мені довелось виживати лише на ті державні подачки?!
Розмовляла
Олена Петришин
Лариса Дідковська, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка, психотерапевт:
– Для того, аби якомога швидше і без депресій адаптуватись до нової домівки, переселенцям раджу знайти ті опори, які були частиною їхніх буднів до переїзду. Зокрема, потрібно шукати підтримки серед рідних, нових друзів, зрештою, тих же переселенців. Особливо важливо якомога швидше працевлаштуватись – тоді й часу не буде, аби бідкатись про якісь незручності. Не раджу відмовлятись від допомоги фахового психотерапевта. Можна також сходити до церкви, якщо, звісно, для вас ресурсом є церква. Звичайно, найважче переїжджати літнім людям. Як то кажуть, старе дерево не пересаджують. Адже старшим людям важче освоїтись та будувати щось нове на схилі віку. Найлегше молоді – вона гнучка, адаптивна, прижитись у цілком новому місті їй простіше простого. Що стосується діток, то їм буде комфортно там, де буде зручно їхнім батькам. Раджу залишатись спокійними, врівноваженими. Батьки не повинні годувати діток обіцянками про повернення додому, якщо це нереально, до прикладу. Дітям потрібно пояснити спокійно, що справді вже нікуди повертатись, але їхні мама і тато готові зробити все, аби збудувати такий ж дім, з такими ж умовами тут. Втім, для цього потрібен час.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8290 / 1.78MB / SQL:{query_count}