Режисер всесвіту

1 лютого на 64 році життя відійшла у засвіти Людина Театру – колишній львів’янин Сергій Проскурня

Львівського мистецького «війська» на небесах побільшало… До нього 1 лютого на 64 році життя доєднався режисер Сергій Проскурня – лауреат премій Національної спілки театральних діячів України «Експеримент» (2001 р.) та імені Сергія Данченка (2017 р.).
Звістка про його смерть шокувала навіть тих, що зовсім недавно зазнали непоправної втрати. Здавалося, Проскурня вічний: він був завжди і всюди, уважний, ненав’язливий, з морем ідей. Важко уявити сучасну українську культуру без нього. Режисер стільки встиг за своє невиправдано коротке життя! На втілення його проєктів і сто життів не вистачило б. Але йому вдалося.
Народився Сергій Проскурня в 1957 році у Львові. Із 12-річного віку зростав у Черкасах, де закінчив музичне училище. Згодом вчився на акторсько-режисерському курсі в Київському національному університеті театру, кіно i телебачення ім. I. Карпенка-Карого. Із середини 1980-их працював режисером у Державному академічному драматичному театрі ім. І. Франка, де саме в його постановці дебютував актор Остап Ступка. Був засновником і співтворцем фестивалів «Мистецьке березілля», «Золотий лев», «Червона рута», «ВиВих» (молодіжний фестиваль альтернативної культури та мистецтва). Останній став метафорою львівських 1990-их (розпочалися вони, по суті, з другої половини 1980-их) і виразно показав, що простір міста відтепер належить не лише владі, але й пересічним людям, міським вар’ятам. Як зауважив митець Влодко Кауфман, саме тоді, у 1990 році, Проскурня також задекларував перформанс як жанр, хоча почали говорити про цей вид мистецтва значно пізніше. А за кілька років народилося мистецьке об’єднання «Дзиґа», до творення якого режисер також доклався.

Водночас Проскурня багато працював із Церквою: був головним режисером з’їздів «Українська молодь – Христові» у Львові та християнської молоді в Києві; заходів, приурочених до візиту Вселенського Патріарха Вартоломія І в Україну; «Подячних Просфор» Патріарха Любомира Гузара»; святкування УГКЦ 1025-річчя Хрещення України-Руси; заходів на честь освячення Патріаршого собору в Києві.

Із 2007 року Сергій Проскурня входив до команди міністра культури і туризму України Василя Вовкуна, потім став його радником на громадських засадах. У 2013 – 2014 роках зняв кінопроєкт «Наш Шевченко», частину сюжетів для якого фільмував просто на Євромайдані. Саме він створив відео, де Сергій Нігоян читає вірші Кобзаря на Майдані. У березні 2014-ого до 200-річчя з дня народження Шевченка представив фільм «Тарас Шевченко. Ідентифікація».
А ще Сергій Проскурня організовував театральні фестивалі, радіовистави, театральні обміни з кращими театрами Західної Європи, працював з відомими театральними фестивалями по всьому світу. Ставив вистави у театрах Львова, Києва, Одеси та Черкас. Із 2015 року режисирував концерти до Дня Незалежності України. У 2017-ому навіть був креативним директором Євробачення.
Одне слово, творив і підтримував українську культуру в усіх її формах та проявах.
«Культурний ландшафт – це ми. Ви знаєте, є така фраза: людина – це те, що вона їсть. У нашій ситуації людина – це те, який ландшафт вона бачить, який формує її свідомість, – стверджував Сергій Проскурня. – І перш за все це культурний ландшафт, а не тільки краєвид за вікном. Людина – це те, що вона дозволяє собі бачити і на що вона заплющує очі».
Прощання з Людиною Театру Сергієм Проскурнею відбудеться у четвер, 4 лютого, в Києві. О 10.30 почнеться відспівування і молитовний чин у Святомихайлівському Золотоверхому чоловічому монастирі, а з 13.30 – чин похорону на Байковому кладовищі, у Київському крематорії.
Колектив газети «Львівська Пошта» висловлює щирі співчуття родині, друзям та колегам покійного.

Євген Нищук, актор:
– Це був не просто режисер, видатний культурний діяч, філософ. Я його називав «наш Драматург». Важко осягнути масштаби подій, яких торкалося його серце, та креатив. Мій ВЕЛИКИЙ ДРУГ. Величезна втрата для мене, для всіх нас. Пишу про тебе в минулому часі і не вірю. Розривається серце від болю. Царство Небесне, Сергію.
Ярослав Рущишин, народний депутат України:
– Фестивалі «ВиВиХ», «ВиВиХ-2», «Українська молодь – Христові», рок-опера «Вірую», багато виступів українських та іноземних театрів зрежисирував Сергій Проскурня. Це ті проєкти, які я робив із Сергієм у Львові, Києві та в різних містах України. Авантюрист (у найкращому розумінні цього слова) в творчості. Він міг знайти рішення у будь-яких несподіваних чи складних обставинах організації культурного процесу. Сергій Проскурня творив сучасну українську культуру. Просував її в люди, робив актуальною, живою, сучасною. Ще один засновник Мистецького об’єднання «Дзиґа» відходить від нас. Шкода. Вічна пам’ять.
Зоряна Кушплер, солістка Віденської національної опери:
– Немає більше мого друга Сергія Проскурні. Ми переписувалися ще у вівторок, 26 січня, і його останні (як тепер мені зрозуміло) слова були: «Присвячую тобі «моє мистецтво». Сергійку, ми зналися більш ніж 20 років, і я тебе дуже любила! Спочивай з Богом. Я не знаходжу собі місця.
Анжеліка Рудницька, мисткиня:
– Він завжди був поруч – на відстані одного дзвінка чи повідомлення у будь-який час дня чи ночі. Ми могли говорити про філософію життя, проблеми культури, фестивалі, українських митців, які почуваються непотрібними в своїй країні. Про плани, яких завжди більше, аніж можливостей, про шалені ідеї, про болючі взаємини і втрати, про боротьбу за своє попри все, про красу. Ми часто дискутували, але це були найделікатніші дискусії в світі, де у кожного була своя позиція і повага до протилежної точки зору. Ми через карантини давно не бачилися і жартували, що якось зберемося і відсвяткуємо і наші дні народження, і всі пропущені свята... Тепер – лише у спогадах. Сергійку! Так боляче втрачати. І так страшно, що це про тебе. Плачу. А ти вже не підставляєш плече, делікатно і доречно, як умів це робити лише ти. Співчуваю рідним, друзям. Нам буде без тебе самотньо. Але якщо Бог забрав тебе – значить Йому ти потрібен для якогось божественного дійства, і воно буде прекрасне...
Микола Княжицький, народний депутат:
– Знайшов свій старий репортаж, розмова з Сергієм, 1990 чи 1991 рік. Сергій у репортажі згадує, що одна з перших вистав його театру-студії «Будьмо!» називалася «Віримо, що не помремо». Сергій – невід’ємний чоловік у нашій культурі, нашій історії, нашому житті... Остання публікація у фейсбуці в Сергія – заклик подивитися фільм Михайла Крупієвського про Грицька Чубая. Днями ще переписувалися: він писав, що їсть уночі на кухні гороховий суп власного приготування і п’є за здоров’я. Якась дика пустка після цього повідомлення про його смерть, якийсь вакуум, який ніхто не заповнить.
Марія Бурмака, співачка, ведуча:
– Це жахливо. Такий живий, сповнений планів, такий юний душею… Я знала Сергія Проскурню – режисера, митця, постановника, містифікатора – з 17 років. Ми познайомилися на «Червоній руті – 89» у Чернівцях. І з того моменту буквально до останнього часу він творив. Боже мій, наскільки живим і сучасним він був! Все, що творив, було новаторське, надзвичайно модернове, значиме, яскраве і дуже українське. Фестиваль «ВиВиХ» у Львові (1992 рік) – це було щось таке, що більше не повторилося. В нашумілій виставі «Крайслер Імперіал» за творами «Бу-Ба-Бу» він мені дав крихітну роль старої бабці, яка виходить у фіналі. Пам’ятаю, здається, на виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченку, я приїхала до Києва (це був 1990 чи 1992 рік) на запрошення Сергія, і вони з дружиною взяли мене переночувати. Він ще запитав: «Ти любиш почитати перед сном?» Я вчора вночі плакала над цією фразою, бо з того часу зрозуміла, що, так, я люблю почитати перед сном, я читаю відтоді перед сном усе своє життя. А потім були «Різдво на Майдані» у 2004-ому і 27 ялинок з усіх областей України, «Стусове коло» із «ТЕЛЬНЮК: Сестри», концерт «Мадонна Україна» із оркестром, яким диригував Кирило Карабиць, «Наш Шевченко», вірші Шевченка на барикадах Майдану, «Шевченко. Ідентифікація». Навіть якщо щось потім не виходило, йому якось вдавалося не опускати рук! Як-от великий проєкт «Шевченко. ПроRock» у 2014 році, для якого вже було зняте промо і навіть почали продавати квитки, а гроші, виручені за них, мали піти на купівлю необхідного на фронт. І хоч він не відбувся, але на прохання Сергія я таки написала пісні на вірші Шевченка, і вони в мене є! Він був другом Марії Приймаченко, Анатолія Ефроса, Сергія Параджанова і Еймонтаса Някрошуса, він радів як дитина, коли отримав запрошення на 80-річчя легендарного скрипаля Єгуді Менухіна в «Рокфеллер-центрі». Його призначали і знімали з різних значимих і малозначимих посад, а він все одно йшов далі. Багато чого я сама не знала – почитайте у вікіпедії, що взагалі зробила для України одна людина! А потім він якимось дивом запросив до Львова скрипаля Гідеона Кремера. Пам’ятаю, як організовував ювілейні вистави Романа Віктюка до його 60-річчя, з яким дуже дружив (може, Віктюк його туди і покликав?) . Торік він був гостем у моїй програмі, бо перед тим подзвонив із Відня і розказав про фантастичний проєкт – виставку творів українських художників «Між вогнем і вогнем» кураторки Аліси Ложкіної. Потім зняв нам усе на телефон і прийшов у #Культекспрес на «Еспресо». А після програми, що головне, його інтерв’ю сподобалося мамі, а значить вона дивилася. Ще були фестиваль «КропФест» у Кропивницькому, триб’ют-концерт пісень Володимира Івасюка з Державним естрадно-симфонічним оркестром України. Влітку він знімав документальний фільм про пісню «Червона рута» Володимира Івасюка, якій торік виповнилося 50 років. Готував міжнародний марафон до цієї дати, і ми вже репетирували з оркестром. На мій концерт із оркестром Сергій прийшов з Оксаною Івасюк, і це з його легкої руки я співаю Івасюкову «Не відпалай, моя любове». Усі його проєкти були культовими. Велике бачиться на відстані, і ця велич для багатьох відкриватиметься тільки зараз. Його не показували по ТБ. Це зараз у мене розривається телефон – просять, щоб я розповіла про Сергія, дала коментар. Вибачте, я не буду брати трубку, бо я просто не можу говорити. Те що, Сергій пішов, непоправна втрата. Для когось це шок і біль від усвідомлення того, яка абсолютно унікальна людина для українського мистецтва пішла. Але чимало людей його навіть не знали. І от саме тут для мене й проходить «водорозділ» на своїх і сторонніх, чужих по духу. Марафон до 50-річчя «Червоної рути» так і не відбувся, та стільки всього важливого сталося завдяки тобі. Я дуже сильно тужу. Колись побачимось, Сергію.
Валентина Клименко, журналістка, культурологиня:
– Сергій – це життя, карнавал і рух. Очі в душу, усмішка, яка підтримає і розвеселить, трохи філософської печалі, щоб наступної миті відштовхнутися від землі і бути головою в небесах. Сергій – авантюра, діяльність, проєкти, нове. Сергію, ну навіщо ж? Уже закінчився цей проклятий 2020-ий, який стількох прекрасних забрав, і ірраціонально вірилося: треба, щоб усі дорогі пережили цей 2020-ий, наче потім буде звільнення від законів смерті чи хоча б передишка. Ти пережив, і тебе нема… Повірити в це неможливо. Прийняти? Змиритися? Суцільна провина перед усіма: не передзвонила, не відгукнулася, не поцікавилася. Рисочка після року народження закрилася датою смерті, і відкриваються очі – ким ти насправді був для культури. А для нас скільки зробив! Я ще пам’ятаю фестиваль «Мистецьке березілля»! Не повіриш, одного разу я дивилася по телевізору якесь державне свято і не вірила своїм очам: всі ті, люди, які по-справжньому рухають мистецтво і творять нове тут і тепер, були на екрані – найкращі українські актори, співаки, музиканти. Я хотіла жити в цій країні мрій, де такі державні концерти! Ти був режисером! Я люблю твою прижиттєву любов, служіння і шану до великих талановитих людей, яким якраз цієї людської теплоти-розуміння часто й не вистачає. Це не створення кумирів, це створення атмосфери любові навколо цих людей. Я думаю, ти теж мав багато любові, але навряд чи рівноцінно тому, що віддавав, бо віддавав тоннами і кілометрами. У тебе дуже точне око на людей – на хороших, талановитих, тонких, з іскрою.
Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги:
– У 2004 році Сергій, як завжди, приїхав на Форум до Львова, а там Пауло Коельо. «Познайом нас», – каже Сергій і сам представляється: – Я – Сергій Проскурня, режисер. – Режисер чого? – питає Коельо. – Режисер всесвіту, – відповідає Проскурня. Вічна пам’ять, дорогий друже, режисере всесвіту. Ти назавжди в моєму серці.
Петро Порошенко, п’ятий президент України, народний депутат:
– Перестало битися серце талановитого режисера і продюсера, щирого українського патріота Сергія Проскурні. Він був яскравою мистецькою зіркою, подарував нам безліч новаторських і креативних проєктів, про які говорили і сперечалися, але які нікого не залишали байдужим. Своїм життям і творчістю він вчив нас любити наше національне мистецтво у всіх його формах – і давніх, і сьогочасних. Особливою мрією і працею всього його життя було оновлення спадщини і постаті Тараса Шевченка. Подяка і шана йому за все зроблене! Із Сергієм Проскурнею нас пов’язувала людська приязнь і плідна співпраця. Він, як ніхто інший, розумів дух події, вмів побачити її з високої історичної перспективи і принести нове в усталений державний ритуал. Він був постановником парадів до Дня Незалежності, заходів, присвячених Героям Небесної Сотні, Дню Пам’яті та Примирення, Євробачення, долучався до організації заходів, присвячених наданню Томосу та становленню Православної Церкви України, 75-их роковин трагедії у Бабиному Яру. Всі ці події надовго залишаться у вдячній пам’яті глядачів і учасників. Висловлюю щирі співчуття рідним та близьким Сергія Владиславовича. Ми з Мариною поділяємо ваше горе, сумуємо разом із вами, підтримуємо вас у годину скорботи. Вічна пам’ять великому таланту і світлій людині.
Наталія Попович, співзаcновниця Українського кризового медіацентру:
– Немає слів... З Тобою легко мріялось і вдалось стільки усього змінити, почати, втілити – і «З нами Бог» до Дня Хрещення Київської Русі, і новий парад до Дня Незалежності. «Плине кача» в твоїй режисурі і мій улюблений момент передачі знамен, Україна в авангарді на Майдані Незалежності з наймолодшими, народженими вже за незалежності музикантами... З Тобою було легко говорити мовою свободи, бо Ти її уособлював завжди. Через Тебе промовляла Україна, бо Ти жив нею. Нехай Ангели оберігають Тебе і нехай вільно і добре Тобі буде вдома на небі!
Павло Гудімов, колекціонер, галерист, артменеджер:
– Ніхто не може повірити і змиритися, що Сергій пішов. Він завжди вносив свою особливу режисерську нотку в будь-яку компанію. Був близьким і співчутливим до всіх. Мудрий, як пророк, і емоційний, як пацан. Чи вдалося йому реалізувати себе? Нам буде не вистачати Проскурні. Назавжди пішла частина нас, частина нашої культури і країни. Тільки тепер ми розуміємо, як любили Проскурню і як не наспілкувалися. Співчуваю всім нам.
Борис Ґудзяк, архиєпископ і митрополит Філадельфійський УГКЦ у США, президент Українського католицького університету:
– Со святими упокой! Сергію, дякую Вам за прихильність, життєдайність і творчість, за іскри в очах, причому теплі, не палючі. Спасибі, що Ви стільки зробили, щоб духовні і церковні свята, відзначення у Львові, Києві, в УКУ були без зайвого пафосу, тонкими, легкими, правдивими. Широта Вашого діапазону сприяє смиренню. Задумуюся, хто мав таку різноманітну мережу співпраці та дружби. Треба було мати стільки місця в серці і душі на всіх, настільки полярних... У Вас були пошана до малих, увага до малого, але політ завжди вгору, до високого. Остаточно, Ви не судили, а помагали бути, відбуватися, рости... Режисер від Бога, на сцені і в житті, бо лише в цьому поєднанні є найвище мистецьке звершення. Чуйність і проникливість, щоби почути і побачити живе і добре, легко усміхнутися з кумедного в нашому житті і «вивихнути» звироднілу ненависть чи банальний кіч. Висловлюю щире співчуття Родині і найріднішим, а мені здається – їм нема числа. Чимраз більше близьких знаків для нашого покоління – завжди слід бути готовим на переставлення, жити свідомо з Богом і ближнім, в любові, дякувати, просити вибачення, чинити добро. У Філадельфії, в катедрі, на празник Стрітення Господнього (за новим календарем) будемо молитися за Вашу зустріч віч-на-віч...
Мар’яна Савка, редакторка Видавництва Старого Лева:
– Скажіть мені, що це неправда! Я не хочу, щоб це було правдою. Сергію... ну навіщо так рано? Хто тебе за собою покликав? Ще не так давно дзвонив: «Будеш у Києві – давай поговоримо». От і все. Не знаю, чому ти Богові там потрібен більше, ніж тут. Бачиш, ми всі плачемо. Царства Небесного, Сергійку. Ох, як ти засмутив...
Сергій «Фома» Фоменко, музикант:
– Пісню «Жовтий лист» Сергій Проскурня обрав для мене в концерті «Івасюк триб’ют», що відбувся у 2019 році в Кропивницькому. Зовсім нещодавно, тиждень тому, ми переписувалися. Ти просив написати про мої враження від Різдвяного концерту, писав, що моя точка зору для тебе важлива. Я ще не подивився цей концерт.. Вибач, Друже! Мені здавалося, що ти будеш жити до ста. Не знаю чому. Всі ми, українська культура і Україна, втратили надзвичайно яскраву Людину Мистецтва, незвичайного Режисера, Драматурга, Містифікатора. Життя може бути справжнім Дивом. Але Ти пішов далі своїм світлим Шляхом. Такий Сковорода в Окулярах. Дякую! Був щасливий з нашої багаторічної спільної мистецької мандрівки. Царства Небесного і легкого переходу.
Василь Вовкун, генеральний директор – художній керівник Львівської опери:
– Дорогий ще на землі Сергію, важко узгодитись із Господньою режисурою, але... Зараз крізь сльози вибудовуємо твій останній празник, який буває раз у житті. Якщо твоя Душа мене чує, то я тихо шепчу: «Я люблю тебе і дякую за все...» Цей час і простір без Проскурневих викликів і наповнень стане порожнім і сумним. Час його наче ловив і не впіймав. Сергію, дорогий друже, буде сумно без тебе.
Ольга Вієру, директорка Українського Дому:
– Це фото від 5 січня на аватарці фейсбук-сторінки Сергія – проникливе, біблійське, виразно художнє – чомусь одразу викликало тугу. Він, звичайно ж, бував і задумливим, і мовчазним, але ось цей образ зовсім не типовий для нього і дуже сумний. Адже Сергій був зовсім інший. Пригадалося, як під час підготовки якихось проєктів він щодня приносив нам із Наталією Заболотною в УкрДім по маленькому букетику польових квітів, купував їх у бабусь. Через декілька днів нові букетики не було куди ставити. Але він продовжував приносити квіти. Було зворушливо і тепло. Окрім відомих творчих талантів, усі відчували його талант ніжності та любові. Останні наші зустрічі за три короткі місяці моєї роботи в Українському Домі до карантину – під час презентації книги Аліси Ложкіної у День народження Сергія, куди його прийшли вітати багато друзів і колег, та під час презентації документального серіалу Сергія «Україна всесвітня» і виставки, присвяченої роботі над фільмом. Це Сергій – життєлюбний, натхненний, веселий, іронічний, із особливим почуттям гумору, любить сміятися, жартувати, дарує радість і позитив. Я не хочу і не можу сказати «любив», бо мій мозок і серце відмовляється повірити у цей страшний факт. Спочивай, друже.
Римма Зюбіна, акторка:
– Я безліч разів саме при Сергієві розповідала цю історію, бо вона для мене дуже важлива. І знаю, що йому було приємно в сотий раз чути її. Розповім і сьогодні, знаю, що Сергій почує. Це було давно. Влетіла я в театральну залу Театру оперети. За кілька хвилин мали розпочати гастрольну виставу європейського театру, на яку важко було потрапити. Наші місця були поруч, ми привіталися. – Гарно виглядаєш, – каже Сергій. – Ой, та ледь встигла: зранку озвучка, потім репетиція, ще в школу до сина, ще кілька справ і сюди на сьому. А ще й треба було так одягтися, щоб і тут, і там комфортно було. Пролунав другий дзвінок. І раптом, Сергій бере мене за руку: – Ходімо швиденько! – Куди? Він підлітає зі мною до буфету, все ще тримаючи за руку, замовляє мені бутерброди, тістечка, каву і каже: – Ти ж голодна, якщо ти зранку бігаєш, то не встигла навіть нічого поїсти за весь день. – Але вже третій дзвінок! – Спокійно поїси, і тоді ми підемо на виставу. Це було так несподівано, я ж не жалілася, не просила. І здавалося, що це дрібниця. Ні, це не дрібниця. Бо ніхто й ніколи так не робив для мене. І це не про їжу. А про інше... Я потім жартувала, мовляв, з того моменту Ти в моїх очах піднявся до Небес. Після цього наші стосунки стали дуже теплими і близькими. А та незабутня репетиційна ніч 8 травня 2015 року: на годиннику 00.00, дощ не вщухає, сцену залило, ми всі мокрі, тексти в руках розчиняються від зливи, але ми з Сергієм працюємо до другої ночі і щасливі. Тиждень тому я згадувала, як ми знімали «Наш Шевченко», а вчора вночі випадково натрапила на фото, де ми після моєї вистави, де ти подарував мені шалено красиві троянди. І ми сміємося… Я навіть не знаю, як закінчити ці спогади. Ти тепер дійсно злетів до Небес...
Василь Махно, письменник:
– Узимку 2014 року, дізнавшись номер мого нью-йоркського телефону, подзвонив Сергій Проскурня. Він тоді перебував у місті в якихось справах, але вирішив познайомитися і запропонував записати читання вірша Шевченка для проєкту «Мій Шевченко». Я вибрав «Сон («На панщині пшеницю жала…»)». Знімали на Астор-Плейс, біля знаменитого рухливого куба авторства Тоні Розенталя. Сергій знімав на телефон. На вулиці лежали сніги, точно як 1 лютого 2021-го, коли Нью-Йорк засипала сніговія. Потім ми мимохідь бачилися у вересневому Львові 2016 року під час Форуму видавців. У листопаді 2018-го Сергій знову несподівано зателефонував і сказав, що прилетів на виставку, яка відкриватиметься в Українському інституті Америки. Ми зустрілися на Астор-Плейс і пішли на обід до японського ресторанчика Sharaku, розташованого на тихій Stuyvesant St. Часу було вдосталь, щоби погомоніти про все на світі. Наступного дня зустрітися, як планували, не вдалося. Я не хочу говорити про Сергія в минулому, минулими нехай будуть нью-йоркські сніги.
Євген Глібовицький, засновник експертної компанії pro:mova, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України:
– Це була така вечеря, до якої потім повертаєшся все життя! Весняна тепла Одеса, натхненний Сергій, який будував грандіозні театральні плани, спокійна і глибока розмова геть до глупої ночі. Я Сергія таким радісним і оптимістичним не бачив більше ніколи – ні до, ні після. Його талант, нарешті, стояв на порозі великого визнання. Здавалося, ще трошки, і вічна боротьба за виживання на маргінесі розв’яжеться урочистим входом у мейнстрим. Але ні, на ціннісному розламі ця боротьба вічна, принаймні для нашого покоління. Відпочивай, Сергію. Відкоркуйте там із Мареком Іващишиним, Ґією Ґонґадзе і Сашком Кривенком пляшку чогось доброго, що там дають. Ми ще тут поборемось.
Роман Чайка, телеведучий, музикант:
– Він був неймовірним і світлим. Він був легким у фантазіях. Наші шляхи перетнулися ще на першому фестивалі «ВиВих-1990», де увесь цей вулкан енергії зрежисирував він – Сергій Проскурня. А ще колись він вигадав зробити презентацію нашого альбому в напівлегальному гей-клюбі і перевдягнув усю групу «Мертвий півень» у жіноче вбрання та розфарбував. А до бас-бочки барабанів прив’язав живого півня, який став частиною виступу. Це був якийсь Йонеско-Фелліні-вечір у музиці, алкоголі та пір’ї когута-страждальця. Нещодавно говорили з Сергієм на Байковому під час відкриття пам’ятника Нілі Крюковій. Сергій показував і коментував увесь треш-панк нашої дійсності могильними покручами на Байковому, де лежать у могилах кати і їхні жертви, а їхні пам’ятники «дивляться» одні на одних. І ось ця новина, яка на голову все не налазить... Вічная пам’ять, Сергію. Ти напевне зараз із Мареком Іващишиним згадуєш усі ці мегадійства, «Гранди-мистецтва», «Червоні рути» і ті два славні фести «ВиВих». У пам’ять про тебе передивлюся зрежисовану тобою, крутим Сергієм Проскурнею, поезо-рок-оперу «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал», коли зал Львівської опери ломився від головного цвяшка вивих-програми...
Микола Рябчук, письменник, публіцист, критик:
– Пам’ятаю, то був 1987-ий, здається. Перші відгомони горбачівської «перестройки» в Києві, перші несанкціоновані владою культурні заходи. Лесь Танюк щойно очолив Молодий театр у тодішньому клубі «Метробуду» і відважно й великодушно відчинив свою сцену молодим геніям. Тут був, як пригадую, вечір поезії («Бу-Ба-Бу»?), після якого ми й вирішили сфотографуватися під власну какофонічну «музику». Сергій був іще зовсім юний, як і ми всі, веселий і безтурботний, бо ж позаду – чудовий вечір із друзями, а попереду – таке гарне й цікаве життя. Ми зустрічалися потім іще багато разів, дедалі рідше й уривчастіше, на дедалі віддаленіших орбітах, а все ж відчуваючи й далі оте давнє тепло з 1987-го і солідарну приналежність до однієї команди. Одну з таких наших зустрічей я описав у колонці років десять тому, не називаючи імені згаданого в ній приятеля. Вічна тобі пам’ять, дорогий Сергію.
Сергій Жадан, письменник:
– Іноді складалося враження, що Сергій має стосунок до всього, що діється в межах видимого. Що він устиг зрежисирувати багато з того, що нас оточує. Не здивуюся, коли виявиться, що до космічного польоту Каденюка він теж доклав свою руку. Коли Україна отримала Томос, він зателефонував і сказав: «Я роблю офіційний концерт (ну а хто ж іще?!), ви маєте виступити там із «Собаками». «А яку пісню ми маємо там заспівати? – запитав я зацікавлено. – «Ребе», «Торчок» чи «За...бали»? Ти загалом наш репертуар чув?» «А, у вас же репертуар», – розчаровано сказав він. І змусив мене записати на телефон вітальне слово. Востаннє ми бачились у грудні в Кропивницькому, на фестивалі, який він режисирував. Публіки не було, проте він придумав цікавий формат стриму – музиканти виступали не просто в онлайн-безодню, а спілкувалися з живими людьми, які й замовляли ті чи інші композиції. Але Сергієві цього було мало. «Наш фестиваль має соціальну складову, – сказав він поважно зранку, зустрівши нас біля готелю, – тому зараз ми їдемо в притулок для тварин, будете робити собачу буду». В притулку ми знайшли молоток, електродриль і стару тумбочку. «Давайте розламаємо тумбочку», – запропонував я. Усі погодилися. Тумбочку ми розвалили. На цьому креативні ідеї закінчились. Буда не будувалася. Сергій відверто засумував, подумав і сказав: «Давайте зробимо так. У нас насправді є запасна буда. Ми її зараз привеземо, сфотографуємо вас коло неї, а потім, колись пізніше, в майбутньому, можливо, ви збудуєте свою». Привезли буду. В неї можна було загнати запорожець. «Послухай, – говорю йому, – навіть твої довірливі глядачі не повірять, що ми змогли таке збудувати. Давай уже краще з тумбочки». На фото ми стоїмо коло щойно збудованої буди, святкуємо входини. Сергій стоїть збоку – замерзлий, але задоволений: все-таки соціальна складова… Спочивай із миром, Режисере.
Юрко Юрченко, музикант:
– Я знав його з буремних 90-их. Безмежно талановитий, геніальний, видатний, але такий простий і такий свій. В останні два роки у нас знову була тісна творча співпраця, купа проєктів. У межах всесвітнього марафону до 50-річчя «Червоної рути», що не відбувся через пандемію коронавірусу, він хотів мене причепити на будівельний кран, висячи на якому, я мав співати пісню Володимира Івасюка. Сергій спитав, чи я не боюся висоти. А я боюся таких-ось новин. Страшних. В яких раптово обривається життя Прекрасних Людей. Прощавай, Друже!
Олександр Зінченко, історик, телеведучий:
– Який я на нього злий! Ми ся кпили навзаєм. Не минало жодної зустрічі, щоб він не вставив якусь шпильку мені, а я йому. Він якось дуже швидко запропонував перейти на «ти». Коли я придумав «Першу хвилину миру», мені видавалося, що це мала бути досить камерна церемонія. А коли він її перетворив на «олімпійські ігри», то я трохи злився. Мені здавалося, що то трохи занадто. Після параду (2015?) він щось таке чудове вставив у церемонію вручення нових прапорів. Питаю: «Це Гайдн»? А він на те: «Бортнянський, баняку»! На інший День Незалежності в нього вчепилися брати Капранови за твір Чайковського в програмі концерту симфонічного оркестру. І я опісля намагався йому сказати, що усе було фантастично, а він виглядав геть розгубленим. Ми якось із різних боків і геть неузгоджено напали на Адміністрацію та люд із нашими спробами інтродукувати традицію симфонічної музики у державні урочистості. І воно почало потроху просуватися. І був Моцарт на День пам’яті Героїв Небесної Сотні, Бортнянський і Чайковський на День Незалежності та Бетховен на 8 Травня. І купа світлих та іронічних кпин навзаєм кожного разу, коли ми зустрічалися та зідзвонювалися. Проскурня! Що це ти собі надумав сьогодні?! Це якийсь дурний жарт.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8086 / 2.01MB / SQL:{query_count}