Мир тільки після перемоги

Чому Україні важливо реалізувати свою формулу миру і якими є «підводні камені» міжнародних перемовин щодо завершення російсько-української війни

Уже на початку серпня у Саудівській Аравії відбудуться перемовини представників близько 30 держав щодо миру в Україні. Про це вперше стало відомо 29 липня з публікації американського видання The Wall Street Journal. У матеріалі мовилося про те, що ці перемовини відбудуться 5–6 серпня у місті Джидда, а також, що українські та західні офіційні особи сподіваються, що результатом стане мирний саміт наприкінці року. А вже для саміту завданням буде підписання документ зі загальними принципами закінчення війни в Україні, що може дати старт мирним переговорам з росією.
На зустрічі у Саудівській Аравії ніхто не збирається запрошувати росію, але планується залучення до цих перемовин деяких «нейтральних» країн, таких як Бразилія, Індія та Китай (хоч насправді Китай правильніше буде назвати «помічником» рф, а не нейтральною країною). Перемовини у Саудівській Аравії за форматом будуть наближені до зустрічей радників з нацбезпеки й стануть повторенням Копенгагенського формату.
«Це відбувається на тлі щораз більшої боротьби між Кремлем і західними прихильниками України за підтримку великих країн, що розвиваються, багато з яких займають нейтральну позицію щодо війни в Україні», – мовиться у матеріалі The Wall Street Journal.
А 30 липня проведення такого заходу у Саудівській Аравії підтвердив глава Офісу президента України Андрій Єрмак і зазначив, що обговорюватиметься українська формула миру. Про це він заявив на засіданні Конгресу місцевих та регіональних влад при президентові України в Івано-Франківську. Саме Єрмак представлятиме Україну на перемовинах у Саудівській Аравії.
За словами глави Офісу президента, обговорення української формули миру з представниками понад 50 країн триває постійно. І для реалізації нашого мирного плану Україна використовує трифазну структуру: перша фаза – зустрічі з послами, акредитованими в Україні, які присвячені докладному розгляду кожного з пунктів формули миру; друга – Україна ініціює зустрічі радників з національної безпеки з метою пошуку оптимальних формулювань та механізмів імплементації українського мирного плану; третя – узгодження формули миру на установчому Глобальному саміті на рівні лідерів держав, який міг би відбутися до кінця року. І перемовини у Саудівській Аравії є другою фазою реалізації нашого мирного плану.
«Першу таку зустріч ми організували в партнерстві з данськими колегами. Вона відбулася у Копенгагені у червні. Наступна зустріч відбудеться незабаром. Її прийматиме саудівське місто. Ми дякуємо обом королівствам за лідерство й рішучу підтримку українських ініціатив. Ми глибоко переконані, що саме український мирний план має бути взятий за основу, тому що війна точиться саме на нашій землі. Водночас у процесі консультацій з усіма зацікавленими сторонами ми прагнемо врахувати думки та позиції, що не суперечать ключовим принципам міжнародного права та положенням Статуту ООН», – заявив Андрій Єрмак.
І тут потрібно розуміти кілька важливих нюансів. Якщо йтиметься саме про обговорення, а далі й саміт для реалізації української формули миру, то це для нас добре. Але якщо «розкриватиметься» якийсь інший переговорний трек для закінчення війни в Україні та «старту мирних перемовин із рф», то це вже буде дуже небезпечно для нас. Україні потрібно, щоб цивілізований світ, зокрема країни НАТО, чітко пояснили усім, що вони підтримують основу українського мирного плану. А це виведення усіх російських військ з нашої території, повернення до кордонів 1991 року, міжнародний трибунал для російського керівництва і виплата росією компенсацій, завданих війною, гарантії безпеки для України. Не ми цю війну починали, але саме ми уже дуже багато втратили. Поки хоч частина російських військ залишатиметься в Україні, не можна розпочинати жодних мирних перемовин з рф. Якщо росію просто пробачити, то вона обов’язково поводитиметься агресивно щодо України в майбутньому. Якщо дозволити росії й далі утримувати хоч частину наших територій, то війну неможливо буде завершити. Простий приклад: росія взагалі не хоче обговорювати питання повернення Україні Криму, але якщо наш півострів залишити в російській окупації, то це стане постійним джерелом небезпеки, плацдармом для атак по материковій частині України. Повернення Криму є не лише відновленням справедливості, але й запорукою безпеки у всьому чорноморському регіоні. Тому це важливо вже не тільки для нас.
Початок реалізації української формули миру треба розглядати як посилення тиску на рф, а отже, й пришвидшення завершення війни. А от компроміси зі самого початку зведуть все нанівець і лише сприятимуть затягуванню війни. Захід не може цього не розуміти. Та спостерігатимемо за тим, що відбуватиметься далі. 
Аналізувати підсумки перемовин у Саудівській Аравії й те, чи відбуватиметься підготовка до Глобального саміту миру, зможемо уже через кілька тижнів, у міру того як оприлюднюватиметься відповідна інформація. А у цьому матеріалі нагадаємо, що таке українська формула миру і ще раз зосередимося на важливих нюансах, які виникають під час обговорення мирних ініціатив щодо завершення російсько-української війни.

Українська формула миру

Український мирний план президент Володимир Зеленський презентував ще минулого року. Він має десять пунктів: радіаційна та ядерна безпека; продовольча безпека; енергетична безпека; звільнення усіх полонених та повернення депортованих; виконання статуту ООН і відновлення територіальної цілісності та світового порядку; виведення російських військ з України та припинення бойових дій; справедливість; екоцид, потреба негайного захисту природи; недопущення ескалації; фіксація закінчення війни.
«Львівська Пошта» уже неодноразово аналізувала цей мирний план, запропонований президентом Зеленським. І також ми уже писали про те, що за останні місяці низка інших країн презентували свої «мирні» ініціативи для завершення війни в Україні. Серед них і вже згаданий Китай. Китайський «план» із 12 пунктів за все хороше, але навіть не містить згадки про необхідність виведення російських військ з території України – лише загальні фрази про повагу до суверенітету всіх країн. А ще пункти про відмову від односторонніх санкцій та підтримку стабільності ланцюжків виробництва і постачання для захисту світової економіки. Зрозуміло, що логіка такого «плану» спрямована лише на захист інтересів самого Китаю. Це те, чого хоче Китай, якщо й сам розпочне свою війну в майбутньому. Загалом виглядає так, що повномасштабну російсько-українську війну китайські «таваріщі» використовують для доведення свого міжнародного впливу. Допомагаючи росії вийти сухою з води, Китай доводить силу тоталітарних режимів і також хоче продемонструвати, що, як і США, може впливати на ситуацію в різних куточках світу.
Тому залучення Китаю до перемовин у Саудівській Аравії, а в перспективі й до Глобального саміту миру, є логічним лише з огляду на те, що Китай – це країна, що справді може впливати на росію. Але найважливіше питання в іншому: як буде він впливати? Уже відомо, що китайські компанії допомагали росії обходити західні санкції. І, вочевидь, це продовжується. Тому рф зможе довше продовжувати війну. Як змусити Китай перестати допомагати росії? Ось ці питання набагато важливіші за банальну участь Китаю у мирному саміті. Знову лунатимуть пусті заяви про те, що Китай за все хороше. І це лише затягуватиме реалізацію справжніх мирних ініціатив. 
Нагадаємо, що президент Бразилії Лулу да Сілва також робив заяви щодо завершення війни в Україні. Водночас він кілька разів говорив про різні, навіть протилежні речі. Найбільше запам’яталася його відверто безглузда заява про те, що Україна могла б відмовитися від Криму. Та з Бразилією можна домовлятися. І це важливий «голос» Глобального Півдня. Нагадаємо, що 23 лютого цього року Генасамблея ООН ухвалювала резолюцію з українською формулою миру, і Бразилія тоді проголосувала «за».
Не будемо зараз згадувати усі країни, що пропонували свої «мирні плани», ми це вже докладно аналізували в одному з попередніх номерів. Зосередимося на тому, як можна реалізувати деякі пункти українського мирного плану. Зрозуміло, що настрої представників різних країн на перемовинах щодо мирних ініціатив залежатимуть від реальної ситуації на фронті. Що більше здобудуть ЗСУ, то легше українська влада відстоюватиме свою позицію. Але війна – це не дитяча забавка, наші захисники жертвують своїм життям. Тому неприпустимо підганяти контрнаступ ЗСУ до якихось дат чи самітів. 
Є дві речі, які цивілізований світ може зробити, щоб чітко продемонструвати безумовну підтримку України. І це не тільки стосується надання Україні ще більше зброї. Це чіткий механізм відшкодування росією збитків, завданих Україні війною (механізм стягнення на користь України заарештованих російських активів за кордоном), та міжнародний трибунал для російського керівництва. Це є частиною українського мирного плану. І для реалізації цих механізмів не потрібно чекати завершення війни. Це саме те, що збільшить тиск на росію і ще більше ізолює її нинішнє керівництво.
Кілька десятків країн уже підтримують нас у цих питаннях. Але, як завжди, є нюанси. Зокрема, «Львівська Пошта» уже писала про те, що найкращим варіантом для міжнародного трибуналу для путіна і Ко є його створення за рішенням Ради безпеки ООН. Але це неможливо, бо в Радбезі ООН є сама ж росія, а ще Китай. І з публічних заяв представників нашої влади, представників іноземних держав і повідомлень ЗМІ випливає, що Україна та міжнародні партнери обговорюють три інші варіанти. Перший – створення спецтрибуналу за рішенням Генасамблеї ООН, для чого можуть бути потрібні 2/3 голосів держав, які будуть присутні на засіданні й голосуватимуть. Тому ми й згадували про важливість «голосу» Глобального Півдня. Другий – трибунал на основі міжнародної угоди. Третій – так званий гібридний трибунал, коли суд, що діятиме за українським законодавством, але базуватиметься за кордоном, і до українських суддів, можливо, приєднаються й іноземні, щоб судити путіна відповідно до Кримінального кодексу України. Третій варіант є найменш вигідний Україні, бо тоді може з’явитись дуже багато питань до легітимності рішення такого трибуналу. «Справедливість передбачає покарання не лише російських солдатів, які здійснили злочини в Україні, але й усіх тих, хто віддавав накази цим солдатам вдертися на українську територію. Первинним у цьому ланцюжку злочинів є злочин агресії. Бо якби російське керівництво не розпочало війну проти України, то не було б вбивств наших цивільних, викрадення дітей, примусової депортації мешканців окупованих територій, катувань полонених й інших жахливих злочинів рашистів. Щоб західні лідери без будь-яких роздумів визнавали і називали путіна злочинцем, повинен бути судовий вирок для нього та його підопічних. І тут виникають певні проблеми, бо за неписаними принципами міжнародного права чинні президенти держав, глави урядів та міністри закордонних справ мають імунітет проти кримінального переслідування. Цей принцип не передбачений будь-якими міжнародними резолюціями чи договорами, але він є. І цивілізований світ його дотримується. Тому для суду над путіним й рештою керівництва нинішньої росії потрібен орган, що матиме мандат висунути їм обвинувачення, дослідити докази й ухвалити вирок. Потрібен міжнародний трибунал, який розглядатиме лише злочин агресії російського керівництва. Створення спецтрибуналу для російського керівництва вже підтримали Парламентська асамблея Ради Європи, Європарламент, Парламентська асамблея НАТО, а також кілька десятків окремих держав. Глава МЗС Дмитро Кулеба заявляв, що ідею спецтрибуналу підтримали вже 37 держав. Цей список постійно розширюється. Але очевидно, що йдеться про підтримку різних варіантів спецтрибуналу. Україні ж потрібно працювати для просування або варіанту з Генасамблеєю ООН, або хоча б міжнародного договору щодо трибуналу, хоч це і дуже довго. Нехай ці варіанти й не ідеальні, але кращі за гібридний трибунал. Можна сказати, що процес притягнення до відповідальності путіна та решти російського керівництва є реальним. Але для нормальної реалізації цієї ідеї потрібна політична воля західних лідерів. Непокаране зло завжди повертається, а цивілізований світ і так пробачив росії надто багато минулих злочинів», – йшлося у статті «Керівництво росії має бути покаране» від 31 травня (№22 (2448).
І ще один нюанс: надзвичайно важливо, щоб такий міжнародний трибунал мав можливість заочного розгляду справи. Бо важко повірити, що рф видасть путіна, шойгу, герасимова, лаврова та інших міжнародному правосуддю. Без заочного міжнародного правосуддя ці виродки мають великі шанси померти від старості чи замахів до моменту офіційного визнання судом їхньої вини.
Начебто все зрозуміло. Але в минулі місяці ЗМІ повідомляли, що США підтримували створення саме гібридного трибуналу, тобто варіанту, що не вирішить проблеми. Тепер будемо спостерігати за тим, чи щось змінилося. Механізм відшкодування і «правильний» міжнародний трибунал для керівництва рф мають більше значення, аніж мирні рамкові угоди будь-яких самітів. Це показник «щирості» наших іноземних партнерів.

«Гарантії» безпеки

Повернімося до ще одного пункту української формули миру – недопущення ескалації. Саме у цьому пункті мовиться про гарантії безпеки для України після завершення нинішньої війни. Гарантії, що мали б завадити росії вчинити ще один напад на Україну в майбутньому. Гарантії, що мали б діяти до моменту вступу України в НАТО. Бо саме членство у НАТО буде для нас найкращою гарантією безпечного життя.
Нагадаємо, що у підсумковому документі Вільнюського саміту НАТО (11–12 липня) йшлося, що Україна зможе стати членом Альянсу без проходження етапу ПДЧ, але нас запросять тоді, «коли члени Альянсу погодяться і умови будуть виконані». Під умовами маються на увазі загальні демократичні реформи, а також виконання Річних національних програм. Скільки це займе часу і коли НАТО буде готове – зараз ще важко про це говорити. Але на полях Вільнюського саміту лідери країн «Великої сімки» (Німеччина, Велика Британія, США, Канада, Франція, Італія та Японія) також погодили спільну декларацію про майбутні гарантії безпеки для України. Зараз це лише рамковий документ, у якому вказано, що країни «Великої сімки» надалі надаватимуть Україні військово-технічну та фінансову допомогу, тренуватимуть наших військових, ділитимуться розвідданими тощо. Все це є і зараз, але існують ризики, що зміна влади в окремій країні може вплинути на її допомогу Україні. Тому Україна на основі цієї декларації має підписати двосторонні угоди з кожною країною «Великої сімки», а також з країнами, що приєдналися до декларації. Це вже зробили Чехія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія та Швеція. Угоди відрізнятимуться. Ймовірно, що знадобиться також ратифікація двосторонніх угод парламентами України та всіх інших країн-підписантів. У рамковій декларації також було багато згадок про те, що Україна має продовжувати здійснювати реформи.
«Ми вже працюємо над двосторонніми угодами з кожним із цих партнерів. І зроблю невеличкий анонс: ми починаємо відповідні переговори зі Сполученими Штатами наступного тижня. Безпекові гарантії для України будуть конкретними й довготривалими зобов’язаннями, що забезпечать здатність України перемагати зараз і стримувати російську агресію в майбутньому. Це будуть чітко описані формати й механізми підтримки», – про це 30 липня заявив Андрій Єрмак.
Це все дуже добре. Але потрібно розуміти, що жодна країна не надасть нам гарантій, схожих на ст. 5 Договору НАТО. Не йтиметься про пряму військову допомогу своєю армією, а, найімовірніше, про забезпечення України новішою зброєю, що з нами ділитимуться технологіями, і так ми самі повинні будемо ставати ще сильнішими.
«Насправді для захисту України від російської агресії визначальними є гарантії лише однієї держави – США. Важливою, але суттєво менш вагомими будуть домовленості з двома іншими державами «ядерної трійки НАТО», Британією та Францією, які, зі свого боку, формуватимуть позицію з огляду на те, чи буде «у грі» Вашингтон. А домовленості з «ядерною трійкою» також будуть орієнтиром для усіх інших членів НАТО. Але США – це ключове. І у Києві це чудово знають. А з ними ми вже зараз маємо розбіжність у підходах. В той час як Україна на всіх рівнях аж до президента каже про «гарантії безпеки»/security guarantees, Сполучені Штати свідомо та наполегливо уникають цієї назви. Відмінність позицій була дуже помітна також на зустрічах у Вільнюсі. Наприклад, під час дискусії за участі Джейка Саллівана на експертному форумі НАТО, де безпековий радник США у відповіді на запитання про security guarantees відповідав, вживаючи інший термін – security commitments, тобто «безпекові зобов’язання». Чому так? Бо США здавна і принципово уникають обіцянок про надання «безпекових гарантій». Принаймні, поза межами НАТО. Їх нема навіть у найближчих партнерів Сполучених Штатів – як-от Ізраїлю чи Тайваню. Обидва отримують безпекову підтримку, security assistance, але ж це зовсім інше, і суто формально Україна отримує допомогу у вигляді security assistance просто зараз на мільярдні суми! Є дві ключові речі, які треба усвідомлювати. По-перше, навіть часткові «безпекові гарантії» підуть Україні в плюс. Вони, зокрема, покликані забезпечити стабільність постачань озброєння навіть у період зміни урядів держави-гаранта; крім того, важливо, як саме будуть прописані гарантії на майбутні періоди. Там потенційно можуть бути цікавинки. А по-друге, треба чесно визнати: насправді юридичних гарантій безпеки у світі не існує», – пояснював у своєму матеріалі редактор видання «Європейська правда» Сергій Сидоренко. 
Тож якими насправді будуть ці «гарантії», ми побачимо лише після підписання двосторонніх документів. Та у будь-якому разі пріоритетом для нас залишається майбутнє членство України в НАТО.

Українці вірять у перемогу

Якщо говорити про українську формулу миру і небезпеки інших «мирних» ініціатив, то треба зазначити, що наше суспільство не сприйме компромісів заради завершення війни. 51% українців не готові йти на жодні компроміси з ворогом і готові продовжувати війну до перемоги. Такими є результати соціологічного опитування Міжнародного центру української перемоги (ICUV), польовий етап якого виконали Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучерева спільно з Центром політичної соціології в період із 5 до 15 червня. Загалом опитали 2001 респондента віком від 18 років. Максимальна випадкова похибка вибірки не перевищує 2,3%. 
Відповідно до цього дослідження, 36% опитаних згодні на деякі поступки, але це не стосується відмови від частини територій, а також від вступу України в НАТО і ЄС, як поступки росії. А от ідею «миру за будь-яку ціну» підтримує лише 6% українських громадян. 
«В межах всього дослідження ви можете побачити, що 16% респондентів мали досвід, тобто були свідками воєнних злочинів. І це дуже великий відсоток для такої великої країни. Тому для мене, як і для багатьох, очевидно, що питання справедливості й питання закінчення війни дуже пов’язані. Тобто 51% хоче покарання для російських воєнних злочинців і пов’язує це прямо з обрисами української перемоги», – на це звертає увагу співзасновниця Міжнародного центру української перемоги та голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська, мовиться у публікації на сайті ГМ ОПОРА від 27 липня.
Автори дослідження також зазначають, що перемога для більшості українців (68%) асоціюється із цілковитою поразкою росії, що призведе або до звільнення всіх окупованих територій (43%), або до розпаду самої росії (26%). Після шістнадцяти місяців війни стає помітною тенденція подальшого розмивання більшості, яка прагне відновлення кордонів 1991-го, та зростання частки радикально налаштованих громадян, які підтримують перенесення бойових дій на територію росії. Для 70% українців важливо побачити всі території звільненими від ворога, щоб назвати таке завершення війни перемогою. Важливими показниками перемоги є повернення всіх полонених і депортованих (60%). 
Більшість опитаних українців (53%) готова погодитися на продовження війни, якщо це потрібно для перемоги, навіть попри те, що вони очікують на погіршення фінансової та безпекової ситуації в країні загалом та для їхніх сімей зокрема. 
І що важливо, понад три чверті українців (77%) цілком упевнені у перемозі України, ще 16% скоріше вірили в перемогу. Як зазначають автори дослідження, таким чином, ситуація з вірою в перемогу лишається практично незмінною з серпня 2022-го. Високий рівень віри в перемогу пояснюється усвідомлення громадянами високої загрози винищення всього народу в разі воєнної поразки, а частка респондентів, які не вірять у перемогу, достатньо мала, що не дозволяє виявити причини такої зневіри. І 54% українців серед можливих гарантій безпеки для країни обирають вступ до НАТО.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8991 / 1.77MB / SQL:{query_count}