Час перевиробництва слів

Лариса Івшина, головний редактор газети “День”, про щоденні суперечки журналістів, ентузіазм у роботі та відновлення традицій із кореня

Лариса Івшина, головний редактор газети “День”, про щоденні суперечки журналістів, ентузіазм у роботі та відновлення традицій із кореня

Із року в рік до списку найвпливовіших жінок України входить Лариса Івшина, головний редактор газети “День”, заслужений журналіст України. Ця жінка має неабияку вагу в суспільстві та великий авторитет у журналістському колі держави. Газету “День”, яка відома своєю просвітницькою діяльністю, Лариса Івшина очолює вже 15 років поспіль. На її думку, газета покликана адекватно відображати дійсність і вказувати на керунки розвитку ситуації. “Спочатку треба створити Британію, а потім з’явиться Бі-Бі-Сі”, – певна вона.

Серед незмінних авторів та гостей “Дня” – Ліна Кос­тенко з донькою Оксаною Пахльовською, Микола Жулинський, Мирослав Попопович, а ще зовсім недавно сюди дописували Сергій Кримський, Михайлина Коцюбинська, Клара Ґудзик…

Саме “День” свого часу “вибухнув” циклом публікацій про Голодомор в Україні Джеймса Мейса, які після смерті автора стали матеріалом для книжок. Про тонкощі роботи редакції, роль фотографії та стандарти професійності – у розмові “Пошти” з Ларисою  Івшиною. 

Архітектор простору

– Пані Ларисо, газета “День” відрізняється з-поміж інших не в останню чергу через підбір фотографій. Інколи над світлинами треба сидіти і мізкувати довше, ніж над текстами. Чому стільки уваги приділяєте саме знімкам?

 – Так і має бути. У наш час перевиробництва слів букви інколи повинні поступитися фотографіям. Якщо сильний текст, то він заповнює сторінку, якщо ж не дуже, то його підсилить добра фотографія. Крім того, я сама дуже люблю зображення. Для мене важлива та енергія, яку вони несуть. Для цього постійно контактую з фотокорами, вони – зі мною.

Щороку ми спільно вигадуємо нові акції для того, аби залучати молодих фотографів і відкривати читачам нові зображення. Зараз, до прикладу, розпочинаємо конкурс “Світ очима дітей”. Тож закликаю усіх брати у руки фотоапарат. Але для цього, звісно, треба мати не тільки техніку, а й світогляд, очі, почуття та душу, відкриту до України. Менше чорнухи, а більше віри у те, що будь-які проблеми можна подолати…

– А самі Ви часто берете до рук фотоапарат?

– Я фотографую очима. Постійно. Йду і бачу – ось це треба зафіксувати. Але не можна одночасно виконувати добре багато роботи, треба віддавати себе одній справі. Я скеровую фотографів, даю орієнтири. Інколи, коли мене запитують: “Чим Ви займаєтеся?”, то відповідаю: “Я архітектор простору!”
Третій рівень розвитку

– А як Ви, як головний редактор, розв’язуєте у редакції проблему подачі матеріалу. Адже існує споконвічна суперечка про те, як подавати інформацію: адаптуючи і максимально спрощуючи чи все ж таки дозволяєте авторам виховувати читача?

– Це щоденна суперечка… Я хочу, щоб до розумних людей зверталися не нудно. Але легкість подачі інформації – це вже третій рівень розвитку. Треба бути дуже розумним, щоб розказати щось легко. Коли я приходжу в Інститут журналістики, то запитую, для якої країни тут готують журналістів. Правда, інколи люди не розуміють, до чого спрямоване моє запитання. Але ж це очевидно, ми не виробляємо будь-що для будь-кого. Треба, щоб журналіст міг працювати і в інтелектуальних виданнях, і в легких жанрах, але це не означає обтяження чи спрощення, треба найперше розуміти, про що ти пишеш і для кого. Не тільки ми виховуємо читача, але й він нас. Пошта газети “День”, герої сюжетів – це наші вихователі. Це велика родинна мережа, яка допомагає одне одного зрозуміти.

– Але такої думки дотримуються не всі. В Україні останнім часом помітна тенденція до зменшення передач, сюжетів та сторінок, де були сконцентровані культурні новини . Наскільки тривожною є така тенденція? 

– Це, звісно, сумна тенденція. Якщо коло звужується, то треба рухатися вгору. Брати не кількістю, а висотою, глибиною, масштабністю думки... За часів Кучми не можна було писати багатьох політичних текстів, тоді я вигадала історичний проект, який витягнув ситуацію на новий рівень.

Потім багато читачів проекту були на Майдані і запитували: “А звідки ж ця Україна взялася?” Я ж цю Україну бачила завжди. І всім рекомендую пильніше розглядатися навколо себе. І, якщо є можливість, то акумулювати інтелектуальні ресурси. Висловлювати думки на інтернет-порталах і не журитися!

У моїй біографії була така історія, коли я воювала із керівництвом редакції, аби мені дали додаткову шпальту. Без додаткової оплати, просто мені було потрібне місце для текстів. Це свідчить про ентузіазм, а без нього в житті ніяк…

Поспішний діагноз

– У Вашому інтерв’ю з журналістом Віталієм Портніковим пролунала цікава думка. За словами пана Віталія, незабаром журналістику чекає смерть новин та поява попиту на вдумливі глибокі тексти. Наскільки Ви погоджуєтеся із цим прогнозом?

– Це до певної міри образ і гіпербола. Людей буде завжди цікавити  інформація про те, що відбулося щойно чи сьогодні. Але на це повинні працювати інформаційні ЗМІ, інтернет та телебачення. Я переконана, що смисли газетні та людське спілкування у той же час будуть постійно вдосконалюватися.

– Пані Ларисо, чи можуть бути провідні медіа лакмусовим папірцем культури країни? Якщо так, то про що свідчать українські рейтинги, де найбільше передплатників журналів про догляд за грядкою, на противагу цьому в Польщі людей найбільше цікавить “Gazeta Wyborcza”?

– Певний стан речей ми можемо зафіксувати рейтингом, але це не навіки так. Інколи з-за кордону через такі дані нам поспішають ставити діагноз. А нас треба глибше пізнати, щоб охарактеризувати. Якщо люди читають газети з порадами – це чудово! Це означає, що відбувається оздоровлення культу родини. Жінки завжди любили смачно готувати, чоловіки мали ремесло. Слава Богу, без гострих політичних бід, проблем можна жити.

Я радію, коли приїжджаю до Львова і йду вулицею Староєврейською, і бачу чудові кав’ярні… Відновлення традицій із кореня – це чудово. Стандарт професійності повинен бути у кожній справі.

У нашій газеті був матеріал про те, що найкраща бабуся Нью-Йорка – з України! Уявіть собі. Це свідчить про те, що ми не повинні відмовлятися від своїх традицій для того, щоб вміститися у чиїсь рамки. Всьому свій час.

Довідка:

Лариса Олексіївна Івшина, заслужений журналіст України.

Закінчила факультет журналістики Київського університету (1979 –1984).

Cтажувалася в Інституті Брукінґса (Вашингтон, США, грудень 1994).

У 1984 – 1992 роках – кореспондент, завідувач відділу газети “Прапор комунізму” (“Київський вісник”).

Від липня 1992-го – редактор відділу політики, а з 1993 року – заступник головного редактора газети “Киевские ведомости”.

У 1995 – 1996 роках – прес-секретар прем’єр-міністра України Євгена Марчука. В 1996 – 1997 роках – головний редактор Міжнародного медіа-центру.

Від січня 1997 року – головний реактор газети “День”.

Автор ідеї та редактор видань бібліотеки газети “День”: “Україна Incognita”, “Дві Русі”, “Війни і мир”, “День і вічність Джеймса Мейса”, “Апокрифи Клари Ґудзик”.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7616 / 1.62MB / SQL:{query_count}