«У світі українську вишивку упізнають, але не знають»

Юрій Мельничук, дослідник української вишивки, – про її традиції, особливості та багатство, важливість пізнання та збереження національної спадщини

Змалечку і аж до глибокої старості українки вишивали, переважно взимку, в холодну пору, коли не було роботи в полі. Вишивали вечорами при каганці чи свічці. Вишивали у спокійні роки, вимріюючи й вимолюючи добру долю, і в лихоліття, намагаючись вистояти, все стерпіти, випросити в Бога кращого життя.
Так і сьогодні, в часі війни, інколи при світлодіодній лампі чи з налобним ліхтариком, чимало жінок вишивають. Як і будь-яке рукоділля, вишивання допомагає не піддаватися стресу, тривозі. Але коли це не просто вишиття – задля процесу, за звичкою, а традиційна українська вишивка, то це не просто допомагає зберегти психічну рівновагу, а й дає відчуття тяглості роду, незламності, нескореності, попри всі випробування, допомагає осягнути, хто ми є і куди прямуємо, в чому наша сила. Бо кожен етнос вирізняють чотири чинники – мова, одяг, їжа і житло. І складовою двох із них є вишиття як невід’ємна частина нашої національної ідентичності.
У цьому певен дослідник української вишивки, її колекціонер і викладач Юрій Мельничук, який розповів «Львівській Пошті» про своє зацікавлення цим мистецтвом, про його традиції, особливості та багатство, про необхідність берегти нашу спадщину, відроджувати давні техніки і традиційні костюми.

Про зацікавлення вишивкою

Кожній родині Бог дає якісь дари, таланти, які передаються з покоління в покоління. Моя мама багато вишивала, уже в років 10 почала майстерно шити, навчилася від своєї мами. Ми жили в селі Коржова Слобода на Уманщині. І її мама, а моя баба – Маріанна Казановська, 1901 року народження, шляхетського роду, теж вишивала. Вона походила з нинішнього Голованівського району на Кіровоградщині, села Клинова, але її рід пов’язаний зі Львовом. І я переїхав на початку березня з Києва сюди, у місто, в якому жили мої предки. Коли відкрили гарнізонний храм, львівська колекціонерка Віра Манько завела мене туди. Колись у криптах цього храму були поховання, і на його стінах залишилися таблички. Спершу я був налаштований не читати ці написи, але коли пішов у лівий неф, щось мене змусило повернути голову направо, і мій погляд упав на табличку з написом «Марія Анна Казановська», а мою бабу звати Маріанна Казановська. Мене наче морозом обсипало, це було якось дуже знаково найперше побачити те, що мене пов’язує з цим місцем. Цікаво, що коли донька приїжджала, то казала, що їх із чоловіком теж туди привело. Це щось таке трохи містичне.
Шляхта не носила народної вишивки, як селяни, баба моя вишивала переважно подушечки. Але на моїй пам’яті вже нічого не вишивала. Прожила непросте життя. В 1930-их після розкуркулення, коли все забрали, люди дуже бідували, їли бур’яни, а потім була війна. В 1941 році вона народила останню, дев’яту, дитину. Коли почалася війна, жінки рятувалися як могли, зокрема вишивали. Та й зараз так є, теж воєнне лихоліття. Навчаючи вишивки, бачу, як жінки інтуїтивно відшукують оцей спосіб якось себе врівноважити, долучитися до цього прекрасного, світлого і чистого мистецтва, яке притаманне нам, українцям, здавен. Так і баба при тих всіх дітях, без чоловіка, під час війни вишивала якусь подушечку, зайшла сусідка і була дуже вражена: «Йой, Мар’яно, ви ще й вишиваєте?!» Чи то треба було сісти в куточку плакати і нічого не робити? Після того, зі слів баби, вона як дровина відлежала тиждень, а коли встала, до вишивки не могла взятися до кінця своїх днів, так її та зурочила. Тож вона моїй мамі Єлизаветі, яка ще жива, їй пішов 93 рік, каже: «Сідай ти вишивати». Бо дари, які Бог дає на кожну родину, не можна припинити. Мама все життя, поки могла, дуже багато вишивала, переважно взимку, бо влітку працювала на полі. Є такі жінки, для яких це стає ледь не сенсом буття. Зі мною тут теж значна частина її доробку, зокрема рушник на іконі. 
Я бачив, як мама вишиває, мені це було цікаво, щось навіть пробував, але тільки в Києві, коли вже закінчував педінститут (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. – Ред.) за спеціальністю вчитель географії та біології, мене це глибше зацікавило. Ходив по музеях, зокрема в скансен у Пирогові, знайомився з музейниками. Мені було дуже цікаво: там щось повирізувано, там наче якісь ґудзички нашито, було багато такого, чого мама не шила. Бо мама шила переважно хрестиком, здебільшого квіткові композиції. 
Чоловічий розум влаштований так, що прагне дослідити, як це збудовано. Хлопчики розбирають і збирають машинки, теж бавляться ляльками, але відривають їм руки-ноги, бо хочуть побачити, як ті прикріплені, що всередині. Тож і мене зацікавила вишивка передусім з точки зору технології, а разом із тим я вже від самого початку мав великий інтерес до символіки.

Про навчання

І ці два зацікавлення є й понині, вони переросли в дворічний курс вишивки, який я викладаю. Перший рік – переважно технології, а другий – символіка, орнаментика, колористика української вишивки, крої сорочок, як вишивати рушники тощо. А почалося з того, що коли я прийшов працювати в музей Івана Гончара у 1994 році, де пропрацював 22 роки, то ми робили виставку в Національному музеї Т. Шевченка у Києві «Українська народна вишивка: традиції і сучасність». Підходило чимало людей, розпитували про техніки, про низинку, лиштву, мережки, чи можемо навчити так вишивати. І так я почав вести студію. Цього року вже 29 набір, але перший у Львові, 28 було в Києві. 
Долучитися і навчитися вишивати на бажання може кожен. Докладніше довідатися про програму і навчальний план можна на фейсбук-сторінці «Студія Юрія Мельничука», через неї можна й сконтактуватися. Для тих, що з різних причин не можуть приходити на заняття, зараз на «Патреоні» викладаю відеоуроки, знайти посилання теж можна на фейсбук-сторінці. У ютубі є чимало моїх відеороликів, зокрема створених спільно з «Козамедіа», де я розповідаю про символіку вишиття.
Окрім того, я старший науковий співробітник відділу сучасної вишивки і килимарства у Всеукраїнському центрі вишивки та килимарства в Решетилівці, що поблизу Полтави. Готую рукопис про рушники та білу вишивку, бо біла вишивка Решетилівки нині в процесі внесення до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. На рівні України вже пройшли процедуру, але кількість пропозицій на рік обмежена, і цього року нам «перебіг дорогу» Клопотенко з борщем. Але це теж важливо, бо на наш борщ багато хто претендував.

Про мрію

Маю мрію створити національний центр української вишивки і костюма, де можна було б представити нашу вишивку в регіональному розрізі, в тематичних різних аспектах: технологічному, колористичному, символічному, за віковою структурою. Наприклад, щоби показати подільську вишивку, треба показати ношу від дітей до бабусь-дідусів, весільний костюм, одяг молодих хлопців і дівчат, одружених чоловіків і жінок, яка різниця між ними, показати обрядові речі, як-от рушники, а також, як подоляни прикрашали вишивкою свої помешкання. І це тільки один регіон. 
Ця мрія визріла, коли я ще працював у музеї Івана Гончара. Попри те, що наша вишивка багата й різноманітна, що є величезні музейні та приватні колекції, на державному національному рівні в нас нема інституції, яка безпосередньо займалася б вишивкою і костюмом. Ці речі для мене невіддільні, хоча вишивка є й на обрядових та інтер’єрних речах. Музеї мають величезні збірки, в тому числі й у Львові, але річ у тім, що вони демонструють лише два відсотки своїх фондів, у яких ще багато всього, окрім вишивки. 
Вважаю, що у Львові, який є великим туристичним центром, який недарма називають культурною столицею, конче треба створити такий центр вишивки та костюма, попри ті чудові музеї, які вже є. Музеїв має бути багато, що більше – то краще. 
Вірю, що ми переживемо це лихоліття, що після нашої перемоги ця багата спадщина вийде на світ Божий, українська культура отримає новий поштовх до розвитку. Євросоюз переважно підтримує культурні ініціативи та проєкти. Сподіваюся, що наші музеї, приватні колекції матимуть підтримку, щоби ці вишиті скарби не лежали у кофрах, шафах, фондах. Ці речі просяться на люди. Я це відчуваю, і наразі радо показую те, що маю, у себе на студії.

Про ідентичність

Кожен етнос вирізняють чотири чинники – мова, вбрання, їжа і житло, кожен етнос плекає їх. І складовою двох із них для українців є вишивка. Вишивали не тільки сорочки, а й спідниці, фартухи-запаски, кожухи, кептарі, свити, головні убори, зокрема хустки. Житло прикрашали вишитими рушниками, подушками, а подекуди й обрусами та веретами, хоч останні часто були ткані.
Подивіться, як німці, баварці, скандинави, французи, та практично всі, постійно проводять свята національного чи місцевого масштабу, на які вдягають національний стрій. Дуже багато європейців мають повний стрій. Приміром, я мав нагоду показати вишиті сорочки хлопцеві-німцеві, який працював в Україні (налагоджував обладнання однієї компанії). Він каже: «У мене теж є костюм». Костюм! Хто в нас може таким похвалитися?.. 
Тепер проводять паради вишиванок, а треба паради костюмів робити. Звісно, можна по-сучасному вбрати лише вишиту сорочку, а все інше –теперішнє. Розумію, що як варіант осучаснення, актуалізації спадщини це прийнятне. Але не треба до вишитої сорочки подерті джинси вдягати. 
Яким багатством ми нехтуємо, скільки втрачаємо, зосередивши увагу тільки на сорочках. Поцікавтеся, які чудові вінки й вінкоподібні головні убори мали дівчата, як заплітали коси, які хустки, все інше! Це частина неймовірно багатющої культури. Це все треба плекати. Бо якщо мова буде суржик чи «какая разніца», костюм буде безликим, «шароварним», якщо їжа буде фастфуд, а в помешканні буде євроремонт, хайтек, то цей етнос зійде з арени світової історії. Але я вірю, що ми українці не такі. 
Вишивка була й соціальним маркером, по ній можна було сказати: ось іде дівчина, а ось – молодиця, і хлопцям уже нема чого залицятися. Вдова теж мала своє вишиття. Звісно, зараз вже нема цих маркерів, їх ніхто не відчитає, але це цікаво, і важливо берегти все це коріння, бо без коріння нема насіння. 
В українців немає кольорових тканин у натільній білизні (а вишита сорочка – це натільний одяг) і в обрядових речах. Кольорові тканини є у кочівників. Як-от у північного сусіда, який претендував на роль старшого брата, всі рубахи кольорові: із зеленого, червоного, синього і всякого іншого ситцю. Це кочівницька традиція, золотоординський спадок. То які ми брати? Наша традиція – чисте біле полотно. 

Про традиції вишивання

На жаль, у ХХ столітті багато традицій українського вишивання були затерті, залишилося два види – хрестик і гладь. Через усякі репресії, обмеження, насадження чужого нас відлучили від наших традицій, намагалися знищити те багатство, яке в нас було. Бо як кожне сільце мало своє слівце, так мало й свої взори, техніки шиття. А насаджене було натуралістичне хрестикове, так зване брокарівське шиття, і художня гладь. Хрестик – той, що в нинішньому застосуванні, прийшов із Західної Європи, а гладь – із Азії. Бо хоч у нас і використовували хрестикування, але по-іншому, це не була «піксельна» вишивка, і гладь у нас була своя, двобічна, одно- чи двоколірна, як-от на рушниках, але то була геть інша техніка, аніж та кольорова, більше властива Індії, Китаю, Кореї, Японії… 
Зараз ми налічуємо близько трьох сотень питомо українських швів. Тільки мережання, коли витягають частину ниток полотна, а тоді виконують прозорі шви, знаємо більш ніж 40 самостійних швів-мереждк. А ще є техніка виколювання, вирізування, настилування, заволікання… Загалом понад 20 технік, на основі яких можна зробити ці 300 швів. І то весь час, коли розглядаємо приватні чи музейні збірки, щоразу знаходимо щось нове. Тому думаю, що їх може бути й не триста, а з пів тисячі точно. Але найпоширеніші вже зафіксовані в літературі. 
Мені до вподоби різна вишивка, звичайно, що близька подільська, оскільки Умань – це Поділля. Але не тільки. Мій дід по мамі з полтавських селян, тому полтавська вишивка, зокрема біле вишиття, мені теж дуже близька. Хоча білим по білому вишивали по всій Україні, це стереотипне спрощення, що тільки на Полтавщині. І в гуцулів є біле вишиття, і на Закарпатті, і на Львівщині… Зрештою, біла вишивка є по всій Європі. 

Про багатство й різноманіття

Кожен народ має свою Богом дану в посілість землю, і вона диктує, що люди повинні одягати, як говорити, що їсти, як облаштувати своє житло. Ось ті чотири чинники, що вирізняють кожен етнос, про які я вже казав. Україна за площею чимала. Це різні природні зони, різні в етнічному плані етноси, які склали нашу спільність як народ. Етнолог Хведір Вовк вирізняв за антропологічною ознакою п’ять типів українців. Це п’ять різних цивілізацій, які творять наш народ. Наприклад, якщо подоляни люблять чорну вишивку, то в поліщуків багато червоного, останні могли навіть подумати, що вишита чорним сорочка на жалобу чи на смерть. А подільські сорочки, навіть весільні, вишиті одним чорним кольором. Те саме й щодо борщівських сорочок – це теж Поділля. Є чимало легенд, чому так, як-от про набіги татар на село, але це радше спроба дати пояснення, аніж історична основа. Загалом це великий регіон балкано-карпатської культури, де вишивали вовною чорних овець. І Македонія, і Румунія, й інші країни мають сорочки, вишиті тільки чорним. 
І хоч кожна земля витворила свої унікальні композиції швів і взорів, є багато орнаментів, поширених по всьому світу. Наприклад, якщо взяти жителів гірських районів, як-от наших Карпат, то подібні мотиви можна побачити в Мезоамериці, Перу, Індонезії. Це свідчить про те, що ці речі були дані всім народам «згори», і не треба шукати, хто в кого що украв. Звісно, було й запозичення, народи мігрували, торгували, воювали, були міжкультурні взаємини. Це навіть у назвах проглядається, як-от є мережка шабак, а іранською «шебеке» – тин, плетінка. І справді, цю мережку виконують за принципом плетення, як тин плетуть. 
Проте далеко не кожен народ має таку багату, різноманітну вишивку, і на це теж є пояснення. Ми маємо чотири природні зони – ліс, лісостеп, степ, гірські масиви; є чотири яскраво виражені пори року; уже згадані п’ять типів етносів; статево-вікова структура населення, тобто від малого до старого; річне обрядове коло. І ці складові треба множити, вийдуть десятки тисяч орнаментів. До того ж, Україна на перехресті великих міграційних потоків і торгових шляхів, де завжди вирує життя. Великий шовковий шлях із Європи в Азію, із заходу на схід, Великий лляний шлях із півночі на південь, із варяг у греки. І всі ці етноси теж залишали щось своє, яке приживалося, асимілювалося. 
Українську вишивку в світі упізнають, але не знають. Бо теж мають уявлення, що то хрестик, гладь, квіточки-трояндочки, півники. Зараз ситуація змінюється. Відрадно, що все більше людей цікавиться власне традицією. Хочуть вишивати не тільки хрестиком, а й багатьма іншими способами. Нині на заняття в моїй студії приходять не тільки львів’янки, а й жінки, які в часі війни вимушено переїхали сюди з Херсона, Маріуполя. Деякі навіть із Тернополя приїжджають. 
Традиційна вишивка стає щораз популярніша, але ще треба чимало зробити для її відродження. На жаль, ще багато «шароварщини», несмаку, і це тиражується. Ми позбулися «совка», але з багатьох той «совок» ще не вийшов, він усередині, тому й «какая разніца». 
Нам є що показати світові, але передовсім нам, українцям, ще треба пізнати цю спадщину, осмислити традиції. Нам намагалися всіляко насадити, що ми нізвідки, що за нами нема нічого, що ніякої вишивки до брокарівщини не було.
Кожна давня вишита річ є своєрідним шедевром, але є знакові речі, які мають бути в якомусь гарному місці, щоби всі милувалися ними. Наприклад, чоловіча сорочка з Тернопільщини – довга, за коліно, вишита білими, кольоровими, чорними, а також металевими нитками – сухозліткою. Неймовірно багате й цікаве вишиття, створене у селі Мельниця-Подільська нинішнього Борщівського району в ХІХ столітті. 
І це багатство треба показати дітям, щоб вони мали чим гордитися, що це не «шароварне», вишите на машинці, щоб дитина мала смак, щоб на цьому зростала. Якщо діти виростають на «кислотних» маркерах і фломастерах, на неоновій рекламі, вони не бачать білу вишивку, не помічають її.

Про випробування війною

Прикро, що наші телеканали донедавна часто, а буває, що й тепер використовують вишивку, аби принизити українців, показати їх селюками, недолугими. Мовчу вже про всякі квартали, де українці у вишиванках – це дядько-селюк, який говорить суржиком, часом напідпитку, а все інше на «общєдоступном», бо ж «какая разніца».
І оце нині Бог, допускаючи випробування війною, показує нам, яка різниця. Згоден зі своїм приятелем, майстром по дереву, який переконаний, що ракети будуть сюди летіти доти, доки всі не заговорять українською, доки люди не будуть свідомі, не пробудяться. Бо те, що ми нині маємо, це палиця з двома кінцями. Так, війна – це страшне лихо, але триває активне пробудження, дозріває свідомість – хто ми, куди йдемо. І путін зробив дуже багато для того, щоб ми згуртувалися, пробудилися, стали сильнішими.
І я відчуваю свою невеличку місію в цій величезній роботі пробудження, яка триває в народі. В музеї я працював як зберігач фондів. Почуваюся зберігачем традиції, відчуваю за собою цю місію і щедро ділюся своїми знаннями з кожним, хто приходить, хоче навчитися.
Про сакральне значення вишивок, про те, коли вишита сорочка стає для людини «щитом і мечем», чому вишите не можна випорювати і як створити оберіг для воїна-захисника – читайте в продовженні розмови з Юрієм Мельничуком у наступному числі «Львівської Пошти».
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8982 / 1.74MB / SQL:{query_count}