«Сам собі психолог? А чому не сам собі стоматолог?»

Марина Манєвська, психологиня Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, – про необхідність психологічної допомоги, як дати раду емоціям, пережити тривогу та підтримати у важкі хвилини

Для когось війна триває вже дев’ятий рік, хтось рахує дні від 24 лютого, а хтось живе так, наче нічого не відбулося, і нерідко це дуже важко прийняти тим, у кого рідні воюють, хто часом тижнями не має зв’язку з ними. Окрім того, місяці тривоги за найрідніших, які стали захисниками, теж дається взнаки, не кажучи вже про те, як важко повертатися тим, хто був на передовій, втрачав друзів, бачив усі жахіття війни на власні очі, а не на екрані. 
Самотужки долати цей шлях дуже важко, тож «Львівська Пошта» поспілкувалася з психологинею Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Мариною Манєвською про необхідність психологічної підтримки і допомоги, про те, як дати раду емоціям, чому їх не можна тримати в собі, як пережити моменти тривоги чи втрати та як підтримати інших у важкі хвилини.

Є проблеми? – До фахівця!

Основа здорової психіки – стабільність. Стабільності зараз немає ні в кого. Тож усі ми тою чи тою мірою потребуємо фахової допомоги. Маємо ще необізнаність населення з роботою психологічних груп, упередженість щодо фахової допомоги психолога чи психотерапевта. Люди знецінюють те, що не спробували, мовляв, сама впораюся, «Навіщо кому потрібно чути про мої переживання – це моя біда», «Дякувати Богу, сама дам раду, я сама собі психолог» – такі фрази часто можна почути. На що я відповідаю: «А ви не пробували казати «я сам собі стоматолог». Ви ж зуби не пробуєте самі лікувати, а йдете до стоматолога, то чому ж до психології таке ставлення. Екологія психічного здоров’я має бути для всіх нас нормою. А в нас це радше виняток, коли людина просить про допомогу фахівця. Проте наважуються на це зазвичай тоді, коли не те що діра на шляху, а прірва. Особливо це стосується розлучень: люди приходять тоді, коли вже ніяк не склеїти те, що між ними було. 
Непросто бути за маму і за тата, коли чоловік на війні, але ще важче буде потім. Частіше люди ламаються опісля. Всі говорять про ПТСР військовослужбовців, але ніхто не говорить про вторинний ПТСР – це жінка і діти. До мене звертаються: «Моя дитина потрапила в погану компанію», а я бачу там явний вторинний ПТСР. Або жінка. Коли чоловік пішов на війну, на неї лягло чимало клопотів і тривог. Чоловік повернувся, але не до своєї довоєнної ролі. Позиція чоловіка: та я війну пройшов, я там такого надивився, та я зробив щось важливе для країни…. І чекає, допоки жінка похвалить, підтримає. А вона того самого очікує від нього, бо так само два роки вела свою боротьбу – була за маму і за тата дітям, за сантехніка, вирішувала безліч господарських та всяких інших питань, переживала і чекала. Вона також чекає слів: «Яка ж ти в мене розумниця». А цього не стається. Вони очікують одне від одного того, чого не можуть дати. 
В Україні про це мало говорять, але є дуже багато розлучень саме після повернення з війни, дехто навіть каже про 80%. Це біда, а до психолога звертаються одиниці і то вже тоді, коли все дійшло до краю. Після такого досвіду війни кожному треба до психолога. В нас є багато добрих психологів, і до них треба звертатися, коли проблема тільки зарисовується.
Хтось приходить на консультацію, хтось входить у тривалу терапію. Я всім кажу, що вам пощастило, бо я не просто психологиня, я психотерапевтка. Два роки працюю в цьому центрі. Найчастіше військовослужбовці звертаються не з приводу ПТСР (посттравматичний стресовий розлад«ЛП»), про який часто можна чути, частіше це проблеми в родині, виховання дітей, «начальник неадекват, я його не зміню, як мені змінитися»... Також до нас приходять члени їхніх родин – матері, дружини, діти, брат чи сестра. Консультації відбуваються так: людина звертається, я даю поради, пояснення поведінки того, хто звернувся, чи того, хто дратує, хто болить, і людина вибирає для себе шлях вирішення проблеми. Може ще раз прийти, щоби щось уточнити. І на тому все. А ті, що входять у терапію, це на тривалий час: регулярні зустрічі щотижня чи двічі на місяць. Не можу сказати, кого більше – людей на консультаціях чи в терапії. Я всім пропоную терапію, бо сама давно у ній і на собі бачу результати.

Група підтримки матерів

Я мати загиблого в АТО, у 2014-ому, я знаю, як із цим жити. Веду групу підтримки матерів військовослужбовців. Чому саме група, чому не індивідуальні консультації? Бо група – це досвід тих людей, які його проживають, тут не дають порад і підказок, жінки діляться одна з одною своїми переживаннями і своїм досвідом, як дають цьому раду. А кожна вирішує для себе, який саме досвід може бути корисним саме для неї. 
Із останніх прикладів. Одна мама каже: «Я перебуваю за кордоном, зі мною четверо дітей, чоловік воює, а поряд ще одна сім’я з України – чоловік, жінка, дитина, і вони не приховують, що якось купили виїзд з України. Не знаю, що з цим робити?» І тут обзивається інша мама з групи, яка передає слова сина-захисника про те, що їм не потрібні ті, що не хочуть воювати, що захищати Україну – це достойно, що не потрібно злоститися через тих, що не у війську. Я не втручалася. 
Група – це і досвід, як хто проживає тривожність. В соціумі вони не знаходять тієї підтримки, яку мають одна від одної. Натомість найпопулярніша фраза: «Все буде добре» або: «Ой, послухай Вакарчука – все буде добре». На це я зазвичай кажу: «Це так само, як ґвалтівник каже на вушко п’ятирічній дівчинці, втискаючи її у сніг: «Всьо будєт харашо, малишка». І ця фраза – «все буде добре» – тригерна для багатьох матерів. Добре буде потім. Але тут, сьогодні, вже мені погано, мені боляче, мені нестерпно, я не можу функціонувати, не можу виконувати свою роботу. «З телефоном сплю, з ним у туалет, в душ, бо ж раптом задзвонить», – розповідає ще одна мама. 
А інша каже про те, що домовилася із сином, що він щодня буде щось писати, а ще інша додає: «А раз на тиждень телефонувати». Третя розповідає, що, мовляв, два місяці не було зв’язку, ми вже втратили надію, а вони (всього 11 людей) потрапили у місце, де все підірвали і не було електрики, погоріли генератори, не було чим зарядити телефони. Тож не варто занепадати духом.
Це підтримка, це взаємопідтримка. В індивідуальному це так не працює, там є тільки мій досвід. А в групі люди діляться кожен своїм, тому це дуже цінна річ. Я фасилітаторка групи, тобто задаю напрям, а якщо стає надто «гаряче», то можу «погасити», зняти напругу в групі.
Зустрічі групи відбуваються онлайн, у зумі. Наразі в нас є група для матерів, діти яких воюють, обмежень щодо місця проживання немає. Щоби взяти участь, потрібно звернутися через месенджер на фейсбук-сторінці нашого центру або зателефонувати на рецепцію. Мені передадуть інформацію, і я приєднаю до групи. І хоча йду у відпустку, це не означає, що групи не буде. Бо група – річ дуже тендітна, її треба плекати.

Реагуймо на байдужість

Я гостро реагую, коли стикаюся з нерозумінням того, що в нас війна, що гинуть наші воїни. І маю на те право. Я ні разу не промовчала, не зробила вигляду, що мене це не стосується. Наприклад, коли задля забави запускали феєрверки, салюти. Я знаю, як на це можуть реагувати ті, що чули вибухи справжні. Навіть у мене на прийомі був випадок, коли молодий чоловік здригнувся від цих звуків, а потім вибачався. Та чого, кажу, ти маєш право так реагувати, це нормально. Мені за них боляче.
Я реагую гостро, проте не моралізую, не кажу, як чинити, а ділюся своїм досвідом і пояснюю: ви теж маєте право так реагувати на людей байдужих. І це природно – так реагувати у вашому становищі, не бути байдужими, дратуватися через нерозуміння інших. Проте можна толерантно зробити зауваження, а можна за принципом «хам, бидло, мужик». Ми вибираємо модель поведінки, слова, якими можемо зупиняти, робити зауваження. На консультаціях дехто навіть фрази записував, як реагувати на людей, котрі байдужі. 
Однак єдиного рецепта, якоїсь єдиної формули для всіх немає. В мене, наприклад, своя ситуація. У мене мама спить у Краснодоні, обіймаючи портрет путіна. Я ж звідти, з Луганщини. Спершу в мене було бажання всіх переконати, перевиховати, а згодом я прийняла, що це безнадійно. Вода мокра, цього не зміниш, так і ця людина – її не переконати, не змінити. Це мій досвід. 
Такі поради я даю індивідуально. Людина приходить, розповідає, що її зачіпає, з’ясовуємо чому. Навіть по телефону робити це важко, не знаючи особисто людини. До речі, в моєму нинішньому оточенні таких людей немає.
Однак із таким нерозумінням ми можемо стикнутися в транспорті чи деінде. Якщо, наприклад, почувши чиїсь висловлювання, виникає бажання запитати, чому вони тут, а не за східним кордоном, можна застосувати такий прийом, як уточнення, перефразування: «Я правильно зрозуміла? Ви зараз лаєте нашу владу, захід України?», «Ви хочете сказати, що війна почалася через те, що ми хочемо зберегти українську культуру, що ми живемо в Україні і говоримо українською, що цінуємо свою державу?» І цей метод перефразування дуже дієвий.

Намагаймося зрозуміти інших

Комусь важко прийняти те, що життя у нашому місті триває як звично: розваги, забави, безтурботне життя. Коли ми поховали Владіка – взнали в неділю, а поховали аж у середу – приходимо з Личакова додому, я вмикаю новини і чую про сина: «У Львові поховали…». Його фотографія, кадри з похорону, а далі про урожай та інше. Шок… Я «зависла»: для всіх життя триває. Хтось побився, сталася ДТП, у школі прорвало каналізацію… А мого Владіка нема. Я зрозуміла, що це мій особистий біль, я не мушу перекидати його на соціум. Гриби пахнуть, як раніше, сонце сходить і заходить. І це мій біль. 
Кожен проживає своє життя, має причини на ту чи ту поведінку. І якщо діє так чи так, у нього на це є свої причини. Навіть якщо жінка каже: «Мій син тупий», у неї на це є свої причини. І моє завдання сказати два-три речення, які, можливо, включать критичне мислення, змусять поглянути на ситуацію під іншим кутом зору. Щодо тих людей, які не хочуть іти до психолога, це знову ж таки їхній вибір. Але я точно знаю, що можу пояснити ситуацію людей, які сьогодні гуляють. Мабуть, багато хто бачив відео хлопця з окопів, який радить не перейматися, а відпочивати, жити повним життям, бо саме задля цього вони там – щоби путін не прийшов у наш дім, що це його вибір бути на передовій, інші зробили інакший вибір, і він поважає це рішення, просить лише поважати його вибір. А якщо людина розумом це розуміє, але в душі верне від безтурботності інших, можливо, позірної, це не перестає дратувати, тоді саме час іти до мене чи до когось із моїх колег.
Є мами, які кажуть: «Я не маю права усміхнутися – мій син на війні, не маю права надягти червоне, піти на каву…» Та ні, живіть, як раніше, пишайтеся своїм сином – це «вищий пілотаж». Це робота з психологом, робота груп, це усвідомлення і самоусвідомлення свого місця в житті свого сина. Це глибинна психологічна і духовна робота. 
Багато матерів живуть із почуттям провини, наприклад: «А раптом його не стане, а я йому джинси не купила…» І ми можемо три консультації говорити про ті джинси, щоби вона нарешті почула від мене, що мала на це право, були причини, щоби після спротиву і самобичування «я винна, я погана мама» вона це прийняла.

Виявляймо емоції

Боже збав тримати емоції в собі. Найбільша наша проблема полягає у тому, що ми гамуємо емоції. Приміром, усмішка на все обличчя: «Добридень вам!», а в душі: «Щоб ти здох!» Особливо це властиво людям на заході України. Але найгірше – це накопичування емоцій. Адже в нас немає цвинтаря почуттів, вони накопичуються, а потім вибухають якоюсь поведінкою, агресивною чи депресивною, у когось відбувається компенсація алкоголем, хтось впадає в ігроманію, а хтось у серіаломанію. Тільки тому, що вчасно не було вияву емоцій: ти мене розізлив, я розізлилася через те і те. Коли людина проговорює це вголос, емоція не придушується, а проживається. Приміром, якщо я вітаюся з людиною, яку не хочу бачити, то не вдаю, що мені це приємно, не сиплю побажаннями, а стримано кажу «здоров» чи «привіт». Я чесна зі собою, і це мені допомагає. 
Так само, якщо мовиться про інші почуття. Поділіться з кимось: «Мені дуже тривожно, я не знаю, що з цим робити». Говоріть з близькими. Дуже часто вони кажуть: «Усе буде добре». Повторюся, я ненавиджу цю фразу! Що можна сказати? «Будьмо мужніми, я не можу тебе зрозуміти, твою тривогу, бо в мене нема такого, але я дуже тобі співчуваю». 
Якщо не можете знайти слова підтримки, зізнайтеся, що вам їх бракує. Це буде щиро. Наприклад, розмовляю я про справи з чоловіком, який каже, що двоє синів воюють: один під Ізюмом, другий теж там, де гаряче. Кажу йому: «Я так шукаю в голові слова, щоби вас підтримати, і не можу знайти». Я справді не можу дібрати слів. Він мене обійняв, і це теж підтримка. Він потребував саме цього. Варто бути чесною: «Я не знаю, що це, але я з тобою…» або ж «Розумію тебе. У мене теж там чоловік (син), мені також важко, я від серця співчуваю». І цього може бути достатньо, щоби людина відчула, що вона не одна така. Або ж: «Я не можу тебе зрозуміти, бо в мене ніхто не воює, але дуже співчуваю». Але в жодному разі не казати: «Богу дякувати, що моєму щойно 16-ть». Або ще краще: «Богу дякувати, мій якраз ногу зламав» (і з таким стикалася). Це недолугість. 
Проте зазвичай людина ділиться тривогою інтуїтивно з тою людиною, яка їй симпатична, близька, не байдужа. І ця людина точно знайде слова чи скаже: «Мені так хочеться тебе обійняти…» І цього буває досить.

Як допомогти людині, яка переживає втрату?

Кожна людина, яка пережила втрату дорогої людини, справляється з цим горем по-своєму. Це дуже індивідуально. Хтось постійно роз’ятрює рану, хтось посипає голову попелом, хтось випиває, хтось працює за трьох, хтось віддається волонтерству – хто як уміє. Тому передусім треба не осуджувати, а дати час це все пережити. 
Найбільша помилка – уникати спілкування з такими людьми, боячись їх зранити. Я хотіла говорити про Владіка перший рік зі всіма поспіль. Я це робила. Людина стоїть і каже: «Дякую тобі за цю розмову, бо я не знав, чи можеш ти про це говорити, чи хочеш». А ми хочемо говорити про своїх дітей! Яким він був маленьким, яким був у школі, як екзамен вже іде, а він спить, зі школи телефонують. Різні історії з життя до війни, на війні, про його дівчину. Будь-що. Насправді ми дуже хочемо, щоби з нами говорили про наших дітей. В перший рік. Не бійтеся говорити. Найбільша помилка – дистанціюватися. Люди, які когось втратили, відчують, що ви їх ігноруєте. А ігнорування – це придушена агресія. Є таке поняття, як емпатія. Ми відчуваємо одне одного. Це природно, це і в тварин є. Тому, коли ви дистанціюєтесь, це найгірше, що можна зробити.
Нещодавно я возила на реколекції матерів загиблих. Казала їм: «Нас бояться. В сенсі? Нам бояться сказати слово. Довкола нас прекрасні люди, вони нас оберігають, тобто вони думають, що нас оберігають, тому починайте розмову самі». А коли матері починають говорити, не зупиняйте, нічого не треба робити, просто слухати. Активно, зацікавлено, щиро. 
Якщо мати хоче спати на могилі сина, принесіть їй коцик, щоб вона не змерзла. Не потрібно намагатися витягнути, казати: «Ти мусиш жити заради когось». Загалом треба уникати таких штампів: «мусиш жити», «є заради кого жити», «біль мине»… А ви знаєте, чи хоче та людина в той момент, щоб він минув? Дайте людині час, будьте поряд, і вона сама заговорить. Можна висловити своє захоплення: «Ти молодець, ти виховала добру людину!» 
Найбільше мені допомогла фраза мого психотерапевта: «Це твій найбільший біль, але й найбільша гордість». І це мене пройняло. Так, я горда за Владіка, він прожив життя так, що я горджуся ним. І не тільки я – всі мами, які у цій війні втратили синів. 
Їм найбільше треба оце «та ти що!» Знаю по собі. В мене був випадок. Мій Владік був дуже відповідальний і не міг жити з боргами. Він єдиний в моїй родині, хто чув, що бракує грошей. Ми поховали його в середу, а в суботу прокидаюся і наче чую його голос: «У мене борг». Схоплююся, беру його картку і шукаю, де в суботу працює відділення того банку. Приходжу, розповідаю, а менеджерка мені каже: «В мене мурашки по тілу». До речі, вона слухала, хотіла слухати. Знайшли – 1800 гривень боргу, але він списаний на вказівку власника банку як полеглому. Я хотіла віддати, мені сказали, що не приймуть. Але для мене важливішим було її щире слухання та її «та ви що!». Це називається «емоційне включення в розмову». А коли не знаєте, що сказати, повторюся, будьте чесними, так і скажіть: «Я не знаю, що сказати, мені бракує слів». Ми зранені і дуже відчуваємо фальш, лестощі, будь-яку нещирість. 
Хтось скаже «незручно хвилювати». Запитую друзів сина: «Чому оминаєте мене?» Кажуть, що бояться хвилювати. Чому ж? Навпаки, мені приємно доторкнутися того, хто дружив із моїм Владіком. «Дай тебе обійняти. Мені це потрібно». Зараз вони воюють. Я кажу: «Живими поверніться!» Вони теж бояться мене зранити, але знають, що я щиро переживаю за кожного з них.

Вірте у наших захисників

Чого точно не можна робити рідним, коли кілька днів, а навіть тижнів немає зв’язку, то це втрачати віру в те, що син, брат чи батько повернеться. Маємо бути йому опорою, підтримкою за будь-якої ситуації. Син телефонує: «Мамо, все добре». А його відірвана рука лежить поруч. Уявляєте, яка та дитина? Як та мама виховала сина, що він так її оберігає? Або розуміє, що зараз знепритомніє, і каже, що довго не розмовлятиме, бо сідає батарея і ніде її зарядити, тому якийсь час може не бути на зв’язку. Вони там сильні, неймовірні! Наше завдання чекати їх, підтримувати. 
Так було здавна: чоловіки захищають свою землю, свої родини, а жінки моляться і чекають. І наше покликання стати їм тилом. Та й вони кажуть: «Вірте у нас!» 

Хто і які послуги може отримати у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій

Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій працює з 2016 року. Основні напрямки роботи – надання юридичних консультацій, психологічної підтримки, інформаційних послуг, а також оформлення соціальних виплат для учасників бойових дій. Скористатися послугами центру можуть учасники бойових дій, зареєстровані на території Львівської МТГ, та члени їхніх родин. 
«Нині дуже актуальними стали консультації юриста, і з огляду на зміни законодавства в сфері військового права на них тепер великий попит. Якщо немає необхідності розгляду якихось нюансів у документах, консультацію можна отримати по телефону», – розповідає прессекретарка центру Марія Прихід.
Щодо психологічної підтримки, то це може бути консультація з певних питань, тривала терапія чи зустрічі в групі підтримки. «Потрібно звернутися й узгодити зручний час. Психолог теж може консультувати онлайн. Для прикладу, зараз двоє хлопців, які проходять реабілітацію за кордоном, мають із ним онлайн-зустрічі для психологічної підтримки. Також психолог може дати рекомендацію щодо іпотерапії. Раніше в нас уже були такі заняття, тепер знову почали набір. Запрошуємо учасників бойових дій, які вважають, що їм це потрібно, звернутися до нашого психолога. Якщо психолог підтверджує таку потребу, узгоджуємо час і скеровуємо до іпотерапевта!» – наголошує співрозмовниця.
Також у центрі можна одержати всю необхідну інформацію, починаючи з того, як отримати статус УБД, до того, як отримати земельну ділянку. «Звертаються і з іншими питаннями. Наприклад, хтось має проблеми зі здоров’ям, але бажає служити у війську і хоче довідатися, як це можна зробити», – веде далі Марія Прихід. 
На жаль, за останні місяці у багатьох родин війна назавжди забрала найдорожчих людей. Ці сім’ї потребують комплексного супроводу. Тут вони можуть дізнатися, як отримати статус, на які пільги мають право, мають змогу оформити виплати, а також отримати психологічну допомогу.
Центр працює з понеділка по четвер із 8.00 до 17.00, у п’ятницю з 8.00 до 15.00. Звернутися можна в будь-який зручний спосіб. Можна прийти за адресою: Пекарська, 41, можна зателефонувати й отримати інформацію чи записатися на прийом. Контактні телефони: 032 254 61 16; 067 962 83 25; 050 788 72 38. Е-пошта: centr.ubd@gmail.com 
«Оскільки наш центр є міським комунальним закладом, впроваджуємо й програми міськради. Зокрема, зараз у нас актуальна програма оздоровлення дітей. Учасники бойових дій, які проживають на території Львівської МТГ, можуть подати документи на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення дітей. Але є обмеження – таку допомогу можуть отримати: діти загиблих чи померлих учасників бойових дій; діти з інвалідністю, якщо один із батьків є УБД; або діти УБД з інвалідністю. Щоби її оформити, потрібно звернутися в центр. Якщо ви подавали заяву в попередні роки, то її тільки поновлюють, якщо ж робите це вперше, потрібно подати весь пакет документів. Які саме документи потрібні у вашому випадку, можна дізнатися по телефону», – запевняє співрозмовниця.
Також тут організовують різного роду тренінги та лекції на актуальні теми, зокрема з надання домедичної допомоги і тактичної медицини. Є багато охочих їх послухати. Також популярними є ознайомчі лекції про те, як діяти під час надзвичайної ситуації, при виявленні вибухонебезпечних предметів. Їх проводять у співпраці з Держслужбою з надзвичайних ситуацій. Присутність на таких заходах не має обмежень за статусом, в них може взяти участь кожен житель Львівської МТГ або з числа внутрішньо переміщених осіб. 
«Про всі заходи можна довідатися з нашої сторінки у фейсбуці, подаємо тут анонси, форми для реєстрації, а також на телеграм-каналі. Зокрема, триває набір у дитячий спортивний табір в Німеччині. В ньому можуть взяти участь діти полеглих чи поранених (від 24 лютого) бійців. Вік – від дев’яти до 14 років. Окрім того, на наших сторінках можна отримати іншу важливу інформацію, тож варто підписатися», – радить Марія Прихід.
Фейсбук-сторінка центру: https://www.facebook.com/LCNPUBD
Телеграм-канал центру: https://t.me/lcnpubd
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8473 / 1.79MB / SQL:{query_count}