Святкуємо Великдень, виховуємо дітей патріотами!

Що маємо передати нашим синам і донькам, аби вони зростали гідними перемоги, у яку віримо і за яку молимося, готуючись до Воскресіння Христового

Уже цієї неділі, 24 квітня, святкуватимемо Воскресіння Христове – найбільшу перемогу добра над злом, світла над темрявою. Святкуватимемо скромно, з молитвою за тих, що в цей день не з нами: за наших воїнів-захисників, за полеглих у бою, за тих, що на чужині, за невинно вбитих, за тих, що залишаються поруч із нами. Ділитимемося радістю цього світлого свята і твердою вірою в нашу перемогу.

Святкуватимемо не так за звичаєм, як за покликом серця. Святкуватимемо не задля власної втіхи, не задля щедрого застілля і гучних розваг, а щоб освятитися, показати нашим дітям, що для нас є святе, передати їм те, що нам понад усе.
У ці дні маємо добру нагоду застановитися над тими цінностями, які плекаємо в родинах, над нашими традиціями, які передаємо з покоління в покоління, над тим, що маємо зробити, аби наші діти виросли справжніми патріотами, гідними тих жертв задля нашої великої перемоги, у якій не сумніваємося. 
Про патріотичне виховання дітей, про плекання національних традицій «Львівська Пошта» попросила розповісти шановних співрозмовників.


Роксоляна Шимчук,
галеристка, дизайнерка, колекціонерка, мама трьох дітей:
– На мою думку, дітям і молоді дуже важко пояснити щось словами, нав’язувати якісь правила. Найкраще, що може бути, це особистий приклад батьків, старшого покоління. Діти дуже чутливі до фальші, до того, що штучне. Коли в родині є якісь традиції, то вони входять у життя дитини дуже органічно з маленького віку і стають такими ж необхідними ритуалами, як сісти з родиною за стіл чи почистити зуби перед сном. Якщо традиція в родині жива, то в дитини навіть не виникає думка, що можна не посвятити паску, не піти з баською до церкви у Вербну неділю, не сісти всією родиною за стіл на Святвечір. 
Традиції, у тому числі й великодні, родинні свята допомагають відчути тяглість роду, своє коріння. Важливо не нав’язувати, а творити у себе вдома оце таїнство свята, давати дітям нагоду бути причетними до нього через якісь посильні справи, обов’язки, участь у родинних ритуалах, як-от випікання паски, створення писанок, збирання великоднього кошика. Тоді вони зможуть це перейняти і передати. 
Модель поведінки батьків продукує модель поведінки дітей. Звісно, кожне покоління вносить свої корективи, своє бачення, але все це має тяглість. Ми робимо так, як робили наші батьки, які вчилися у своїх батьків. Так само наші діти засвоюють плоди моральності, нашого світобачення. І жодне слово не виховає дитину так, як вчинки батьків.
Якщо батьки волонтерять, не є байдужими до нинішньої ситуації в країні, то це звучить удома: ввечері кожен ділиться тим, що робив за день. Діти дуже чітко знають, чи батьки волонтерили, чи були на роботі, чи були там і там, а чи крадуть волонтерську допомогу і зловживають довірою. Бо це неможливо приховати, бо це просочується у фразах, проступає в оцінках, переростає у спосіб життя. У батьків, які є свідомими, для яких Україна надважлива, які відчувають біль за неї, діти, досягши певного віку, ходять плести сітки, нарізати сухофрукти, сортувати одяг з гуманітарної допомоги, допомагати в будь-який можливий для себе спосіб. Навіть маленькі діти йдуть із батьками волонтерити. Так, вони багато зробити не зможуть, але дуже піднімають дух, так само, як і їхні малюнки, їхні писанки, які передають військовим на передову.
Якщо діти знають, що батько пішов захищати Україну (не кажу, що всі чоловіки мають взяти до рук зброю, бо кожен створений по-іншому і має бути там, де стане найбільш корисним), якщо вони відчувають, бачать, що батьки роблять максимально можливе для суспільства, для своєї держави, не тільки під час війни, то переймуть це. 
Знаю багато підлітків, які волонтерять тут, які вчаться за кордоном і долучаються до волонтерських ініціатив, до закупівлі необхідного для нашого війська. Таким чином уже зав’язуються стосунки з молодшим поколінням – поколінням наступним, батьки якого гідно поводилиcя під час Помаранчевої революції, Революції Гідності, у ці вісім років війни. Вони інакше не можуть, вони відчувають свою відповідальність. Для цих дітей поведінка батьків є визначальною, і вони вже з юного віку відчувають свій обов’язок перед громадою, відповідальність за свою державу та необхідність зробити все можливе для захисту, оборони рідної землі.

Ксенія Клим,
мама захисника, журналістка, волонтерка, заступниця директора Музею Гідності:
– Для мене патріотизм – це свідоме прагнення бути громадянином України. Громадянином, який, окрім прав, про які ми завжди пам’ятаємо, має обов’язки – захистити свою Вітчизну, дбати про своїх ближніх, працювати і сплачувати податки, бути законослухняним. 
Патріотичне виховання – це про виховання людей, які у вільному, демократичному суспільстві ставлять собі обмеження, щоб не нашкодити іншим, щоб не паразитувати за рахунок інших. Думаю, ціною тої крові, яку ми платимо сьогодні, будемо мати покоління патріотів у найвищому розумінні цього слова. Це далеко не вишиванки і віршики на шкільному чи садочковому святі, хоча, звісно, і це має бути, але аж ніяк не в радянському стилі, дусі. Пригадую, як ще в радянські часи ми удома організовували для себе шевченківські вечори, декламували вірші. Це було щиро, по-справжньому.
Ще у 2014 році мій син, 14-річний син, рвався захищати Україну. Згодом обрав професію військового. Зараз він бойовий офіцер на передовій. Каже: «Я мріяв про це у 2014-ому – вибити ворога з нашої землі». І я його в цьому дуже підтримую. 
Що його сформувало? Передусім те, що він бачив удома. В нашій сім’ї завжди дотримувалися українських традицій, не тільки релігійних, а й світських, не напоказ. Були і гаївки, і вертепи. А День Незалежності ми завжди святкували нарівні з Великоднем. Син був і є пластуном, хоча військова справа забирає все його життя. Але одне ми точно ніколи не робили – не казали, як він має любити Україну, як має діяти. 
Наша гідність – захистити слабшого, захистити маму з татом, захистити свою країну. Це гідне людини! Маємо і можемо плекати націю захисників. Маємо приклад Української повстанської армії, січових стрільців, козацтва. Але радянщина все це знівелювала, переконуючи нас, що ми мирні люди, створюючи умови для геноциду, який тепер спостерігаємо. Ми повинні засвоїти найбільший урок з того, що переживаємо: кожен має вміти захистити себе, свою родину. Щоб нікого, особливо чоловіків призовного віку, не могли розстріляти зі зв’язаними руками підло, в спину, як це було в Бучі. Я хочу, щоб ніхто не посмів зв’язати нам руки, тим паче чоловікам. Щоб вони завжди могли чинити спротив. 
Я за те, аби кожен проходив строкову військову службу. Так, армія має бути професійна, контрактна, але кожен повинен уміти захистити себе – чоловік, жінка. Ми ніколи не матимемо спокою, якщо будемо хотіти бачити мир в очах тих, що прийшли нас убивати, ґвалтувати, нищити. Так, ми хлібороби, ми мирні, але ми маємо бути вправні у військовій справі. Кожен. І це дитина має чути змалку вдома, має бути свідома цього обов’язку. Має бути розуміння: я це роблю не для того, аби вміти когось убивати, а вміти боронитися, захистити слабших, рідних, те, що мені дороге. У школі є предмет «Захист Вітчизни», але він не дуже популярний, і сьогодні ми за це платимо високу ціну. Його викладання треба докорінно переглянути.
Традиції – це тяглість роду, але вони мають бути органічними в родині, не можна їх нав’язувати. Маємо вже й новіші звичаї – поділитися великоднім теплом із захисниками, передати їм пасочку, яєчко… Це наші ангели-охоронці. Цього року дуже багато наших хлопців і дівчат будуть на Великдень у полях, в бліндажах, окопах, далеко від своїх родин. Ми плануємо поїздку на Великдень, щоби те яєчко розділити з нашими захисниками, бо якби не вони, то ми не мали б нічого. 
В українців Великдень і Різдво – дуже родинні свята, але цього року мусимо розширити наше розуміння родини, вийти за межі свого дому. Нашою родиною тепер стали і захисники, і ті, що втекли від війни, і ті, що працюють, аби допомогти військовим, і ті, що в шпиталях допомагають. Ми дуже велика родина. Тож не соромтеся обійняти людей, навіть незнайомих, які цього потребують. Не соромтеся казати «дякую» хлопцям і дівчатам, які повертаються з війни. І цю нашу щирість, відкритість, вдячність пропонуймо дітям як приклад.

Богдан Тихолоз,
директор Дому Франка:
– Традиції – це частина ідентичності. Вони не є реліктом старовини, вони справді творяться сьогодні. У ставленні до традицій треба зберігати не просто формальний підхід, виконуючи певні ритуали, а сутнісний – розуміти, навіщо це. 
Давно не було в Україні такого драматичного Великодня. Після того, як ракети влучили по Львову, тяжко говорити про випікання пасок чи розписування писанок. Тепер це все видається не аж таким важливим. Але це частина того, що ми є собою, що ми – українці. І власне те, що в нас ті традиції є, що ми їх зберігаємо, пильнуємо, відрізняє нас від тієї орди, яка на нас суне. Тому важливо робити те, що ми робимо з року в рік, зі століття у століття, аби залишатися людьми культури, бо традиції – це фундамент культури. 
Тому наш музей ці традиції плекає. Щороку «Великдень в Домі Франка», «Різдво в Домі Франка», інші важливі та знакові свята відбуваються у форматі фестивалю. Однак цього року маємо обмеження щодо приймання відвідувачів. Уже відбулися майстер-класи, на яких учасники виготовляли великодніх ангеликів із Наталею Курій-Максимів та писанкували з Іриною Кметь. 
Проте найбільше хочеться, щоби нам вдалося повернути справжній смак свят, без гіркоти війни. Без сумніву, важливо виховувати в тих традиціях наших дітей, розуміючи, що традиції не заступають потреби інтегруватися у великий та широкий модерний світ. Нові ж традиції будуть народжені самим життям. Пошанування українських Героїв, які віддають своє життя і здоров’я за Батьківщину, стане основою цих традицій. А одною з найважливіших традицій, які роблять нас українцями, є велика повага до рідної мови, до рідного слова. І коли сьогодні по цілому світу війна змусила українців розсіятися, дуже важливо, щоб вони не забули свого рідного, щоби послуговувалися рідною мовою, щоби нас ідентифікували інші народи, які нас підтримують, саме як українців. 
Діти – частина суспільства, вони переживають те саме, що й дорослі, інтерпретують це по-своєму, по-дитячому. Прекрасно, що є патріотичне піднесення, що вони співають українських пісень, говорять українською, плекають національні традиції. Але дуже важливо, щоб це були всі українські діти! Щоб не було у нас тих, які вважають абсолютно нормальним і далі спілкуватися російською, попри те що їх вигнали з рідних домівок російські солдати, відчувати себе частиною «руzzкого міра», російської культури. Треба нарешті усвідомити, що російське вбиває і його треба позбутися, що це отрута. Цього точно не потребують наші діти. Вони мають жити у вільному світі і не боятися за своє життя та життя своїх рідних.

Отець Павло Дроздяк,
прессекретар Львівської архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міськради:
– Наші бійці стоять на сторожі нашого життя, боронять нашу землю і наших людей, але й кожен із нас теж має свій фронт, покликаний захистити наше, те, що нам дороге. Для того, щоб говорити про майбутнє, мусимо пам’ятати про минуле. Минуле, з якого ми черпаємо уроки для себе, але також минуле, яке дає змогу побачити велич. І цю велич ми передаємо в наших традиціях, пов’язаних із нашими релігійними, культурно-національними святами. Тому так важливо нині, під час війни, пам’ятати про цей фронт і боротися за наших дітей, боротися за те, щоби в цей час допомогти їм ще більше почерпнути з нашої багатогранної християнської традиції, наповненої дуже потужним змістом. Приємно, що напередодні Великодня наші діти, навчаючись онлайн, співають гаївки, малюють листівки до великодніх свят, складають вірші та пісні. Так ми передаємо дітям нашу культуру. З Великоднем, як і з іншими святами, пов’язано багато з того, що ідентифікує нас як українців.
Маємо навчити дітей зібрати великодній кошик. Пояснити, чому ми це робимо, що в нього кладемо, розповісти про паску, яку випікаємо в наших родинах, яка є символом життя. Маємо познайомити дітей з традицією розпису писанок, з орнаментами та їхньою символікою. І хоч сама символіка прийшла до нас ще з язичництва, впродовж історії ми наповнили її християнським змістом. На ній зображені елементи життя, світу, в якому живемо, добробуту. Писанка розповідає нам певну історію, і цим ми можемо ділитися з дітьми. Маємо розповісти їм про традицію гаївок, як також ділитися історією про те, ким були перші свідки Христового Воскресіння. Поговорити з нашими дітьми про те, як багато треба було витерпіти Ісусові, щоби дарувати нам життя вічне, щоби смерть не мала над нами влади, бо Господь смертю смерть подолав. Особливо актуально це в часі війни, коли наші діти стривожені, налякані, а деякі бачили смерть, пережили втрату. У великодній час можемо допомогти їм побачити надію на життя вічне, на воскресіння. І в такий спосіб ми воюватимемо на тому культурному, духовному фронті, зможемо вигнати порожнечу, страх з очей наших дітей і подарувати їм знання, які провадитимуть їх у майбутньому. 
Зараз дуже багато переміщених осіб. Можливо, хтось із них через певні обставини навіть не знає, що таке великодній сніданок, як його провести, тому маємо нагоду показати, розказати, запросити. Є дуже багато ініціатив, і ми закликаємо всіх, хто має змогу, запросити тих людей свого великоднього столу. Багато з них уже не мають куди повернутися… Це елемент ділення тою народною мудрістю, збереженою в традиціях, досвідом життя з Господом Богом. Саме в цьому полягатиме наше святкування, бо цього року воно буде дуже особливим. Зникають комерціалізовані проєкти, і ми переживаємо цей досвід Голгофи, розп’яття та маємо міцну віру у воскресіння.
Гадаю, що в часі Великодня мусимо зібратися разом, мусимо показати дітям, тим людям, які втратили усе, а подекуди й надію на майбутнє, що Господь смертю смерть подолав, що світло знищило темряву, бо Господь є тим світлом, яке приходить у світ.
Діти мають максимальний доступ до інформації. До них, як і до нас, також промовляє війна. Діти говорять про неї, і з тих розмов я бачу, як народжується дуже потужний патріотичний дух. І це дуже важливо. Водночас діти стали більш чутливими, хочуть почуватися в безпеці, і цю безпеку можуть їм надати рідні, їхнє оточення. Наше завдання – створити для них простір безпеки, де вони можуть бути поруч нас, чути нас. Зараз вони так сильно до нас прислуховуються, і тут є великий шанс для батьків, для суспільства говорити про добро, про милосердя, про цінності. 
Дітям важливо молитися за своїх батьків, братів, які зараз на фронті, на передовій. Діти мають потребу відчувати, що тут через свою молитву вони можуть допомогти своїм найріднішим, захистити їх. Тому це дуже великий шанс для кожного з нас – бути поруч зі своїми дітьми, стати з ними до молитви, не бути байдужими. Від кожного з нас, батька чи матері, залежить, що ми вкладемо в серця наших дітей, чим їх наповнимо: байдужістю і сварками чи надією і вірою, розумінням, що ми все здолаємо, що треба бути готовими розвивати країну.

Марія Петришин,
керівниця Першого жіночого ветеранського простору «Рехаб», в. о директора Будинку воїна:
– Ми розуміємо, що люди, які переїхали до нас, потребують психологічної підтримки, передусім діти. Вони переживають тривогу, страх, тож є дуже великий запит на таку допомогу. Ми допомагаємо батькам, консультуємо їх у вигляді арттерапії, індивідуальних і групових занять. Бачу, наскільки і діти, і дорослі відкриваються, наскільки потрібна їм наша підтримка. Нам як ніколи дуже важливо об’єднатися, підтримати одне одного, щоби кожна людина, яка до нас приїхала, відчула тепло, щоби їй було трошки комфортніше, трошки спокійніше, щоби ми зменшили її біль. Серед наших підопічних є діти п’яти-шести років, батьків яких позбавили батьківських прав. І вони щоразу запитують, коли буде наступна зустріч. Це дуже тішить, бо в цих щирих дитячих словах відчуваєш, наскільки ти їм зараз потрібен. 
Ініціатором такої допомоги став Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб». Тут, у Будинку воїна, ми її надаємо. Запрошуємо і наших львівських дітей. Відверто кажучи, ми не сподівалися, що їх буде так багато. Дуже радію з того, що багато хто почав довіряти психологам – і діти, і дорослі. Приходить чимало батьків, ми їх вислуховуємо, хочемо зрозуміти, як і чим можемо допомогти. 
У перші тижні війни ми працювали без вихідних, без перепочинку. І тепер зовсім не маєш часу, але розумієш, що паска мусить бути спечена і мусить бути традиційна писанка. У середу, перед Великоднем, будемо розмальовувати писанки. Це буде наша воєнна і водночас традиційна писанка. Хочемо об’єднати у цьому занятті і наших дітей, і дітей, які до нас приїхали, і їхніх батьків. Тож робимо все, що можемо, все, що вміємо, навіть те, чого не вміємо, але хочемо навчитися задля перемоги, задля того, щоб об’єднати нас усіх тут, у Львові. 
Дякую батькам, які ретранслюють дітям почуття відповідальності! Маємо чимало прикладів дітей, які діляться іграшками, віддають зібрані на омріяну забавку чи ґаджет гроші на військо, організовують збірки, продаючи свої іграшки, щоби допомогти… Проймає до сліз, коли чуєш, як діти співають «Червону калину»… Треба всіляко підтримувати і хвалити цих дітей за те, що в них є така велика полум’яна душа, добро і бажання бути корисними для України. Щирість, патріотизм, любов – це найважливіше, що у нас є. Точно знаю, що наша нація непереможна.

Сашко Лірник (Олександр Власюк),
казкар:
– Українська казка – це базова основа для українців, це перше виховання, це досвід, який передається від покоління до покоління. Вона дає розуміння, що є добро, а що зло. 
Українські казки – це мудрість нашого народу. В них щирість, ніжність доброта, любов і водночас внутрішня сила, мета, праця для її досягнення, захист свого способу життя, спротив ворогам, протистояння злу. Це те, що дуже важливе сьогодні.
Казка завжди на часі, особливо тепер. І не так важливо, хто герой, як те, що він робить. У моїх казках героями часто є козак, воїн, селянин, дуже багато жіночих персонажів. Діти дуже люблять, коли героями є їхні ровесники, які зростають і перемагають. 
Щоразу у моїх нинішніх зустрічах присутня тема Збройних сил України, єднання народу, нашої боротьби з московитами. Кожну казку починаю з цього, не раз «виходжу» з казки, щоби розповісти про наших воїнів. Завжди свідомо закладаю у своїх розповідях тему продовження українських традицій, українського роду, українських звичаїв. Кожна моя казка – це завжди імпровізація. Розповідаю її так, як вона проситься сьогодні.
Це мій фронт – виховувати українців через казки, і дорослих, і дітей. Не важливо, де вони живуть. Дуже багато їх сьогодні за кордоном, і саме казка, те, що я роблю, допомагає їм відчути свою приналежність до української нації. Невдовзі після 24 лютого мені почали писати знайомі жінки, що їхні діти бояться, плачуть в укриттях, що їх треба якось заспокоїти. І я розповідав казки по телефону. Але їх могли почути лише кілька дітей. Тож я почав записувати казки і викладати їх на своїй сторінці. Згодом добрі люди допомогли з технічним оснащенням, і тепер щодня о 12.00 я розповідаю нову казку в прямому ефірі на своїй сторінці у фейсбуці. Хто не встиг – може подивитися в запису.
Казки – це беззаперечно краще, аніж мультфільми. Навіть коли є екранізація казки, ми бачимо те, що бачить режисер, інші її творці. А коли ти розповідаєш казку, дитина сама уявляє, сама творить образи, не просто споглядає, а перепускає цю розповідь через себе, і так формується її мислення.
Дуже раджу батькам читати дітям казки, передусім українські, як і казки Лірника Сашка, бо вони правильно формують український патріотизм. Не треба боятися казок, які називають реальними чи навіть жорстокими. Не можна уявляти казку як якусь рожеву бульбашку, де все миленьке-гладеньке. Казки мають готувати дітей до життя. І діти дуже люблять такі реальні казки. Коли питаєш, яку казку розказати, всі як один кричать «страшну». Звісно, батьки мають контролювати, що діти читають, слухають, дивляться. Але тут можуть бути спокійні – казкарі поганого не навчать, лише доброго. Тому навіть ті казки, які батьків лякають, бо, мовляв, надто серйозні, вони теж потрібні дітям, бо це їх формує, готує до реального життя.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9020 / 1.78MB / SQL:{query_count}