“Мамусю, а коли татусь прийде в гості?”

“Пошта” дізналася, наскільки важливими є візити “недільного” тата, яких помилок варто уникати розлученим батькам у спілкуванні з дітьми і як правильно пояснити їм, чому батько приходить, а потім іде…

Тато “на вихідні” або “недільний” тато – як не називай, все одно звучить дивно. А проте така ситуація в українських родинах зараз не рідкість. За статистикою, в останні роки кількість дітей, які ростуть у повних сім’ях, скорочується. Після розлучення приблизно половина батьків продовжують спілкування зі своїми синами і доньками і лише четверта частина з них роблять це регулярно, як мінімум один раз на тиждень. Проте якими не були  б цифри, вони аж ніяк не можуть передати біль та сльози дитини, яка з нетерпінням чекає батькових кроків у коридорі, бо потребує любові та уваги і мами, і тата…
Отож, “Пошта” вирішила дізнатися в розлучених батьків, наскільки важливою є роль тата в житті дітей і як нечасті зустрічі з ним можуть позначитися на їх подальшій долі, в психолога – яких помилок варто уникати батькам, якщо вони вирішили розлучитися, як пояснити дитині, чому тато з’являється тільки у вихідний день, а потім знову йде, а у священика – де черпати сили і як правильно поводитися батькам, аби не завдавати моральної шкоди дитині.

Близький… на відстані

Одні татусі мають можливість бачитися з дітьми лише раз на тиждень, а інші більше днів. У кожного з них свій “графік”. Назар бачиться зі своєю донечкою двічі на тиждень (так вони домовилися з дружиною). 
“Упродовж робочого тижня вибираю два дні, коли забираю доньку з уроків, проводжу з нею час, а вранці наступного дня відводжу до школи. За можливості плануємо один день під час вихідних, аби провести його разом, поспілкуватися, погуляти, не думаючи про те, що нам потрібно робити домашнє завдання, – розповідає чоловік. – Кожна дитина, мабуть, хотіла б мати безліч подарунків, іграшок. І бажано щодня нові. На мою думку, в тому й полягає правильне виховання дитини, аби змалечку закладати правильні цінності, формувати та виховувати почуття міри. Для цього, звичайно, необхідно брати активну участь в житті сина чи доньки, проводити разом час, розмовляти на різні теми з позиції “рівний рівному”, цікавитись її життям, думками та переживаннями. Звісно, погоджуюсь із психологами, що задаровувати дитину при кожній зустрічі не варто, адже тоді втрачається цінність самого подарунка і може розвинутись погана звичка того, що при кожній зустрічі з батьком вона має отримати щось матеріальне. Коли моя донечка, проходячи повз крамницю іграшок, просить купити їй чергову забавку, в мене вистачає терпіння спокійно пояснити їй, що на даний момент у мене нема такої можливості через ті чи ті обставини. Донька знає, що обіцянка, дана татком, завжди буде виконана, і тому в свої сім років дуже добре вміє знайти влучний момент, щоби сказати мені про свої уподобання та чергову мрію, взяти з мене обіцянку і чемно чекати”.
Назар проводить час зі своєю донькою по-різному. “Разом вчимося, спілкуємось на різні теми, вирушаємо до супермаркета, де вибираємо, що купити для приготування вечері, ходимо на перегляд мультфільмів, у дитячі розважальні центри, просто гуляємо. А ще разом їздимо до бабусі та дідуся в гості. Донечка дуже любить надягати різне вбрання і влаштовувати з бабусею фотосесії. Справжня юна і красива леді! Тішуся нею і дуже її люблю!” – каже  він.
Олена і Степан розлучилися, коли їхній доньці було лише п’ять років. “Часті конфлікти, відсутність спільних інтересів, безхарактерність чоловіка, матеріальні проблеми стали причиною того, що ми вже два роки як розлучені, – розповідає жінка. – Після цього всього донька залишилася жити зі мною. Але бачитися з батьком я їй ніколи не забороняла, оскільки розуміла, що їй це дуже потрібно”.
Зі слів Олени, спочатку до дитини тато приходив досить часто. Вони разом гуляли, бавилися, їздили до бабусі та дідуся, але з часом ці зустрічі ставали все рідшими. Бувало й таке, що жінка сама возила дитину до чоловіка, щоби не травмувати її. “Як я могла цього не робити, якщо донька постійно запитувала про тата? Ось і доводилося інколи завозити її до нього або забирати звідти. Ще через якийсь час мій колишній чоловік взагалі сказав, що забиратиме доньку лише на канікули, бо тепер у нього нова робота і часті відрядження, – веде далі жінка. – Зараз моя донька зі своїм татом бачиться не надто часто, переважно спілкується по телефону, але стосунки в них явно охололи. Тепер у нашій сім’ї є новий тато. І за досить короткий час він дав моїй дитині більше, аніж рідний батько за весь час спільного проживання. Я розумію, що якщо не було б зв’язку з біологічним батьком, мого теперішнього чоловіка донька давно називала б татом”.
З трепетом згадує про свого батька 30-річна Зоряна, батьки якої розлучилися, коли їй було вісім років, а братові шість. “Пам’ятаю, який це для нас був стрес. Ми з братом дуже переживали, що тепер тато з нами не житиме. Я взагалі не уявляла, як таке можливо, – розповідає вона. – Батьки розійшлися не зовсім мирним шляхом, тому тато до нас приходив нечасто. Але кожна його поява у нашому домі, кожна година, проведена разом із ним, була для нас фантастичною. Якщо я знала, що саме сьогодні до мене з братом повинен прийти тато, увесь день могла прислухатися до шелесту на сходовому майданчику. Після кожного стуку в двері мерщій бігла їх відчиняти, тільки швидше б його побачити. Навіть в думках прокручувала, що при зустрічі йому розповім, що покажу, аби він нічого не пропустив у моєму житті. Мама, звісно, трохи на нас із братом ображалася, але на той час нічого не казала. Згодом тата не стало…”
Як признається Зоряна, відсутність батька таки позначилася на її майбутньому. “Власної сім’ї у мене ще немає, але коли це станеться, з усіх сил старатимуся, аби мої діти жили в повній родині! До своїх кавалерів ставлюся досить прискіпливо, хочу, щоб вони були найкращими татусями. Мрію, аби батько моїх дітей перед сном щоразу заходив до них у кімнату, цілував, поправляв подушку, казав, що вони найкрасивіші в світі. Мені цього свого часу так бракувало…” – каже вона. 

Аби тато не пропадав…

Розлучення батьків для дитини є завжди стресовою ситуацією. Тому замість того, щоби сваритися, тато і мама повинні зробити усе, аби в житті їхньої дитини нічого не змінилося. Зі слів психолога, психотерапевта з напрямків групового психоаналізу та дитячо-юнацької психотерапії, завідувача кафедри психології УКУ Галини Католик, насамперед батьки мають домовитися між собою не сваритися, особливо в присутності дітей. “Дуже важливо, аби тато і мама не наговорювали одне на одного і не конкурували за дитину, бо мама має свої функції виховання, а тато свої. Але дитині потрібні обоє батьків”, – зазначає співрозмовниця “Пошти”.
А ось на думку психолога Олесі Гриб, якщо чоловік вирішив залишитися в житті своєї дитини, то одного провідування буде замало. “Частою і великою помилкою татусів, які після розлучення приходять до своїх дітей раз на тиждень, є те, що вони одразу намагаються дитину задарувати: приносять іграшки, ласощі, а потім знову йдуть, надовго. Свідомо чи несвідомо, але так вони тільки ускладнюють ситуацію, адже малій дитині дуже важко пояснити, чому татусь знову її покидає. Тоді синові чи доньці доводиться довго це пояснювати, щось вигадувати і зрештою звертатися до спеціалістів, – розповідає психолог. – Є й інший бік медалі – після таких задаровувань діти можуть вирости егоїстами, бо при кожній зустрічі з батьком чекатимуть не на спілкування з ним, а на подарунок. Аби цього не сталося, потрібно брати активну участь в житті своєї дитини – ходити на садочкові чи шкільні свята, батьківські збори, змагання, якщо дитина займається спортом. Тобто робити все для того, щоб спілкування із сином чи донькою відбувалося якнайчастіше, а не лише у вихідні”.
Зі слів Олесі Гриб, дуже добре, якщо “недільний” тато матиме змогу допомагати дитині з домашнім завданням, читатиме їй книжки (нехай навіть по телефону). Тоді дитина бачитиме і відчуватиме таку дуже важливу батьківську якість, як постійність. 
“Важливо, аби після розлучення зустрічі батька і дитини мали чіткий розклад. Наприклад, щоби дитина знала, що кожної суботи, неділі чи якогось іншого дня о такій-то годині до неї прийде тато. Якщо виникли непередбачувані обставини, достатньо подзвонити, попередити, що зустрічі не буде. Тоді дитина почуватиметься впевнено і знатиме, що тато її не покинув, просто зустріч переноситься”, – каже психолог. 
На переконання співрозмовниці “Пошти”, особ­ливо гостро відсутність батька відчувають дівчатка. “Усі наші дорослі проблеми, комплекси, фобії родом із нещасливого дитинства. Тато – перший чоловік в житті дівчинки, тому вона потребує його уваги та спілкування. Але це має відбуватися не по телефону, не раз чи двічі на тиждень, а постійно. Не бачачи моделі сім’ї, батьківства, в дорослому житті їй буде важко будувати власні стосунки, – наголошує вона. – Звісно, після розлучення на відстані важче стежити за розвитком дитини, але це можна робити за допомоги матері. Якщо й тут немає союзника, якщо батьки не можуть знайти спільної мови, то на допомогу завжди можуть прийти бабуся, вихователі, учителі, зрештою друзі дитини”.

Чому батьки залишають своїх дітей

Американський філософ Кен Кенфілд, який заснував Національний центр батьківства, вважає, що сьогодні чоловіки залишають своїх дітей з таких причин: 
* Втрата віри в майбутнє. Колись чоловік відчував себе продовжувачем роду, ланкою в загальному ланцюзі і всі свої дії співвідносив із цим. Те, що залишиться після нього, мало для чоловіка неминущу цінність. Сучасні люди живуть одним днем, їх турбує лише власний добробут. 
* Зміна пріоритетів. Якщо раніше успішність чоловіка визначалася кількістю поставлених на ноги дітей, то сьогодні критерієм чоловічої значущості вважають посаду, зарплату, становище в суспільстві. Діти до цього не мають жодного стосунку. 
* Втрата моральних орієнтирів. Жертовність (а батьківство та материнство в певні періоди часу – суцільна жертва) більше не в моді. У Америці навіть появилася приказка: краще один раз відчути себе негідником, аніж потім усе життя мучитися.
* Втрата відчуття себе частиною суспільства. У час розквіту індивідуалізму батьківство стало суто особистою справою. Чоловік більше не вважає себе зобов’язаним суспільству. Зокрема, йому глибоко чуже прагнення виховати нового громадянина.

23 подарунки дитині, які вона збереже на все життя

Нині діти просто потопають в достатку іграшок, ігор, розваг. Зараз стільки всього існує для дітей, що їх вже просто нереально чимось здивувати. Але ці 23 подарунки вони точно запам’ятають на все життя! Понад те, пронесуть їх зі собою через все життя і, найімовірніше, подарують уже своїм дітям, пише dytpsyholog.com.

1. Віра в їхні сили. Дітям надзвичайно важливо знати, що найрідніша людина в світі вірить у них. Давайте дітям зрозуміти, що ви впевнені в них, у їхніх уміннях, можливостях. Навіть одне ваше слово здатне зробити з малюка успішного генія.

2. Любов у всіх її проявах. Обіймайте, цілуйте, говоріть слова любові завжди, не дивлячись ні на що! Навіть якщо вашій дитині вже за 30!

3. Сімейні вечері. Ці хвилини родинного єднання запам’ятовуються дітьми на все життя. Це прекрасна традиція, яка об’єднує, мирить, надихає і втихомирює.

4. Радість. Радійте життю і своїй дитині. Не соромтеся своїх почуттів, смійтеся разом з малюком, бешкетуйте.

5. Міцна і повна сім’я. Намагайтеся зберегти сім’ю і хороші стосунки з її членами. Для дитини сім’я – це той фундамент, та опора, яка дає підтримку і допомагає йти по життю.

6. Свій час. Це найцінніший подарунок, особливо для сучасних дітей. Знаходьте час для дитини щодня! Щоби просто побути з нею, пообійматися, пограти разом, погуляти або просто повалятися на ліжку.

7. Увага. Ще одна річ, якої постійно не вистачає дітям.

8. Доброта. Дитина ще встигне навчитися жорсткості. А ви покажіть їй приклад справжньої доброти і вміння співчувати.

9. Уміння цінувати. Навчіть дитину цінувати те, що в неї є, але завжди прагнути до більшого.

10. Інтерес. Інтерес до світу присутній у кожної дитини. Бережіть його! Постарайтеся не вбити фразами на кшталт “не лізь!”, “не заважай!”, “вистачить говорити!”, “скільки можна питати?”.

11. Уміння приймати рішення. Стимулюйте дитину до самостійності, допоможіть приймати наслідки своїх дій, покажіть приклад справжньої сміливості та рішучості.

12. Рамки. Дітям важко жити у вседозволеності та не мати ніяких обмежень. Їм потрібні рамки, які структурують для них цей світ. Тільки не захоплюйтеся заборонами, бо це загрожує непослухом.

13. Свобода. Пам’ятайте, що заборон має бути мінімум. Давайте дитині можливість вибирати, самостійно приймати рішення, діяти і вчитися на власних помилках.

14. Похвала. Дітям дуже важливо відчувати схвалення їхніх дій батьками. Це стимулює до вдосконалення.

15. Любов до творчості. Давайте можливість творити стільки, скільки хочеться. Заохочуйте творчу діяльність, створюйте умови для неї. Самі захоплюйтеся і займайтеся з дитиною. Це дуже важливе вміння в епоху інтернету та комп’ютерних технологій, яке вчить бачити прекрасне в усьому, радіти життю, знаходити виходи із нестандартних ситуацій.

16. Щедрість. Покажіть на особистому прикладі, що таке щедрість, як ділитися, навчіть отримувати задоволення від власної щедрості.

17. Духовність. Прищеплюйте дітям усвідомлення наявності душі. Добре, якщо вони навчаться діяти, керуючись потребами не тільки свого тіла, а й душі.

18. Правда. Будьте чесними з дітьми. Таким чином ви навчите їх бути чесними. Крім того, покажіть їм, що вам можна довіряти, що з вами вони в безпеці.

19. Надія. Надія допоможе у найважчі моменти, підтримає і додасть сил.

20. Любов до пізнання. Любов до знань і хороша оцінка в школі часом не мають абсолютно нічого спільного. Заохочуйте дитину пізнавати світ, захоплюватися, навчіть отримувати задоволення від пізнання світу.

21. Оптимізм. Це те, що допомагає досягати успіхів і змінювати цей світ на краще.

22. Сидіння у вас на колінах. Для дитини це найкраще, найзатишніше місце в світі!

23. Вірність в сім’ї та в стосунках. Бути вірним своєму чоловікові (дружині) – це вчинок нашого розуму, серця і душі. А діти відчувають це дуже тонко.

Оксана Жолнович, адвокат, громадський активіст, доцент кафедри соціального права ЛНУ ім. І. Франка:
– Коли розлучається сім’я, в якій є діти, як правило, сімейне законодавство України зобов’язує визначити місце проживання дитини. Раніше при розлученні чоловіки майже не мали шансів здобути можливість проживати з дитиною, хіба що маму позбавляли батьківських прав. Зараз же і суди, і органи опіки та піклування йдуть таким шляхом, що кожен з батьків має рівне право на спілкування з дитиною. Отож, залежно від обставин вони можуть визначити як проживання дитини з батьком, так і проживання з мамою. До речі, якщо на момент розлучення батьків дитині не має 10 років, місце її проживання визначається за згодою тата і мами. Але якщо домовитися вони не можуть, то з урахуванням всіх обставин справи це робить орган опіки та піклування! Якщо дитині від 10 до 14 років, вона може сама висловитися про пріоритетність проживання. Тобто враховується думка дитини, але право проживання визначають батьки! До речі, саме цим у нас дуже зловживають. Дитина не завжди може об’єктивно визначитися, де саме і з ким саме вона хоче жити. У половині випадків з моєї практики трапляється так, що коли розлучаються батьки, то джерелом своїх “воєн” роблять дітей. Особливо якщо відбувається поділ майна. Дитиною дуже сильно маніпулюють, штовхають у різні депресії. І лише свідомість батьків може запобігти це. Якщо батьки розлучаються, але не можуть погодитися, де і з ким проживатиме їхня дитина, вони можуть найняти адвокатів і звернутися до органу опіки та піклування, аби допомогли їм у цьому (вони є при міськрадах і держадміністраціях). На жаль, не існує “канонів”, як саме має визначатися пріоритетність. Трапляється так, що представники органу опіки та піклування місце проживання дитини визначають на свій розсуд, часто до кінця не розібравшись у справі. Практика свідчить, що після розлучення батьків молодші діти зазвичай залишаються з мамами, а старші – і з мамами, і з татусями. Але є й інший бік справи – участь в житті та вихованні дитини батька. Останнім часом у нас спостерігається дуже цікава позитивна практика: органи опіки та піклування досить часто йдуть назустріч саме татам, визначають графіки (дні і години) відвідування ними (татами) дітей: розписують мало не кожен день, визначають поперемінні дні (наприклад, один тиждень – із мамою, другий – із татом), визначають, яку частину відпустки чи канікул дитина може провести із татом, а яку з мамою. Якщо батьки не згодні з графіком, складеним органом опіки та піклування, то можуть звернутися до суду для визначення днів чи годин відвідування дитини. Тоді це все вже визначає суд: розпитує дитину, залучає психолога, орган опіки та піклування тощо. До речі, у Львові таких випадків досить багато – приблизно 50 на 50, хоча тенденція звернень в суди зростає. Зараз чоловіки більше хочуть спілкуватися зі своїми дітьми, якщо, звісно, виключити асоціальний момент. Проте є ще один нюанс, який, на жаль, у нас недосконало прописаний. Це виконання самого рішення органу опіки та піклування, а також суду. Якщо дитина залишається в мами, то мама може зігнорувати рішення органу опіки та піклування чи суду, мотивуючи це тим, що дитина захворіла, або просто не відчинити двері. Якщо є жорстке протистояння між батьками і навіть рішенням судді неможливо забезпечити нормальне відвідування одним із батьків дитини, то такі відвідування можуть відбуватися за участі працівника органу опіки та піклування. Тобто щоразу його представник разом із батьком іде в помешкання дитини і в його присутності відбувається спілкування. Буває й таке, що чоловіки зловживають спиртним, але все одно хочуть відвідувати дитину, а мама переживає, як це все відбуватиметься. Тоді суд або орган опіки та піклування може зобов’язати проводити такі зустрічі в присутності матері або свого представника.
Михайло Димид, священик УГКЦ, доктор канонічного права і богослов’я:
– Варто пам’ятати, що батькам дитину Бог дає для виховання. Тобто вона не належить батькам, а Богові. А татові і мамі, які живуть разом, він доручає дитину і хоче, щоб ті своєю радістю і спілкуванням годували її духовно, інтелектуально і чуттєво. Це, з одного боку, для них висока гідність, а з другого – глибока відповідальність. Що б не сталося в нашому житті, для дитини ми маємо відображати образ Бога Отця. Це головна роль і мами, і тата. Батько має особливий обов’язок: він повинен намагатися сам відчути любов Бога і ту любов передавати дитині. Якщо дитина відчує таку любов від батька, яку він може відчути від Бога, тоді вона матиме настанову, впевненість, далекоглядність на ціле життя. Це основний принцип покликання батька. Незалежно від того, чи батьки живуть разом, чи розійшлися, вони мають продовжувати в обличчі дитини бути співтворцями з Богом. Гріх батьків не зменшує їхньої відповідальності та гідності співтворителя. Для того, щоб це передати, треба бути справжніми, а щоб бути справжніми, треба мати джерело, з якого черпати ту справжність. І цим джерелом якраз є молитва. Для кожної людини вона може бути різною. Важливо, щоб був той контакт з джерелом добра, мудрості, батьківства чи материнства. Якщо розлучені батько чи матір мають той контакт, вони зможуть передавати (бо це постійний процес) ті вартості, любов, надію, підтримку в усяких ініціативах дитини. А якщо того життєдайного контакту в батька немає, він не зможе передати основного скарбу, задля якого він став батьком. Він шукатиме замінники – подорожі, подарунки, ходіння супермаркетами, тобто займатиметься марнуванням часу. Щоразу, коли відбуваються зустрічі між дитиною і “сепарованим” батьком, важливо, щоб той батько подумав: а якби Ісус сьогодні зустрівся з моєю дитиною, щоб він їй запропонував? Важливо старатися самому бути тим Ісусом або Святим Миколаєм. Треба розуміти, що Святий Миколай не лише той, хто роздає подарунки, насамперед матеріальні, а допомагає бідним, вміє сказати добре слово і хоче, аби людина знайшла своє місце на цій землі. Батько повинен подумати: якщо я сам цього зробити не можу, то маю попросити про це Господа Бога. Тут не йдеться про богослов’я, філософію чи надзвичайно мудрі слова, а про те, як черпати від джерела добра і ділитися тим добром із дитиною. Син чи донька повинні розуміти, що їхній батько є царем і господарем у своїй оселі, на своїй землі і що він хоче цей дар володіння землею цілісно передати своїм нащадкам – дивитися позитивно на світ, бачити в кожній людині творіння Господа Бога. Отже якщо при зустрічі дитині дати хоч дві-три хвилини якусь добру думку, то цього вистачить і вона більше нічого не вимагатиме. А якщо до цього додати ще й трохи свого часу, тобто просто побути з нею, послухати, що вона каже, настановити її, пройтися лісом, парком, щоби мати спільні відчуття із землею та природою, тоді поміж того, що батьки розійшлися, дитина все одно отримає позитивні імпульси. Тільки через них ми можемо володіти собою, світом, давати собі раду, в яких би обставинах не перебували.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8256 / 1.79MB / SQL:{query_count}