Коли говорить каміння…

Іконописець Ігор Юрій малює незвичні образи на річковому пісковику з Карпат

фото: Андрій Польовий
Якось давньогрецький філософ Сократ зашпортався об камінь. Упав, вдарився, встав, але не пішов далі. Перешкода на дорозі надихнула його на цікавий експеримент: мислитель відійшов убік і спостерігав за реакцією перехожих на той камінь. Люди проходили, шпорталися, лаялися і йшли далі. Філософ був щиро здивований, що стільки людей проходить повз і не здогадується усунути перешкоду зі шляху…
Львів’янин Ігор Юрій на своєму шляху каміння підбирає, понад те – шукає його для того, аби пізніше на ньому малювати ікони. Камінь у його руках буквально оживає, робиться теплим на дотик, стає його особистою молитвою і перетворюється на ікону, яка народжує молитву в душах інших…

“Камінь, що його відкинули будівничі, став наріжним…”

фото: Андрій Польовий
Ігор Юрій – гармонійна особистість. Свого часу навчався в духовній семінарії, у Львівській національній академії мистецтв (на кафедрі сакрального мистецтва), в комп’ютерній академії “ШАГ” за напрямком дизайн.
Крім того, займається активною громадською роботою: свого часу провадив благодійну діяльність в Канаді, викладав на курсах комп’ютерної грамоти і англійської мови у парафіяльних школах для дітей. 
Проте в нашому місті Ігоря Юрія знають не як священнослужителя, комп’ютерного дизайнера, а передовсім як незвичного іконописця, який творить лики святих на річковому камінні. Принаймні зай­мається цією справою щоденно останні п’ятнадцять років. Образи цього майстра є в багатьох приватних колекціях у Європі, Америці, Канаді, Аргентині, на Філіппінах – більш ніж у п’ятнадцяти країнах світу.
Камінь є символом: Церква збудована на «скелі» (камені), як образно називає апостола Петра Христос
Ігор малює з дитинства. А оскільки вчився у духов­ній семінарії, то й за ікони брався. У якийсь момент задумався, як би знизити їх вартість, бо звичайна дошка дуже дорого коштує. 
Почалося все з одного, здавалося б, несуттєвого спостереження. Якось під час навчання в семінарії майстер зайшов до приятеля, також семінариста. 
“У нього в кімнаті була “чернетка” – річковий камінець, на якому хтось простим фломастером схематично зобразив лик Христа, щоби пізніше перенести його на дошку. І тоді я подумав: та це ж блискуча ідея – малювати на камінні!” – розповідає іконописець.
Дошка для ікони має бути з липи, спеціальним способом висушена. Деревина виділяє смолисті речовини, які можуть потім зруйнувати ікону, намальовану на ній. Хотілося зберегти зображення лику святого на довший час, зробити його доступнішим (якщо в галереї ікона на дереві коштує 8 тисяч гривень, то ікона на камінці – 150-200 гривень).

Час збирати каміння

“В іконописі не все так просто – тут усе має певний символічний смисл: дошка нагадує нам про дерево, з якого зробили хрест Спасителя, зрештою, це ще й дерево пізнання добра і зла в раю… Камінь також є символом. Церква також збудована на “скелі” (камені), як образно називає апостола Петра Христос. Це й камінь, який, будучи відкинутий будівничими, став наріжним”, – пояснює митець. Крім того, камінь є абсолютно безкоштовним матеріалом. 
“Його можна просто так, йдучи дорогою, взяти, бо він нікому не належить. Я собі так подумав: от ми об камінь шпортаємося, падаємо, на дорозі каміння створює перешкоди для руху машин, тобто воно нікому жодної користі не приносить, але може змінити свою роль завдяки іконопису. Люди моляться до ікони, дякують Богові. Таким чином ми надаємо каменю нового значення”, – веде далі Ігор Юрій.
фото: Андрій Польовий
Окрім символічного, є ще й технологічний бік. Ігор хотів знайти екологічний матеріал для ікони, тож каміння збирає тільки в Карпатах – час до часу їздить у Верхнє Синьовидне. “Мені хотілося, щоб не було ніяких мастил, хімікатів. Хотілося, щоб камінь був чистий, первозданний – як у природі. Саме таким є камінь з гірської річки, з мікропорами, добре відполірований водою”, – каже він. 
Ігор покриває ці мікропори рідкою ґрунтовкою, і вона “бере” його так, що зображення потім не віддереш жодним способом від поверхні камінця. У майстра є й, як він сам каже, невдалі роботи – такі собі “чернетки”, з яких ні “болгаркою”, ні професійним інструментом не можна зняти те, що намальоване. Ікона на камені – це вічна ікона. Таке враження, що сам Бог велів малювати на камені. 
Після чергових відвідин стоматолога майстер замислився над удосконаленням техніки малювання. “Лікарка розповідала мені, що теперішні пломби неможливо загубити – настільки ефективна сучасна технологія пломбування зубів. Стоматологи беруть кислоту, протравлюють нею зуб усередині, відтак покривають його рідким фотополімером, який проникає в мікропори зуба, а потім з’єднують із твердим полімером. Так отримують “вічні” пломби. Я собі так подумав: а чому не скористатися цим методом у своїй роботі – малюванні ікон? Тим паче, що камінь не гниє, не розкладається, зображення на ньому надійно зафіксоване”, – каже Ігор Юрій.
Не можу працювати, коли мене охоплюють негативні емоції. На душі має бути світло. Інакше просто нічого не намалюєш
Єдине втручання іконописця полягає у тому, що він відрізає низ каменя “болгаркою”, аби ікона мала стійку основу. Перепробував багато форм, проте найбільш уподобав відполіровані водою круглячки біля гірських річок.
На переконання майстра, це радше домашня ікона, навіть офісна, а не храмова. Її не понесеш до церкви. Зате можна поставити біля, приміром, комп’ютера. Та й вартість роботи, можна сказати, символічна.
“Ікона вже самою своєю присутністю змінює людину. От зібралися ви щось образливе написати в соцмережі, та раптом щось вас зупинило. От вам і дія освяченої ікони. Вона непомітно робить нас іншими. Певен, що з домашньою іконою легше жити. Це спосіб облагородити місце, за яким працюєш”, – пояснює майстер. 

Тихе сяяння каменю

До кожного камінця Ігор підбирає окремий сюжет. Тож виходить, що зміст відповідає його формі.
“Буває, іконописці експериментують з іконою, шукають щось нове, якісь нові форми, і це виглядає, відверто кажучи, потворно, не приносить внутрішнього спокою”, – вважає він. З його слів, нічого поганого у творчих пошуках нема, але митець не повинен забувати, що ікона – це насамперед символ зв’язку людини з Богом і святими. 
Цей чоловік працює над доволі незвичними сюжетами: бачимо жінку, що обтирає волосся Христові, а нещодавно з’явилася незвична “Укропська Богородиця” (на фото), яка, окрім маленького Ісуса, тримає ще й галузку… кропу. 
 
фото: Андрій Польовий
“Мені захотілося щось таке зобразити. Нічого неканонічного в цьому немає. Ми з дружиною і дітьми ходимо до церкви  святого Йосафата на дитячу службу Божу. Після неї діти моляться за наших вояків. Зараз кожен із нас переживає, кожен бере свою особисту участь у війні. Мені також хотілося  долучитися. Треба, щоб у наших солдатів була своя захисниця. У козаків була своя – Покрова, а в теперішніх буде Мати Божа із символом, “підказаним” самими ворогами”, – аргументує майстер.
Вважається, що працювати з темперою так, як це робить Ігор, можуть тільки терплячі, бо вона довго сохне. Тож не дивно, що чоловік сидить за роботою по 13-18 годин на добу. А позаяк учився в духовній семінарії, то добре знає візантійський іконографічний канон. 
Коли уважніше придивитися до його образів на камені, можна зауважити якесь ледь вловне тихе сяяння, особливо помітне при штучному вечірньому освітленні. Лики, руки, теплі кольори відкриваються по-новому: оранжевий, світло-рожевий, червоний світяться, аж мерехтять. Особливо цей ефект посилюється при світлі лампадки або свічки. І це мерехтіння змінює саме враження від ікони, ніби нагадує про інший вимір буття. 
Автор загадково усміхається, пояснюючи, як йому вдається досягти такого ефекту. “Так, освітлення справді змінює сприйняття ікон. Вони якраз і є для того, аби налаштовувати нас на молитву, зв’язок із небом, – каже він. – Оце мерехтіння барв, крізь які просвічується камінь, досягається завдяки гармонії рельєфу і кольорів. Стараюся мінімізувати вплив ґрунтовки – тоншим шаром її накладати. Світіння і мерехтіння викликані самою структурою каменю, а також фарбою. Мікропори в камені не повністю заґрунтовані, тому колір по-різному покриває поверхню”.
Коли уважніше придивитися до образів на камені, можна зауважити ледь вловне тихе сяяння, особливо помітне при штучному вечірньому освітленні
Насичені тони дає темпера. Іконописець працює над тим, аби досягти такого ж мерехтіння холодних кольорів, щоби, наприклад, морська хвиля також сяяла тремтливим блиском. 
Ігоря Юрія можна частенько зустріти в Національному музеї. “Досі ходжу дивитися на ікони старих взірців і щоразу відкриваю для себе щось нове, переконуюся в надзвичайних уміннях давніх майстрів. Є такі іконописці, що переходять на кілька основних тонів. Воно дуже цікаво виходить. Здавалося б, роблять недбалі мазки, а пізніше, коли ікона завершена, бачимо геніальний задум, коли кожна лінія на своєму місці. Всього кілька штрихів, а яка глибока ідея! Хаотичні мазки здаються негарними. 
Але згодом зображення просвічується: зверху намальована ікона, а те нижнє, неакуратне, зображення проступає мерехтінням у вже готовій іконі. Майстри іконопису неймовірно охайні. Взагалі, це дивовижне вміння “видобути” з хаосу, з хаотичних мазків лик святого і досягти такого цікавого ефекту, почати роботу і нічого не зіпсувати, навпаки, наперед “побачити” ікону і крок за кроком йти до неї”, – пояснює майстер. 

Поміж аскезою і буденністю

Ігор Юрій малює переважно не дуже великі ікони. Колись малював на великих каменях, проте їх важко везти з гір. Але повертатися до дошки не хоче. Звісно, має кілька таких замовлень, але то для майстра не головне.  “Є стиль, є матеріал, є досвід, тож треба продовжувати працю”, – пояснює він.
Свої роботи майстер не підписує. Нещодавно один замовник попросив іконописця підписати йому одну роботу. Ігоря це здивувало, адже то іконопис, тут традиційно ніхто не залишає ініціалів – вся слава Богові і святим! Така річ, як підпис, переключає увагу з ікони на автора, чого в принципі не може бути.
фото: Андрій Польовий
“Авторство – не головне, – каже митець. – Крім того, в іконах малого формату треба більше всього умістити, лінії мають бути інформативними. На підпис місця на залишається”. 
Тоненькі лінії на своїх іконах автор витягує, так би мовити, на одному подиху. “Інакше не можна досягти очікуваного ефекту. Вдихнув – намалював лінію, видихнув – знову намалював. Насправді ці синхронні вправи для руки, тіла і дихання є певною медитативною і аскетичною практикою, якщо хочете – молитвою, до якої долучається все тіло. Коли працюю, почуваюся іншою людиною: змінюється тіло, дихання. Не можу працювати, коли мене охоплюють негативні емоції. На душі має бути світло. Інакше просто нічого не намалюєш”.
Камінь не перестає дивувати майстра. “Він мені щораз цікавішим стає, ніби живе своїм життям у моїх руках. Працюю з ним уже більш ніж 15 років. Але багато чого відкривається мені саме тепер. Камінь має здатність реагувати: щось віддає, щось бере. От малюю ікону, і чую таке тепло під пальцями. Камінь так просто не гріється самими пальцями чи темперними фарбами, але робиться аж гарячий за ті вісім годин, які з ним працюєш. Пізніше відкладаю його, беру інший, холодний, і за якийсь час він також нагрівається!” – каже іконописець.
Ігор Юрій працює удома, але не сам. Йому “допомагають” донечки (старшій – два рочки, молодшій – усього вісім місяців). “От приходить старша Меланія, вмочує пензлик у брудну від фарби водичку і щось собі малює… по меблях. Не знаю, чи вона малюватиме ікони, але радість, необхідну для творчості, мені приносить”, – жартує майстер.
Хто знає, які ще камінці знайде він у Карпатах…
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4137 / 4.11MB / SQL:{query_count}