Росія розгортає на Кольському півострові спеціальну мотострілкову бригаду для дій в Арктиці

З’єднання буде створено на базі 200-ї мотострілкової бригади і дислокуватиметься в Печензі. Військовослужбовців забезпечать спеціальним обмундируванням і технікою, які призначені для експлуатації у суворих умовах Арктики.

Розгортання бригади здійснюється відповідно до “Основ державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року й подальшу перспективу”. Цей документ Дмітрій Мєдвєдєв підписав у січні 2009 року. Він припускає створення угруповання військ, здатного “забезпечити військову безпеку в різних умовах військово-політичної обстановки”. Одним з пунктів, власне, були плани щодо розміщення воєнних баз на російській частині прибережної території Північного Льодовитого океану. Крім того, “в рамках освоєння арктичного регіону” буде створена система берегової охорони ФСБ, а для вивчення й охорони  арктичних районів шельфу в регіон будуть скеровані субмарини Північного флоту ВМФ Росії.

А напередодні перший заступник голови Прикордонної служби ФСБ Росії генерал-полковник В’ячєслав Дорохін повідомив, що будуть вжиті додаткові заходи для контролю за проходженням іноземних кораблів Північним морським шляхом. За словами Дорохіна, останнім часом іноземці виявляють чималий інтерес до арктичної акваторії Росії. “Зокрема, на Північному морському шляху були затримані яхта з Британії та судно з Китаю”, – повідомив генерал-полковник.

Водночас варто нагадати, що в серпні 2010 року в канадській Арктиці відбулися спільні навчання флотів трьох країн: саме Канади, а також США і Данії. У них були задіяні деякі з найпотужніших міноносців і фрегатів, наявних у розпорядженні кожного з флотів. Факти нарощування різними країнами військових угруповань в Арктиці, здавалося б, повністю позбавленій воєнних загроз, привертають цікавість. Адже цього не робилилося навіть у часи “холодної” війни. Арктична колотнеча розпочалася кілька років тому. Глобальне потепління спричинило танення арктичних льодовиків, і північні регіони стали доступні для судноплавства та видобутку корисних копалин з шельфу. Першими про свої права на північну маківку планети заявили Росія та Канада. Однак Організація Об’єднаних Націй розважливо відмовила обом. А 2004 року в суперечку несподівано втрутилася маленька Данія. Копенгаген обґрунтував свої претензії тим, що полюс пов’язаний із Гренлан­дією 2000-кілометровим підводним хребтом Ломоносова, тоді як сама Гренландія є напівавтономною територією Данського королівства. У відповідь Росія заявила, що хребет Ломоносова (у районі якого, до речі, за деякими оцінками, є близько 25% світових запасів вуглеводнів) є продовженням Сибірської континентальної платформи. Тут уже прокинулися й американці, чий Сенат ратифікував Конвенцію ООН з морського права 1982 року, що дало можливість США де-юре висунути претензії на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони. До арктичної супе­реч­ки вирішила долучитися й Норвегія: а раптом пощастить й собі щось урвати? Уряди всіх країн, зацікавлених у розширенні своїх територій на північ, наввипередки органі­зовують масштабні експедиції, мета яких – картографічні дослідження арктичного дна, які б дозволили їм претендувати на володіння полюсом. Річ у тім, що межі Арктичного шельфу визначаються тією самою Конвенцією ООН з морського права від 1982 року.

Відповідно до цього документа, межі економічних зон прибережних держав були встановлені на відстані 200 морських миль (370 кілометрів) від берегів материків й островів. Однак Конвенція також допускає визнання особливого статусу для континентального шельфу, який власне в Арктиці часто виходить далеко за 200-мильну зону. Крім того, Конвенція ще й дозволяє державам економічне використання території, що розташована у 300-кілометровій зоні від її континентального шельфу. Все разом теоретично дозволяє якійсь із країн відхопити мало не всю Арктику разом з полюсом, адже шельф заходить далеко вглиб Північного Льодовитого океану.