Вибори без креативу

Ігор Балинський, політичний експерт, про якість виборчої кампанії, соціальний популізм кандидатів і еволюцію львівського виборця

Ігор Балинський, політичний експерт, про якість виборчої кампанії, соціальний популізм кандидатів і еволюцію львівського виборця

У неділю, 31 жовтня, українці підбили підсумок двомісячної  кампанії з виборів депутатів місцевих рад. Уже незабаром ради наповняться новими обранцями, які зуміли переконати виборця своїми обіцянками, ідеями і програмами. Власне про ці невід'ємні складові усіх виборів “Пошта” спілкувалася із політичним експертом, кандидатом наук із соціальних комунікацій Ігорем Балинським.

Соціальний популізм 

– Якщо порівнювати цю виборчу кампанію із минулою – чим вона була особливою, чим запам’ятається?

– Є майже аксіоматичне твердження, що якість будь-якої виборчої кампанії визначається її змістом. Якщо цю тезу накласти на те, як відбувався перебіг виборів у Львові (чи то до міськради, чи то на виборах мера), то сфокусував би увагу на наступному: ця кампанія була фактично беззмістовною у тому сенсі, що не було конкуренції ідей, змістів і стратегій. Натомість, якщо говорити узагальнено, то, на мій погляд, ця кампанія має свої три риси, які можна по-різному аналізувати, але для мене вони є свідченням неефективності виборчої кампанії та низької якості політичної еліти. Перша риса – це домінування в кампанії так званого соціального популізму, причому популізму надзвичайно приземленого, непрофесійного, який, на жаль, показує справжню якість політичної еліти, бо ті, хто кандидують, претендують на статус політичної еліти.

–  У чому проявлявся цей популізм?

– По-перше, левова частка мажоритарників (зокрема у Львові) і частково представники політичних партій обіцяли обов’язково збудувати чи не в кожному дворі дитячий майданчик. Узагалі тема дитячих майданчиків, на мій погляд, була якоюсь такою своєрідною шизофренією цих виборів, бо, знаючи перебіг кампанії в округах, багато кандидатів, встановивши в одному дворі добротний дитячий майданчик, зазначали, що, мовляв, після їхньої перемоги такі майданчики будуть стояти чи не у кожному дворі. По-друге, багато кандидатів “відкривали” десятки тисяч робочих місць. Але аналіз сучасної економічної ситуації у Львові й в Україні свідчить про те, що очікувати на швидке відкриття десятків тисяч робочих місць у такому регіоні, як Львівщина, фактично неможливо. По-третє, більшість кандидатів у депутати твердили, переконували, що вони не допустять зростання комунальних тарифів та цін узагалі. Але ж це відверта брехня! Скажімо, якщо на загальнодержавному рівні прийнято рішення про підняття на 50 чи 100% ціни на газ, то це означає, що “Львівтеплоенерго” не зможе не підняти ціни на теплопостачання, бо в іншому разі підприємство не просто стане збитковим, а взагалі збанкрутує. Як депутати місцевих рад можуть зупинити зростання цін?

Ось тут ми підходимо до четвертого: більшість кандидатів у депутати обіцяли виборцям зробити те, що не є в їхній компетенції. Тобто, рівень соціальної відповідальності кандидатів у депутати – на рівні “мінус 1”. Усі вони говорили лише те, що хоче почути виборець. Але майже жоден із них не говорив виборцеві правди про потворну реальність, яка нас усіх оточує.

Підсумовуючи, можна сказати, що комунікація між кандидатами у депутати і виборцями відбувалася винятково на рівні соціального популізму. Відповідно, непрофесійність політиків, їх страх говорити виборцеві правду, намагання сподобатися будь-якою ціною засвідчили, на мою думку, вкрай серйозну проблему: оновлення місцевої політичної еліти на цих виборах не відбудеться.

Політичний радикалізм

– Чи була наповнена виборча кампанія радикалізмом?

– Так. Ще однією рисою цієї кампанії є домінування у риториці кандидатів у депутати політичного радикалізму. Кілька показових прикладів: більшість радіороликів КУНу закінчувалися гаслом “Слава нації! Смерть ворогам!”. НРУ, який є найстарішою демократичною партією України, відзначився атракцією із в'їздом у Львів на бронетранспортері. ВО “Свобода” запам’яталася заявами кандидата у мери  Львова Юрія Михальчишина, який пропонував встановлювати так звані ганебні стовпи, на яких би розміщували інформацію про тих членів ДВК чи ТВК, які, на його думку, можуть брати участь у фальсифікації результатів виборів. І це без рішення суду, без оприлюднення жодних фактів. Просто так: щоб усі боялися, щоб насміхалися... І таких прикладів багато.

Елементи політичного радикалізму були присутні і в кампанії Партії регіонів. Скажімо, прес-служба Петра Писарчука, лідера регіоналів Львівщини та кандидата на посаду мера Львова, розіслала свого часу прес-реліз, у якому повідомлялося, що він особисто та кандидати у депутати різних рівнів від ПР урочисто поклали квіти до пам’ятника Степанові Бандері. Я вже не кажу про те, що Петро Писарчук був одним із тих політиків Партії регіонів, який заявив, що ініціює відставку міністра науки і освіти України Дмитра Табачника за антиукраїнські та антигалицькі дії. Це лише кілька прикладів-символів, які дають підстави говорити про те, що фактично кожна партія й чимало кандидатів у депутати використовували під час виборів політичний радикалізм.

Відсутність стратегій

– Що ж тоді можна говорити про програми кандидатів у депутати?

– Третьою типовою рисою цієї кампанії була відсутність у програмах політичних партій і кандидатів локальних стратегій розвитку регіону. Я не кажу, що їх не було взагалі. Вони були. Але проблема в тому, що і для кандидатів у депутати, і для самих виборців локальні стратегії розвитку були непріоритетними, їх витісняли політичні та соціальні гасла. Проблема також і в тому, що ні медіа, ні політичні експерти, ні виборці навіть не намагалися приділити увагу програмам і кандидатам, які пропонували локальні стратегії розвитку регіону – економічного, геополітичного чи соціального характеру. Це для мене є основною рисою, яка змушує сказати, що за змістовим наповненням ці вибори були вкрай низького ґатунку.

– А чим пояснити таке низьке змістове наповнення виборчої кампанії? Партії і кандидати намагалися зекономити гроші на політтехнологів, на написання програм і належну агітацію…

– Рівень примітивізму у цій виборчій кампанії вражав. Якщо говорити відверто, то Львів, як соціокультурне середовище, попри міфологію п’ємонтизму, на жаль, під час останніх виборів засвідчив власну нездатність демонструвати взірці якісної політичної культури. З іншого боку, львівський політикум уже давно не спроможний пропонувати своєму виборцеві нетипові, нестандартні, креативні форми політичної комунікації. 

На якість кампанії і її зміст вплинула низка об’єктивних чинників. Перше – невизначеність із датою проведення виборів, яка тривала від нового року до липня. Друге – специфіка ухваленого закону про місцеві вибори, коли в останній момент, наприкінці серпня, до виборів були допущені усі партії. Третє – на якість виборчої кампанії у Львові серйозно вплинули два чинники: перший – це поразка Юлії Тимошенко на президентських виборах (стан, у якому перебуває нині українська опозиція, електоральний ресурс якої зосереджено у Львові та на Західній Україні, я метафорично називаю “опозиція в нокауті”); другий – це так званий “конституційний відкат”, який деморалізував чимало політиків та партій уже під час виборчої кампанії.

Однозначно, що якість політичної еліти визначає якість виборчої кампанії. Відтак маємо формулу, згідно з якою більшість політичних сил, які готувалися до виборів і є звичними для львівського виборця, виявилися неготовими. І ці вибори лише зафіксують цей процес занепаду, марґіналізації, який тривав останні роки. Мені видається, що востаннє львівський політикум спромігся на креатив, на щось нетипове під час подій 2004 р. Після цього був суцільний рух по низхідній, і ці місцеві вибори зафіксують те, що більшість політичних структур, які колись були символами для Західної України, насправді є політичними маргіналами, а деякі з них стануть просто політичними трупами. Як результат, ми не маємо якісного конкурентного політичного поля. Кількісно воно сформоване – у мажоритарних округах у Львові зареєстровано від 20 до 30 кандидатів, що є невмотивовано великою цифрою. Здавалося б, вибір є великим, але ми не маємо конкурентного поля, в якому б конкурували не лише 20-30 кандидатів з їх “дитячими майданчиками”, а конкурували їх ідеї та стратегії – тобто концепції розвитку регіону.

– Чи виборець готовий голосувати за ідеї, а не обіцянки і харизматичність кандидатів?

– Складне питання. Вважаю, що львівський виборець нині не готовий голосувати, вибирати з-поміж ідей, стратегій розвитку. Хоча певна еволюція львівського виборця є, бо я не виключаю, що у мажоритарній частині до Львівської міської і облради пройдуть депутати, які запропонують виборцеві найбільш зрозумілу, прагматичну програму вирішення його локальних поточних проблем вже сьогодні. Тому перевагу матимуть ті кандидати-мажоритарники і партії, які за час кампанії встановили, умовно кажучи, 10 дитячих майданчиків, вирішили проблеми з освітленням мікрорайону і так далі. Розумію, що говорю неприємні, з погляду політичної культури, речі, але якщо говорити про те, що раніше ми голосували лише за фотографії, гасла і абстрактні ідеї, які ніколи не будуть реалізовані, то, можливо, ці вибори стануть певною відправною точкою у прагматизації львівського виборця. Спершу ця прагматизація відбуватиметься на рівні обирання з-поміж двох дитячих майданчиків, а, можливо, вже на наступних виборах цей вибір відбуватиметься поміж двома варіантами благоустрою свого округу, міста, регіону.

Про політичні маски

– Чи побачили львів’яни нові обличчя на цих виборах?

– Я б сказав, що на цих виборах є дуже багато нових політичних масок або фантомів, але не облич. У кількісному складі ми можемо говорити, що на вибори йдуть нові обличчя. Але питання в тому, що обличчя – це контент. Це те, що пропонує людина, яким досвідом володіє, які канали комунікації вона обирає, аби донести свої ідеї до виборця. Те, що бачимо сьогодні, спонукає до висновку: ми маємо не нові обличчя, а нові маски.

Говорити про те, що кількість переросте у нову політичну якість, я би не брався. Тим більше, що має місце інший процес, пов’язаний з політичною якістю. Якщо уважно проаналізувати кандидатів у мажоритарних округах, то багато львів’ян будуть здивовані, що на вибори (зі значними шансами на перемогу) йдуть впливові у часи Леоніда Кучми політики. Я вважав, що за останні чотири роки вони відійшли у політичне небуття, але, з’ясувалося, нині вони отримали шанс для власної політичної реінкарнації. І для багатьох львів’ян (галичан) голосування або не голосування за ці прізвища було тестом на політичну зрілість і на те, ким насправді є львівський, галицький виборець – псевдодемократом чи він все ж розуміє, що задля руху вперед не можна голосувати за людей із політичного небуття. В іншому разі не вони, а ми не матимемо жодного цивілізованого майбутнього.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7383 / 1.67MB / SQL:{query_count}