“Я не сприймаю ув’язнення як щось головне в моєму житті”

Тези з першої презентації книги Олега Сенцова “Маркетер” на 26 BookForum у Львові

фото: Олег Огородник

Про книги і письмо

Я давно запланував книгу “Маркетер”, вона довго визрівала. Коли у працівників колонії був період “зимових канікул”, я зрозумів, що час цієї книжки настав. І так збіглося: 11 оповідань з’явилися за 11 вихідних днів. Ця книжка певною мірою є продовженням “Жизні”, де мовилося про моє дитинство. Тут описані 90-ті, мої студентські роки. Але водночас вона інша, бо в “Жизні” фокус був на мені, розповідь велася від мого імені, а в “Маркетері” – на моїх друзях, знайомих.
“Жизню” я писав у 30 років – про дитинство. “Маркетера” писав у 40 років – про себе 20-річного. Я завжди намагаюся писати чесно. Для цього має минути певний час, щоби максимально абстрагуватися від своїх тодішніх переживань, щоби вляглися емоції.
Добре пам’ятаю, як почав писати “Жизню”: була ніч, я переживав перехідний період – від бізнесу до творчості. Так само і з “Маркетером”: текст накопичився у мені, а потім я сів і написав. У “Маркетері” це 1993 рік, я приїхав із села, вступив до Сімферопольського вишу на маркетинг. Але ніхто з нас, студентів, не знав, на кого ми вчимося: слова “маркетолог” не існувало, тому ми називали себе “маркетерами”. У книжці буде детально описане те, як ми стали “маркетерами” і не стали “маркетологами”. Втім нема змісту цей сюжет переповідати. Бо книжку треба читати, фільм – дивитися, а якщо щось ще треба пояснювати, то ти погано написав чи зняв.
Є рукописи – готові тексти, які я планую за рік презентувати у Львові. Зокрема, про роки полону. Не люблю загадувати на тривалий час, але такі плани є.  У мене зараз 15 зошитів, там мої щоденники, оповідання, рефлексії, сценарії.  Зараз, навіть якщо я нічого не писатиму, тих текстів вистачить, щоб ще чотири роки видавати.
Перші чотири роки нічого з написаного не передавав. Боявся, що не дійде (хоча, згідно із законом, не мали права конфісковувати). Хотів після повернення сам набрати на комп’ютері й відредагувати. Але розумів, що час іде... І невідомо, чи вдасться мені їх коли-небудь опублікувати. Тому з’явився “Маркетер”, який набрала моя колега Анастасія Чорна і відредагувало Видавництво Старого Лева.
Для того, щоби писати книжку, потрібні тільки зошит, ручка і натхнення. Я не знаю, як впливати на маси. Не прочитав жодної книжки з психології, не знаю психотипів людей. Писав те, що відчував, те, що пережив. Хороший письменник пише для себе, режисер знімає для себе. Це не егоїзм, це –фізіологічна потреба. Коли у вас накопичується щось творче, треба це вихлюпнути. Я писав практично весь час, усі п’ять років від Лефортово до Лабитнанґі. Були періоди, коли я міг за пів року нічого не написати, міг писати багато і постійно. Незалежно, де я був, завжди можна було знайти час на писання. В тюрмі з часом якраз усе гаразд – він є. Як впливати на маси, не знаю. Коли пишу, не замислююся, що пишу. Воно все йде дуже швидко, бо  довго готуюся, але швидко пишу, щоб текст був цільним, справжнім, відвертим.
Ви питаєте поради, що дивитися чи читати. Я не можу радити якісь книжки чи фільми. Не можу сказати, що от подивився якийсь фільм, прочитав книжку – і все, моє життя змінилося. Ні, бо це досвід, зібраний з часом. У кожного є свій перелік творів, які вплинули на нього. Поезії я не люблю, це не моє. Але із сучасних українських письменників можу сказати про одного – Жадана.
Моїм улюбленим героєм є Буратіно. Олексій Толстой написав його, доповнюючи історію Піноккіо. Постійно додавав щось нове, і врешті-решт казка стала зовсім іншою. А з погляду драматургії це взагалі абсолютний ідеал, бо нічого кращого вигадати неможливо!
От подумайте: Мальвіна була недоступною красунею, зіркою. Бородань Карабас мав власний театр, гроші, але вона йому відмовила. П’єро плазував  перед нею у своїх білих шатах, слізьми мив підлогу, був готовий на все задля неї, а вона просто витирала об нього ноги. Артемон із його собачою вірністю був для Мальвіни лише собакою, вона його просто використовувала. А от Буратіно робив, що хотів! Той брехун, дерев’яний виродок із довгим носом, навіть не звертав на Мальвіну уваги. Натомість вона заради нього була готова на все! Тому мій улюблений герой – Буратіно.


Про кіно і критику

Зараз я збираюся дозняти свій фільм “Носоріг”. Це кримінальна драма. Ми завершили передпродакшн, але зйомки ще не почалися. Якраз ми мали за них братися, але почалася революція, потім війна, потім тюрма. Так що відзняти ми нічого не встигли. Тож почнемо все спочатку. Але я сподіваюся, що фільм невдовзі таки знімемо.
Є й інші ідеї. Свої книжки я не екранізуватиму, бо кіно і письмо – це для мене зовсім різні речі: перше – основне і головне, друге – лише додаткова творча складова. В кіно я сам пишу сценарій, сам знімаю і продюсую свої фільми. Мушу мати цілковитий контроль над фільмом, щоб мені не вказували, що і як повинен робити. До будь-якої критики своєї творчості ставлюся нормально. У мене товста шкіра, прокусити її нелегко.
Українська режисура має майбутнє, українське кіно безумовно існує. А от режисерський успіх залежить від кожної конкретної людини. Як казав Олексій Герман-старший, у нашій професії більше тих, що здалися, аніж тих, що програли.

Про моральних авторитетів і Львів

Хто мої моральні авторитети? Їх дуже багато! Це люди, у яких я вчився і вчуся досі. Бо вважаю, що в кожної людини можна чогось навчитися. І намагаюся вчитися в усіх, з ким зустрічаюся. Якщо людина чесна, справжня, цікава – обов’язково щось перейму від неї. І немає різниці, чи це творча особистість, чи ні. Я взагалі людей не ділю на такі категорії.
Чи змінився Львів? Слава Богу, не змінився на гірше, а лише на краще. Місто розвивається, і це тішить. Взагалі вважаю, що в Україні Львів є найбільш європейським містом. Я тут не вперше, був не раз і дуже люблю це місто. Тут живуть мої друзі, та й я не почуваюся тут як у гостях.

Про ув’язнення і Крим

Скільки часу треба, щоб переосмислити все це? Та ніскільки! За два тижні на свободі жодного разу не згадав про в’язницю. Я не сприймаю це як щось головне в моєму житті. У мене було багато всього – цікавого і не дуже, а це всього лиш епізод у моєму житті. Можливо, згодом зніму фільм чи напишу книгу про полон. Дещо вже написав. А зараз що казати? Побачимо.
Щодо Криму, як ви собі це уявляєте? П’ять років не можуть вирішити, що робити з усім цим, а я зараз вийду і все вирішу? Ясно, що так не буде. Не вирішу. Якщо щось від мене залежатиме, якщо зможу допомогти в чомусь, бути  корисним, то, звичайно, зроблю. Але так відразу все не відбудеться, бо це все дуже важко і довго.
Що робити тим кримчанам, які в окупації? Ви ж маєте розуміти: що б я не відповів на це запитання, це сприйматиметься Російською державою як заклик до екстремізму. Тож кожен має вирішити для себе сам, як йому діяти в окупації.

Про листи і полонених

Дякую всім, хто писав мені! Для арештанта листи – найважливіше. Паперові листи з України майже не доходили, не більш ніж половина відправлених, краще приходили з Росії та з Європи. Це не державна політика – конфісковувати листи, це особиста ініціатива виконавців на місцях, пропаганда в дії. Онлайнлисти – через “ФСИН-Письмо” – набагато краще приходять. Але попри все пишіть. Бо на ваші листи дуже чекають.
Дякую всім львів’янам, українцям і жителям різних країн, які підтримували мене та всіх українських політв’язнів! У мене зараз дуже багато роботи. Але найголовніше – це боротьба за інших наших полонених, які перебувають за ґратами в Криму, Росії та на Донбасі. Одна людина не може зробити нічого, але всі разом ми можемо зробити дуже багато! Сподіваюся, що ми всі зможемо повернути наших хлопців додому!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8100 / 1.61MB / SQL:{query_count}