У діапазоні слави

Юрій Миненко, співак, про свої успіхи за кордоном та українське інкогніто

Юрій Миненко, співак, про свої успіхи за кордоном та українське інкогніто

Він не підписує ексклюзивних контрактів навіть із найвідомішими театрами світу, радо погоджуючись лише на окремі постановки. В нього й досі немає жодного альбому, проте Юрій Миненко – перший українець і перший контртенор, який увійшов до п’ятірки найкращих співаків світу за версією Бі-Бі-Сі. Сьогодні Юрій Миненко дасть ексклюзивний концерт у Львові.

Свого часу випускник відділення хорового диригування Житомирського музучилища та студент Одеської музичної академії ім. А.Нежданової переконав усю кафедру сольного співу (до слова, найславетнішу в Україні), що може співати незвичним для чоловіка тембром. І це не фальцет, а повноцінний високий голос. Підтримав обдарованого юнака його педагог Юрій Тетеря, нині, на жаль, уже покійний. Після закінчення аспірантури Миненко й сам певний час викладав у alma mater, проте сьогодні він нечасто буває в Одесі. А невдовзі, можливо, й з України поїде назовсім. Принаймні свій виступ у Львові зараховує до серії прощальних концертів.

– Ще Давид Ойстрах колись говорив, що для того, аби стати всесвітньо відомим, потрібно дві речі – народитися в Одесі і вчасно звідтіля виїхати. Ви, щоправда, в Одесі не народилися (співак походить із Радомишля Житомирської області – “Пошта”), але досі із нею тісно пов’язані. Настав час їхати?

– У часи Ойстраха таке висловлювання було, можливо, більш актуальним, тому що вирватися кудись у світ було набагато складніше. Зараз є багато можливостей виїжджати, не покидаючи Одеси назовсім. Але так само є дуже багато перешкод, які ці можливості ускладнюють. Наприклад, той же візовий режим...

– У Вас виникали труднощі з відкриттям робочих віз до Європи чи США?

– Ні, особливих труднощів не виникало. Але всі ці формальності я залагоджую сам, і вони відбирають дуже багато часу. Майже на кожен проект доводиться відкривати нову візу – а це папери, черги, тощо.

Життя розставляє свої крапки над “і”. Я б не хотів покидати Україну, тут моє коріння, але тут у мене дуже мало концертів, хоча виконую дуже цікаву музику. Та в нас ідуть не на виконавців, не на музику – а на розкручений бренд. В українському класичному мистецтві таких брендів поки що немає. Ми тільки намагаємося його створити.

– Здобувши вокальну школу в Одесі, Ви не продовжили освіти за кордоном, як робить це сьогодні більшість із Ваших колег, а одразу “в’їхали” на світові сцени на білому коні переможця. Не хотіли й “чужого научатись”?

– А навіщо? Я співаю не так, як європейські контртенори – і не хочу намагатися їх наслідувати. Мені не подобається така манера співу. Можливо, не всім близька моя манера, можливо, вона надто напориста, але  це моя манера. І, напевне, невипадково я перший із контртенорів узагалі вийшов у фінал конкурсу ВВС “Співак світу”. Коли б я усіх слухав, то не співав би взагалі.

– Розкажіть трохи докладніше про цей конкурс, після якого Ви прокинулись знаменитим?

– Саме змагання відбувалося у Кардіфі (Вельс, Великобританія) 2009 року. В ньому взяли участь представники 25-ти країн, по одному учаснику від країни. Отже, були масштабні відбірні тури в кожній державі, де цих учасників відбирали: від України пройшов я. А потім вийшов у фінал, потрапивши до п’ятірки найкращих, причому в обох номінаціях –камерний спів й оперний спів. На конкурсі панувала приємна, майже домашня атмосфера – якщо, звісно, не брати до уваги, що стежили за ним 52 мільйони глядачів у всьому світі (сміється).

– Багато видатних вокалістів упродовж кар’єри співпрацюють із своїм педагогом. У Вас є така людина, здатна слухати й робити зауваження?

– Вокальна “форма” справді є річчю невід’ємною і важливою, це частина такої ж “гігієни” співака, як і зовнішня турбота про голос. І підтримувати її самому не вдається, потрібно, щоб хтось слухав з боку. Для мене такою людиною – і педагогом, і товаришем, і незмінним концертмейстером – є Тамара Панська. В неї дуже добрий смак і тонкий слух (Тамара Панська і у Львові виступатиме з Миненком – “Пошта”).

– Ваш робочий діапазон – три октави. Ви починали як баритон. Сьогодні доводиться виконувати баритонові партії?

– Ні, принципово ні. Я можу, але їх не співаю.

– Ваш голос дозволяє передовсім виконувати майже забутий репертуар барокових опер, написаних здебільшого – згідно із традицією того часу – для кастратів. Але однією з перших почала працювати в цьому напрямі жінка, славетна італійська співачка Чечілія Бартолі. Хоча вважають, що жінкам просто фізично не під силу цей репертуар...

– Чечілія Бартолі – один із моїх кумирів, еталонів. Її виконання важить для мене набагато більше, ніж виступи сучасних відомих у світі контртенорів. Тому що більшість із них все-таки фальцетують. У них своєрідний тембр, “не наповнений”. А контртенор – це для мене повний голос, природний, це просто дуже високий тенор, а не баритон, який співає фальцетом.

Натомість Бартолі все вдається. Зрештою, знаємо з історії музики, що репертуар кастратів згодом співали й жінки,  композитори навіть робили для них спеціальні адаптації.

Іншою величезною заслугою Бартолі є те, що вона відновлює музику, яка досить давно не виконувалася, передовсім барокову оперу – синтез колоратур і манери бель канто.

– Кажуть, емоційні враження від співу кастратів були настільки сильними, що публіка в ті часи непритомніла...

– А ви переконані, що це тільки від емоційних вражень (сміється)? Не забувайте, що в партері тоді стільців не було, і менш заможним глядачам доводилося стояти по три-чотири години, як у трамваї у годину пік, – от і непритомніли.

Хоча, звісно, відомо, що в ті часи й функції співаків були значно ширшими –  соліст був і диригентом, і головною дійовою особою. Оперу невипадково називали “концертом у костюмах”. То вже після реформ панувати почали диригент, потім режисер...

– Власне, в сучасних оперних постановках режисер є чи не найголовнішим. Вам доводилося брати участь у постановках т.зв. “режисерського” театру?

– На щастя, сьогодні в Європі вже від цього відходять. В усіх країнах, крім Німеччини. Минулого року я, власне, там дебютував у Мангаймі, у постановці моцартівської опери “Милосердя Тита” , здійсненій одним із найвідоміших оперних режисерів Гюнтером Кремером. Було цікаво... Але загалом вважаю ці сучасні пошуки знущанням над співаком: і співати, і перекидатися, і падати: передовсім грати роль, а не виконувати партію.

Схожа історія повторилася, коли я пробувався у Ковент-ґарден до опери Г.Ф.Генделя “Юлій Цезар”, і мені просто на прослуховуванні режисер сказав зіграти арію, а не просто відспівати її.

– І Ви пройшли це випробування?

– Так, але тепер стою перед дилемою, оскільки ще запрошений на партію Ратміра в “Руслан і Людмилу” М.Глінки на сцені Большого театру в Москві. І, якщо дати збігатимуться, то виберу Большой. Цікаво, що ця партія взагалі не написана для контртенора – це буде експеримент. Так само, як і партія Звіздаря у “Золотому півнику” М.Римського-Корсакова: в мене були пропозиції виконати її, але я тоді уже був задіяний у постановках у Швейцарії (на травень запланована участь Ю.Миненка в “Рінальдо” Г.Ф.Генделя у Лозанні – “Пошта”) та США.

– А в Україні у Вас були пропозиції оперних постановок?

– Пропозиції були, постановок – ніколи. Коли Сергій Проскурня був директором Одеської опери, виникла ідея постановки опери Г.Ф.Генделя “Юлій Цезар”. Уже навіть сценографію продумали. Але потім, як відомо, пана Проскурню звільнили – і цей задум став однією із причин звільнення, так і залишився гарною та нереалізованою ідеєю.

– Приїжджаючи додому, в Одесу, Ви все ще співаєте в церковному хорі?

– Так, це моя “віддушина”. Адже за першою освітою я хоровий диригент, отож деколи вдається навіть і подиригувати.

– Ваш син також співає у хорі?

– Так і в хорі, і як соліст. Ось зараз повернуся до Одеси і хочу послухати, як він співає неаполітанські пісні.

– То, може, цей дар голосу – генетичний?

– Та це ж відомо, що українці – взагалі генетично співоча нація.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7872 / 1.63MB / SQL:{query_count}