ЗЕ буде добре!

Президентська партія отримує монобільшість у наступному скликанні парламенту. Вони зможуть призначити прем’єра і сформувати уряд, не оглядаючись ні на кого. Що ми отримали: можливість перезавантаження країни чи шлях до повної узурпації влади?

фото: Reuters
“Слуги народу” в результаті позачергових парламентських виборів отримують контроль над державою. Зараз це красиво звучить для, так би мовити, пересічного обивателя, який на кожних виборах розчарований у попередній владі й обирає владу нову з черговою надією на швидке диво. І дарма що такий виборець не знає навіть половини із тих осіб, котрим довірив представляти себе у законодавчому органі, дарма що такий виборець не знає стратегії тих, за кого віддав свій голос.
Зараз це вже не має значення. “Мудрий” український виборець на такі нюанси не звернув увагу. Для нього важливіше, що наступне скликання Верховної Ради України (ВРУ) приблизно на 75% складатиметься із “нових облич”. І те, що вперше в історії нашої новітньої незалежності одна партія отримує в парламенті більшість, також не надто лякає такого виборця. У президента Володимира Зеленського зараз відкривається широке поле для просування найрізноманітніших рішень. Представники президента вже озвучували низку ідей, зокрема й відверто небезпечних для країни. Але чіткої стратегії внутрішньої і зовнішньої політики від нової владної команди ми досі так і не почули. Скільки б у президентському оточенні не говорили про їхню відкритість і прозорість ухвалення рішень, але їхня комунікація із суспільством на вкрай низькому рівні. І це нічим не відрізняє цю команду від будь-яких їхніх попередників. Мало сказати “Так хоче народ!”, як це було із рішенням щодо позачергових парламентських виборів. Самі ж виборці Зеленського і його партії є різними за своїми світоглядними орієнтирами. Щоб не втратити шалену підтримку різних груп виборців, “у Зеленського” і затіяли дочасні вибори до Ради. А що далі? Позачергові місцеві вибори по всій країні, для чого доведеться переписати законодавство і Конституцію? Позачергові місцеві вибори в найменш лояльних до нової влади великих містах? А тоді що далі? У будь-якому випадку всю нинішню ейфорію із “поборюванням старих політичних еліт” доведеться наповнювати якимось змістом, конкретними реформами.

фото: Олег Огородник

Передбачуваний (шоковий) результат

Станом на 19.00 23 липня Центральна виборча комісія (ЦВК) опрацювала 98,05% електронних протоколів із результатами волевиявлення українців. Нагадаємо, що позачергові вибори до ВРУ пройшли за змішаної виборчої системи. Тобто 225 нардепів ми обирали за партійними списками . У цій частині виборів на момент здачі цього номера “Львівської Пошти” у друк результати бути такими:
“Слуга народу” – 43,14% (6 161 917 голосів);
“Опозиційна платформа – За життя” – 13,03% (1 862 291 голосів);
“Батьківщина” – 8,18% (1 168 673 голосів);
“Європейська солідарність” – 8,12% (1 160 146 голосів);
“Голос” – 5,84% (834 306 голосів).
Подолання прохідного бар’єру саме цими п’ятьма партіями було прогнозоване, і оприлюднені ввечері 21 липня результати Національного екзит-полу, а також екзит-полом від SOCIS і КВУ й опитуваннями на виході із виборчих дільниць, проведених на замовлення ТСН, а також одіозних проросійських телеканалів “112 Україна” разом із NewsOne нікого не здивували. Щоправда, ці чотири екзит-поли демонстрували, що “Європейська солідарність” випереджала “Батьківщину”, але з розривом у межах статистичної похибки.
Станом на момент здачі цього числа “Львівської Пошти” до друку, партія президента Зеленського отримувала 124 мандати за партійним списком, Медведчук і Ко – 37, партії Тимошенко – 24, партія Порошенка – 23 мандати, політсила рокзірки Вакарчука – 17.
Насправді подібний розподіл можна було передбачити з огляду на результати соцопитувань, оприлюднених у останній тиждень перед днем голосування. Але от результати на мажоритарці не можуть не дивувати. Хто б там що зараз не розповідав, але одразу після закриття виборчих дільниць 21 липня і оприлюднення результатів екзит-полів, багато експертів в інформпросторі розмірковували над тим, що до 125-126 мандатів за партійним списком “Слуга народу” може також додати 80-90 мандатів по мажоритарці. І розмірковували про майбутню коаліцію у ВРУ 9-го скликання. Але вже зранку 22 липня стало зрозуміло, що партія нинішнього президента може розраховувати ще на близько 130 своїх депутатів-мажоритарників. Тобто ми отримаємо монобільшість у наступному скликанні парламенту.
 
 фото: АР (Evgeniy Maloletka)
Станом на момент здачі нашого номера у друк “Слуга народу” отримувала 129 мандатів по мажоритарці, а загалом однопартійну більшість – 253 своїх представників. Тут потрібно розуміти, що загалом вибори відбулися у 199 одномандатних округах (ще у 26 округах, які перебувають на окупованих Росією наших територіях вибори не могли відбутися).
Відбувся повний розгром “слугами народу” опонентів на мажоритарці. Зокрема, кандидати під Зебрендом “взяли” усі столичні округи. Із різних областей надходила інформація про те, як тамада, весільний фотограф, актор чи спортсмен, які були висунуті на вибори “Слугою народу”, перемагають когось із парламентських довгожителів.
Звичайно, у непотраплянні до парламенту одіозних “старих” політиків потрібно шукати позитив. Звичайно, всі професії важливі, і не потрібно ображати ні весільних фотографів, ні артистів. Але зараз йдеться не про образи, а просто виникає логічне питання: а якою буде законотворча якість 9-го скликання ВРУ? Отримуємо десятки нардепів не те що без досвіду парламентської роботи, а навіть без досвіду громадської або бодай якоїсь адміністративної діяльності, людей без чіткої позиції, окрім задекларованої прихильності щодо всебічної підтримки діяльності чинного президента.
Абсолютно незрозумілими залишаються політичні амбіції більшості представників партії “Слуга народу”. Адже одна справа, коли людина йде в політику надовго. Інша, коли нікому невідома людина на хвилі популярності партійного бренду “заскакує” у парламент, там голосує за все, що скажуть і далі без будь-якого відчуття відповідальності зникає з політичного життя країни після наступних чергових чи позачергових парламентських виборів. Як воно буде насправді – покаже лише час.

Президентська республіка

І що там з ризиком повної узурпації влади? Зараз не будемо вкотре обговорювати, чи є президент Зеленський самостійним політиком, який вплив на нього має, чи може мати, всім відомий бізнесмен Коломойський. Лише зауважимо: результати позачергових виборів до ВРУ продемонстрували, що у нас зараз не ймовірний ризик повної узурпації влади, а виборці вже добровільно відкрили шлях для такої узурпації, відмовившись від і так дуже слабкої в нашій державі системи стримувань і противаг.
Якщо “стиль Лукашенка”, який президент Зеленський вмикає під час своїх поїздок регіонами є не просто грою на публіку, а єдино прийнятним форматом роботи для верхівки нової владної команди, то результати позачергових парламентських виборів команда нинішнього президента України може сприйняти як “освячення” своєї вседозволеності.
Зараз можна констатувати те, що на тлі масового оновлення і омолодження українського парламенту ми майже, хоч і неофіційно, повертаємось навіть не до президентсько-парламентської республіки, а власне президентської. “Де-факто президентська республіка, бо вся влада консолідована в руках Зеленського”, – написав у Twitter Балаж Ярабік, дослідник Фонду міжнародного миру Карнеґі.
Але про що потрібно пам’ятати і представникам нової влади, і її політичним опонентам, та й зрештою усім нам: 73% за Зеленського у другому турі президентських виборів і 43% партії “Слуга народу” на позачергових парламентських виборах – це не реальний відсоток українців, що підтримують нову владу. Це відсоток тих виборців, які у день голосування прийшли на дільниці. А явка виборців 21 липня склала 49,84%, що є найнижчим показником за всі парламентські вибори в Україні. Те, що меншість розподіляє парламентські мандати, притаманно багатьом країнам світу. Просто тим, хто зараз в Україні бере всю повноту влади у свої руки, не потрібно далі маніпулювати заявами про рішення усього українського народу, а нарешті (!) запропонувати стратегію розвитку держави і своїм, і не своїм виборцям. Вся відповідальність за подальший розвиток України зараз лягає навіть не на партію “Слуга народу”, а з огляду на особливості їхнього успіху особисто на президента Зеленського. Тягар вкрай важкий, але “у Зеленського” саме ж цього і добивалися. Тож тепер чекаємо від нього конкретики, бажано із поясненнями перед, а не після ухвалення того чи іншого рішення.

Голос Львівщини

Партія “Слуга народу” на цих виборах домінувала на абсолютній більшості мажоритарних округів в Україні, і якщо говорити про пропорційну складову виборів, то президентська сила святкувала перемогу в абсолютній більшості областей. Партійний список “Слуги народу” не переміг лише у Донецькій та Луганській областях (тих їхніх частинах, які контролюються офіційним Києвом, і де вибори минули). Там впевнено перші місця здобув список Медведчука і Ко.
Своєю чергою Львівщина стала єдиною областю, де більшість голосів за партійним списком здобувала партія “Голос” (за попередніми зведеними даними з округів загалом по області – 23,14%). Партія “Слуга народу” трохи відставала – 21,95%. І навздогін їм “Європейська солідарність” – 20,01%.
Також Львівщина стала єдиною областю, де на мажоритарних округах, принаймні попередньо, переможцями ставали кандидати від “Голосу”, “Європейської солідарності” та “Самопомочі”. У 117-ому окрузі міста Львова (Галицький, Франківський райони, частина Шевченківського району міста Львів) після опрацювання вже 100% електронних протоколів лідером виявився Ярослав Рущишин від партії Вакарчука. На окрузі №115 (Сихівський район, частина Личаківського району міста Львів) після опрацювання 100% електронних протоколів перемогу могла починати святкувати представниця “Голосу” Наталія Піпа. У 118-ому окрузі (частина Личаківського, частина Шевченківського районів міста Львів, Пустомитівський район) після опрацювання 99,28% електронних протоколів лідирувала також від “Голосу” Галина Васильченко. Тут ситуація була непростою, але її головний конкурент, одіозний самовисуванець Богдан Дубневич вже визнав свою поразку.
 
 фото: Focus.ua
У 116-ому окрузі (Залізничний район, частина Шевченківського району міста Львів) опрацювання 100% електронних протоколів показало перемогу чинного нардепа Миколи Княжицького, який балотувався від “Європейської солідарності”. Ще представник партії п’ятого президента України і ще чинний нардеп Михайло Бондар після опрацювання 98,79% електронних протоколів лідирував у 119-ому окрузі (Бродівський, Буський, Радехівський райони, частина Кам’янка-Бузького району). Але його відрив від представника “Слуги народу” Ореста Кавецького складав лише 125 голосів.
У 122-ому окрузі (Жовківський, Яворівський райони) після опрацювання 98,53% електронних протоколів лідирував висуванець “Самопомочі” Павло Бакунець. Його відрив від представника “Голосу” Віталія Андрейка складав 966 голосів.
Також на Львівщині у двох округах №120 (Городоцький, Мостиський райони, частина Самбірського району) і №123 (місто Новий Розділ, Золочівський, Миколаївський, Перемишлянський райони) впевненні перемоги здобували чинні нардепи, які балотувалися як самовисуванці. Відповідно Ярослав Дубневич і Тарас Батенко. Ще один чинний нардеп і зараз кандидат-самовисуванець Андрій Кіт в окрузі №126 (міста Моршин, Стрий, Жидачівський, Стрийський райони) після опрацювання 94,52% електронних протоколів на понад три тисячі голосів випереджав представника “Свободи” Андрія Гергерта. А ще один і нардеп, і зараз самовисуванець Андрій Лопушанський у 125-ому окрузі (місто Самбір, Сколівський, Старосамбірський, Турківський райони, частина Самбірського району) після опрацювання 88,46% електронних протоколів на понад три тисячі голосів випереджав самовисуванця Юрій Доскіча.
Кандидат від “Слуги народу” здобував перемогу на Львівщині в окрузі №124 (місто Червоноград, Сокальський район, частина Кам’янка-Бузького району), там після опрацювання 100% протоколів лідером виявився Юрій Кмельчук. В окрузі №121 (міста Борислав, Дрогобич, Трускавець, Дрогобицький район) Орест Саламаха після опрацювання 90,9% протоколів на понад дві тисячі голосів випереджав висуванця від “Європейської солідарності” Михайла Задорожного.

фото: Дмитро Ларін

2% також мають значення

Потрібно звернути увагу також на те, що ці вибори стали важливими не тільки для тих політсил, які подолали 5-відсотковий прохідний бар’єр. Адже партії, які не проходять у Раду, але за списками отримають щонайменше 2% голосів, отримуватимуть фінансування із держбюджету. І дані щодо опрацювання 98,05% електронних протоколів навіть шокували. Окрім Радикальної партії Ляшка, яка набирала 4,01% голосів, партії “Сила і Честь” Смешка (3,81%), “Опозиційного блоку” (3,04%), “Української стратегії Гройсмана” (2,39%) на фінансування із держбюджету могла також претендувати “Партія Шарія” із результатом 2,23%. Скандального проросійського відеоблогера-пропагандиста Анатолія Шарія (який вже кілька років мешкає за кордоном, звідкіля з усіх доступних йому можливостей паплюжить Україну) ЦВК зняла з виборів, але знайшлося понад 300 тисяч виборців, що проголосували за його партію. Також на фінансування із держбюджету могла розраховувати партія “Свобода”, яка набирала 2,16% голосів.
Зауважимо, що державне фінансування політичних партій в Україні запроваджувалося як механізм позбавлення впливу на них олігархів. Але українські реалії демонструють, що такий підхід автоматично не долає політичну корупцію. Усі парламентські партії вже майже минулого восьмого скликання ВРУ отримували держфінансування, а позаяк механізм витрати цих грошей в законодавстві чітко не прописаний, то партії кошти використовували не на розвиток своїх регіональних мереж, а насамперед на саморекламу, яка у невиборчий період не вважається агітацією. А тепер сама ідея державного фінансування партій дискредитується також тим, що навіть серед непрохідних політсил гроші платників податків підуть двом відверто проросійським партіям – “Опоблоку” та “Партії Шарія”.
“Загальна сума державного фінансування партій залежить від розміру прожиткового мінімуму та явки на виборах. Згідно з даними ЦВК, явка на цих виборах становила 14,7 мільйона виборців. Кожен виборець приносить до загального кошика державного фінансування 2% прожиткового мінімуму, або 38 гривень і 42 копійки. Фактично ви фінансуєте не всі партії загалом, а конкретно ту, за яку проголосували. Саме від кількості голосів за конкретну партію залежить, скільки держкоштів вона одержить. Отже, загальний бюджет держфінансування партій у 2020 році сягатиме 565,5 мільйона гривень. 90% цієї суми, або 509 мільйонів, розподілять пропорційно до результатів на виборах між усіма партіями, що подолають 2%-й бар’єр. Тобто переможець отримає найбільше, а партія, яка ледь долає 2%, найменше… На отримання держкоштів претендують 11 партій – 5 парламентських і 6 позапарламентських. Найменше отримають “Українська стратегія Гройсмана”, ВО “Свобода” та “Партія Шарія”. Усі вони можуть мати фінансування розміром приблизно 11,5-12,2 мільйона гривень. Найбільше держкоштів дістанеться партії “Слуга народу”. Вона отримає приблизно 225,3 мільйона гривень. Додаткове фінансування за гендерною квотою майже подвоює розмір держфінансування “Голосу”. До базової суми близько 34 мільйонів додадуться ще понад 28 мільйонів. Істотну надбавку одержить і “Європейська солідарність” – до базових майже 46 мільйонів партія отримає ще більш ніж 28 мільйонів за гендерною квотою”, – пояснювали ще до завершення опрацювання ЦВК всіх електронних протоколів у громадському русі ЧЕСНО.

Дані сайту ЦВК щодо опрацьованих електронних протоколів із результатами голосування у 12 округах Львівщини станом на 19.00 23 липня



Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва (джерело: Facebook):
“Ну що, сталося те що мало статися. 1) Ворожа пропаганда доволі успішно сформувала суспільний запит на усунення від влади “усіх старих політиків”. Щоправда, залишаючи за дужками свою агентуру з “Окупаційної платформи”. Бо “усіх цих” не означає “усіх тих”. Росіяни послідовні у своїй стратегії, вони досягають мети усунення тих, хто організовував і чинив опір їхній експансії. Головний ресурс для них – час. Ну, і наша дурість, як же без неї. 2) Електоральний тріумф “95 кварталу” (президентство Зеленського та абсолютна більшість “Слуги народу”) – це лише перехідний етап, ще не капітуляція, але вже переговори про неї. Оскільки активна меншість українців ще не готова прийняти й змиритися з поразкою у російській війні, нам пропонують ерзац-варіант – мир ціною відмови від спротиву. І демілітаризація свідомості, тобто те саме психологічне роззброєння перед агресором, як було до війни. 3) Електоральна “зачистка” остаточно завершиться на дострокових місцевих виборах, особливо у столиці і великих містах. Встановиться абсолютна влада президента Зеленського та його найближчого оточення над всією Україною. Без будь-якого балансу влади і системи стримувань і противаг, зате з уже проявленою схильністю до ефектних жестів і популізму як стилю правління і політичного режиму. 4) Самоназва (себе і партії) “Слуга народу” передбачає наявність пана. Уявний пан цього слуги - “народ”, але це категорія метафізична. Будуть і цілком конкретні пани, котрі уособлюватимуть собою народ, говоритимуть від його імені. В основному, співатимуть хвалебні оди на адресу марнославного правителя і його соратників. Республіканське розуміння делегування влади не від пана до слуги (нерівність), а від довірителя до розпорядника (рівність) - відійде на маргінес. 5) Політичний товар, який Кремль продавав українцям через дистрибуцію Медведчука-Бойка (дешевий газ), тепер пропихатимуть президенту й уряду. Медведчук вже заявив, що “Окупаційна платформа” буде в опозиції, але ж він не відмовиться від тіньової влади й інформаційного впливу. Тому пропозиція дешевого газу, а отже, зниження тарифів на комунальні послуги дуже привабливо виглядатиме як для президента-популіста, так і для всього олігархату. Особливо у комбінації з “припиненням війни”, хоч і на російських умовах. Охлос буде радий, причому подвійно. А у випадку відмови медіахолдинг Кремля в Україні обвалить рейтинг популярності нової влади, а “Газпром” серед зими прикрутить вентиль навіть на транзит. 6) Як нас вчили класики, влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Особливо молодих і недосвідчених, спраглих до слави і грошей носіїв “нових облич” (не всіх). Абсолютна влада “внутрішньої команди Зеленського” неминуче їх розбестить, причому вже зовсім скоро. І рейдерів-ентузіастів, що діятимуть від їхнього імені і за дорученням, не бракуватиме. Так що нечисельній українській буржуазії слід морально готуватися до повторення діяльності “молодих реформаторів” часів Януковича з характерним для них “віджимом бізнесів”. Рейдерство прикриватиметься суспільним запитом на “покарання винних”. 7) Уся ця сумна й дещо апокаліптична картина може й не “намалюватися” через внутрішні і зовнішні причини. Існує якась імовірність, що у фракції “Слуга народу” знайдеться критична маса людей, які “прозріватимуть” разом з народом і можуть зайняти у критичний момент таку позицію, щоб спільно з патріотичною опозицією зламати кремлівсько-олігархічний сценарій. Існує також і інший зовнішньополітичний фактор впливу на новообрану владу – західний. Він може проявитися через кадровий вплив – призначення на ключові політичні посади технократів, переговори з кредиторами тощо. Але як далеко умовний Захід готовий зайти у підтримці популістського режиму в Україні поки що не ясно. Як і те, яку лінію поведінки обере новообрана влада. Поки що зовнішня політика їх не дуже цікавить.
Віталій Портников, журналіст, політичний оглядач (джерело: Еспресо.TV):
“Результати парламентських виборів 2019 року демонструють, що Україна сьогодні ще далі від моделі парламентсько-президентської республіки, ніж 2010 року, коли Конституційний суд створив для Віктора Януковича можливість повернутися до президентсько-парламентської форми правління Але різниця є відчутною. 2010 року Віктор Янукович узурпував владу. У 2019 все сталося завдяки волі народу, без будь-якої узурпації і конституційних змін. Громадяни України у своїй переважній більшості проголосували не за партію “Слуга народу” – такої партії досі насправді і немає. Вони проголосували за персональну відповідальність однієї людини – Володимира Зеленського. Це означає, що самі громадяни не сприймають державу як інструмент балансу регіональних, політичних, соціальних інтересів. Вони не хочуть самі брати активну участь у розбудові держави через своїх обранців в парламенті. Вони не усвідомлюють глибини накопичених протиріч, які можуть бути вирішені тільки у вільній парламентській дискусії. Всю відповідальність за вирішення цих протиріч, за ухвалення необхідних рішень, за зміни в країні вони покладають на одну людину. І в цьому сенсі ставлення українців до своєї держави набагато більшою мірою нагадує ставлення росіян чи білорусів, ніж ставлення поляків або чехів. Однак відмінність української моделі держави від російської і білоруської закладено насправді не тільки в Конституції, а в самій суті функціонування суспільств в трьох сусідніх країнах. Росіяни і білоруси здатні зберігати багаторічну довіру до своїх лідерів, щоб ті не робили, тому що ототожнюють їхні режими з самими державами. Довіра українців до Володимира Зеленського сьогодні виглядає як довіра до власних надій на краще майбутнє. Українцям не потрібен парламент, не потрібна дискусія, не потрібна власна участь в житті країни тільки тому, що вони вірять, що це краще майбутнє скоро настане. Найважливішим в цьому сенсі є не сам момент голосування 2019 року. Найважливішою стане реакція українців на розуміння ними того простого факту, що ніяке краще майбутнє і кардинальна зміна ситуації їх найближчими роками не очікує. Саме тут на нас і чекає головна розвилка в розвитку країни. Або більшість нації вирішить слухняно закрити на це очі, щоб не зізнаватися самим собі в силі ілюзії, в якій перебувало суспільство – і тоді ми отримаємо авторитаризм білоруського зразка, авторитаризм бідних, якими буде управляти невелика група ситих “слуг” на чолі з вождем нації. Або ми знову повернемося до звичного українського стану недовіри до будь-якої влади, узгодження інтересів, посилення ролі суспільства і парламенту. І тоді нам доведеться у прискореному порядку надолужувати ті можливості, які були упущені за час одноосібного правління країною.
Віктор Таран, політолог, директор Центру “Ейдос” (джерело: Facebook):
“Вибори 2019. Висновки. 1) Бренд тотально переміг по всіх мажоритарних округах. Перемогти бренд змогли тільки ті люди, які мали величезні фінансові ресурси. 2) Людей не злякала абсолютна більшість ЗЕ. Як показало голосування, вони цього прагнули. Тепер в очах виборців вони відповідальні за все, що відбувається в Країні. У тому числі за “обіцяний рай”, який, на думку електорату ЗЕ, має настати найближчим часом.3) Як і прогнозував, “Слуга народу” матиме одноосібну більшість, яка нараховуватиме орієнтовно 240-250 депутатів. З великою імовірністю її ще підсилять 15-20 безпартійних мажоритарників 4) Тепер для більшості ЇМ ніхто не треба. “Голос”, “Батьківщина” та “ЄС” можуть засунути подалі свої “коаліційні угоди” і тези про “червоні лінії”. Ці фракції не мають не те що “золотої” чи “бронзової” акцій. Вони не мають навіть “паперової”. Натомість у хлопців із більшості тепер не має жодних червоних ліній чи бар’єрів. Вони нікому нічого не винні. І це складає великий ризик для цілісності політичної системи, оскільки їх ніхто не “балансуватиме” в коаліції. 5) СН отримав унікальний карт-бланш на зміни країни. Подивимось, як вони цим скористаються. 6) У ЗЕ не буде сильної єдиної парламентської опозиції – занадто сильно посварені між собою Порошенко – Тимошенко – Вакарчук. І це поки найгірша новина. 7) Гарна новина – фракція ЗЕ не буде цілісною, але ці проблеми фракція почне відчувати десь за півроку напередодні ухвалення бюджету 2020 року. 8) Партії, які не потрапили до парламенту, але набрали понад 2% голосів, отримали державне фінансування на свою статутну діяльність. Це означає, що політичні сили Смешка, Ляшка, Гройсмана отримали прекрасну можливість створити системну позапарламентську опозицію, а в подальшому стати повноцінною політичною альтернативою. Чи вдасться це зробити і чи зможуть ці партії стати системною змістовною опозицією – покаже час. Підсумовуючи. ЗЕ отримав абсолютну одноосібну владу в країні. Така влада крутить голову і п’янить. Сподіваюся у нової Влади вистачить мудрості та відповідальності перед суспільством та країною. Якщо цього не станеться – країна зірветься в тартарари. P.S. А за цим всім уважно спостерігає Путін та російська гібридна армія, яка накопичує свої сили як на окупованій території Донбасу, так і на кордонах між нашими країнами. Картина, яку він спостерігає, наразі його не дуже радує. І не в останню чергу саме тому на сході відбувається ескалація. Подолати цю загрозу без міжнародної підтримки та внутрішньої єдності Зеленський не зможе. Ключове питання, а чи вистачить йому мудрості та досвіду сформувати таку коаліцію.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
3.6841 / 4.67MB / SQL:{query_count}