Сучасний українець: оптиміст із тривогою за майбутнє

Громадяни прагнуть змін, але водночас не хочуть докладати для цього зусиль

фото: folkmoda.net
Українська нація поступово входить у новітній загальноєвропейський контекст. Українці адаптуються до змін у світі. Видання “Слово і Діло” на основі статистичних даних і соціологічних досліджень створило портрет сучасного типового українця. Насправді це українка, адже жінок у нашій країні більше за чоловіків (53,7% населення). Звати її Наталка, оскільки це найпоширеніше в нас жіноче ім’я. Їй близько 33 років, вона заміжня з однолітком Олександром, чиє ім’я найбільш розповсюджене не лише в Україні, а й у всіх пострадянських країнах. Вони виховують 4-річного сина Максима (за статистикою, середній вік українських дітей зараз становить 4 роки).
Батьки Наталки нещодавно відсвяткували 55-річні ювілеї, ще не вийшли на пенсію і продовжують працювати. Батька типової українки звуть Юрій (він народився на початку 1960-их, коли після польоту Юрія Гагаріна в космос це ім’я отримало шалену популярність), маму звати Марія. Наталка, як і більшість українців, живе з чоловіком у місті. Подружжя працює найманими працівниками й отримує середньомісячну зарплату в розмірі близько 7 тисяч гривень.
Життя в цивілізованому світі – це не тільки стабільність, комфорт, розвинута демократія і якісні послуги, а і відповідальність перед собою
Удома і за його межами сімейство розмовляє українською (понад дві третини українців постійно користуються рідною мовою). Наталка релігійна – близько 63% жінок в Україні вірять у Бога (серед чоловіків цей показник становить менше половини). За прогнозами, Наталя житиме 76 років, на пенсію зможе вийти приблизно 2040-го, коли матиме 35-річний страховий стаж. Її чоловік проживе після виходу на пенсію близько 5-6 років і помре на 10 років раніше за дружину.
При цьому українці стали більш свідомими. За результатами дослідження Інституту соціології НАН України, близько 63% українців пишаються, що вони – українці. Цей показник істотно зріс: 2013-го було 48%, 2014-го – 60%, 2015-го – 67%, 2016-го – 60%. На заході українським громадянством пишаються близько 81% (не пишаються 7%), у центрі відповідне співвідношення становить 67%/16%, на півдні – 46%/28%, на сході – 56%/17%, зокрема на Донбасі – 39%/27%.

Найвагоміші зміни у геополітичних орієнтаціях українців відбулися 2014-го. Кількість тих, хто позитивно ставився до приєднання України до Митного союзу, зменшилася з 49% 2013-го до 25% 2014-го і наразі становить 20%. Показник негативного ставлення до співпраці з Росією зріс за відповідний період із 28% до 54% (зараз 62%). 2013-го перспективу членства України в НАТО позитивно сприймали 14%, негативно – 54%, 2014-го думки поділилися порівно, сьогодні позитивне ставлення дещо переважає (40% проти 36%). У 2013 році вступ до Євросоюзу позитивно сприймали 42% українців, 2014-го – 52%, 2017-го – 54%, негативне ставлення знизилося від 28% 2013-го до 24% 2014-го і 2017-го.
Основними почуттями, які виникають в українському суспільстві, коли вони думають про майбутнє України, є надія (47%), тривога (35%), оптимізм (21%) і страх (17%). За останні 15 років найвищий рівень надії та оптимізму був 2005-го – 61% та 34% відповідно. Найвищим емоційним негативізмом вирізнявся 2013 рік. Тоді відчуття надії висловили 32%, безвиході – 18%, оптимізму – 14%. Загалом відчуття задоволеності життям майже не змінилося, залишившись на середньому рівні, зазначають соціологи.
Щоби зміни відбулися, необхідні ефективна боротьба з корупцією, реальне покарання корупціонерів, вирішення воєнного конфлікту на Донбасі, розробка чітких програм підтримки соціально незахищених верств населення
Серед страхів українців переважають економічні: зростання цін (77,1%), безробіття (60,9%), невиплати заробітних плат та пенсій (62,7%), а також зростання злочинності (42,8%) та напад зовнішнього ворога (38,3%). Про страх нападу зовнішнього ворога частіше згадують жителі західних областей (48%). Найістотніші зміни у структурі страхів українців відбулися 2014-го, коли різко зросло побоювання можливого нападу зовнішнього ворога на Україну (з 7% 2012-го до 60% 2014-го), розпаду України як держави (з 12% 2012-го до 46% 2014-го), міжнаціональних конфліктів (з 11% 2012-го до 35% 2014-го) та масових вуличних безладів (із 17% 2012-го до 33% 2014-го).
“В українців багато симпатичних національних рис, але водночас є ще над чим працювати. Україні у спадок від минулого дісталася думка, що хтось за нас щось зробить, а ми чекатимемо, в кращому разі підемо на вибори. Українці намагаються уникнути відповідальності. “Нащо я буду втручатися, якщо з цього нічого не вийде” – феномен навченої безпомічності. Люди повин­ні більше покладатися на себе, бути активнішими, як це роблять європейці. На жаль, українське суспільство зневірилося у власних силах. Щоб це виправити, потрібно частіше показувати історії успіху нашої держави”, – зазначає директор Фонду “Демократичні ініціативи” ім. І. Кучеріва Ірина Бекешкіна.
Опитування Інституту соціології НАН України проводили методом особистого інтерв’ю з 3 по 25 липня 2017 року серед українців від 17 років у всіх областях України (крім окупованих Криму і частини Донбасу). Загалом опитано 1800 осіб.
Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України:
– Економічна і політична ситуація в країні визначають, наскільки треба мобілізовувати власні ресурси. Серед емоційних станів в українському суспільстві переважає надія, сподівання кращого життя. Водночас розповсюджена тривога за майбутнє, але оптимістів більше. Українці прагнуть змін, проте бояться їх. На думку людей, щоби зміни відбулися, насамперед необхідні ефективна боротьба з корупцією, реальне покарання корупціонерів, розробка чітких програм підтримки соціально незахищених верств населення і найголовніше – вирішення воєнного конфлікту на Донбасі. На жаль, в Україні переважає екстернальний тип мислення – наші громадяни вважають, що все залежить від зовнішніх обставин, а не безпосередньо від них. Вони чекають, що прийде якась потужна особистість і все вирішить. Це погано з точки зору демократичної культури. Невдачі радянського періоду і перших років незалежності України не сприяли зміцненню діє­здатності української нації. Складна економічна ситуація, яка змушує не жити, а виживати, робить її безсилою. Важко в одну мить змінити те, що накопичувалося століттями. Це довгий процес, тим паче, суспільство важко переживає глибинні трансформації. Посилення відповідальності української еліти пришвидшить його. Українці ще не досить активні в громадсько-політичному житті країни. Але це формується поступово. За останні п’ять років рівень побоювання нападу зовнішнього ворога і розколу України відчутно зріс, натомість традиційні страхи безробіття і зростання цін знизилися. Українське суспільство нарешті зрозуміло, що не можна одразу йти в двох протилежних напрямках, і взяло курс на Європу. Стратегія правильна, необхідно ще реалізувати відповідну тактику. І ще – те, як люди проводять дозвілля, – основний показник того, як вони загалом живуть. На жаль, у нас пасивні види дозвілля суттєво переважають активні.
Олексій Антипович, директор Соціологічної групи “Рейтинг”:
– В Україні зараз активно розвивається громадянське суспільство, яке щоразу більше відстоює власні права й інтереси. Найголовніше, що українці навчилися самостійно згруповуватися для вирішення тієї чи іншої проблеми. Прикладами цього є Революція Гідності, волонтерство, саморозвиток громад, створення ОСББ. Це зумовлює іншу надважливу річ – відповідальність за свій вибір, зокрема політичний, коли люди менше підтримують популістів. У такому контексті розвивається політична культура. Карколомні зміни у свідомості суспільства пов’язані здебільшого із самоорганізацією під час Майдану. Зараз наш основний орієнтир – закінчення війни на Донбасі. Цього прагнуть усі громадяни в усіх регіонах. Орієнтиром у напрямку розвитку країни є Євросоюз. Сьогодні підтримка євроінтеграції становить 55%, тому, вочевидь, ми ще не до кінця усвідомили європейські цінності. Щоби стати самостійними і самодостатніми, нам треба поступово відходити від патерналізму – думки, що держава та роботодавець повинні нам усе забезпечити, а ми маємо лише ходити на роботу й отримувати зарплату. Українці прагнуть успіху, але водночас нічого не хочуть для цього робити. Хочемо жити як у Європі, але не докладати належних зусиль. Життя в цивілізованому світі – це не тільки стабільність, комфорт, розвинута демократія і якісні послуги, а насамперед відповідальність перед собою.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0764 / 4.44MB / SQL:{query_count}