Україна починається з тебе!

Слова, які належать великому українцю, українцю з якого справді може починатися така держава. Саме вони найбільше підходять для того, аби описати емоції після державних свят

Зовсім недавно ми святкували дві прекрасні події: День Державного Прапора та День Незалежності України. Авжеж, патріотичні свята в Україні − це можливість отримати максимальне естетичне задоволення  в той момент, коли дивишся на вулиці Львова. 
Львівські красуні в вишиванках, в їхніх косах заплетена жовто-блакитна стрічка, на щічках майорять все ті ж, рідні, кольори. Мужні хлопці одягнули на широкі плечі вишивані сорочки, обнімаючи своїх близьких гуляють та фотографуються на Площі Ринок. Насправді, шалено приємно спостерігати за цією патріотичною ідилією. Вишивка була всюди, і це чудово. Все прекрасно, місто радіє, місто святкує. 
Та як в містичних легендах – все змінює ніч. Із заходом сонця вилазить зло, чи, можливо, люди показали своє справжнє єство? Прогулюючись вечірнім центром можна спостерігати веселі вистави,  як п’яні компанії ніяк не можуть розминутися на хідниках, як молоді хлопці та дівчата розпивають чергові пляшки оковитої під наше святе гасло “Слава Україні!”.  І це все в тих же вишиванках, які прославляють наші воїни, захищаючи честь всього українського у війні з окупантом. 
Чим керуються вони? Невже не для всіх вишиванка – це свята реліквія? Невже не для всіх вишиванка – це частинка материнської душі, яку ти носиш на собі? Невже для когось – це лише одяг та можливість бути в тренді? Хіба не так? 
Бути патріотом зараз модно! І це добре! Але коли це справді так. А не лише мавпування патріотичності, і зараз навіть якось соромно перед братами нашими меншими, що я порівнюю їх з тими істотами, які ганьблять Україну.  Це болить, болить, коли цвіт нації гине на фронті, для того, щоб побудувати Україну, а власники українського паспорта, українцями я їх назвати можу,  її руйнують в тилу. 
Тут я згадую слова ще одного великого українця, головного отамана військ УНР Симона Петлюри: “Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди”.  І це легко пояснити, навіть не рухаючи тему політики, корупції і всюдисущої зради, а просто поглянути фактам у вічі. 
Щодня ми можемо спостерігати багато “експертно-патріотичних” слів та критики. Особливо в соціальних мережах люди розпинаються в тому, які вони патріоти, купа українських картинок та визначення суті Путіна одним, тим самим словом, яке всі знають та вживають. Та коли потрібно справді допомогти, весь патріотизм зникає. 
Завжди можна прослідкувати, як волонтери намагаються закликати віртуальних друзів в соціальних мережах зібратися на різні акції, які організовуються задля допомоги хлопцям на сході. Двоє-троє людей може відгукнутися – і все, хіба це патріотизм? Хіба так ми маємо будувати велику державу? Чому?! Важко зрозуміти, як в такий важкий етап національної історії є велика частина тих, кому начхати. Ба більше, тих кому начхати, але вони мають нахабство називати себе патріотом. 
Хтось може сказати: “так, якщо людина п’є у вишиванці, та святкує таким чином національне свято  – це нормально, вони горді своєю державою”. Ні, це ненормально! В мене на таке є розповідь, мій спогад, який мене виховав. 
Маю дуже багато друзів бійців, які повернулися з війни, ба ще там. І одного разу, після чергового заходу, який ми організовували з ветеранами, вони були по формі, адже захід військово-патріотичний, ми вирішили зайти в один із закладів в центрі. Мені мій друг сказав: “так, ходімо, але я поїду додому і зніму свою форму, я не буду в ній пити пиво”, і так зробили всі! Так зробив мій товариш, який молодше мене, який в 19 років підірвався на сепаратистській розтяжці і рік як лікується, так роблять патріоти! Ті, хто поважає мундир, вишиванку, стяг, ті, хто поважає Україну!
Але є і інша сторона медалі, завжди є баланс, між білим та чорним, честю та підлістю, добром та злом. В той час, коли хтось ганьбить вишиванку, хтось її прославляє. Є молодь, яка пожертвує собою заради майбутнього нації. Є славні сини та доньки України, які своїми вчинками роблять світ кращим. Ті, хто хоче змін. І вони серед нас. Це ті, хто воює на сході, ті, хто збирає допомогу воїнам та опікується ветеранами, люди, які стоять в чергах в пунктах прийому крові. Вони є, і ці прізвища та імена ми маємо пам’ятати! 
Це Володимир Цірик – Герой війни, позивний “Оса”, командир роти 93 Окремої Механізованої Бригади, згинув 18 липня 2016 року  на Луганщині.
Це Ігор Шолтис – доброволець батальйону ОУН зі Львова, я писав про нього вище, який за любов до України ледь не втратив ногу. 
Це Віталій Дяків – наймолодший селищний голова України, якого за його вчинки  обрала громада с. Давидів, що на Пустомитівщині. 
Це Анна Анопченко – волонтер, студентка з Лисичанська, яка майже щодня їздить до бійців на передову, щоб передати їм необхідне. 
І цей список можна продовжувати. Можливо, ці прізвища та імена ви бачите вперше, але знайте – є молодь, якій можна довірити Україну! І в той момент, коли ми нервуємося через тих, хто негідний українського стягу, варто подивитися на цей список, та гідних людей, яких ви знаєте і зрозуміти, що настане час, коли завдяки справжнім патріотам побудуємо країну нашої мрії, і так буде, адже на противагу кожному рейковому патріоту є справжній українець, у якого вишиванка в серці. Саме з них починається Україна!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1099 / 4.38MB / SQL:{query_count}