Мамо, я повернуся…

На жаль, ці слова – не цитата головного героя в одному із драматичних фільмів про війну, це наше сьогодні, наше вчора та наше завтра

фото: Андрій Ткачук
Багато молодих хлопців говорять ці слова матерям, коли відправляються воювати на схід. Багато сліз матерів впали на екрани мобільних телефонів,  коли вони читали повідомлення від своїх дітей. І, щонайгірше, коли після цих повідомлень вони таки не поверталися, а ті рядки – це спогади про сина. 
Ці емоції навіяла мені остання поїздка на схід. Разом із львівськими артистами, ветеранами війни та волонтерами ми поїхали з концертом до бійців львівської 80 бригади, привітати наших хлопців з днем ВДВ. 
Виїхали ми авто і вже ближче сутінок заїхали в Луганську область. Зустріла вона нас “дорогою в пекло”, саме так жартував мій друг “Шульц” – доброволець, який рік тому підірвався на розтяжці в Пісках. І все це в 19 років. Він рік вже не був на буремному сході, і ця поїздка для нього була не лише заспівати своїх пісень для воїнів, а і зрозуміти, що і його війна ще не закінчилася і він повернеться. 
Дорога справді була жахливою. “Донбасс, который кормил Украину” і до війни не міг похвалитися гарною дорогою, а війна знищила її повністю. Багатотонна військова техніка та обстріли не залишили на луганських дорогах нічого – нічого, окрім надії на те, що після війни настане мир…
По дорозі до місця призначення ми заїхали в Старобільськ. Місто, яке трішки більш ніж 50 кілометрів до фронту, досі живе в страху. І саме тому я захоплююся місцевими волонтерками. Саме до них ми заїхали передати подяку від львівських ветеранів АТО, яких вони підтримували. А підтримували вони їх у жахливий час. Сепаратисти ґвалтували та вбивали місцевих жінок і тому більшість із них намагалися покинути свої домівки та втекти туди, де спокій. Але не всі. 

Хоробрі жінки стали на захист своїх воїнів, і тому вони їх ніколи не забудуть. Була вже пізня година, але ми завітали до дівчат, сльози зустрічі та щирі обійми, в такі моменти ми розуміємо, що країна таки єдина. 
Львівську каву та подарунки від бійців ми обміняли на відерко щойно приготовлених пельменів і поїхали далі. Приїхали в частину наших бійців ми вночі, тому довго не спілкувалися, нас зустріли, показали місце для сну і побажали добраніч. 
Ранок був спекотний, як і кожен день на сході. Якщо ви ходите Львовом у спеку, або ж їдете в маршрутці і думаєте, що це пекло – ви помиляєтесь, це квіточки. Наші бійці щодня переживають те, що змушує нас спалювати нервові клітини по дорозі з Іскри в центр. Але вони вже звикли, саме так і вони відповідають на наші зауваження про спеку.
Вони різні, з різних міст, спілкуються різною мовою, мають різний характер, але їх об’єднує любов до України, до своїх сімей та до своєї, Богом даної, землі! 
Незважаючи на показники на градуснику, львів’яни – завжди львів’яни, і наш сусід по казармі Славко пригостив мене гарячою львівською кавою. В нас був вільний час до першого концерту і ми з ним розговорилися. Славко згадує, як пішов на фронт – в той час, коли його сусіди повтікали в села, щоб переховуватися від повісток, він сам пішов у комісаріат та зголосився служити. 
“Співати по п’яні гімн та носити вишиванку до церкви – вони вважають патріотично, а захищати свою державу, свої сім’ї – це ні, адже за цю владу воювати він не буде”, – саме це я запам’ятав найбільше. “Але знаєш, чому я дивуюся найбільше?” – запитав він мене. “Зараз, я воюю проти свого сусіда з будинку”… “Так, так”, – відреагував він на моє здивоване обличчя; “Чоловік із сусіднього під’їзду зараз воює за ЛНР, все життя розмовляє російською, Янукович і Путін для нього були ідеали, і от – маємо те, що маємо. Ворог росте біля нас, а ми того не бачимо”. За розмовою час пролетів непомітно і нам треба було їхати в іншу частину, адже там розпочиналася наша концертна програма для бійців. Багато знайомих облич зі Львова, багато емоцій та можливість відволіктися хоч на хвилину, хоч на секунду. Ми заспівали хлопцям сатиричних пісень і це їх тішило. Приємно було почути в пісні те, що їх турбує. Багато фотографій, записів відео на телефон та жартів. Та навіть у цій дружній атмосфері можна знайти різницю в поглядах хлопців – тих, хто  приїхав на схід і ще не виїжджав з частини, і тих, хто пройшов хоча б одну “вилазку” на фронт. Легкість та романтичний погляд, на противагу зосередженості та виваженості. 
Вже ввечері, коли ми провели наступний концерт, вдалося в більш неформальні атмосфері поспілкуватися з бійцями. Вони різні, з різних міст, спілкуються різною мовою, мають різний характер, але їх об’єднує любов до України, до своїх сімей та до своєї, Богом даної, землі!
 “Ніхто крім нас!” – гасло десантників, і саме це та відповідь, яку я чув, коли задавав запитання: “Чому приїхали воювати?” Бійці розуміють, що все закінчиться тоді, коли ми переможемо, і вони готові зробити все заради цього. На окремі емоції заслуговують дівчата-десантники.
Нові та старі друзі міцно обійняли на прощання і ми знаємо, що ще побачимося, з кимось знову на сході, а когось зустрінемо у Львові з квітами та кульками на пероні вокзалу. 
Наступного ранку нам із “Шульцом” – добровольцем, про якого я писав на початку статті – потрібно було бути в Кримському, їхати далеко, але війна таки об’єднала нас, телефонна книга заповнена номерами хороших людей. Саме такий номер був у “Шульца”. Аня з Лисичанська, яка допомагала йому в Одеському госпіталі, коли він потрапив після поранення. Хоробра дівчинка, яка щодня на передовій, її знають на всіх блокпостах, і її чекають бійці. Адже з необхідною провізією вона привозить свою посмішку, яка надихає. 

Родина Ані тепло зустріла нас вдома. Ми дуже довго розмовляли, завжди цікаво було, як це жити там, з думками про те, що в один момент можна було лишитися всього. Їхній будинок знаходиться навпроти будівлі Лисичанського СБУ, який в квітні 2014 року захопили терористи. “Чоловіки, які були ніким і не мали нічого, стали кимось в місті, ну, вони так думали. Долучилися до сепаратистів, їм дали автомати і все – вони горді новороси”, – розповідав нам Олег, тато Анни. Лисичанськ не дозволив собою заволодіти, а довів, що це українське місто. Від початку війни їхня родина не припиняє допомагати бійцям на передовій, адже вони розуміють, що лише так ми зможемо перемогти. 
Воїни змучені втратами, вони стомилися ховати побратимів
На наступний ранок ми були вже в Кримському, куди Аня привезла воду хлопцям, а ми деякі львівські гостинці хлопцям з батальйону ОУН, які воювали разом із “Шульцом”. Щоб ви розуміли, Кримське – це крайня точка, яка не зайнята сепаратистами. Село розбите вщент. І якщо є декілька будинків, які не покинули місцеві жителі – всі вони схожі на картинки з фільмів жаху, всі вікна забиті, на подвір’ях пусто. В місті – техніка та солдати, шум вибухів, це вже звичайна річ у Кримському. Довго ми не були там, адже хлопцям потрібно нести службу, а нам потрібно було повертатися.

Воїни змучені війною, дехто з них по декілька місяців не виїжджав із передової. Воїни змучені втратами, вони стомилися ховати побратимів. Вони хочуть нарешті повернутися в батьківську домівку та сказати: “Мамо, я повернувся”. 
Львів- 
Луганська область-Львів
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
2.8460 / 4.42MB / SQL:{query_count}