Володар неба

Військовий льотчик-снайпер, учасник багатьох миротворчих місій, полковник Юрій Вербельчук святкує ювілей – 50 років

Юрій Вербельчук
Кожен військовий має свій шлях сходження крутими, позбавленими перил кар’єрними сходами. Якщо не зламаєшся і не повернеш, обов’язково виберешся нагору. Про це, напевно, думав і випускник Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків лейтенант Юрій Вербельчук, коли у далекому 1988-му стояв у парадному строю серед своїх однолітків… 
25 червня Юрій Володимирович відзначатиме 50-річний ювілей. Зичимо ювілярові здоров’я, наснаги і щасливих захмарних п’ятдесяти! 
Нині він – полковник, військовий льотчик-снайпер, учасник багатьох миротворчих місій, відзначений відомчими та іноземними нагородами. А ще він – командир одного з найкращих полків армійської авіації Сухопутних військ Збройних сил України, 7-го окремого Бреславського полку, що дислокується у Новому Калинові на Львівщині. Напередодні свого 50-го дня народження, полковник Юрій Вербельчук розповів про деякі цікаві епізоди зі своєї багатої подіями біографії.

Перший експеримент 

Хто з хлопчаків у дитинстві не марить небом? Проте лише одиниці вперто втілюють дитячі мрії у реальне життя. “Скільки себе пам’ятаю, прагнув стати льотчиком. Але перед тим обов’язково хотів відслужити у десантних військах”, – згадує співрозмовник.
“Був навіть такий комічний епізод. Коли навчався у школі, мені не давала спокою така думка: як парашутисти здійснюють стрибки та не бояться розбитися. Сконструював примітивного парашута: простирадло, мотузки. І ось практичні випробування. На роль добровільного випробувача апарату обрав… кота, – каже він. –  Його помістив у спеціальній підвісній системі, зробленій із господарської авоськи. Згодом відбувся і перший “запуск” конструкції із даху найближчої будівлі. Кіт приземлився на чотири лапи. Успіх експерименту потрібно було закріпити. Тому тваринка, яка не встигла далеко втекти, заплутавшись у саморобному парашутику, знову повторила свій політ. “Десантування” відбулося на відмінно. Кота відпустив, а сам переконався, що парашутних стрибків боятися не буду ніколи”. 

Для справжнього десантника перепон не існує!

У 1980-му Юрій Вербельчук закінчив 10-й клас Майданської середньої школи та подав документи до приймальної комісії Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, яке здійснювало підготовку льотного складу для винищувальної авіації. Перша спроба реалізувати власну мрію про небо, на жаль, виявилася для Юрія невдалою. Проте з роками не зникла у нього й цікавість до служби у десанті. 
У 1977-му на кіноекрани вийшов фільм режисера Андрія Малюкова “У зоні особливої уваги”, який лише розпалив бажання багатьох підлітків, зокрема і Юри, носити блакитний берет та смугастий тільник. Невдалі іспити – пряма дорога до військкомату, а звідти – до легендарного навчального центру повітряно-десантних військ у литовському Гайжунаї. Ця “учебка” була відомою як відмінна кузня кадрів для ПДВ. Згодом, вже як командир відділення, Юрій Вербельчук продовжив службу у Псковській дивізії ПДВ.
“Що дає служба у десантних військах? Силу, мужність, чуття товариської підтримки, – каже Юрій Володимирович. – Та головним є те, що вона змушує вірити у власні сили. Для справжнього десантника не існує перепон, які йому не під силу здолати…”
Під кінець строкової служби Юрій почав замислюватися про свою подальшу долю. Вирішив, що хоче пов’язати її з військом та авіацією. Почав  готуватися до вступних іспитів та отримав відмінну характеристику від командування, коли подавав документи для вступу. Цього разу – до Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків. У місті на березі Волги був розташований найпотужніший у Союзі військовий навчальний заклад, де готували пілотів для багатоцільових та бойових гвинтокрилих машин серій Мі-8 та Мі-24.
Ніщо так не закарбовується у пам’яті пілота, як перший самостійний виліт без інструктора. Свій перший навчально-тренувальний політ курсант здійснив на вертольоті Мі-2 на аеродромі “Троєкуровка”. 
 
Полковник Вербельчук стверджує: вік у професії військового льотчика – не головне. Важливо стежити за власним здоров’ям, відмовитися від шкідливих звичок, займатися спортом. А ось найулюбленіша гра вертолітників – волейбол. “Єдність у команді – це як злітаність в екіпажі або ланці, – каже полковник. – Що більше ти довіряєш своєму напарнику, то вищі маєш шанси на перемогу. Так само й у цій грі. Перебуваючи у миротворчих місіях, ми дуже часто грали у волейбол із представниками інших контингентів. І досить часто ставали переможцями.
“Коли сідаєш на місце пілота, потрібно викинути зайві думки з голови, позбавитися непотрібних емоцій та сконцентруватися на виконанні поставленого завдання, – розповідає полковник Вербельчук. – Цю істину  невпинно повторювали інструктори, “записуючи” її у підсвідомість. Коли вперше сів сам у крісло пілота, то не відчув хвилювання чи страху. Аж сам здивувався! Буквально на автоматі почав здійснювати той набір маніпуляцій, які не одну сотню разів відпрацьовував на тренажерах. Підняв машину у повітря, виконав поставлене завдання, сів…І вже потім до мене дійшло: я ж літав!”
Курсанти СВВАУЛ часто практикувалися на багатоцільових вертольотах Мі-2. За іронією долі, це єдиний радянський гелікоптер, який серійно вироблявся не в СРСР, а за кордоном – у Польщі. Саме на вертольоті Мі-2 було встановлено світовий рекорд швидкості. Сталося це на стокілометровому маршруті навесні 1963-го, і цей рекорд становив 254 км за год. Неофіційною назвою, що закріпилася за цією розробкою ОКБ М. Л. Міля, стала “велосипед”. Як говорили курсантам досвідчені інструктори, хто літав на “Велосипеді”, обов’язково літатиме і на будь-якому іншому вертольоті! 
Машина, за словами вертолітників, дуже цікава: мінімум автоматики, на відміну від Мі-8 та Мі-24. Отже, аби утримати її в повітрі льотчик повинен буквально злитися з механізмами керування, тонко відчувати кожен рух багатотонної гвинтокрилої машини. Коли курсанти достатньо опановували це підсвідоме відчуття з’єднання з вертольотом, вони починали практикуватися на технологічно складніших Мі-8 та Мі-24.
Основною спеціалізацією Юрія Вербельчука в училищі став ударний вертоліт Мі-24, який був основним штурмовим вертольотом країн соцтабору, спеціально розробленим для забезпечення вогневої підтримки сухопутних військ. Полковник із теплотою згадує наставників, які свого часу допомогли йому опанувати цю грізну бойову машину. 
“Незважаючи на те, що вже давно виконав норматив на звання військовий льотчик-снайпер, продовжую вдосконалюватися. Літаю не лише на Мі-24, але й на іншому типі вертольота – Мі-8. Тут мені методичну допомогу надає начальник льотно-методичної служби полку підполковник Сергій Пожидаєв”, – розповідає він. 

Виховання бойових пілотів 

Полковник сповідує принцип копіткого виховання молодого покоління пілотів, який колись допоміг йому увійти до десятки найрезультативніших льотчиків армійської авіації Збройних сил України.
“Щороку до нас прибувають для подальшого проходження служби випускники Харківського університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба. Так, торік льотний склад нашого полку поповнили два лейтенанти-випускники цього навчального закладу. Хлопці старанні, без проблем увійшли до екіпажів, де розпочали розвивати власну майстерність. Коли льотний склад військової частини практично виконує вправи бойової підготовки,  намагаюся взяти когось із молодих льотчиків до себе в екіпаж, аби подивитися, як пілот відчуває машину, іноді щось підказати, виправити… Та й молодь не можна залучати лише до виконання вторинних ролей. Потрібно доручати їм відповідальні та складні завдання, щоб вони відчули і власні сили, і велику відповідальність”, – каже полковник.
З його слів, єдиним недоліком сучасної системи підготовки пілотів вертольотів у вишах є обмежена кількість годин практичного нальоту. До військової частини льотчики-випускники прибувають, маючи загалом близько 15-20 годин нальоту. Доводиться відправляти молодих фахівців на перенавчання для роботи з іншим типом машин. Адже здебільшого юнаки, вступаючи до ХУПС, обирають собі спеціалізацію пілота багатоцільового Мі-8, що є більш затребуваною, ніж спеціалізація льотчика суто бойового Мі-24. 
“Звичайно, навіть до виконання нормативу на звання льотчика третього класу їм ще літати й літати. Для того, аби скласти іспити для отримання цього рангу, пілот повинен мати в активі не менше 150 годин нальоту, – каже командир полку. – Але ми обов’язково зробимо з хлопців класних фахівців”. 

Опора полковника

Для полковника вільний час – справжня розкіш. Але, коли випадає можливість провести час із родиною, Юрій Вербельчук віддає всього себе спілкуванню з коханою дружиною Людмилою та двома доньками – Оксаною та Вікторією.
“Із дружиною познайомилися, коли навчався в училищі. Нещодавно відсвяткували 25 років подружнього життя. Прожили їх душа в душу. Завжди відчуваю її чуйність підтримку у справі, якій присвятив своє життя. Ми разом мандрували гарнізонами, ділили перемоги та невдачі. Мені поталанило, що на своєму шляху зустрів саме її”, – каже співрозмовник.
А ще він завзятий мисливець. Полковник Юрій Вербельчук підтвердив, що іноді любить пройтися лісом із рушницею у пошуках дичини. “Є тулка-“горизонталка”, є гумові чоботи, собака. Решта – мисливська вдача”, – каже він.
Володимир Скоростецький, регіональний медіа-центр МО України (м. Львів)

До теми:

Командир 7-го окремого полку армійської авіації має надзвичайний досвід миротворчої діяльності. Вперше він потрапив у відрядження за кордон ще у 1996-му, коли український миротворчий контингент здійснював розмежування ворогуючих сторін на Балканах у Східній Словенії.
Всього там було шість українських екіпажів. Як стверджує сам полковник Вербельчук, саме там він набув практичних навичок пілотування у бойових умовах, які тепер передає своїм підлеглим. Всі завдання (повітряна розвідка, супровід конвоїв, патрулювання тощо) виконувались у бойових машинах, підготованих до бою. Вразила українських миротворців і картина війни, яка спотворила колись мирний та благодатний край. 
“Коли перебуваєш у повітрі, добре видно всі ті рани на тілі землі, які залишила після себе війна. Згорілі населені пункти, понівечена техніка на узбіччі доріг... Таке враження, що під днищем твого вертольоту проносяться масштабні декорації до фільму про якийсь тотальний апокаліпсис. Та й ніколи не забуваєш, що з землі за тобою постійно спостерігає чиєсь немирне око”, – розповідає офіцер.
Це була лише перша з шести миротворчих місій полковника Юрія Вербельчука. Згодом, у період з 2002 по 2011 рр., він побував у Сьєрра-Леоне та чотири рази у Ліберії. У небо над Африкою піднімався як командир вертольоту, був заступником командира вертолітного загону, а згодом очолював місію українських миротворців. 
“Якщо на Балканах ми мали жорсткий вишкіл та виконували польоти у бойових умовах, то Африка продемонструвала нам всі принади пілотування в складних погодних умовах. Літали і в сезон тропічних дощів, піднімали машини у повітря і коли навколо туман… Але й у цьому знаходили свій позитив. По-перше, професійний. Таких умов для практичних польотів у складних метеоумовах в Україні точно не буде. По-друге, такої краси не побачиш більше ніде. Коли зелене море джунглів, всередині яких вирує життя, змінюється безмежною широтою океану, а над ними безкрайнє та безхмарне небо… Одним словом, романтика!” – із посмішкою говорить командир полку.
19.08.2016 20:34
Галина Назарчук

Привіт! Приємно знати, що Голиші мають таких сміливих і красивих людей! Із глибини великого Полісся-у широкий світ пролягли дороги багатьох із нас, інколи випадково можна кого зустріти в інеті, згадати премилу нашу поліську землю і з тугою визнати, що вже більше ніколи не побачимо нашого прекрасного краю таким, як був-величним і прекрасним. Хай щастить вам, пане полковнику! Ваші хороші справи залишать славний слід на цій землі. Приємно познайомитися знову з вами. Ім'я справжнє.


Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8469 / 4.59MB / SQL:{query_count}