“Ми відкриті до кожного, хто хоче допомогти!”

Львівська спеціальна школа-інтернат №100 для дітей із порушеннями зору – найстаріша в Україні. Діти здобувають у ній не лише середню освіту, а й вчаться давати раду в житті та не відступати перед труднощами

фото: Олег Огородник
Початок літа – час відповідальний не тільки для випускників, а й для батьків “особливих” дітей, які наступного навчального року розпочнуть навчання чи продовжать його в іншому закладі. І якщо для переважної більшості батьків новий порядок зарахування дітей у початкову школу значно спростив вибір (дитина має навчатися в найближчій до дому школі, хоч і тут є нюанси та способи обійти цей порядок), то для батьків дітей, які мають ту чи ту серйозну проблему зі здоров’ям, із впровадженням в Україні інклюзії в загальноосвітній школі та деінституалізації інтернатних закладів важливими стали інші питання: віддавати дитину в звичайну школу чи в спеціальну? Як не нашкодити дитині? Як не позбавити її шансу реалізуватися в житті?

Усебічний розвиток

Зараз у комунальному закладі Львівської облради “Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №100 І-ІІІ ступенів (для дітей з порушеннями зору)” навчається 61 учень, переважно із Львівщини. Також є учні із Закарпаття, Волині, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Рівненщини.
“У нас вчаться діти із гострою зору 0,04 і нижчою на оці, яке краще бачить з оптимальною оптичною корекцією; із гостротою зору 0,05-0,08 на оці, яке краще бачить з оптимальною оптичною корекцією, та вищим відсотком зору в разі складних порушень зорових функцій, прогресуючих очних захворювань, які можуть призвести до повної втрати зору”, – розповідає в.о. директора школи-інтернату Ірина Костецька.
 
Ірина Костецька
“Намагаємося максимально допомогти дітям зрівняти шанси на реалізацію в житті. Наші учні закінчують школу максимально пристосованими. В класах щонайбільше по вісім учнів, тож учитель може приділити необхідну увагу та знайти індивідуальний підхід до кожної дитини. Крім того, пополудні з дітьми працюють вихователі. Усі вони мають вищу педагогічну освіту. Хтось учився на вчителя математики, хтось на вчителя хімії, фізики чи української мови. Діти знають, у кого яка спеціальність і до кого йти по допомогу, якщо потрібні додаткові консультації. Торік наші учні вперше проходили пробне ЗНО шрифтом Брайля і показали хороші результати. Більшість наших  випускників вступають на навчання у виші. Популярні в них іноземна мова, історія, філософія, українська мова і література, юриспруденція, масаж. Одному з наших учнів дуже добре дається математика. Він  хоче бути програмістом. Програмування для наших дітей абсолютно доступне і є одним із напрямів, де вони могли б себе реалізувати. ГО “ІУС” за підтримки Управління ІТ Львівської міської ради започаткував проєкт “Діти за вебдоступність” для незрячих дітей. До нас приходять волонтери, займаються з дітьми, навчають їх азів програмування. Також співпрацюємо з Бібліотекою-сенсотекою, що в Стрийському парку. Ми відкриті до кожного, хто хоче допомогти нашим дітям!” – наголошує співрозмовниця.
І веде далі: “Ще один напрям, який обирає чимало наших дітей, – масаж. Раніше коледж, а тепер ВНКЗ ЛОР “Львівський інститут медсестринства та лабораторної медицини ім. Андрея Крупинського” набирає учнів із порушеннями зору. Вони отримують не тільки диплом державного зразка, а й знання та навички масажиста. Деякі діти вчаться паралельно. Наприклад, одна наша дівчинка (для нас вони назавжди “наші”) вже одержала диплом масажиста і тепер завершує навчання у Львівському державному університеті фізичної культури за спеціальністю реабілітолог. Це дає можливість краще працевлаштуватися і проявити себе у житті.
Маємо непогану базу для того, щоб діти у школі розвивалися фізично. Окрім спортзалу, є спеціальний зал для лікувальної фізкультури в корпусі соціальної адаптації і тут – у навчальному корпусі. Навіть під час перерви діти можуть піти позайматися на тренажерах, зняти напруження, зарядитися енергією. До речі, тут, у навчальному корпусі, маємо єдиний в Україні стіл для настільного тенісу для незрячих, де м’ячик звуковий, а гравці надягають темні маски, щоб бути у рівних умовах, адже порушення зору в кожного свої. Маємо добру співпрацю в “Інваспортом”,  діти займаються голболом, шахами, легкою атлетикою тощо. Співпрацюємо з БФ “Школа майбутнього”, який викупив на СКА цілу доріжку, і наші діти у вихідні ходять з батьками вчитися плавати до тренера Ірини Федини. Якщо хтось виявить здібності до того чи того виду спорту, може реалізуватися і як спортсмен. Скажімо, наша випускниця Катерина Ткачук брала участь в паралімпійських іграх, є майстром спорту міжнародного класу. Софія Беруашвілі стала чемпіонкою світу з паверліфтингу серед атлетів із порушеннями зору.
Випускник школи Олег Шпай був учасником програми “Дивовижні люди” на телеканалі “Україна”. Тотально незрячий хлопець завдяки методу ехолокації визначав, що це за предмети. А навчився він цього тут, у школі, коли до нас приїхали американці і запропонували навчити того, хто зацікавиться. Нині він вчиться у ЛНУ імені Івана Франка на німецькій філології, чудово орієнтується в місті”.

Навчання без поблажок

Однак головне, на що педагоги налаштовують учнів, – докладати максимум зусиль до навчання. Діти вчаться за програмою загальноосвітньої школи. Вимоги до навчання доволі високі, вчителі не роблять поблажок: добру оцінку треба заробити.
 “Ми свідомі того, що після закінчення школи діти будуть змушені конкурувати на ринку праці з дітьми із інших шкіл міста. В нас є спеціальні прилади, які допомагають дітям компенсувати ту інформацію, яку зрячі діти можуть отримати, поглянувши на щось. Маємо підручники шрифтом Брайля та книжки,  де з одного боку текст великим шрифтом для дітей із порушеннями зору, а з другого текст шрифтом Брайля. Якщо якоїсь теми нема, учителі надиктовують її  або роблять конспекти, щоб діти мали з чого вчитися. Маємо і “брайлівський” принтер для роздруковування матеріалів. Благодійники подарували нам термомашину PIAF, за допомоги якої намальований спеціальним фломастером трикутник чи графік стає об’ємним, щоб дитина могла його обстежити”, – каже Ірина Костецька.
По обіді відбуваються корекційно-розвиткові заняття з лікувальної фізкультури, орієнтування в просторі, соціально-побутового орієнтування, заняття з логопедом тощо. Одна частина дітей іде на них, а друга виконує домашні завдання і навпаки. Учитель має можливість працювати з дуже маленькою групою, а також індивідуально. Львівських дітей батьки забирають увечері, коли в них уже переважно виконані домашні завдання. Чимало львівських дітей займаються в музичній школі, тож батьки забирають їх швидше. Для дітей із віддалених районів чи інших областей діє інтернат. Є батьки, які щодня возять дитину з райцентру. Для дітей, яких батьки не мають змоги забирати на кожні вихідні додому, працює чергова група. Для учнів організоване п’ятиразове харчування. Крім того, у школі постійно проводять різноманітні заходи.
“Ми кожній дитині даємо можливість виступити незалежно від здібностей. Уже багато років у школі успішно діє театральна студія “Журавка”. Діти радо пробують свої сили в акторській майстерності, беруть участь у конкурсах і фестивалях не тільки в Україні, а й за кордоном. Нещодавно були в Польщі”, – розповідає співрозмовниця.

Навчити і не нашкодити!

“Дитині, яка не бачить, треба кілька разів повторити, кілька разів показати, щоб вона зрозуміла матеріал. Зряча дитина подивилася на сонце і знає, що це таке. А до нас часом приходять діти, які не завжди розуміють значення слів, котрі вживають. Навіть якщо такій дитині дати об’ємний малюнок, ще треба навчити користуватися ним. Треба пояснювати багато речей, які для зрячих дітей у відповідному віці є самозрозумілими. Наприклад, пояснити, що таке хмари, що таке гори, уміти передати словами відстань, висоту, глибину. Це інша специфіка роботи. У нас добуквений період часом значно затягується, дитину треба навчити відчувати ті крапочки. А ще є специфіка предметів. Наприклад, запис дробів за Брайлем зовсім інакший, що вже казати про складніші математичні записи. Так само знати шрифт Брайля не означає правильно писати, бо є багато нюансів. Тож додаткову підготовку мають пройти й учителі всіх шкільних предметів, щоб знати специфіку роботи з дітьми із порушеннями зору, щоб не обмежувати їх, забезпечити можливості для продовження навчання після школи, не нашкодити у житті”, – розповідає завуч школи Надія Нагорнюк.
Окрім того, дитину треба навчити орієнтуватися, давати собі раду в побуті. Учні самі ходять територією школи, ніхто їх за руку не водить! А коли вступають до вишів, то винаймають квартири чи живуть у гуртожитках і самі собі дають раду, навіть ті, що тотально незрячі.
“У нас запрацював  після ремонту корпус, у якому маємо обладнані приміщення для соціальної адаптації: кабінети для корекційно-розвиткових занять, кухню, майстерню, студію для театральних занять, зал для лікувальної фізкультури. Вчимо дітей поратися на кухні, користуватися різними кухонними пристроями – плитою, мікрохвильовкою, міксером, блендером. Вчимо готувати найпростіші страви, мити посуд, прибирати, а також доглядати себе, прати, прасувати… Наші діти не є закритими чи ізольованими. До нас багато людей приходить і ми ходимо на зустрічі, екскурсії, до театру. Радо запрошуємо до себе дітей з інших шкіл. До прикладу, тісна співпраця у нас склалася з 28-им ліцеєм, де поглиблено вивчають німецьку мову. Наші діти ходять до них, їхні до нас. Проводимо різні спільні заходи”, – веде далі Ірина Костецька.
“Львівська Пошта” мала нагоду побувати разом із учнями школи в музеї “Арсенал”, де діти не лише почули розповідь екскурсовода, а й потримали в руках деякі експонати. Того дня учні 10-го та 11-го класів побували ще й на екскурсії у аптеці-музеї “Під чорним орлом”.
“Щиро дякуємо працівникам музею “Арсенал” та директору Львівського історичного музею Роману Чмелику за чуйність та допомогу в організації екскурсії для дітей із особливими освітніми потребами! Особлива подяка за цікаву та змістовну розповідь екскурсоводу Тарасові Процаку!” – каже класний керівник 10-го класу Уляна Трояновська.

“Батьки завжди поруч не будуть – дитина мусить уміти давати собі раду!

 У школі консультують батьків, вчать їх, як правильно допомогти дітям із порушеннями зору.
“Усі наші батьки знають: щоб вести незрячого, треба дати йому можливість триматися за вас і йти за пів кроку позаду вас, аби відчувати вашу реакцію. У жодному разі не можна самому тримати його і штовхати поперед себе!
Також консультуємо тих батьків, чиї  діти вчаться не в нас. Робота з батьками починається від першого знайомства з ними. Насамперед розпитуємо все про дитину, починаючи від народження, а також про те, що дитина вміє. Незрячі діти частіше залежні від батьків, нерідко перебувають під гіперопікою. Але дитина йде у життя, батьки завжди поруч не будуть – дитина мусить уміти давати собі раду! Буває, що дитина рукою шукає м’ясо в тарілці і наколює його на виделку. Але ми вчимо робити все правильно, і незряча дитина має поводитися за столом, як і всі інші. Це надалі спростить їй життя. Буває, що діти не вміють самостійно навіть пити…
Повторюю: дитина має навчитися давати собі раду! Це часто навіть важливіше від успішності, адже після школи треба йти у життя, треба соціалізуватися, і якщо без знання якогось предмету можна прожити, то без цього ні!” – наголошує Ірина Костецька.

Львівська спеціальна загальноосвітня середня школа-інтернат №100 оголошує набір учнів у перший клас!

Умови прийому: до школи-інтернату приймають дітей 6-7-річного віку, які мають: гостроту зору 0,04 і нижчу на оці, яке краще бачить з оптимальною корекцією; з гостротою зору 0,05-0,08 на оці, яке краще бачить з оптимальною корекцією, у разі складних порушень зорових функцій, прогресуючих очних захворювань, що ведуть до сліпоти.
Максимальна наповнюваність класів – 8 учнів. Навчання триває 12 років за програмою загальноосвітньої школи. Обов’язковими є корекційно-розвиткові заняття: соціально-побутове орієнтування, корекція порушень розвитку, орієнтування в просторі, ритміка, розвиток зв’язного мовлення.
Є логопедичний кабінет, кабінет ЛФК, кабінет психолога, навчально-виробничі майстерні, офтальмологічний кабінет із затемненою кімнатою. Бібліотека має підручники, надруковані крапково-рельєфним шрифтом Брайля, а також літературу на аудіоносіях. Кабінет інформатики обладнаний комп’ютерами і спеціальними дисплеями для незрячих.
Учнів 11 і 12 класів навчають масажу
У школі працюють гуртки: шахи, шашки, плавання, легка атлетика, голбол, музика, витинанка, гра на сопілці та інших народних інструментах, діє музично-театральна студія “Журавка” тощо.
Переможці та учасники спортивних змагань влітку відпочивають у таборі “Молода гвардія”.
Адреса: м. Львів, вул. І. Франка, 119. Тел. (032) 2760-762.

12 фактів з історії школи

1. Львівська школа для дітей із порушеннями зору є найстарішою серед закладів такого типу в Україні. Заснував її польський дворянин Вінцент Заремба-Скшинський (кажуть, він був графом, але документальних підтверджень нема) в пам’ять про передчасно померлого єдиного сина. Фундаційний акт затверджений Галицьким намісництвом 1 липня 1845 року. В заснований фонд він пожертвував 18 тисяч ринських. Свій внесок зробили й чимало відомих громадян Львова.
2. Спершу “Галицький заклад для темних” містився за адресою: вул. Личаківська, 37. Місце під школу подарував граф Менчинський. Заклад урочисто відкрили 1 червня 1851 року. Окрім самої школи, тут була кухня, їдальня, спальні тощо, обладнані за останнім словом науки. На жаль, сам засновник не дочекався відкриття школи, помер у 1850 році.
3. Керував школою директорат із шести осіб: директор, католицький чи греко-католицький канонік, урядовий радник, чиновник, радник магістрату і громадянин Львова. Директорами були знатні особи: граф Казимир Бадені, граф Генрік Фредро, князь Єжи Чарторийський.
4. Першим директором школи став Марко Маковський, який коштом фонду пройшов відповідну шестимісячну підготовку у Відні. Він був директором 45 років. Учителі школи проходили підготовку для роботи з незрячими дітьми у Відні, Празі, Парижі та в інших містах Західної Європи.
5. Школа довший час діяла за гроші жертводавців. Держава фінансувала лише утримання вчителів. Незрячих дітей приймали у віці від 10 років. Батьки мали надати свідоцтво про хрещення, довідку про приналежність до парафії, про щеплення проти віспи або про те, що дитина вже перехворіла нею, і про стан здоров’я.
6. Спочатку в школі навчалися лише хлопчики, а з 1868 року й дівчатка. Учні здобували загальну освіту семирічної школи. Вивчали арифметику, географію, загальну історію, фізику, релігію, історію Польщі, польську мову, музику та співи. А також отримували професійні навички щіткарів, кошикарів, поворозників. Дівчатка вчилися гаптувати, мережити, в’язати на спицях. Згодом запровадили спеціальність настроювачів фортепіано та органів. Випускники складали іспити із загальних предметів та ремесел. На іспитах завжди був присутній губернатор Галичини. Випускниками опікувалися, особливо дівчатами, забезпечували їх роботою або матеріалами для рукоділля, вони одержували фінансову підтримку.
7. На міжнародному конгресі в Лейпцигу в 1888 році “Галицький заклад для темних” був визнаний одним із кращих у Європі.
8. А оскільки кількість охочих навчатися тут постійно зростала, виникла ідея перенести заклад у вигідніше місце і збудувати більший будинок. У 1894 році на національній виставці була представлена діяльність школи та план її розвитку, а в 1898-ому отриманий дозвіл на будівництво.
9. В 1900 році на Софіївці за проектом Ю.К. Яновського збудували триповерховий будинок школи коштом графів Єжи Чарторийського та Станіслава Мицельського. Архітектором став Л. Рамулт, будівельні роботи виконувала фірма І. Левинського.
10. У 1901 році розпочалося навчання в новому приміщенні, розрахованому на 60 учнів і обладнаному на найвищому на той час рівні. У 1902-ому була створена єдина дошкільна група для незрячих дітей. Випускники школи складали спеціальний іспит із професійного навчання, і їм присвоювали розряд робітничої кваліфікації. Випускники із заможних сімей організовували власні майстерні, у які йшли працювати колишні учні школи. Готували тут і настроювачів музичних інструментів та масажистів.
11. Під час Першої світової війни школу закрили і організували тут заклад для сліпих інвалідів війни. Знову відкрили школу в грудні 1917-го. Навчатися у ній почали лише 20 дітей. До середини 20-их років тривали скрутні часи. Директор школи Станіслав Мицельський робив усе для того, щоби покращити фінансове становище. Поступово в школі встановили електричне освітлення, провели необхідні ремонти.
12. З 1939-го школа стала державною. Працювала й під час війни, мала український і польський відділи. З 1959 року стала середнім навчальним закладом.

Остап Нестеровський,
закінчив 9-ий клас:
– Я зі Львова. Навчаюся тут із першого класу. Цей рік трошки недотягнув, а попередні вісім був відмінником. Окрім того, навчаюся в музичній школі, вчуся грати на бандурі, співаю в “Дударику”, займаюся спортом – голболом. Часу трохи бракує. Після школи вступатиму до вишу, можливо, на перекладача. Хоч мене активно агітують іти в програмісти, мене це не приваблює. Музика – для душі, але професійно нею займатися навряд чи вдасться.
Тут мені дуже комфортно учитися. Вчителі знають, на що ти спроможний, хто що може, тому “схалявити” не вдасться, поблажок ніхто не робить, і це добре! Але якщо треба – допоможуть. Я живу вдома, приходжу сюди щодня на навчання. Але в масовій школі на інклюзії вчитися не хочу. Думаю, що тут здобуду більше користі. Ніколи не відчував якогось дискомфорту через те, що вчуся у спеціальній школі. Маю багато друзів і в школі, і поза нею, маю велику родину “Дударика”.
Абсолютно переконаний, що тих знань, які я тут отримую, вистачить для вступу до вишу.

Настя Лісова,
закінчила 10-ий клас:
– Тут я з першого класу. Вдячна своїй першій учительці Ользі Самотій, яка навчила мене всього, що я вмію, основ, які дали можливість вчитися, своїм учителям, класному керівникові Уляні Трояновській!
Наше суспільство ще не готове до інклюзії. Ми з другом гуляли парком із тростинами. І дівчинка шести-семи років запитала, що ми робимо. Мама промовчала…
У спеціальній школі не тільки дають знання із загальноосвітніх предметів, а й навчають ходити з тростиною, обходитися в побуті, давати собі раду. У другій половині дня маємо заняття із соціально-побутового орієнтування та орієнтування в просторі. Окрім того, є багато гуртків. Я, наприклад, займаюся в театральній студії “Журавка”, керівником якого на громадських засадах є вихователь Галина Партика. А ще ми готуємо різні вистави, багато де їздимо, і мені це дуже подобається. Є шахи, голбол, кожен може знайти щось цікаве для себе. До нас приходять волонтери, стараються зацікавити чимось новим.
Спершу було непросто. В садочку так і не змогла адаптуватися, а тут якось помалу все склалося, і я вдячна кожному, хто мені в цьому допоміг!

Таміла Коваль,
закінчила 10-ий клас:
– Я з міста Новий Розділ, вчуся тут із першого класу. Мені подобається високий рівень освіти, який дає школа, а також можливість проявити себе. Окрім гуртків, ми з Настею Лісовою займалися організаторською роботою. Ходжу на заняття з орієнтування в просторі, які дають нам можливість адаптуватися до світу зрячих, до тих умов, в яких згодом доведеться продовжувати навчання, а відтак працювати і жити. Займаюся в театральній студії “Журавка”. Їздимо, виступаємо. Для мене це і є справжня інклюзія, коли ми маємо спільні проекти зі зрячими дітьми. А от освіту краще здобувати тут. Кожен учитель намагається пояснити доступно, так, щоб ми потім могли скористатися цим у житті. В масовій школі такої уваги не буде, бо і суспільство не готове, і вчителі не мають відповідних знань та навичок. Маю знайомих, які пішли в масову школу: багато поблажливості і брак віри у те, що дитина зможе зрозуміти і чогось досягти… Також до нас прийшов хлопчик після інклюзії. При великому потенціалі він спершу трохи розгубився. У нього, можливо, краще поставлена пам’ять і усне мовлення, а от навички письма і читання були слабкі.
З трьох років я була в садочку, і коли постало питання, в яку школу іти, мама вибрала цю, оскільки тут повна середня освіта. І я їй за це дуже вдячна!

Надія Онофрійчук, учителька історії:
– У цій школі я вже 58 років, з них 41 учителюю. Я майже втратила зір у шість років через ускладнення від менінгіту. Це стало важким потрясінням для всієї моєї сім’ї. Мама хотіла, щоб я залишалася вдома, але батько наполіг, щоб я пішла в цю спеціальну школу, за що йому дуже вдячна! Це дало мені змогу здобути дві вищі освіти: я вчилася на історика в ужгородському університеті, а в Києві – на дефектолога. Ніколи не мала труднощів у спілкуванні, маю багато друзів серед однокурсників, зустрічаємося кожні п’ять років. Попри те, що в мене невеликий залишок зору (4 відсотки на одному оці), я цілком можу дати раду не тільки собі, а й допомогти іншим. У школі я здобула не лише добру освіту, перебувала серед гарного товариства. Ми були однією сім’єю. Особливо запам’яталися сестри Станіслава Андріївна та Філомена Андріївна. Станіслава Андріївна була незряча, і її сестра присвятила їй своє життя, а також вихованцям школи. Сестри працювали в школі й під час війни, опікувалися дітьми, які втратили контакт із батьками (були такі, котрих батьки не встигли забрати, і вже аж після війни відбулося щасливе возз’єднання родин). Коли вже я була у школі, то Станіслава Андріївна вчила дітей грати на піаніно, а Філомена Андріївна – плести на спицях (навіть хлопці вміли це робити), завжди частувала нас цукерками, горішками, кожному показувала, виправляла помилки. Пригадую й директора, який навіть у ті нелегкі часи дбав, щоб діти мали добре харчування, були забезпечені необхідним. Хоча часи були важкі, випускникам давали “придане”: пальтечко, простирадло, дві наволочки, два рушнички, ще дещо. Кошти на це брали з доходів майстерні. Ще до мене тут плели кошики, сітки, а ми набирали щітки: ті, що натирати паркет, – зі свинячої щетини, а ті, що замітати, – з кінського волосу. І коробки складали. Також із прибутків майстерні діти мали можливість їздити на екскурсії до Ленінграда, Одеси, Києва. Нині наші діти займаються бісероплетінням, роблять листівки до свят. Щоразу зо дві сотні за кордон їх передаємо, і наші друзі розповсюджують ці листівки серед українців у церквах. Діти забезпечені п’ятиразовим харчуванням. У нас із батьків ні на що не збирають гроші! А в 14 років діти можуть стати членами Українського товариства сліпих, знадобиться лише паспорт і довідка ЛКК. Переконана, що для дітей із порушеннями зору інклюзія – не найкращий варіант, адже на кількамісячних курсах неможливо навчити всього необхідного, що має знати педагог, який працює з незрячими. Неправда, що наші діти не мають навичок спілкування зі зрячими! Скільки наших випускників навчаються у вишах, ще жоден не скаржився на труднощі в спілкуванні. Окрім того, якщо дитина відразу починає друкувати текст на машинці чи набирати на клавіатурі – це недобре! В неї не формується образ написання букви. Сучасна техніка – це дуже добре, і наші діти чудово володіють нею, але щоби прочитати, потрібно видрукувати, а коли пишеш на спеціальній дошці, можна повернутися на слово чи речення назад. Ці дошки маленького формату, їх зручно носити в сумочці і вони в десятки разів дешевші за ноутбук. Ми вже знаємо, де які речі можна придбати незрячій людині, щось просимо в благодійників. Діти пішли на інклюзію, і ми подарували їм все, чим вони користувалися. Так само даруємо випускникам, бо де та дитина візьме все необхідне? Мені пишуть багато наших колишніх учнів, приїжджають сюди і кажуть, що їм це дуже допомогло.
Марія Кухарська, учителька німецької мови:
– Я захворіла і втратила зір після молодшої школи. Тут розпочала навчання у середній школі. Тоді для ЗНО шкільної програми було замало, тож готувалася до вступу серйозно, але, безперечно, базу для вступу мені дала школа. Крім того, моя мама-учителька також дуже допомогла. Ми від школи мали можливість навчатися на підготовчих курсах у Франковому виші. Така можливість є й тепер. Моя мама працювала в звичайній загальноосвітній школі, тож коли я втратила зір, була думка перевести мене на індивідуальне навчання, щоб учителі приходили додому. Але самі вчителі казали, що не чуються в силі навчати незрячу дитину, бо тут знадобиться інший підхід, зовсім інші матеріали унаочнення. Крім того, мало значення місце навчання: постійно перебувати вдома – не вихід, а добиратися непросто. Деякі заняття взагалі недоступні – наприклад, фізкультура, бо як би дитина не була адаптована до колективу, все ж не може нарівні здавати крос чи брати участь у спортивних іграх. Відчуватиме свою неконкурентоспроможність. Вже не кажу, що для такої дитини потрібно створити побутові умови, умови для особистої гігієни. Як пригадують учителі, коли я прийшла сюди, була дуже невпевнена у собі, несмілива. А коли вступала до університету, навчалася на підготовчих курсах. Звичайно, був адаптаційний період, студенти звикали до мене, я до них, але проблем не виникало. Із загальними предметами також проблем не було, хоча з більшістю дітей, які закінчували спеціалізовані школи із поглибленим вивченням німецької, я конкурувати не могла. Вони мали дев’ять уроків на тиждень, а я три, тож на початках було важко. В такій самій ситуації були і зрячі діти зі звичайних шкіл. Але щодо тих предметів, які ми почали вивчати в університеті, я не почувалася позаду них! Проблемою був брак підручників шрифтом Брайля. Доводилося шукати в інтернеті або просити, щоб хтось прочитав. Конкурувала я зі зрячими у конкурсі на навчання у Німеччині і перемогла. Зараз маємо активну співпрацю із 28-ою школою з поглибленим вивченням німецької, організовуємо багато спільних заходів. Наші діти мають нагоду бачити, яким є навчальний процес там, а для їхніх це гарний соціальний проект. Наші діти мають більше гуртків, а їхні краще вміють знаходити інформацію. У нас був спільний майстер-клас із приготування цукерок і канапок. Було цікаво спостерігати, як діти разом виконували завдання. І якщо спершу ніяковіли, не знали, як повестися, то під кінець розходилися друзями, обмінювалися номерами телефонів, зараз часто спілкуються у вайбері. Для наших дітей таке спілкування є стимулом краще вчити мову.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.2142 / 4.69MB / SQL:{query_count}