“Писання писанки – це дійство, певний ритуал”

Львівський митець Олександр Опарій створив тисячі писанок, які стали надбанням музеїв і приватних колекцій у Франції, Італії, Канаді, США, Японії та інших країнах. Його писанки є й у Віктора Ющенка

“Летіла диво-птаха та й знесла яйце-писанку. З того яйця вилупився світ. І стоятиме той світ доти, допоки люди писатимуть писанки”, оповідається в одній із легенд. Тож попри всі негаразди та випробування з роду в рід пишуть наші люди писанки як втілення своїх надій та сподівань на перемогу над злом, на щасливе майбутнє, на добробут. Зрештою, писанка є одним із тих оберегів та основ, які тримають український світ. Тому нині дуже важливо зберегти цю традицію і передати наступним поколінням!
Уже більш ніж чверть століття плекає цю традицію, збагачуючи її своїм переосмислення, львівський митець, викладач кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв Олександр Опарій. Він не тільки опанував різні регіональні традиції і техніки створення писанки, а й витворив власний унікальний стиль, можна сказати, створив свій писанковий бренд. І хоч писанки – далеко не єдине захоплення художника (про інші, серед яких петриківський розпис, розпис порцеляни, колекціонування давнього одягу, художній текстиль та інші, читайте невдовзі на сторінках “Львівської Пошти”), саме вони стали його візиткою.
А написав він їх уже кілька тисяч, і розійшлися вони по всьому світу: є в Німеччині, Англії, Японії, Франції, Італії. Найбільше, напевно, в Канаді та США. Близько півсотні писанок авторства Олександра Опарія придбав до своєї колекції Віктор Ющенко. Чимало писанок художника виставлені в українських музеях, зокрема в краєзнавчих (Ромни, Миргород, Луцьк), у Національному музеї декоративно-прикладного мистецтва України, що на території Києво-Печерської лаври. У Львові – в фондах Музею народної архітектури та побуту ім. К. Шептицького.
Не тільки побачити, а й придбати їх у нашому місті можна в магазині-салоні “Мамина світлиця”, що на вул. Вірменська, 8.
Отож “Львівська Пошта” вирішила зустрітися з майстром, щоб розпитати про його захоплення, джерела натхнення, секрети майстерності та символіку писанки.

Зацікавлення було змалку

Народився я в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині, однак етнографічно це Середня Наддніпрянщина. Малював і цікавився мистецтвом змалку, хоча вчився у звичайній загальноосвітній школі.
Моя мама була глибоко віруючою і, звичайно, дуже ретельно готувалася до Великодня. І хоч власне воскових писанок я в дитинстві не бачив (їх у нас не писали), в людей жило прагнення до прекрасного і розуміння, що має бути не тільки крашанка, а й щось орнаментальне. Мама давала мені білі варені яйця, і я розмальовував їх кольоровими олівцями.
Бачив документальні фільми про Карпати, де серед іншого мовилося про писанки. Я не розумів, у що їх занурюють, чому вони разом із вовною. Тепер я вже знаю, що це кислотні барвники, якими фарбували вовняну пряжу, туди ж клали писанки. Тому зацікавлення було з дитинства, але не було поштовху, не було того, хто б мені показав, як це робиться.
Перші свої писанки (восковий розпис) я написав, коли вже повернувся додому після служби в армії у 1993 році. А як це робити, довідався з журналу “Писанка”, який у Верховині видавав Дмитро Пожоджук. Сам собі зробив писачок. Барвників не було, тож вирішив узяти чорнило – звичайне канцелярське. Воно на спирту, на відміну від туші, тому добре зафарбовує шкаралупу яйця і буває різних кольорів. Взорувався на опубліковані в журналі фото.
Так склалося, що у 1994 році я вже працював та жив у Києві і на ярмарку народних майстрів у Музеї народної архітектури та побуту України в селі Пирогів познайомився з Тарасом Городецьким, який дуже вправно писав писанки. Вони мене вразили, і це спонукало мене до подальшого писання. Але тоді я ще писав традиційно навесні. А вже як почав навчатися у Львівській академії мистецтв, то Тарас виготовив і подарував мені електричний писачок. Тож я вже писав чи не щодня, було цікаво випробувати можливості цього інструмента.
Навчитися  писати писанки нескладно, головне бажання. От я просто захотів та й написав. Нині все доступне, хоча мені здається, що у Львові завжди на бажання можна було знайти і писачки, і фарби, і тих, що могли б показати, як це робиться. Проводять багато майстер-класів, іноді це роблю я.

Інструмент і сировина

Мій електричний писачок є власним винаходом Тараса Городецького, його ручна робота. Тих електричних писачків, які зараз продають, я ніколи не купував, тому не знаю їхніх можливостей. А той, що є в мене, це насправді 15 писачків – на кожну товщину лінії. Одночасно можу нагрівати три писачки. Він, на відміну від свічки, не дає чаду і кіптяви.
Раніше писав на повних яйцях, тепер їх випорожнюю перед змиванням воску. Пишу на пустих, бо такою є специфіка роботи електричним писачком: тонесенькі лінії, мальовані воском, на повному яйці можуть відставати при зануренні у фарбу.
Спершу видуваю яйце, висушую. Маю доволі великий запас шкаралуп, вони добре зберігаються. Тепер процес сповільнився – вже не пишу стільки, як раніше, і тих заготовок маю більше, аніж треба. Дірочки заліплюю воском, а щоб занурити в слоїчок з фарбою і щоб шкаралупка не спливла, притискаю “пластянкою”, в яку кладу тягарчик. Через кілька хвилин майбутню писанку належить обернути, бо де яйце дотикається – фарба добре не чіпляється.
Традиційну писанку виконують на натуральній шкаралупі яйця будь-якої пташини. Найбільше, звичайно, люблю писати на курячих, але пишу й на гусячих, качачих, страусячих. Шкаралупа страусячого яйця фарбується дуже добре – чи не найкраще з усіх яєць – і має природний полиск, наче лакована.
Дуже цікаво створювати писанки на качачих яйцях, однак тут є певний ризик: плівка, яка вбирає фарбу, на них дуже тендітна. Часом усе зробиш як належить, а коли знімаєш віск, разом із ним сходить увесь орнамент. Але шкаралупка качачого яйця особлива – має перламутровий полиск. На відміну від шкаралуп курячого чи гусячого яйця, що мають пористу структуру і теплий відтінок білого – як молоко, качачі дуже гладенькі, холодного відтінку, тож і кольори на них набувають особливих відтінків.
Шкаралупки качачих яєць є нестійкими до потертостей і подряпин, часто мають проблемні місця. І якщо на них писати писанку Космача чи Західного Поділля, які мають чорне тло і по ньому взори, то качачі яйця не зафарбуються так добре – однотонно. Але до моїх квіткових писанок дуже надаються. І оскільки шкаралупи качачих яєць мають такі потертості, я почав занурювати їх спершу в жовту фарбу, не малюючи по білому яйці ніяких взорів, щоби побачити ті проблемні місця, де погано чіпляється фарба. А вільний квітковий розпис дає мені змогу їх оминати: малюю взори лише там, де добре фарбується. Потім тло змиваю (його можна витравлювати в розчині “Білизни”, зазвичай так і роблять). Але я художник, люблю станкову графіку, мені подобаються офорти, літографії. Хотів би цим займатися, але не склалося… І от на писанці, беручи губку і затираючи тло, досягаю потертостей, які є в графічних техніках. Тож у підсумку не видно тих місць, де не взялася фарба.

Джерела натхнення

Квіткові писанки писали в Україні здавна, зокрема на Львівщині сокальські писанкарі. Але в них тло кольорове. Однак у фондах Національного музею я бачив дуже подібні до своїх. На Центральній Україні, на Східному Поліссі квітковий орнамент дуже простий, але на білому тлі. Не скажу, що надихався саме сокальськими писанками. Є багато всього, чим можна надихнутися, що можна перефразувати в свою творчість. Для мене джерелом творчості може бути і вибійчана тканина з квітковим орнаментом, яку я вивчав серед іншого, навчаючись у Львівській академії мистецтв. Вона слугувала для мене джерелом натхнення. Але я не копіюю, я художник. Можу надихнутися і румунською вишивкою, а можу й арабським килимом. Але я живу і творю в Україні, тож все одно це буде українська писанка!
Я не відписую давні писанки, я ними надихаюся і творю свої. Звичайно, я можу надихнутися і писанками Космача, але тими давніми, музейними, бо зараз вони вже трохи не такі: спростилася композиція, орнаментальні лінії. Маю замальовки з музеїв, фотографії писанок 60 – 70-их років, навіть давніші, які мене надихають на створення власних композицій. І моя писанка буде за мотивами космацької, але вона не буде саме космацькою, не відписаною один до одного. Маю писанки “дерево життя” за мотивами взорів на полтавських рушниках.
Побутує думка, що писанку не можна змінювати. Можна подумати, що якась писанкарка все життя відписувала тільки якийсь малюнок. А де б тоді взялося все це багатство? Кожен пише і привносить щось своє. Просто специфіка народного мистецтва полягає у тому, що це колективна творчість. З роду в рід щось додавалося, щось відсіювалося. Тож до нас дійшов саме результат колективної творчості, просіяний крізь сито поколінь. І нині, коли ми дивимося на народний одяг, на писанки, які пройшли оцей відбір, ми в захваті, але не знаємо, скільки часу це зайняло.
Скільки писанок написав? Кілька тисяч точно буде. Був такий період, зокрема студентські роки, коли я дуже багато писав. Мої писанки сотнями забирали до Америки. Вони розійшлися по приватних колекціях. Мав зустріч із одним колекціонером – паном Натаніелем з тих країв, який придбав у Америці кілька начебто моїх писанок, однак із них лиш одна насправді моя.
Глянувши на добре фото, впевнено скажу, чи це моя робота. А як візьму в руки – точно впізнаю. Останнім часом я вже підписую свої писанки, хоча іноді забуваю це робити. Тепер усі хочуть, аби писанки були підписані.

Секрети майстерності

Найулюбленіше в роботі – її початок, коли ідея “записується” на яйце, коли щойно малюю взір, ще без кольорів. Може, це наслідок того, що я дуже багато писав, і тепер мені менш цікаво розмальовувати. Ніколи не “веду” одну писанку від початку до кінця. Початих є дуже багато. І вже під настрій беруся до тої чи тої.
Ніколи наперед не знаю, як виглядатиме писанка. Часом навіть думаю, чи варто так робити. Бо коли хтось хоче її придбати, навіть не знаю, як її оцінити. Упевнений, що другої такої не буде.
Однакові писанки, чи радше дуже подібні, можу робити тільки традиційні. Наприклад, за мотивами Гуцульщини, Східного Поділля. Тут я можу повторити і орнамент, і колористику. А от квіткові не повторю. Бо яким є процес? Спочатку написав те, що має бути білим, поклав у жовту фарбу. Потім написав те, що має бути жовтим. Тоді, аби відбілити (щоби писати іншими кольорами), не кладу писанку в розчин “Білизни”, бо він доволі агресивний і після нього не всі фарби хочуть чіплятися до шкаралупи, а мию в мильній воді. Сам до того дійшов. Буває, фарба швидко відходить, тож треба зачекати. Відмию, тоді кладу в бірюзову барву і записую воском те, що має бути цього кольору. І знову – в мильний розчин. Бірюзова фарба сильна, відходить повільніше. От уже трохи відмилося, і мені сподобався на якомусь етапі відтінок. Знову записую воском. Тоді знову відмочую – вже до білого. Тоді кладу в ясно-рожевий. І можу вже не відмивати, а накладати поверх якісь темніші барви. І останній етап – обводжу рослинний контур темним кольором. Тут така специфіка, що як почав, то мусиш закінчити. Бо яйце темне, і воску не видно. Якщо відволічешся, то втрафити, щоб усе обвести і нічого не пропустити, дуже важко. Потім беру звичайну поролонову губку для миття посуду, витискаю на неї трохи мийного засобу і під водою з крана, не натискаючи, тру та дивлюся, як “відкривається” поверхня писанки. Як бачу, що на ній нема потертостей, що фарба сходить і шкаралупка біла, то можу покласти в розчин “Білизни”, який виїсть фарбу з незаписаної поверхні. Тоді маю ідеально білу писанку з кольоровим малюнком. Якщо бачу, що там утворюються потертості, то всю писанку так замиваю і затираю жорстким боком губки, а тоді вже змиваю віск. Мушу розуміти, що треба витерти навіть трохи забагато, бо коли змиватиму віск, все стане темнішим –поглибиться на тон. Таку писанку, навіть якби дуже хотів, повторити не зможу, бо кожна шкаралупа надається до роботи по-різному.

Символіка і легенди

Є багато легенд про писанки, але насамперед спадає на думку та, що ще в юнацькі роки запала мені в душу. Коли Мати Божа фарбувала яйця, то на них капали її сльози і ставали кольоровими крапками. Так виникли крапанки. А ще мені пригадується карпатська легенда, що допоки люди пишуть писанки, доти нечистий буде в ланцюгах мучитися. Бо коли люди пишуть писанки, то пута міцніють, і він щороку запитує, чи пишуть люди писанки.
Символіка писанки дуже багата, деякі символи дуже давні. Деякі ще є на кераміці, яка належить до трипільської культури. Знаходимо подібність і з меандровим орнаментом на браслеті зі стоянки поблизу Мізина. Звичайно, та орнаментація багато для людини значила як оберег. Але не можна сказати, що воно так само називалося і що люди вкладали в певний знак те саме значення, що й ми нині. Навіть тепер у різних регіонах їх по-різному називають, трактують. Наприклад, S-подібний знак, що ми кажемо на нього “сварґа”, на Полтавщині називали “ґлаґолі”, бо нагадував літеру “г”, а в Карпатах – “вужики”. Без сумніву, всі ці знаки мали якесь позитивне значення для людей. І використовуючи ті самі знаки, ми наче підтверджуємо свою духовну тяглість із нашими попередниками на цій землі.
Завжди пишу писанки з добрим настроєм, а починаю з молитви. Хто спостерігає за мною в процесі, вважає, що я щось чаклую, шаманю. Бо витворив для себе магію такого дійства: кожну шкаралупку мию в теплій воді у емальованій мисці і тільки я знаю, скільки разів за ходом сонця обертаю її. І тільки я сам для себе визначив, скільки разів маю занурити яйце у фарбу. Цей ритуал я не переймав – він склався сам.
Працюю інструментом, який подарував мені Тарас Городецький, і тим, який він мені заповів, коли вже був на Божій дорозі. Майже щодня сідаю щось трошки пописати. І кожного разу цей процес є спілкуванням із Тарасом. Закладаю у свій твір все добре, що маю в душі.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.7527 / 4.51MB / SQL:{query_count}