Львів: життя за цісаря

Як жилося львів’янам перед Першою світовою війною, де і як вони працювали, скільки заробляли і на що витрачали гроші та чи легко було вибитися в люди

фото: NAC
Австрійський період часто вважають “золотим віком” для нашого міста. Про те, які для цього є підстави, що нині вважають візитками Львова тої доби, а що безнадійно втрачене, в минулому четверговому номері “Львівська Пошта” розпитувала дослідника цього періоду, кандидата історичних наук, завідувача сектора бібліології Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І. Франка Ігоря Петрія. У сьогоднішньому номері пропонуємо продовження розмови про те, як жилося у той час львів’янам, де вони працювали, скільки заробляли і на що витрачали гроші.
– Чи був “золотий вік” тим часом, до якого хотілося б повернутися?
– Напевне, ні. Бо навіть за тодішніми європейськими мірками рівень життя був досить невисокий, хоч і не такий вже безпросвітний. Особливої промисловості в Галичині не було, рівень був життя скромний, край – переважно селянський, відверто забагато робочих рук, тому людям не доплачували. Якщо працівникові щось не подобалося, то його можна було звільнити і взяти на його місце іншого. Зреш­тою, не від хорошого життя наприкінці ХІХ століття галицькі селяни масово почали виїздити за океан, щоби будувати своє життя вже на новому місці. Втрачати їм було нічого: згадаймо новели Стефаника.
– Наскільки правдивим є Франків опис життя робітників у повісті “Борислав сміється”?
– Із цією повістю цікава ситуація: Франко частково видавав бажане за дійсне, бо у той час, про який він писав, страйкового руху і робітничих виступів у Бориславі просто не було. Але щодо рівня життя, побуту, умов праці все змальовано достовірно.
– Не раз доводилося чути, що Галичина була найбіднішою територією Австро-Угорської імперії. Чи це так?
– Окремі місцевості, на зразок Гуцульщини, справді належали до найбідніших, на такому ж рівні була Буковина і деякі регіони в Угорщині. Тож народна назва “королівство Голіції і Голодомерії” (замість Галичини (пол. Галіції) і Володимерії) з’явилася не на порожньому місці. Якби нашого сучасника раптом закинуло в ті часи, він би гірко плакав і просився у наш час. Передусім мусимо пам’ятати, що в австрійський період існувала дуже велика різниця в оплаті праці та рівні життя між публікою освіченою і неосвіченою. Освічених кадрів було небагато, тож у їхніх послугах була велика потреба, а отже, їм пропонували й відповідну платню. Натомість робітникам, більш чи менш кваліфікованим, яких було надмір, велося значно гірше. Звісно, є спокуса асоціювати себе з мешканцями модернових кам’яниць: професорами, театральними акторами, підприємцями. Та селян і робітників було в рази більше.

Медицина

– Що насамперед вразило б нашого сучасника, якби він якимось дивом туди потрапив?
– Насамперед ситуація з медициною. Найпоширенішою причиною смертності львів’ян 100-120 років тому був туберкульоз, і цю проблему змогли вирішити щойно в 1930-их роках. Жахлива дитяча смертність. Фатально небезпечним було запалення легень – доки не винайшли антибіотиків, шансів на порятунок хворий практично не мав.
– Наскільки поширеними у той час були епідемії?
– У ХІХ столітті ще трап­лялися. На початку ХХ цю проблему майже вирішили, за винятком грипу. А от у Першу світову війну, під час руху військ, до міста і Галичини загалом “повернулися” тиф, холера, дизентерія тощо. Наприклад, влітку 1915-го, коли російські війська відступили, а австрійські проходили через місто у великій кількості, відбувся спалах азійської холери з величезною смертністю, у тому числі дитячою. Через кілька місяців цю епідемію перемогли, хоча це коштувало неабияких зусиль. Ще були епідемії грипу. Найвідомішою була зловісна “іспанка”, яка в жовтні – листопаді 1918 року і під час боїв за Львів забрала, мабуть, більше життів, аніж бойові дії.
– А яка середня тривалість життя людей була за цісаря?
– До шістдесяти років доживали небагато: людину у віці 70 років і більше вважали глибоким старцем. Більше шансів на довге життя було в “білих комірців”, які не перепрацьовували фізично. Дуже високою була дитяча смертність. До чверті дітей помирали при народженні або не доживали до п’яти років. Однак завдяки високому рівню народжуваності кількість населення зростала.
– Хто довше жив – жінки чи чоловіки? До прикладу, моя прапрабабця була четвертою жінкою в прапрадіда (він був писарем на провінції), тобто був тричі вдівцем. Наскільки ця ситуація була типовою?
– На жаль, дуже типовою. Крім того, що їм загрожували традиційні хвороби, багато жінок помирали при пологах. Хоча серед людей, які доживали до поважного віку, жінок було більше.
– Наскільки частим було таке явище, як голод чи голодні роки?
– Серед селян траплялися випадки недоїдання. Франко стверджував: щороку через погане харчування і хвороби в Галичині помирали до 50 тисяч людей. Але безнадійного голоду не було, навіть важкі роки не можна порівняти з рукотворними Голодоморами у Радянському Союзі. Хоча життя в Галичині справді було непросте навіть за тодішніми мірками.

Політичне життя

– Чи мали українці вплив на управління краєм?
– Автономія, яку здобула Галичина в 1861 році, була насамперед на користь полякам. І в намісництві, і в міському самоврядуванні вони майже завжди посідали ключові посади. Чому так? Бо давалася взнаки їхня чисельна перевага в містах, вищий рівень освіченості та переважання серед заможних кіл. Упродовж другої половини ХІХ століття поступово підтягнулися й українці, почала формуватися національна інтелігенція, підприємництво, але вони ще не мали такої ваги, і переламати польську домінанту принаймні в місті було складно. Трохи спростило ситуацію запровадження загального виборчого права.
– Як відбувалися вибори?
– Із 1873 року були прямі вибори в округах, до того парламент обирали в сеймах. До 1907-го існувала досить складна куріальна система: різні верстви могли вибрати різну кількість депутатів і, звісно, ця система не була справедливою. Найбідніші виборці не мали права голосу через майновий ценз, а найкраще в парламенті були представлені землевласники й заможні городяни. У 1907 році запровадили загальне виборче право і поділ на округи. Право голосу здобув кожен чоловік, якому виповнилося 24 роки, який проживав у своїй громаді принаймні рік і не був поз­бавлений цього права за злочини. Звичайно, були свої нюанси: і “нарізка” округів під зручних кандидатів, і зловживання при підрахунку голосів, і підкуп виборців. Зрештою, навіть на прикладі Івана Франка та його невдалих виборчих кампаній можна простежити, як це виглядало: виборців просто задаровували наїдками, ковбасою, і за цю ковбасу вони продавали свої інтереси, підтримували свого благодійника. Але представництво українців у парламенті та в сеймі зросло.
У 1907 році був цікавий епізод співпраці українців та євреїв: вони домовилися взаємно підтримати кандидатів одні одних у тих округах, де були шанси на перемогу, і завдяки цьому отримали кілька додаткових мандатів. Хоча ні ті, ні наступні вибори спокійно не відбувалися. Як стверджував Мирослав Січинський, останньою краплею, яка надихнула його на замах на намісника Галичини Анджея Потоцького, було вбивство громадського діяча на Тернопільщині Марка Каганця, який протестував проти фальсифікації виборів. Жандарми закололи його багнетами.
– Чого домігся Січинський?
– Історики вважають, що мирним шляхом можна було досягти більшого, бо Потоцький все ж таки був здатний на переговори, а його вбивство і реакція на нього мали знач­но гірші наслідки – на удар наразилася вся українська громада Львова і не тільки. Розпочався серйозний тиск на українців у побутових ситуаціях. Наприклад, на пошті польські службовці розважалися тим, що робили вигляд, що не можуть зрозуміти кирилицю, і підписаний українською мовою конверт відправляли деінде.
Варто зазначити, що на зламі століть студентство було дуже політизоване, українська спільнота домагалася у Львові українського університету. На цьому ґрунті трапилося кілька сутичок та інцидентів із далекосяжними наслідками. До прикладу, перестрілка в стінах університету в 1910 році, під час якої загинув один зі студентських ватажків Адам Коцко. Після цього серед студентської громади він здобув статус мученика, у роковини його смерті обов’язково збиралися, вшановували його пам’ять і обговорювали поточну політичну ситуацію.

фото: polona.pl

Праця і побут

– Яка робота була найпрестижнішою?
– Дохідною була посада, пов’язана з розумовою працею (службовці, викладачі, вчителі гімназій). Гімназійний вчитель у Львові в перерахунку на теперішні гроші, за курсом та за калькулятором інфляції, отримував більш ніж тисячу сучасних доларів на місяць і мав непоганий рівень життя. До прикладу, Володимир Шухевич, професор реальної школи, мешкав у власному будинку на сучасній вулиці Барвінських, 7. Будинок скромний, без зайвого шику, але збудований на власні зароблені гроші. Його сусідом був Олександр Барвінський, неодноразовий депутат парламенту. Із розвитком промисловості, з появою нових підприємств зросла потреба в технічно грамотних кадрах. Ними забезпечувала переважно Львівська політехніка. Їхня робота теж оплачувалася непогано. Серед кваліфікованих робітників цінували залізничників та годинникарів.
– Власне помешкання – це норма чи виняток?
– Мало хто мав власне помешкання. Його могли собі дозволити успішні підприємці, кваліфіковані фахівці рівня викладачів вищої школи чи письменники із хорошими гонорарами. Але це була дуже невелика частина львів’ян. Тому більшості доводилося обмежуватися орендованими помешканнями. Здавання помешкань в оренду завжди було добрим бізнесом, однак аби у нього ввійти, потрібно було мати чимало грошей на кам’яницю в середмісті. Водночас орендна плата за житло належала до обов’язкових видатків більшості львів’ян.
– Чи дорого було винай­мати помешкання?
– Все залежало від комфорту і умеблювання. Так звана “кавалєрка” без меблів обходилася у 12 – 15 корон на місяць. Просторіше і краще обставлене помешкання – не менш ніж 30 – 40. А заробіток кваліфікованого “синього комірця” чи некваліфікованого “білого”, скажімо, писаря, був 60 – 80 корон. Тож витрати на житло на той час були чималі.
– Що ще, окрім плати за оренду житла, належало до обов’язкових видатків?
– Видатки на енергоносії – дрова, вугілля для опалення, на свічки та гас для освітлення помешкань.
– Яким був звичний день пересічних львів’ян? Де вони здебільшого працювали?
– Працювали багато. Робочий день тривав 10 годин і більше. Серед чоловічих професій домінували ремісничі: слюсарі, теслі, столяри, фабричні та дорожні робітники. Крім того, злам ХІХ і ХХ століть позначився у Львові будівельним бумом. Постійно зводили кам’яниці, тож можна було знайти роботу на будівництві.
– Якими були підприємства і де могли працювати українці?
– Великої промисловості в місті не було. Більшість тодішніх львівських робітників були зайняті на цегельнях, ливарнях, фабриках меблів і металевих виробів, парових млинах. Відомими далеко за межами міста були фабрики будівельних матеріалів і кахлів Івана Левинського, фабрика Бачевських, яка робила лікери і горілку, фабрика консервів Рукера, пивоварні Домса, Кляйна і Кісельки.
З появою електростанцій (першу збудували одночасно з трамвайною лінією поблизу тодішнього депо, другу на Персенківці) з’явився попит на кочегарів, людей фізично сильних. Ще одна ніша – сторожі кам’яниць. Серед них теж було чимало українців. Це була робота непроста – сторож ще повинен був стежити за чистотою, виконувати обов’язки двірника – і низькооплачувана. Рятувало те, що помешкання йому надавали безкоштовно, а ще змога мати “чайові”: кам’яниці замикали в десятій годині вечора, і якщо хтось із мешканців приходив пізніше й будив сторожа, то йому слід було віддячити. Міський транспорт був представлений переважно фіакрами, і серед візників українці теж займали свою нішу.
Найбільше вакансій на ринку праці стосувалися хатньої служби: працедавці шукали служниць, кухарок, сторожів кам’яниць.
– Скільки заробляли люди і що могли собі дозволити за свою платню?
– Корона за день – це найнижчий сегмент, платня за некваліфіковану роботу. Можна було якось вижити, але не більше. Тому зрозуміло, що люди бажали кращого. Якщо взяти середньостатистичну родину, то прибутків вистачало впритул. Витрати йшли на оренду помешкання, їжу, одяг, паливо чи освітлення. Щось відкласти, на чомусь зекономити було складно.
– Якою була робота для жінок?
– Доволі багато жінок працювали служницями, хоча переважно на хатню службу наймалися жительки довколишніх сіл. Інші зароб­ляли на життя кравецтвом або шиттям, ішли на фабричне виробництво, працював на цегельнях чи на будівництві. Чималий сектор ринку займала проституція.
– Дехто змальовує Львів як столицю австро-угорської проституції. На скільки це відповідало реаліям?
– Навряд чи можна назвати його столицею проституції, тому що в інших містах монархії ситуація кардинально не відрізнялася. Хоча з Галичиною було пов’язано багато випадків торгівлі людьми, коли дівчат продавали в закордонні борделі, до Османської імперії чи Південної Америки. На тлі невисокого рівня життя в провінції та обмежених можливостей заробітку багато хто намагався витягнути щасливий квиток у вигляді роботи за кордоном, але не завжди ці пошуки приносили щастя.
– І які доходи приносила така робота?
– Найкраще цей аспект львівського повсякдення описав Юрій Винничук. Тодішня середня такса в домі зустрічей, розрахована на нижній середній клас, – 40 гелерів. Були й дорогі куртизанки, які мали дуже поважну клієнтуру, були й деградовані жінки із соціального дна з букетом відповідних хвороб. Дівчата, які подавалися до будинку розпусти, сподівалися хороших заробітків, натомість потрапляли в цілковиту залежність від власниці, яка забирала у них майже все зароблене, втридорога продаючи їм одяг і харчування.

Освіта і мистецтво

– Чи легко було вивчитися і вибитися в люди?
– Середня і вища освіта була платна. Соціальні ліфти працювали зі скрипом, тож назбирати потрібну суму на те, щоб вивчити хоча б одну дитину, було складно. Такса на зламі століть для гімназії – 40 корон за семестр, 80 корон на рік. На перший погляд, можливість заощадити була, але вивчити більше ніж одного учня було непросто. Хоча були й стипендії для обдарованих учнів чи студентів, була система пільг, когось могли звільнити від плати за навчання чи зробити знижку. Тому можливість вибитися в люди завдяки освіті існувала. Студенти зазвичай підзаробляли приватними заняттями.
– Якщо говорити сучасною мовою, які стартапи були найпопулярніші на той час?
– Все залежало від стартового капіталу і вмінь. Найбільше можливостей, мабуть, давала торгівля. Торгували різним, найвідомішою торговою дільницею того часу були “Кракідали” на Краківській площі (теперішня пл. Ярослава Осмомисла). Цей ринок, хоч і перемістився в просторі, зберіг свою назву дотепер. Можна було втиснутися в ринок транспортних послуг, зайнятися перевезенням пасажирів чи вантажів. Можна було відкрити свій бізнес: якщо в дусі часу, то фотоательє або навіть кінотеатр. Для входу в кінобізнес були потрібні значні кошти, але це себе виправдовувало, тому що невдовзі після своєї появи кінотеатри стали дуже популярні. Загалом тенденції такі ж, що й зараз, із поправкою на технічний поступ.
– Наскільки комфортно було митцям у Львові на зламі століть? Чи можна було мистецтвом заробити на прожиття?
– Попит був, і художники почувалися непогано. Були замовлення на розпис та оформлення приміщень, були й приватні замовлення. Можна було навіть дозволити собі мистецькі подорожі за кордон. Цікавий, хоч і нетиповий приклад Олекси Новаківського, якому допомагав Митрополит Андрей Шептицький. Він спонсорував творчість художника з умовою, що той раз на рік передаватиме дві роботи до створеного Митрополитом Національного музею.

Відпочинок

– Як проводили дозвілля?
– Було багато кав’ярень. Вони на той час були не тільки місцями, де можна випити і перекусити, а насамперед клубами, місцями спілкування. Обов’язковий звичай – читання свіжих газет у кав’ярні й обговорення новин. Різні товариства, різні компанії гуртувалися довкола різних кав’ярень: були місця, популярні серед богеми, серед української інтелігенції, серед викладачів тощо.
– А як проводила вільний час молодь?
– Серед студентської молоді досить серйозно працювали студентські товариства і при університеті, і при Політехніці. Це були українські і польські товариства, які в тому числі займалися самодіяльністю – регулярно організовували концерти та вистави. Відвіду­вали і міський театр, театр Скарбека. Загалом студенти розважалися по-різному, і не завжди благопристойно. На початку кожного навчального року вони організовували “комерс” – вечір, на який запрошували навіть викладачів, а на завершення була традиція – похід вулицями міста. Бувало, що при цьому студенти порушували громадський спокій, але все закінчувалося відносно мирно.
Театральні вистави і студентські концерти не могли претендувати на широку популярність. Культурне дозвілля для масового споживача забезпечував театр-вар’єте “Колізей” на вулиці Сонячній (теперішня вул. Куліша), на початку ХХ століття з’явилися і набули неабиякої популярності кінотеатри, на Кайзервальді збудували луна-парк, дедалі більшу увагу привертав футбол.

Гроші та ціни

У 1900 році 1 долар США дорівнював 4,94 австро-угорським коронам, а згідно з калькулятором інфляції, 1 долар 1900 року дорівнює 30 доларам 2018-го. Тож 1 корона початку ХХ століття дорівнює трохи більше ніж 6 сучасним доларам, або 170 гривням (за курсом $1 = 28 грн). Утім ціни на продукти і предмети першої необхідності були різні. Деякі цілком збігалися з теперішніми, деякі були вищими. Наприклад, проїзд у трамваї коштував 6 – 8 гелерів. Тобто за одну корону можна було проїхатися 12 – 16 разів.
Одна корона напередодні Першої світової війни – це...
– обід у кав’ярні;
– трихвилинна телефонна розмова з Дрогобичем чи Перемишлем;
– трохи більше ніж 2 кілограми хліба;
– 3 кілограми житнього борошна;
– близько 0,5 кілограма солонини;
– 600 грамів яловичини;
– 15 – 20 кілограмів картоплі;
– 4 літри молока;
– 2 літри пива.

Хто скільки заробляв у 1900 році?

Службовці

Писар, найнижча категорія серед “білих комірців”, отримував 60 корон (це приблизно $360 або понад 10 000 грн). Возний – 88 корон ($530 або 14840 грн), канцелярист – понад 220 ($1350 або 37800 грн), міський радний – 470 ($2850 або 79800 грн). Президент Львова – 1000 корон на місяць ($6000 або 168000 грн). У 1909-ому йому підвищили платню майже вдвічі – до 22 000 корон на рік, а іншим категоріям службовців – приблизно на третину.

Освітяни

Вчитель сільської народної школи заробляв 60 корон на місяць ($360 або понад 10 000 грн). Натомість його львівські колеги мали щонайменше 1600 корон на рік (на місяць – 133 корони, або $800 чи 22400 грн). Молодший учитель львівської школи заробляв за рік 1000 корон (на місяць $500 чи 14000 грн). Заробіток учителя гімназії залежав від низки чинників (вислуга років, місце роботи: у Львові чи Кракові – більше, у провінції – менше), але було нормою мати за місяць 200 – 300 корон ($1200 – 1800 чи 33600 – 50400 грн). 100 корон на місяць ($600 або 16800 грн) отримував асистент університету.

Люди робітничих професій

Через брак освічених кадрів і надлишок робочих рук розумову працю оцінювали значно дорожче, аніж фізичну. Та все ж денна платня некваліфікованого робітника (“хлопця”) – 1 корона 10 гелерів (187 грн) – не сильно відрізнялася від нинішньої “мінімалки”. У 1901-ому, після чергових першотравневих заворушень, львівським безробітним запропонували дорожні роботи на околицях Львова з денною платнею 1,2 корони (204 грн), але майже всі відмовилися – мало. Помічникам платили на день 1,5 корони (255 грн), а кваліфікований муляр чи тесля міг розраховувати на 3,5 – 4 корони (600 – 700 грн), більше за деяких “білих комірців”, особливо якщо не пиячити.

Видатки в 1900 році

Оренда помешкання

Помешкання з двома кімнатами, передпокоєм і кухнею на сучасній вул. Архипенка пропонували за 40 корон на місяць ($240). Одну кімнату можна було винайняти за 28 корон ($170), з економ-варіантів була “кавалєрка” за 16 корон (неповних $100), а якщо без меблів – то за 12 корон (2000 грн).

Харчі

Картопля – 3,2 гел./кг (5,5 грн)
Молоко – 20 гел./л (34 грн)
Житній хліб – 23 гел./кг (39 грн)
Пшеничний хліб – 24 гел./кг (41 грн, в інші роки ціни відрізнялися, але не перевищували 30 гел. (51 грн)
Яйця – 50 гел./десяток (85 грн)
Бринза – 1,1 кор./кг (187 грн, денна платня чорнороба)
Яловичина – 1,23 кор./кг (210 грн)
Солонина – 1,34 кор./кг (228 грн)
Масло – 2,3 кор./кг (390 грн)

Напої

Пиво – 36 гел./літр (61 грн)
Пляшка хорошого вина, наприклад, токайського – від 2 кор. (340 грн)
Французький коньяк – від 5 кор. (850 грн) за пляшку
Кава – близько 3 кор./кг (510 грн), окремі сорти (“Порторіко”, “Куба грубозерниста”, “Мокка арабська дуже ароматична”) – до 4 кор. (680 грн), гуртом дешевше

Одяг

Сорочки – від 1,5 кор. (255 грн), середній варіант від 2,5 – 3 (425 – 510 грн)
Полотняні кальсони – 0,9 – 1,8 кор. (150 – 300 грн), сатинові – 2,8 (475 грн)
Черевики – 8 – 10 кор. (1360 – 1700 грн)
Відріз на костюм (якість вище середньої) – від 20 кор. (3400 грн)

Енергоносії

Літр гасу – 50 гел. (85 грн)
100 кілограмів кам’яного вугілля – 3,3 кор. (560 грн)
Кубометр дров – від 4,8 кор. (815 грн)

Інші витрати:

Газета – 4 – 10 гел. (6,8 – 17 грн, офіціозна Gazeta Lwowska чи нішеве “Діло” – дорожчі, популярний Wiek Nowy – дешевший)
Трамвайний квиток – 6 – 8 гел. (10 – 13,5 грн)
Книги з популярних масових серій – 20 – 24 гел. (34 – 40 грн)
Номер у готелі – від 1,4 кор. (240 грн)
Флакон “колонської води” – 1,6 кор. (270 грн)
День відпочинку в Гребенові з повним пансіоном – 5 кор. (850 грн)
Кишеньковий годинник – 10 – 12 кор. (1700 – 2000 грн)
Швейна машинка Зінгера – 50 – 130 кор. ($300 – 780)
Велосипед – 320 – 340 кор. (приблизно $2000), але до Першої світової війни вони подешевшали приблизно втричі.
Фортепіано – 600 кор. ($3600)

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8367 / 4.61MB / SQL:{query_count}