Львів: 100 років без цісаря

Чи був австрійський період “золотим віком” для Львова і Галичини, які найвизначніші віхи того часу, який спадок залишила бабця Австрія нашому місту

фото: lvivposter.com
Нещодавно ми гучно святкували 100-ліття Листопадового чину та проголошення ЗУНР. У Львові й Галичині загалом завершилася доба бабці Австрії, з приводу якої сьогодні ностальгійно зітхає чимало галичан, хоча тих, хто б її пам’ятав, вже нема серед живих. Про те, чи був австрійський період “золотим віком” для Львова і Галичини, які знаки він залишив по собі в нашому місті, якими є найвизначніші віхи того часу, “Львівська Пошта” розпитувала дослідника цього періоду, кандидата історичних наук, завіду­вача сектору бібліології Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І. Франка Ігоря Петрія.

Чи пощастило галичанам з Австрією

– Чому чимало галичан  ностальгує за Австрією, чи справді це був “золотий вік” для Львова?
– Людству загалом властиво нарікати на погане життя і шукати у власному минулому “золотий вік” – ефемерну епоху розквіту, в яку воно жило добре, хоча насправді її ніколи не було. Львів’яни, як і галичани загалом, таким “золотим віком” часто називають австрійський період. До Австрійської імперії Львів і Галичина належали порівняно небагато – 146 років, але цей період справив дуже велике враження на наступні покоління, і у своїй історичній пам’яті вони до нього час до часу повертаються. Для цього справді є чимало підстав, про які можемо поговорити.
– Тож передусім, про які здобутки мовиться?
– Наприкінці XVIII століття Річ Посполита, яка потерпала від слабкої і неефективної влади, відсутності можливості та бажання проводити нагальні реформи, була розділена між сусідніми імперіями і перестала існувати. Львів і Галичина потрапили саме до Австрії. Дуже промовистий образ тодішнього благоустрою та рівня розвитку Львова: за переказами, коли спадкоємець престолу, майбутній імператор Йосиф ІІ відвідав Львів під час мандрівки Галичиною, його карета загрузла в багнюці у самому середмісті. Було очевидно, що слід проводити відповідні реформи, спрямовувати інвестиції, щоб хоч якось покращити стан справ. Це дало результат, і коли ми нині говоримо про австрійську спадщину, то зауважуємо, що підстави говорити про “золотий вік” справді є.
По-перше, цю спадщину щодня можна бачити наочно: мовиться про пам’ятки архітектури, скульптури чи паркове мистецтво. І хоча залишилося чимало артефактів із княжих часів чи періоду Речі Посполитої, чи не найбільша частка візиток сучасного Львова постала саме в австрійські часи. Це і центральні проспекти – Свободи та Шевченка, і оперний театр, і ратуша, і головний корпус університету, і модернові кам’яниці, і найвідоміші львівські парки, і затишні квартали Нового світу чи Кастелівки.
По-друге, це вплив на культурне життя, зокрема розвиток театрального мистецтва і так званої кавової культури. Сучасний Львів небезпідставно нею пишається, але вона стоїть на плечах саме давніх австрійських кав’ярень.
Зрештою, позитивні думки про австрійські часи навіює і загальне замилування “Прекрасною епохою” – саме так  називають злам ХІХ – ХХ століть. То був цікавий час, коли архаїка, якої вже нема і яка нині здається страшенною цікавинкою, поєднувалася з технічним прогресом, з новими течіями в мистецтві. Саме за австрійських часів з’явились основні технічні новинки: і залізниця, і трамвай, і телефон, і автомобілі, і кінематограф, і авіація.

– Чи справді пощастило галичанам бути у складі Австро-Угорщини, а не якихось інших імперій?
– Мабуть, що так, і насамперед пощастило в тому, що Галичина відійшла не Росії. Досить порівняти розвиток Наддніпрянської і Західної України. Тоді в Австрії тривали реформи в дусі прогресивного на той час Просвітництва. Імператриця Марія-Терезія та її син Йосиф ІІ ставили за мету полегшити життя підданих, щоб зробити управління більш ефективним. А це, своєю чергою, передбачало увагу до освіти та розширення релігійних і особистих свобод. Власне цим австрійці від перших років свого перебування в Галичині і зайнялися. Було скасовано особисту залежність селян, обмежено, а трохи пізніше – під час “Весни народів” (1848 – 1849 рр.) – остаточно скасовано панщину, натомість в Російській імперії особиста залежність селян існувала до 1861 року.
– Якою була панщина на наших землях і чи відрізнялася вона від тої, яку описував Шевченко?
– У Австрії селяни не були повноправними землевласниками. За користування землею, а також лісами і пасовиськами повинні були відпрацьовувати на користь поміщика. У XVIII столітті панщину обмежили трьома днями на тиждень. Стільки ж становила панщина і в Російській імперії, але цього обмеження дотримувалися не завжди: селянам часто доводилося перепрацьовувати. Однак головна відмінність полягала у тому, що селяни в Росії були приватною власністю; навіть “державні” селяни, яких вважали вільними, не надто відрізнялися від кріпаків. У Австрії після реформ Йосифа ІІ життя селянина полегшилося: хоч він і залежав від поміщика, але більше не був зобов’язаний питати в нього дозволу на те, щоб одружитися, віддати дітей на навчання чи шукати заробітку. Хоча загалом часи панщини були непростими, тому її скасування у 1848 році селяни зустріли дуже радо, довго згадували цісаря добрим словом, а встановлені тоді “хрести Свободи” де-не-де стоять і досі.
Слід визнати і те, що українська політична нація відбулася й завдяки громадянським свободам, яких у Австрії було більше, аніж по той бік Збруча. При всій повазі до наддніпрянців – від Котляревського до Міхновського і Донцова – та до їхнього особистого внеску в загальну справу, якби в Галичині було менше можливостей для української освіти та друкованого слова, то процес державо- і націєтворення, мабуть, відбувався б повільніше.
Варто зазначити, що багатонаціональна Австро-Угорська монархія існувала завдяки складній системі балансів і противаг: різні нації та народи мають свої прагнення і свої інтереси, а перед імператорським урядом стояло завдання врегулювати цю систему так, щоб і всім було добре, і самому уряду було спокійніше. Тож імператор і уряд часом більше підтримували українців на противагу полякам та їхнім державницьким амбіціям. Наприклад, українці залишились осторонь польського антиавстрійського руху 1830 – 1840-их років, зокрема не підтримали Галицьке повстання 1846 року і виступ під час “Весни народів”, зберігаючи лояльність до імператора. За відданість імперії українців називали “тірольці сходу”, і цю лояльність вони зберігали до кінця. А імператорів, найперше Франца-Йосифа І, пересічні галичани щиро любили.
Освітлення. На вулицях від середини ХІХ ст. використовували газові ліхтарі, а для освітлення помешкань – свічки й гасові лампи. До слова, гасова лампа вперше з’явилася саме у Львові як результат експериментів Ігнація Лукасевича та Яна Зеха з продуктами нафтопереробки. На початку ХХ ст. до львівських осель поступово прийшло й електричне освітлення.
– А за що саме?
– Наприклад, за скасування панщини, хоча це рішення прийняв попередник Франца-Йосифа імператор Фердинанд І. Або ось ще один факт. Одним із русинських, або ж українських, куточків у середмісті Львова був Народний дім на Театральній (зараз “Кінопалац”) і Преображенська церква. В Народному домі розташувалася низка українських товариств і перша українська гімназія, там створили перший український театр “Руська бесіда”, пізніше там засідав Військовий комітет, який організував Листопадовий чин 1918 року. Цікаво, що за часів Речі Посполитої це були костел і монастир ордену тринітаріїв, які австрійці закрили й передали під Львівський університет та його бібліотеку. Коли місто обстріляли, університет і бібліотека згоріли. Невдовзі їх перенесли в інше місце, а згарище завдяки рішенню імператорського уряду подарували русинській громаді Львова.
– Наскільки відповідає реаліям опис Гашеком “бідної та затурканої” підавстрійської Галичини?
– Історики застерігають, що Гашека треба читати обережно, бо він мав прокомуністичні симпатії, ставився до Австрії вкрай упереджено і подекуди видавав бажане за дійсне. Але в цілому опис Галичини виглядає цілком реалістично, надто якщо врахувати, що в цій частині він описував власний досвід.

Дикастеріальний будинок

Львів за цісаря

– Наскільки Львів був корумпованим і в чому саме найбільше?
– Скандали періодично спалахували на різних рівнях, у тому числі на рівні міської ради і президента міста. Їх звинувачували в нецільовому використанні коштів, серед службовців середньої руки траплялися випадки розтрати, відбувалися гучні судові процеси. Але основною сферою зловживань на початку ХХ століття були справи будівельні. Зокрема, дуже скандальною була справа будинку Шпрехера на площі Міцкевича (пізніший  Будинок книги). Забудовник порушив усі можливі приписи, починаючи від обмежень у висоті та закінчуючи тим, що на той час було заборонено будувати будинки вищі, аніж на п’ять поверхів.
Але Шпрехер цю заборону обійшов – його будинок має додатковий другий напівповерх і мансарду. Щодо Шпрехера і методів його роботи з міськими депутатами ширилися різні чутки. Не виключено, що він захищав свої інтереси не зовсім легально, бо одна частина депутатів послідовно виступала на його боці, а друга виступала проти і звинувачувала першу в корумпованості. Будівництво вимушено загальмували, і будинок простояв у риштованні аж до кінця Першої світової війни. Потім його ввели в експлуатацію. Нині він вважається однією з родзинок міста, хоча 100 років тому до цієї новобудови ставилися з обуренням.
Головні візитки австрійського Львова
Корпус Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (Клепарівська, 35). Споруджений у 1855 – 1863 рр. у стилі раннього історизму архітектором Едмундом Келером за проектом Теофіля-Едварда Гансена як Будинок військових інвалідів. Від 1954 р. в ньому діяло пожежно-технічне училище, яке 2001 р. реорганізували у Львівський державний університет безпеки життєдіяльності.
Палац Потоцьких (Коперника, 15). Споруджений у 1888 – 1890 рр. на замовлення родини Потоцьких у стилі бароко за проектом французького архітектора Луї Доверня, модифікованим Юліушем Цибульським та Людвіком Балдвіном-Рамултом. У 1970 – 1980-их рр. тут розташовувався Палац урочистих подій. У 2000-их палац передали Львівській галереї мистецтв.
Головний корпус Львівського національного університету (вул. Університетська, 1). Споруджений у 1877 – 1881 рр. в стилі історизму за проектом Юліуша Гохбергера як будинок Галицького сейму. Після Першої світової війни будівлю передали Львівському університету.
Будинок страхового товариства «Дністер» (Руська, 20). Споруджений у 1905 – 1906 рр. у стилі карпатської сецесії за проектом Івана Левинського і Тадеуша Обмінського.
– Чи відповідав тодішній Львів вимогам часу за рівнем інфраструктури, а чи це була периферія?
– На початку ХХ століття Львів розвивався досить добре і динамічно, ідучи в ногу з часом. Взяти хоча б архітектуру: стверджують навіть, що якби не Перша світова війна, яка зламала динаміку росту, то Львів зараз виглядав би зовсім інакше, не гірше за Відень чи Будапешт. Принаймні у цьому напрямку тривав розвиток. З’явилося чимало кам’яниць на теперішніх проспектах Свободи і Шевченка, на вулицях Січових Стрільців, Коперника, князя Романа та Валовій, уже згаданий перший львівський “хмарочос” – будинок Шпрехера. Всі вони побудовані напередодні війни. Старі дво- і триповерхові будинки зносили, а на їхньому місці зводили просторі п’ятиповерхові кам’яниці у стилі модерн. На жаль чи на щастя, перебудували не все.
Благоустрій відрізнявся від сучасного в гірший бік. Можливо, центральна частина – ні, бо дороги були бруковані, подекуди їх уже навіть покривали асфальтом, але на околицях все було значно гірше.
– А де були околиці?
– На зламі століть околицями вважали ті райони, де стояли рогачки, на яких фіксували в’їзд до міста або виїзд із нього. Такі рогачки були на вулиці Городоцькій (біля сучасного трамвайного парку), на вулиці Шевченка – поблизу Янівського цвинтаря, на вулиці Хмельницького – біля фабрики Бачевського (тепер завод “Алмазінструмент”), на перехресті Личаківської та Пасічної, на Стрийській – поблизу теперішньої будівлі Державної фіскальної служби (“податкова”). Як правило, там були небагаті, погано облаштовані дільниці. Що далі середмістя, то більше було проблем зі станом доріг, із водопостачанням, каналізацією та вуличним освітленням. Софіївка, де жили Франко і Грушевський, теж була околицею, але більш респектабельною.
– Чи було безпечно у місті?
– Коли читаємо тогочасні газети, то найперше впадає в око неприємна криміногенна ситуація. Звісно, газетярі у всі часи приділяли основну увагу кримінальній хроніці, але навіть із поправкою на це було неспокійно. Пиячили тоді багато, особливо люди робітничих професій. І під впливом алкоголю їх, як кажуть, тягнуло на подвиги: хуліганство, пограбування тощо. З огляду на невисокий рівень життя багато було злочинів проти власності, причому злодії виявляли цікавість навіть до вживаного одягу і взуття. На найбільш людних вулицях та площах юрмилися кишенькові злодії. Жорстокого криміналу було небагато, але на деяких дільницях, передусім у темну пору, без конечної потреби краще було не показуватися.
– А які райони були небезпечними?
– Робітничі околиці, зокрема Підзамче, Клепарів, Верхній Личаків, а також передмістя і передміські села.

Російська окупація Львова

– Які настрої переважали у Львові напередодні Першої світової ?
– Саме на початку століття, напередодні Першої світової війни, у Львові, і не тільки, панувала атмосфера безнадії. Як наслідок – було дуже багато, а як на наші часи, то катастрофічно багато, самогубств. Привід міг бути цілком дріб’язковим – втрата роботи, погана оцінка в гімназії чи в університеті, нещасливе кохання. Однак це був загальний маркер цього часу, епохи Декадансу. Існувало переконання, що людське життя нічого не варте, що воно складається із самих лише страждань, тож навіщо мучитися?
– Хто був в групі ризику?
– Переважно молоді люди. В такому віці система цінностей ще не встановлена та й життєвої мудрості бракує. Цікаво, що з початком Першої світової самогубства зійшли майже нанівець. Можливо, особи, які перебували в цій групі ризику, підпали під мобілізацію, і їхні переживання стали проблемами їхніх командирів, але взагалі соціологи запевняють, що в часи великих потрясінь і катаклізмів у потенційних самогубців з’являється мотивація жити далі, зачекати, чим усе закінчиться.
– Наскільки змінилося життя містян із початком війни, наскільки Перша світова вплинула на їхнє життя?
– Напередодні Першої світової війни термін дійсної військової служби становив два-три роки. З початком війни відбулася мобілізація. Багато молодих людей охоче йшли до війська. Українці та поляки взялися формувати національні добровольчі легіони. Як представники бездержавних народів, вони бачили у цій війні шлях до своєї державної незалежності. Львів на той час вважався майже прикордонним містом, бо був недалеко від російського кордону, і перші бої між російською та австрійською арміями точилися саме в Східній Галичині, на схід від Львова. Галицьку битву, яка відбулася в серпні 1914-го, австрійці програли і змушені були відступити. Більш ніж дев’ять місяців наше місто було під російською окупацією.
Доки тривали бойові дії навколо Львова, були проблеми з доставкою харчів, вугілля, дров. Це спричинило дефіцит і подорожчання товарів. Урядовці на це відповіли фіксуванням максимально допустимих цін, але натомість у місті розцвів чорний ринок. Паливна катастрофа відбилася на благоустрої Львова, бо люди почали вирубувати дерева на вулицях, у парках, знищили луна-парк на Кайзервальді. Особливо безпринципні містяни навіть забирали на дрова хрести з кладовищ.
– І так тривало всю окупацію?
– Трохи згодом побут налагодився. Хоча зрозуміло, що прожити було важко, особливо тим, у кого не було заощаджень і сталого доходу. Але невдовзі запрацювала благодійність, з’явилася мережа дешевих кухонь, де за скромну плату можна було пообідати, куточків матері, дитячих притулків, де можна було на день залишити дитину.
– Це була ініціатива окупаційної російської влади чи місцевого самоврядування?
– Цим займалося місцеве самоврядування, окупаційна влада йому сприяла чи радше не заважала. Зрештою, якщо почитати спогади тогочасних львів’ян, то поляки сприймали російську присутність у Львові напружено, але без особливого негативу. Російських урядовців сприймали як людей договороздатних, які мали певний рівень загальної культури і могли піти назустріч.
Водогони. Водогони існували у Львові ще з княжих часів, але централізований водопровід у сучасному розумінні з’явився лише на початку ХХ ст., коли реалізували проект водопостачання міста з Волі-Добростанської. Де не було водогону, використовували людську працю – ходили водоноші і організовували доставку води до дверей. Це був один зі способів заробітку для некваліфікованої робочої сили. За день такий різноробочий у ті часи міг заробити близько однієї корони. 
– А як щодо українців?
– Українці поставилися до окупації значно гостріше, тому що російські військові та чиновники сприймали Галичину як невід’ємну частину території Росії, декларували, що тут має бути російський устрій, російська мова. А на думку українців, чи як тоді казали – “мазепинців”, можна було не зважати. Тоді завмерла і українська освіта, і діяльність українських товариств та книгарень, періодично відбувалися обшуки, українських діячів час до часу затримували на різний термін. Тому причини для невдоволення були серйозні, а неприязнь взаємною.
– Як склалася ситуація після повернення австрійців?
– Російські війська відступили в червні 1915-го. Для української спільноти повернення австрійців було нагодою перевести подих, відновити свою національну активність. Друге дихання тоді отримали українські товариства. До того ж Галичину разом із російською армією покинули провідні москвофільські діячі, внаслідок чого з’явилася можливість обійняти керівні посади в організаціях, якими до того часу керували москвофіли: наприклад, Народним домом та Ставропігійським інститутом.  Водночас через конкуренцію на ґрунті державницьких амбіцій вкотре загострилися польсько-українські відносини. Обидві сторони звинувачували одна одну в симпатіях до Росії, у москвофільстві та в неблагонадійності у цілому. Загалом до 1918 року особливих змін у повсякденні не було, місто “варилося у власному соку”, проте рівень життя поступово знижувався, ціни зростали, на тлі періодичних епідемій (зокрема горезвісної “іспанки”) зростала і смертність населення. Щораз більше політизувалася національна активність українців. Так ми й увійшли в листопад 1918 року, коли стався розпад імперії.

Пасаж Міколяша

Як почувалися у Львові українці

– Яким був національний склад населення міста на зламі століть? На скільки Львів у той час був українським?
– Трохи більше ніж 50% населення міста становили поляки. Упродовж ХІХ – початку ХХ століття вони поступово, але впевнено асимілювали інші етнічні групи. Через змішані шлюби польську громаду поповнювали українці, німці, вірмени, євреї. До речі, в єврейському середовищі тривалий час не було одностайності щодо того, чи вони є окремим народом, чи частиною польського народу і польської культури. Але з розвитком сіонізму єврейська національна самосвідомість зросла. Євреї становили близько чверті населення міста, українці – до 20%, решта належала представникам інших національностей (австрійські німці, чехи, невелика громада неасимільованих вірмен).
– Як жилося українцям у Львові?
– Повзуча асиміляція тривала майже постійно, але в певний момент бути українцем у Львові стало невигідно і дуже некомфортно. Це сталося після того, як український студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Після цього українців стали відверто упосліджувати. Тоді для політично активних поляків було звичним зібратися на мітинг, а потім пройтися містом і побити вікна українських крамниць. Українці почали масово змінювати конфесію – переходити з Греко-католицької церкви до Римо-католицької. Це були переважно молоді чоловіки, бо в таких умовах влаштуватися на якусь пристойну роботу римо-католикові було набагато легше, аніж греко-католикові. Потім ця антиукраїнська істерія спала, але до самого розпаду Австро-Угорщини перехід до іншої конфесії тривав далі і “з’їдав” майже половину природного приросту українців (греко-католиків). Другий такий сплеск був у 1919 – 1920 роках, після поразки ЗУНР. Тоді впродовж двох років близько 3000 львівських греко-католиків стали римо-католиками. Польські історики дипломатично пов’язують це з “пошуком національної ідентичності”. Але ж відомо, що цей пошук відбувався не зовсім добровільно: або приносиш метрику, або вилітаєш з роботи.

Чи можна відновити втрачене

– Що з Львова австрійського вже втрачене назавжди?
– Зараз час до часу точаться розмови про те, щоб відновити Пелчинський став. Наводять аргументи як на користь такого рішення, так і проти нього. Пелчинський став існував від XVI століття, ще з тих часів у ньому розводили рибу. За Австрії це було популярне місце для проведення дозвілля, крім того, там була школа плавання для кадетів. У Першу світову війну став спустила російська влада. Ширилися чутки, що росіяни шукали чи то скарби, чи то телефонні дроти, які вели за лінію фронту. Після війни став уже не стали відновлювали, а просто засипали, частину простору віддали під забудову, частину займає нинішня вулиця Вітовського. Тобто цей простір змінився безнадійно.
Низка руйнувань пов’я­зана з часами Другої світової війни. У 1939 році під час німецького бомбардування була знищена церква Святого Духа і більша частина палацу Сапіг, який називали “другим Лувром”. Два роки потому, в 1941-ому, внаслідок бомбардувань згоріла низка кам’яниць у середмісті (найпомітнішим з них був дикастеріальний будинок на нинішньому проспекті Свободи). Після війни його розібрали, і профіль проспекту з того часу суттєво розширився. Звісно, будувати тепер на цьому місці щось капітальне нема сенсу.
Знаковим місцем Львова початку ХХ століття поряд із дорогими крамницями і модними кінотеатрами був гарно оздоблений пасаж Міколяша, який сполучав вулиці Коперника та Вороного. Тоді ж, у червні 1941-ого, його знищила пожежа, яку спричинила німецька бомба. Зараз про цю колишню розкіш нагадує лише фрагмент однієї стіни. Простір на місці пасажу змінився, прохід перекрили стіною. Зараз часто говорять про те, щоб відновити цей пасаж, але поки що це видається утопічною ідеєю.
За роки німецької окупації втрачена й чимала частка єврейської спадщини Львова: знищена більшість синагог, у тому числі ренесансна “Золота Роза”, зруйноване Старе єврейське кладовище, на місці якого тепер є Краківський ринок.
– Наскільки доцільно відновлювати втрачене?
– Стосовно Пелчинського ставу я не впевнений. Він був місцем і для бізнесу, і для відпочинку, але це було тоді, коли він розташовувався за містом або на його околиці. В процесі того, як місто розширювало свої межі і ця дільниця стала ближнім центром, змінювались і можливості ставу. Зрештою, якщо наші предки вирішили його не відновлювати, а засипати, то, можливо, була в тому якась потреба. Це з одного боку. А з другого – сучасні урбаністи стверджують, що відновлення ставу може вирішити питання водовідведення. І якщо зважити на те, як після кожної серйозної зливи затоплює дільницю на початку вулиці Сахарова, то ця проблема справді болюча. Але, мабуть, навіть якщо цей став облаштують наново, він виглядатиме інакше, ніж у ХІХ столітті, матиме інші розміри, інше призначення.
Ідея відновлення пасажу Міколяша загалом подобається. По-перше, це виглядало б цікаво, по-друге, створило б привабливі місця відпочинку і торгові площі. Але все залежить від доброї волі власника та сусідів. А оскільки коледж легкої промисловості, на територію якого цей пасаж виходив би, категорично проти будівництва, то й перемовини щоразу заходять у глухий кут.
P.S. Про те, як жилося у Львові
за цісаря, читайте в наступному,
четверговому номері.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8742 / 4.65MB / SQL:{query_count}