“Мамо, я в садок більше не піду!”

Чому багатьом дітлахам так важко адаптуватися до дитсадка і чи є з цього вихід, дізналася “Львівська Пошта”

У одних дітей цей процес є короткотривалим, у інших – навпаки. У когось безболісно, у когось жоден день не обходиться без стресу і плачу… Мовиться про адаптацію до садка.
Із початку червня до середини місяця у Львові триватиме набір дітей у садочкові групи. Саме в цей період батькам, діти яких були зареєстровані в електронній черзі у садок і стали “прохідними”, повинні прийти смс-повідомлення про зарахування.
Як зазначила “Львівській Пошті” головний спеціаліст із питань дошкільної освіти Львівської міськради Наталія Клочко, станом на 1 червня в садки буде зараховано більш ніж шість із половиною тисяч дітей. І якщо не для кожної, то як мінімум для половини з них процес адаптації буде важким, оскільки доведеться обходитися без мами та жити “по-новому”.
Важкість адаптації підтверджують і львівські матусі. Більшість із них пережили сумний досвід звикання дитини до садка. Кажуть, що на початках їхні діти навідріз відмовлялися відвідувати дошкільні заклади, впадали в істерику, трималися за спідницю, аж поки вони свою дитину з дошкільного закладу не забрали або чогось смачненького, цікавого не пообіцяли. Психологи ж запевняють: така поведінка повинна мати причину!

Плач, крик, сльози...

Доволі складний період адаптації був у сина львівської журналістки Ірини Шубінець. Ярослав, якому лише 2,7 року, пішов у садок три тижні тому. “На роботу я вийшла рано, сина вдома без проблем залишала на бабусю, дідуся або на тата. Коли ж він пішов у садок, відпускати мене не хотів, – розповідає жінка. – Як у більшості діток, які починають ходити в садок, у сина були істерики, непорозуміння, постійні питання, чому його туди ведуть, навіщо віддають чужій тітоньці і чого мама кудись іде. Хоча перші дні я його водила і залишала на півдня, він все одно плакав”.
Щоби переконати сина, жінці довелося перепробувати чимало методів. Дещо радили у Facebook, дещо психологи. “Варіант “переплаче і заспокоїться” мені не підходив. Я хотіла зрозуміти, чому син не хоче ходити в садок, і що я повинна зробити, аби його переконати в зворотному. Ледь не щодня практикувала нові методи. Спочатку це був підкуп. Робила йому подарунки, багато що обіцяла, заманювала. Але ніколи й нічого дарма не казала. Якщо пообіцяла, що зранку син піде у садок, а ввечері куплю йому цукерку чи машинку – обов’язково це робила. Метод був дієвий, але короткочасний: син швидко звик до цього, і вже та ж цукерка чи машинка не діяла. Далі були вмовляння, метод “чарівного колеса” (син мав потерти те колесо, і я мала по нього прийти), казкотерапія (я мала цілувати його руку, і цей поцілунок як частинка мене мав залишитися з ним на цілий день). Але ці методи також були недієвими, – веде далі жінка. – Насамкінець ми стали проговорювати з ним тему садка, бавилися в гру, у якій мінялися ролями: він був вихователькою, а я дитиною. Потім я плакала, а він мене втішав. Після того, як син кілька разів підійшов до мене і сказав: “Не переживай, мама все одно за тобою прийде, вона тебе не залишить”, я зрозуміла, де криється страх. Причина була не в подарунках, не у виховательці – він просто боявся, що я його залишу”.
Якийсь час жінка нагадувала синові, що завжди буде біля нього і що ніколи не залишить. З початку третього адаптаційного тижня почала надіятися на дитячу свідомість. “Виховую сина за принципом “виховай чоловіка, за якого схочеш вийти заміж”. Постійно казала, що він дорослий, а всі дорослі ходять на роботу. І одного дня він побіг у кімнату, сказав, що подумає над цим, і незабаром повернувся, щоби повідомити мене, що завтра піде у садок. Це був колосальний прорив!” – наголошує Ірина Шубінець.
Наступного дня вихователька сказала, що Ярослав готовий залишитися на обідній сон. Як з’ясувалося, він ходив по групі і постійно повторював, що вся надія на нього і що він має допомогти своїй мамі.
Хоча зараз Ярослав не дуже охоче йде у садок, у нього є відчуття обов’язку. “Він прокидається, питає, який сьогодні день – робочий чи вихідний. Коли робочий, може мені сказати, що не хоче йти, але я аргументую, що також цього не хочу, але мушу. Тоді він погоджується. Може йти насуплений, злий, без настрою, але знає, що має допомогти мені заробляти гроші”, – додає жінка.
У бухгалтера Світлани Коровай донька Єва пішла у садок в два з половиною роки. Зараз їй майже п’ять, а вона й досі неохоче відвідує дошкільну установу. “Спочатку приводила дитину на годину-дві, вона гуляла на вулиці, бавилася в групі. Але з перших днів вона дуже переживала, була неактивною, замкнутою та мовчазною. Такою була половина групи. Друга половина, навпаки, була дуже агресивна – забирала іграшки, билася. А вихователям було байдуже… І це мене дуже насторожило, – розповідає Світлана. – Будь-які спроби залишити доньку на годину в групі закінчувалися плачем. Так само поводилися інші діти. З жахом пригадую, як зранку в групі були суцільні ридання, а одна дівчинка взагалі так плакала, що ледь не блювала”.
Зі слів жінки, проходивши так два тижні, її дитина дуже захворіла. Та через якийсь час її знову довелося вести у садок, і сім’я знову мала проблему. “За той час, коли Єва хворіла, ми розповідали їй про садок, про те, як там гарно, скільки там іграшок і як на неї чекають друзі, – веде далі жінка. – Перший день дитина пішла більш-менш спокійно, на другий – ще спокійніше, а наприкінці тижня знову почала впадати в істерику. До речі, час до часу робить це досі, тому нам із чоловіком доводиться їй багато що обіцяти. Серед її забаганок були вже і цукерки, і ляльки,  і “Макдональдс”, і дитячі центри…
Досить важко адаптація до садка далася й чотирирічній Дзвінці. Її мама, Наталія Кузьмич, розповідає, що спочатку все було напрочуд добре. Але так тривало недовго. “У садок дитина пішла в три роки. Перші дні Дзвінка була в групі по кілька годин, згодом відпускала мене в магазин або ж на ринок. Я чемно виходила за двері, нібито кудись ішла, а згодом поверталася і забирала її додому. Признаюся, що я в цей час дуже раділа, адже період адаптації донечки до садка проходив ідеально. Однак другий тиждень приніс сюрпризи, – каже жінка. – Після вихідних донька просто відмовилася йти у садок. Її аргументи мене шокували, мовляв, вона туди не піде, бо їй там більше нічого робити: іграшки вже не нові, садок вже не цікавий, з дітьми можна побавитися і на дитячому майданчику, а спати вона буде тільки на своєму ліжку вдома”.
Як стверджує Наталія, будь-які вмовляння на дитину не діяли. Вихід був один – дитина перебуває в садку тільки до обіду: на денний сон додому її забирає бабуся.

Шукайте причину!

Загалом існують три ступені адаптації дитини до дитсадка: легка, середня і важка. Якщо при легкому ступені дитина до нових умов звикає впродовж двох тижнів, при середньому – майже місяць, то важкою адаптацію вважають тоді, коли вона триває два місяці (понад цей термін або ж узагалі звикання не настає!). В цей період емоційний стан дітей порушений, вони частіше хворіють, стають примхливими, некерованими, можуть замкнутися в собі.
Зі слів дитячого психолога Марії Гавірко, навіть якщо в дітей спостерігається важка адаптація до садка, переживати не варто. На те завжди повинна бути причина! “Насамперед не варто панікувати, взагалі забирати дітей зі садка. Краще знайти причину такої ситуації. Можливо, дитині при відвідуванні дошкільного закладу завдали травми, хтось її дуже образив. Причина може критися як у дітях, так і у вихователях, які не знайшли підходу до дитини. Відтак вихованцеві така ситуація глибоко закарбувалася в пам’яті, і тепер є причина відмови йти до садка. Раджу звернутися до садочкового або іншого дитячого психолога і знайти причину страхів”, – радить співрозмовниця “Львівської Пошти”.

Говоріть і не поспішайте!

Загалом, на думку Марії Гавірко, теперішні діти досить важко адаптуються до садочкових умов. І часто винні у цьому самі батьки, які або не навчили дітей самостійності (в них відсутній режим дня), або дуже спішать вийти на роботу і “спихають” своїх дітей на вихователів.
“У дитини, яка пішла в садок, насамперед змінюється звичний для неї розпорядок дня і сну. Їй потрібно зранку встати, поснідати, піти у садок, о 13.00 – обідній сон, далі знову чимось себе зайняти. Для багатьох діток це незвично. А все через те, що більшість із них удома взагалі не сплять! Вони пізно прокидаються, а далі роблять те, що хочуть, – пояснює психолог. – Ще одна помилка батьків – залякування садком. Часто від матерів можна почути: “Будеш нечемна/нечемний, залишу тебе у садку на цілий день!”. Це дуже травмує дітей, і вони автоматично налаштовані на негатив”.
Наголошує психолог і на поступовій адаптації – аж ніяк не раптовій. “На початках дитину в групі варто залишати на годину-дві, поступово збільшуючи час перебування. Загалом до обіду дитину бажано залишати впродовж двох тижнів. За цей час вона познайомиться з групою, з дітками, вихователька заведе її до спальні, покаже ліжко, де вона спатиме. Дитину багато що зацікавить, але водночас вона точно знатиме, що зараз прийде мама і забере її. Дитину переповнюватиме цікавіть, спокій, і вона захоче знову прийти у садок. Навіть якщо дитина не хоче йти зі садка з перших днів, її все одно варто забирати, інакше далі буде гірше!” – наголошує Марія Гавірко.
Набагато проблемнішими є діти, яким на початках усе подобається і вони готові вже з перших днів спати у садку. “Плач – це норма й закономірність в дошкільному віці. Діти, які спочатку не плачуть і не хочуть іти додому, дуже “небезпечні”. За тиждень-два чи за місяць у них станеться “вибух”, і вони просто відмовляться ходити в садок. Знаю випадок, коли мама вже на третій день відвідування дитиною садка залишила її на денний сон. Після цього дитина цілий рік плакала”, – веде далі співрозмовниця.
Аби не було істерик, під час відвідування дитиною садка психолог радить більше спілкуватися з нею, розповідати позитивні речі про садок, акцентувати увагу на тому, що там цікаво. Удома можна моделювати різні ситуації, бавитися в садок. А ось обіцянки й заохочення у вигляді цукерок, відвідування “Макдональдсу” чи дорогих подарунків використовувати не варто! “Дитина може до цього швидко звикнути, і тоді проблем не уникнути. Це дозволено робити десь-колись, коли ситуація геть критична, – уточнює Марія Гавірко. – Краще розповісти дітям, що на роботу треба і мамі, і дитині. Дитина повинна зрозуміти, що це її обов’язок, що батьки її дуже люблять і ніколи не залишать”.
Важливим є й емоційний стан самих батьків. Приводячи дітей у групу, їм не варто довго з ними прощатися, тремтіти від страху з думкою, а як там без нас буде дитина, або ж ходити попід вікна, стояти біля дверей, чи раптом вона не плаче. “Батьки, навпаки, мають налаштуватися на позитив і вірити в те, що дитині в садку добре, цікаво, весело й пізнавально”, – резюмує психолог.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8979 / 4.46MB / SQL:{query_count}