Батьківський комітет: бути чи не бути?

Як організувати у школах і дитсадках батьківське самоврядування та чим би воно мало займатися

Важко нині знайти, з чиєї подачі у соцмережах та медіа набув  розголосу фейк про те, що Міністерство освіти України начебто скасувало батьківські комітети у школах та інших навчальних закладах. Ба більше, заборонило їхню діяльність. Цього тижня у МОН спростували  цю інформацію.
У заяві Міносвіти зазначено, що воно не має стосунку до створення чи не створення у школах батьківських комітетів, як і не може їх скасувати чи заборонити. В міністерстві наголошують: Закон України “Про освіту” визначає наявність органу батьківського самоврядування як одного з органів управління закладом.
“Враховуючи, що згаданий закон є рамковим і стосується всіх складників освіти, необхідна імплементація його положень. Зокрема, у новому законі “Про загальну середню освіту” буде деталізований порядок створення органу батьківського самоврядування та його відносин і взаємодії зі школою та її засновником (місцевими органами самоврядування). Міністерство вже працює над написанням відповідного закону і планує подати його на розгляд ВРУ цього року!” – наголошують у міністерстві.
Як не дивно, але творці такої бомбової “новини” послалися на наказ про скасування Примірного положення про батьківські комітети (ради), підписаний міністром освіти Лілією Гриневич ще в грудні. У відомстві кажуть, що накази, які втратили чинність, були складовою старого законодавства, за своєю правовою природою мали рекомендаційний характер і не містили жодних загальнообов’язкових норм. Документ визначав основні принципи діяльності, права і обов’язки батьківських комітетів. Відтепер органи батьківського самоврядування в своїй діяльності не зобов’язані дотримуватись норм старого положення.
“Однак сьогодні рішення про створення батьківських та/або учнівських комітетів (як органів управління закладом) все ще ухвалює сам заклад на загальних зборах (конференції) трудового колективу. Через це наявність (відсутність) відповідних органів не залежить від бажання батьків або здобувачів освіти. Саме це повинен змінити новий закон “Про загальну середню освіту”, – мовиться в заяві Міносвіти.

Дражливе питання

Водночас таке блискавичне поширення “новини” про скасування чи заборону батьківських комітетів і бурхливе обговорення свідчать передусім про те, що це дуже чутлива проблема для багатьох батьків. Чимало з них висловлювали з цього приводу радість, сподіваючись, що разом із батьківськими комітетами зі шкіл та садочків зникнуть побори та поменшає корупції. Багато українців певні:  батьківські комітети існують передусім для збирання грошей з батьків.
Це засвідчило й опитування “Львівської Пошти” на Facebook – “Чи потрібен у школах, садочках батьківський комітет та чим він має займатися”. На час написання матеріалу в ньому взяло участь понад 550 осіб.  З них 112 вважають, що батьківські комітети потрібні, натомість 333 учасники певні, що ні. Ще більше сотні тих, які вважають, що потрібен учнівський комітет – старшокласники повинні самі організовувати все у школі, батьки можуть допомагати лише порадами.
Понад два десятки учасників опитування переконані, що батьки не повинні вестися на прохання здати кошти, а передусім запитати, як директор використовує виділені гроші з бюджету. Адже якби це робилося доцільно та ефективно, то потреба в батьківських комітетах відпала б автоматично.

За і проти

Прихильники необхідності існування батьківських комітетів аргументують свою позицію, тим, що в такий спосіб школа, зокрема учитель, матиме контакт з батьками. Саме батьки мають подбати про комфорт дітей у школі: питну воду, туалетний папір, вологі серветки, гарний вигляд класів та інших приміщень. Мовляв, у комфортних умовах і вчителеві, і учням хочеться працювати. Також саме батьківські комітети повинні займатися організацією цікавого дозвілля: екскурсій, поїздок, свят, подарунків на Миколая.
А противники батьківських комітетів наголошують передусім на тому, що це “совкова спадщина, дурість, анахронізм і рудимент, який до освіти не має жодного стосунку, а є лише узаконеними поборами, які стягують у школах з батьків”. Немало серед них і тих, що певні: чимало добрих “ініціатив” – як, наприклад, подарунки учителям на день народження чи День вчителя, часом недешевих, виходять саме від батьківського комітету.
Щодо контакту з батьками, то нині нема проблеми робити це напряму: через розсилку на електронну пошту, групи у Viber та в соцмережах. Серед іншого тут можна обговорити і нагальні потреби класу, і організацію поїздок чи екскурсій, а також напряму шукати вирішення багатьох гострих проблем. Не обов’язково грошима, адже серед батьків є фахівці різних галузей, які можуть підказати просте й ефективне рішення. До того ж, коли це робиться напряму і чітко пояснюється проблема, а не за посередництва різних комітетів, то значно більше батьків готові відгукнутися й долучитися.

Мудра співпраця

Якими мали бути відносини школи і батьків у своєму коментарі написав  учитель Богдан Гарасим, зазначивши, що за свої 45 років педагогічного стажу жодних подарунків від батьків чи батьківських комітетів не отримував: “Батьківський комітет – це щось на зразок “кишенькової” профспілки, прикриття для дирекції у відмиванні тих же батьківських грошей. Вони (усякі комітети) у закладах освіти, дитячих садочках сто літ не потрібні. Школою повинна займатися держава, вчитель зобов’язаний учня навчити, батьки дати нам виховану дитину, а результат отримаємо років через 10-15 після закінчення учнем школи. Це коли наш випускник скаже нам “дякую” за навчання”.
Як зазначила “Львівській Пошті” головний спеціаліст сектору оцінювання якості освіти управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міськради Наталя Клочко, в законі про дошкільну освіту зазначено, що батьки є безпосередніми учасниками виховного процесу.
“Ми хотіли б передусім співпраці та розуміння, щоби батьки долучалися, як вирішити ту чи ту проблему. Адже проблем не бракує чи то на господарському, чи на будь-якому іншому рівні: навчання, виховання, забезпечення. Але співпраці щирої, а не так, що батьки чимось допомогли, а потім починають плакати й нарікати, як вони напрацювалися. Чимало ініціатив виходить саме від батьків, тож якщо батьки хочуть якось долучитися, то спершу це обговорюють на зборах чи в своїх групах, де вони спілкуються, або на спільних прогулянках, а тоді звертаються до вихователя групи, керівника закладу. Маємо чимало гарних прикладів такої допомоги. Багато батьківських громад подавалися зі своїми проектами на громадський бюджет Львова і немало з того скористали”, – розповіла освітянка.

Оксана Кочерган, голова наглядової ради НВК “Школа-гімназія святої Софії”, мама дев’яти дітей:
– Батьківський комітет – це стратегічно добра річ, бо від співпраці батьків та освітян дуже багато залежить: майбутній успіх, самореалізація, а за великим рахунком – і щастя дитини. У багатьох питаннях думка батьків ключова, бо саме вони є замовниками освітніх послуг в будь-якій країні. І Україна не виняток. Адже батьки зі своїх податків дають кошти на утримання освіти, на комунальні та державні школи. Тож прислів’я “хто платить гроші, той замовляє музику” є актуальним і щодо батьківського самоврядування. А оскільки батьки платять гроші, то вони мали б сказати, чого їхні діти потребують, а чого ні. Передовсім вони не потребують того стресу, який нині маємо в школах. Я двома руками за те, щоби батьки втручалися у освітній процес на умовах співпраці, кооперації, зустрічей. А якщо говорити про той батьківський комітет, який ми отримали в спадок від радянської освіти, то він мав єдину функцію – збір коштів. Насправді йому накинули невластиву функцію – в такий спосіб школа надолужувала ті прогалини у фінансуванні, яке недоотримувала з бюджету. До того ж непоодинокі вчителі у такий спосіб через співпрацю з батьківськими комітетами творили собі комфортніші умови праці. Спотворення пішло у тому, що це не була співпраця в напрямку, чого потребують наші діти, а що вважає за потрібне учитель. Приміром: “Зверніть увагу, моя дитина живе в мріях, тестова система її руйнує, це не відповідає особливостям моєї дитини, дайте їй можливість висловити власну думку”. Але тут ми зачіпаємо іншу тему, не завжди, на жаль, батьки знають потреби й особливості своїх дітей, інколи вони очікують від учителя, що той розповість їм про дитину. І тут батьківська рада (це слово є кращим, аніж “комітет”) може, наприклад, виступити з ініціативою: а дізнаймося більше про наших дітей, які в них особливості, протестуймо їх, які в них типи інтелекту, які стилі сприйняття інформації, як працює мозок конкретних дітей цього класу? Батьківська рада це організовує, а вчитель, отримавши результат такого тестування, може краще достукатися до кожного учня, поділити клас на групи, в яких застосовуватиме різні методи викладання. Наприклад, є діти, які краще сприймають інформацію через рух – кінестетичний стиль, а не аудіовізуальний. Їм потрібен рух, змагання. А що ті діти мають у нашій школі? Все спрямоване на тих, що сприймають очима або вухами, або ж на тих трьох, що взагалі щось сприймають, а решта просто сидить. Найбільше мене болить, і тут можуть вплинути батьківські ради школи, що в школі дуже часто діти втрачають найважливіше для щастя й успіху в житті – віру в себе. Але звідки візьметься віра в себе у школі, яка є радянською за духом, яка дивиться на них зверхньо і критикує за помилки, але не заохочує досягати успіхів! Дитині вже на стартовому майданчику обрізають крила. Як же вона злетить, як сповнить свою місію в житті?! І тут батьки, якби вони перестали спати чи займатися суто фінансовими питаннями, повірили в свої сили: ми – батьківська рада, ми – сила, ми – замовники, ми хочемо щастя нашим дітям, ми сприймаємо вчителів як партнерів, ми хочемо взаємодіяти, ми готові долучитися, щось змінювати, розвиватися самі, ми могли б дуже багато зробити… Тож передусім праця батьківського самоврядування в школі має бути спрямована на розвиток дитини, її талантів, а не на покращення матеріальної бази навчального закладу. Саме фінансові питання відвернули багатьох батьків від школи. Батьки говорять про це вдома, налаштовані негативно до школи, а діти це переймають. Неможливо оминути також особу вчителя, який зі своїми зраненнями і проблемами йде до дітей і часом сам не має віри в себе, що він важливий, цінний, що його життя не випадковість, що його місія унікальна, бо він впливає на майбутнє щастя як особи, так і нації. Але він так зациклений на тому, чого він не має, що не бачить висоти свого покликання, цінності свого життя як такого. Звичайно, не всі вчителі мислять саме в такий спосіб, але є такі, що зосереджуються на дріб’язкових речах, не вірять у себе. То як можуть повірити в дитину? Хочуть якимись матеріальними речами зробити комфортнішим своє життя. Але стан їхньої душі визначають не матеріальні речі, а відчуття дітей, усвідомлення свого впливу на людські долі. І коли батьки (якщо це рада) відчують, що ця людина на розвиток вже закрита, то зможуть допомогти своїм дітям, щоб на їхній життєвій дорозі був інший учитель – Учитель з великої літери.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8188 / 4.48MB / SQL:{query_count}