Будьмо уважнішими до тих, що поруч!

3 грудня – Міжнародний день людей з інвалідністю. З якими проблемами найчастіше вони стикаються у Львові та в який спосіб можемо їм допомогти

Людей з інвалідністю в нас чимало. Хтось – із народження, хтось – внаслідок нещасного випадку чи ДТП, хтось – через недугу. Чиєсь життя змінила війна… На жаль, ми не завжди готові бути уважними до них, прийти на допомогу, спробувати уявити себе на їхньому місці, намагатися не створювати для них додаткових проблем. Звичайно, багато у нашому місті вже зроблено, щоби полегшити життя людей з інвалідністю. Чимало проектів у процесі реалізації. Але простору для нових ініціатив, покликаних зробити наше місто доступнішим для всіх, вистачає, адже проблеми існують. 

Громадський транспорт: платформи і… калюжі

Марія, мати 36-літнього Вадима Савчука, у якого важка форма ДЦП, каже, що останніми роками у Львові стало жити набагато легше. Чоловік може пересуватися лише в кріслі-візку, і то не сам, тому треба, аби хтось те крісло котив. Вадим та його мама – активні учасники спільноти УКУ, парафіяльної та інших спільнот, мають багато друзів, завжди серед людей. Найбільше клопоту пані Марія має з пересуванням містом: низькопідлогових автобусів мало, на багатьох маршрутах їх узагалі нема. Але й у такий автобус потрапити непросто, як і вибратися з нього, бо далеко не кожен водій зупиняється так, щоби пасажир на візку зміг сісти у автобус.
Зазвичай від дверей автобуса до хідника залишається 40-60 сантиметрів. І щоби подолати їх, доводиться просити про допомогу. Або ж зупиняє автобус біля самої калюжі.
“Я вже змучилася просити водіїв, щоби припарковували автобуси правильно. У кожному такому автобусі є спеціальна кнопка сигналу до водія, що виїздитиме людина на візку. Та водії про це наче не знають”, – каже жінка.
Якщо низькопідлогових тролейбусів у Львові трохи є (бракує самих маршрутів), то таких трамваїв дуже не вистачає. Петро Гусак розповів у своїй стрічці на Facebook, що йому довелося втрутитися, бо водій трамвая №8 на зупинці на площі Соборній “грубіянив двом хлопцям на візках”, які “просто натиснули сигнал біля дверей трамвая, щоби водій прийшов і відкинув платформу для заїзду візків. Трамвай – короткий “Електрон”. Водія аж шарпало через нерви і лють, з якою він ту платформу відкидав...”

Не будьмо байдужі

Національний координатор програми “Безбар’єрна Україна” Ярослав Грибальський радить у таких випадках звертатися на гарячу лінію міста чи в диспетчерські служби підприємств. А щоб мати повну картину, сфотографувати на телефон номерний знак, номер маршруту і зняти на відео, як саме розгорталася подія. Він переконаний, що реакція буде, а небайдужість кожного допоможе зробити Львів доступнішим. Однак варто брати до уваги те, що деякі зупинки непристосовані – неможливо зупинити транспорт біля самого тротуару.
Що стосується уважності до інших, то Ярослав Грибальський просить львів’ян підтримувати ініціативи зі спорудження підйомників чи пандусів у під’їздах, де живуть люди, які пересуваються на візках, а не перешкоджати їм! Бо маємо приклади, коли хтось проти, а на таке встановлення потрібна згода всіх мешканців.
“Дуже важливо мати змогу самому вийти в магазин, а не чекати, поки хтось принесе хліба. Часом психологічні проблеми  через залежність від інших є важчими, аніж фізичні”, – каже він.
Також чоловік просить не займати місця, призначені для паркування людей з інвалідністю, адже добратися такій людині до під’їзду набагато важче.
“Люди з інвалідністю часто потребують допомоги. Треба просто запитати: “Чи можу я вам допомогти?”. Наприклад, сьогодні на площі Ринок я пересідав у машину, підійшов чоловік і запитав, чи допомогти мені скласти крісло. Було дуже приємно ще й тому, що він сказав саме “крісло”. Це вияв толерантності, чуйного ставлення. Далі треба спитати, як саме можна допомогти, бо часом через незнання можна заподіяти шкоду. З кріслом-візком треба знати, як поводитись”, – веде далі Ярослав Грибальський.

Увага до дрібниць

Надія Онофрійчук, учителька історії Львівської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату №100, втратила зір у дитинстві внаслідок менінгіту, навчалася в цій школі і вже 40 років тут викладає. Вона переконана, що передусім треба подбати про речі щоденні, аби люди з вадами зору чи тотально незрячі не почувалися покинутими, обмеженими в можливостях. Звичайно, сучасні технології дуже полегшують життя, є чимало озвучених комп’ютерних програм, з яких можуть користати незрячі. Папір, на якому можна писати шрифтом Брайля також потрібен, але він дуже дорогий, бо в Україні його не виробляють. Бракує й іншого приладдя. Підручники застарілі та й, чого гріха таїти, не дуже добрі. Приміром, якщо у звичайному підручнику до теми є п’ять-шість вправ, то шрифтом Брайля лише одна-дві.
“Дуже полегшили життя незрячих світлофори з озвученням, проте їх ще замало. Поблизу нашої школи такого нема. Ми дуже довго добивалися, щоби зробили перехід біля школи і поставили знак із темними окулярами. Щоб водії бачили, що тут часто переходять дорогу незрячі люди. Найбільше потрібно уваги до дрібниць. Скажімо, коли копають яму, щось ремонтуючи, потрібно її належно обгородити, а коли закидають – подбати, аби поверхня знову стала рівною. Людині, яка не бачить, дуже легко в такому місці оступитися чи спіткнутися. А із тротуарами взагалі великий клопіт. Машина стоїть там, де її не повинно бути. У нас був випадок, коли дитина зачепила паличкою таку машину, спрацювала сигналізація, вибіг власник і накричав на дитину. І це біля школи для незрячих! Чимало таких неприємностей можна було б уникнути, якби ми були уважніші одні до одних, пам’ятали, що тут може йти незряча людина”, – каже учителька.
Зі слів Надії Онофрійчук, важливо також вміти допомогти незрячому перейти вулицю, бо є випадки, коли така допомога справді потрібна. Однак вміє це не кожен. Не потрібно брати людину за руку і підштовхувати поперед себе. Навпаки, нехай незряча людина візьме вас під руку і йде трохи позаду.
“Дуже важливо, аби незрячі люди могли реалізувати себе у житті. На жаль, нині це дуже важко. Звісно, незрячі чи слабозорі можуть вступити на навчання, а от знайти потім роботу…. Працедавці зазвичай відмовляють їм у цьому, навіть ближче не познайомившись, мовляв, та що ти зможеш”, – пояснює Надія Онофрійчук.
Цьогорічні випускники школи хочуть учитися далі, здобувати професію. Планують стати переважно масажистами, двоє хочуть освоювати комп’ютерні технології, одна дівчина мріє про театр, але каже, що розуміє, що це нездійсненне, тому також буде масажисткою.

Розуміння, а не жалість

Мама Галини не чує з дитинства, користується жестовою мовою, проте її не всюди розуміють, тому й носить зі собою блокнот і ручку.
“Звичайно, багато в чому вона цілком обходиться без слів. Приміром, може піти в магазин. Однак є чимало випадків, коли я йду з нею як перекладач, передусім у офіційні установи, бо не завжди там готові читати з аркуша і писати відповіді. Якщо для молоді доступ до інформації полегшують новітні технології, то старшим людям непросто. Телебачення дуже обмежене, дуже мало програм із титрами, які не завжди належно зроблені: занадто дрібні, часто їх загороджує реклама.
У мене чимало друзів. Є серед них і ті, що не чують, або мають інші проблеми зі здоров’ям. То в закладах харчування можна дати собі раду, вибрати страву з меню і вказати на неї. Зазвичай обслуга доволі толерантна, маємо навіть улюблені місця, де нам завжди раді. А от у автобусах – проблема: дуже мало в салонах громадського транспорту є табло, які показували б, яка наступна зупинка. Запитати також нікого. А коли людина, яка має проблеми зі слухом, просить зупинити, її не завжди адекватно сприймають. Тож часто такі люди замикаються в собі, не хочуть виходити з дому, бо бояться нерозуміння. Їм не потрібне співчуття чи жалість. Для людини з фізичними вадами дуже важливо почуватися комфортно серед інших. Та, на жаль, нерідко в спілкуванні вона відчуває зверхність. Людям з інвалідністю потрібно допомагати, але не так, щоб вони почувалися неповноцінними. Їхня гідність не повинна бути принижена!” – наголошує Галина.
Роксолана Дзьоба-Балян, лучниця-паралімпійка:
– Звичайно, допомога людині в кріслі часом дуже потрібна. Передусім там, де є сходи, високі бордюри. Багато вже зроблено, але коли треба кудись потрапити, завжди виникають якісь перешкоди. Також далеко не весь громадський транспорт пристосований для людей з інвалідністю. Наші низькопідлогові автобуси зупиняються так, щоб можна було самотужки з них вибратися. У нас, на Сихові, можна нормально заїхати в трамвай, а от на площі Соборній бордюр високий, бувало, що водій відмовлявся викинути “лопату”, казав, що поламана. Дивно, адже ж нові трамваї… Коли встигло поламатися?..На стрільбищі, де я буваю, займаються два хлопці, які живуть і вчаться на Хуторівці, то з ними дуже часто такі випадки трапляються. Наша поліклініка на Сихові більш-менш пристосована – є пандус, є заїзд. Проте якщо під’їхати машиною, то вже є трудність, бо бордюри дуже високі. Я займаюся спортом і маю проходити диспансеризацію на Чупринки. Туди потрапити неможливо – стара будівля, просто нема доступу. Кров нам беруть на вулиці, кардіограму роблять також на вулиці або приїжджають до нас – в тир. Гадаю, що у 70-80 відсотків установ нашого міста потрапити неможливо. До школи, де вчаться мої діти, також потрапити не можу. Із садочка молодшу зазвичай забирала старша донька, бо туди я також не могла дістатися. Хлопці, з якими займаюся, вчаться у “інфізі”, то в корпусах їм допомагають долати східці студенти. Жоден корпус не пристосований до людей з інвалідністю. Така ж ситуація і в інших вишах. Виняток – УКУ. Там я була на кількох семінарах і справді почувалася людиною.
Віра Ремажевська, директор комунального закладу Львівської обласної ради “Навчально-реабілітаційний центр “Левеня”:
– Найболючіша ситуація для незрячих людей – це наші вулиці, переходи, машини, які стоять на тротуарах. Львів’яни припарковують автівки, не задумуючись над тим, що тут може йти незряча людина. Крім того, абсолютно невлаштовані зупинки. Перше, що впадає в око, коли перетинаєш західний кордон, це спеціальна рельєфна плитка, переважно яскравих кольорів, для людей, які мають понижений зір. Вона добре “зчитується” за допомоги підошов, бо суттєво відрізняється від усієї іншої. Нею позначають край безпечної зони, зупинки транспорту, вуличні переходи. Непристосованість середовища позначається не тільки на людях з інвалідністю, а й на людях похилого віку, матерях із дітьми. У Кракові чи Вроцлаві таке саме історичне середовище, такі самі вузенькі вулички, але громадський транспорт функціонує чітко. Не розумію, чому в нас це поки неможливо… Для незрячої людини відсутність оголошень зупинок, чіткого графіка руху транспорту створює надзвичайно великі проблеми. Людина не може знати, який автобус чи трамвай під’їхав, коли їй потрібно виходити. Ми забуваємо, що людина з інвалідністю в дуже багатьох випадках залежна від оточення. І ця залежність найбільше пригнічує її, бо кожна людина хоче бути незалежною. Незалежною в своєму побуті, у виборі професії, в пересуванні містом. 20 років тому в голландському Роттердамі я побачила дуже цікаву виставу. Її створила група людей з німецької спілки незрячих. Вони зафрахтували корабель, який курсував річками Європи і зупинявся в різних містах, та пропонували всім охочим спуститися в трюм, де були імітовані умови проживання незрячої людини. Нещодавно в одному торговому центрі Варшави я потрапила на подібну “невидиму” виставу, яку організувала польська спілка незрячих, щоб дати нагоду іншим зануритися в проблеми незрячої людини. Два тижні тому я зустрічалася з Мариною Порошенко і розповіла їй про цей досвід. Вона захопилася ідеєю створити в Києві у “Арсеналі ідей” таку виставу. Але мені було б прикро, якби це спершу з’явилося в Києві, а не у Львові. Було б чудово, якби хтось із власників великих торгових центрів відгукнувся на цю пропозицію, а ми з нашими фахівцями з НРЦ “Левеня” допомогли створити таку виставу. Багато людей ідуть у супермаркет не лише по товари, але й щоб певним чином провести час. Львів’янам було б цікаво, як живуть люди, які є інакшими. Попри заклопотаність і тягар проблем в кожному українцеві живе щира й толерантна душа. Вони готові надавати допомогу, та не завжди знають як. Ця допомога зазвичай не забирає багато часу, але важливо також, щоби ця допомога не образила, не підкреслила чиюсь особливість, а навпаки – підтримала таку людину в суспільстві. Це може стати родзинкою закладу і міста в контексті пізнання людей, які живуть поруч із нами, але у зовсім інших умовах.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7340 / 4.49MB / SQL:{query_count}