“Ми можемо багато навчитися з життя”

Отець П’єр Лефевр розповів у Львові про себе, звідки беруться його історії та чому життєві приклади виховують краще, аніж повчальні лекції

Отця П’єра Лефевра знає чимало людей у світі, адже його історії популярні в багатьох країнах, а його книги перекладені двадцятьма мовами. На цьому тижні нагоду особисто зустрітися з ним у духовно-пасторальному центрі “Архистратиг” мали львів’яни. Отець прибув до України на запрошення видавництва “Свічадо”, яке видало українською чотири його збірки історій. Українські читачі вже розкупили 25 тисяч примірників його книжок.

Священик і вчитель

Отець не називає себе письменником – лише збирачем, бджілкою, яка вишукує і збирає добрі історії, щоби подати їх іншим. У цьому він бачить своє сповнення заповіді Христа “Ідіть і навчіть всі народи…”, адже, на його переконання, по-справжньому любити Ісуса можна лише сповняючи Його заповіді. Через свої історії отець навчає віри.
П’єр Лефевр – учитель і священик. Ще в 17 років він мріяв бути священиком і учителем. Тож вирішив поєднати це своє покликання. Упродовж тривалого часу викладав англійську мову та основи християнської віри. Нині, у віці 83 роки, служить у центрі для людей похилого віку і пише свої історії.
За своє життя він чимало подорожував. Народився у Франції, в дитинстві переїхав до Ірландії, де мама вчителювала. Згодом знову повернувся до Франції і почав студіювати філософію. Провчившись півтора року, змушений був іти до війська і потрапив до Алжиру, де тривали воєнні дії. Як сам каже, це було велике потрясіння, адже вивчав мудрість світу, а потрапив у вир світової дурості. Бачив, що багато людей не витримують такого випробування… У Алжирі заразився важкою недугою, від якої тривалий час лікувався вже в Німеччині, однак наслідки залишилися на все життя: отець дуже швидко втомлюється, але не перестає працювати. Також багато подорожував Іспанією та Італією. Отець П’єр щасливий, що вільно володіє п’ятьма мовами та мовою жестів. Англійську викладав і каже, що це легше, аніж навчати основ християнства. “Моє життя – це спілкування!” – наголошує він.

Розповіді для виховання

А любов до історій розпочалася з розповідей, які він чув від мами. З його слів, їй треба було вкласти до 20.30 дванадцятеро дітей, і кожна дитина чекала на ці розповіді, просила ще і ще, ставила запитання.
Першу свою книжку отець П’єр вирішив написати після такої історії. Якось до нього звернулася мама п’яти дітей, найстаршій було 13 років. Всі були нехрещені. То була асоціальна родина, і через чотири тижні соціальна служба мала забрати в неї дітей. Тому за цей час треба було їх підготувати і охрестити. Це було непросто, бо діти майже нічого не знали, не лише щодо віри. Тож отець склав коротку програму, щоби просто і доступно пояснити основи віри. Там було чимало прикладів, а також запитання до них. І йому вдалося це зреалізувати. Він був дуже здивований, коли невдовзі після хрещення і часу, коли дітей мали забрати, їхня мама знову звернулася до нього – тепер, щоби підготувати їх до першого Причастя (дітей у неї таки не забрали). Тож сестра отця Тереза намовила його, аби він записав ці історії та видав їх. Так з’явилася перша збірка “Вчитися з життя”, з якої на зустрічі зачитали кілька розповідей, а отець їх прокоментував.
Його розповіді – це притчі, які він від когось почув, або історії певних реальних людей. Вони є наче ілюстраціями до катехизму. В останніх двох книжках “Історії для неквапливого читання” та  “100 малих історій про великі правди” перед кожною історією є цитата з Катехизму Католицької церкви, яку ця розповідь ілюструє. Перша книжка пояснює молитву “Отче наш” і Таїнства, а друга Десять заповідей. Зараз він збирає оповіді на тему Символу віри. Вже 30 є, а всього, за задумом, їх повинно бути 150. До речі, його історії для навчання катехизму в Католицькій церкві схвалив кардинал Ратцінгер.

Тільки найкращі!

Отець П’єр каже, що саме переповідання є найкращим виховним методом, що ніщо так не навчає, як добра історія. Переповідали, спов­нюючи Христову заповідь, апостоли, а виклали її нам, також переважно у розповідях, чотири євангелисти. До переповідання вдавався у своїх “Розмовах” і Цицерон, який визначив, що добра історія має три аспекти: вона має сподобатися, просвітити і втілюватися в життя, тобто спонукати змінюватися на краще. “Якщо історія не захопила, не схвилювала мене самого, то як вона може захопити, схвилювати інших?” – запитує він.
Всі історії проходять “випробування”: священик дає їх читати своїм учням 12 – 16 років, які ставлять оцінку і одним реченням пояснюють її. Найкращі історії потрапляють до книжок. “Мушу мати великий смітник”, – жартує отець.
Цікавим був шлях цих історій до українського читача. На одному конгресі в Німеччині отець П’єр почув виступ делегата від України Лесі Крип’якевич. Як каже сам, мало що зрозумів, тож опісля підійшов до неї і запитав, чи нема в Україні якого християнського видавництва. Тоді вона й дала йому адресу “Свічада”.
“Та адреса була написана кирилицею, і я не знав, як правильно її переписати, тож акуратно вирізав і приклеїв на конверт з листом та здався на Боже провидіння. І лист таки знайшов свого адресата. Невдовзі вийшла перша збірка історій українською”, – розповідає священик.
Його історії можуть поповнитися й українськими. На зустрічі пані Леся запропонувала отцеві скористати з історій про гідність в умовах тоталітаризму, зібраних Фондом святого Володимира в рамках спільного українсько-німецького проекту.
Пропонуємо декілька історій зі збірок отця П’єра Лефевра.

Діагноз “водяного лікаря”

Одного разу мільйонер барон Ротшильд відвідав “водяного лікаря” пароха Кнайпа. Ротшильд сів у фотель і почав, страждаючи від болю: “Ах, мені так погано, отче. Вже із самого ранку я пробуджуюся з болем голови, перед обідом мені паморочиться, по обіді я вже зовсім викінчений”. “Скажіть мені, – перебив його Кнайп, – що ви сьогодні їли на обід?” – “Сьогодні на обід? Ах, нічого особливого! Спершу на закуску – паштет, потім – зупу з омлетом, паризький шніцель з ананасом, смажену оленину, политу червоним вином… Та скажіть мені, отче,  що мені бракує?” – “Я можу вам сказати. Вам бракує тільки… ще одного шлунка!”

Любов перемагає

Перший роман письменника Петера Аксворті мав гучну назву “Любов перемагає”. Та, на жаль, його ніхто не купував, книжка стояла на полицях книгарень. Тоді Аксворті вирішив собі допомогти. Надрукував у різних великих газетах оголошення такого змісту: 
“Мільйонер, 30 років, високого зросту, спортивної статури, любить музику, хоче одружитися з дівчиною, яка в усьому подібна до героїні роману “Любов перемагає”. 
На успіх не треба було довго чекати. За тиждень увесь наклад був проданий.

Пий воду святого Вікентія!

Якось до святого Вікентія прийшла жінка і почала нарікати на свого чоловіка: він такий буркотливий та запальний, ну просто неможливо більше з ним витримати. І для того, щоби в дім знову повернувся мир, Вікентій дав їй одну пораду: “Піди до нашого монастиря, скажи сторожеві, щоб дав тобі води з монастирської криниці. Коли твій чоловік прийде додому, візьми один ковток води в рот. Але тримай обережно в роті. Тоді й відчуєш, як здійсниться чудо!”. Жінка виконала все, що порадив їй святий. Коли увечері чоловік прийшов додому, в ньому знову почали ворушитися невдоволення й нетерпіння. Жінка швидко набрала в рот чудодійної води та зімкнула уста, щоб як слід зберегти чудодійну воду. І справді! Незабаром чоловік замовк. Так буря, що назрівала, швидко минула.
Ще кілька разів жінка випробовувала той таємничий засіб, і завжди був такий самий дивовижний успіх! Відтоді її чоловік ніби перемінився – знову говорив їй ніжні слова, навіть хвалив її за лагідність і терпеливість. Жінка, ощасливлена такою зміною, поспішила до святого і, променіючи радістю, все розповіла йому.
“Не вода з монастирської криниці, яку я велів тобі дати, дорога доню, спричинила це чудо, – сказав усміхаючись Вікентій, – а лиш твоє мовчання. Раніше ти сперечанням дратувала свого чоловіка, а твоє мовчання заспокоїло його”.
Донині в Іспанії кажуть: “Пий воду святого Вікентія!”. І ми також стараймося час до часу брати ковток цієї чудодійної води!
(П’єр Лефевр “Вчитись з життя. Великі поради в малих історіях”
Львів: Свічадо: 2008).

Доброчинна дія тютюну

Один в’язничний капелан пригадує:
Роберу було близько тридцяти років. Він був гарно збудований і мав веселий характер. Він не цікавився релігією, але коли я приходив до нього в камеру, то охоче розмовляв зі мною. Його захопленням були мотоцикли. Якось я витягнув з кишені невеличкий Новий Завіт і дав йому. Він посміхнувся і вигукнув:
– О, дякую! Якраз вчасно. У мене закінчився папір для скручування цигарок!
Я відповів йому:
– Ця книжка тобі, роби з нею, що хочеш, та прошу лиш про одне: коли ти вирвеш сторінку, прочитай її, перш ніж скрутити цигарку.
Він спокійно простягнув мені руку і сказав:
– Гаразд, обіцяю!
Вийшовши з в’язниці рік по тому, Робер прийшов до мене. Він показав мені Новий Завіт, що істотно потоншав, і розповів:
– Я почав курити Матея, Марка я скурив за два тижні, тоді надійшла черга Луки. Я почав Йоана, але, дійшовши до 16 вірша 3 глави, не міг більше виривати сторінок; мене аж заціпило: “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним”.
Від того дня я вже не міг виривати сторінки. І не міг скручувати цигарок. Так я кинув курити. Мені було важко, та я сказав собі: “Якщо Бог дав мені Єдинородного Сина, щоб спасти мене, то я можу зробити це для Нього”.
(П’єр Лефевр “Історії для неквапливого читання” 
Львів: Свічадо: 2017).

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8338 / 4.45MB / SQL:{query_count}