Операція “Захід”: пам’ятаймо задля нащадків!

З 21 по 26 жовтня 1947 року із західних областей України було депортовано у східні області СРСР більш ніж 77 тисяч населення. З них майже 50 тисяч – жінки і діти. Люди мали годину-дві на те, щоби зібратися в далеку дорогу…

Фотографії з відкритих джерел інтернету (2)
Сьогодні, 21 жовтня, виповнюється 70 років від початку операції “Захід” – найбільш масової і короткотермінової  акції депортації українців із західноукраїнських земель. Історики називають її справжньою етнодемографічною катастрофою для населення Західної України.

Позбутися небезпечних

Як розповів “Львівській Пошті” керівник Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Тарас Радь, то був один із етапів спланованої акції зачистки західного регіону УРСР від інакомислячих елементів, перш за все пов’язаних із національно-визвольними змаганнями.
“На той час це була основ­на мотивація і аргументація, але насправді вивозили людей без належно доведених доказів причетності їх та їхніх родин до подібного роду підривної діяльності, як це називала радянська влада. Тож під цим приводом депортували всіх тих, що для радянської влади були неугодними. Тут були і звичайні селяни, які не хотіли до колгоспу та справді були пов’язані з підпіллям, і нелояльна до влади інтелігенція”, – каже історик.
Майно виселенців конфісковували, було й чимало випадків мародерства серед виконавців акції
З його слів, у ширшій історичній перспективі це вже другий потужний етап депортації людей із Західної України, яка почалася в квітні цього ж 1947 року операцією “Схід”. Це первинний криптонім операції “Вісла”, завданням якої була депортація українців Закерзоння на північні та західні понімецькі землі, які відійшли до складу Польщі після Другої світової війни.
“В цьому ширшому контексті можна говорити про зачистку західного пограниччя. Оскільки вже було відомо, яким буде радянсько-польський кордон, то по обидва боки від нього була продумана цілеспрямована акція депортації українського населення з метою запобігання на майбутнє певних загроз, які становили інакомислячі елементи, що проживали на цьому пограниччі. Тож свідома частина суспільства, яка могла чинити спротив, була депортована або під польсько-німецький кордон і Балтику, або до Сибіру”, – розповідає Тарас Радь.

Підготовка

Ідея проведення такої репресивно-виселенської акції виникла у радянських органів державної безпеки ще на початку 1947 року. Її план розробляли на рівні союзних МВС та МДБ СРСР. У такий спосіб радянське керівництво сподівалося остаточно знищити підпілля та його соціальну базу в регіоні, пришвидшити колективізацію в західноукраїнських селах та забезпечити робочою силою промисловість східних регіонів СРСР, передусім гірничодобувну.
10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла указ “Про виселення із західних областей УРСР в Карагандинську, Архангельську, Вологодську, Кемеровську, Кіровську, Молотовську, Свердловську, Тюменську, Челябінську і Читинську області членів сімей оунівців та активних бандитів, арештованих та вбитих у боях”. Депортацію проводили МДБ та МВС УРСР. Ще на початку жовтня 1947-го МВС СРСР видало вказівку про відправку із західних областей України “спецконтингенту” – 50 ешелонів членів родин повстанців (25 тисяч сімей загальною кількістю 75 тисяч осіб) у віддалені регіони СРСР.
Ретельність підготовки масової депортації була подібна до планування великої стратегічної бойової операції. Був розписаний кожен крок: від складання списків кандидатів на виселення до підготовки транспорту, розподілу військових підрозділів по населених пунктах та визначення маршрутів переселення. У цьому були задіяні місцеві райкоми КП(б), райвідділи МВС і МДБ. У західноукраїнські області було командировано оперативний склад МДБ та МВС із інших областей.
Органи МВС (10 – 25 осіб на село) за підтримки уповноважених райвідділів МДБ формували в селах списки для виселення і регулярно перевіряли місцеперебування осіб, які підлягали депортації. У деяких районах на прохання райкомів та обкомів затверджені МДБ плани виселення сімей учасників збройного підпілля збільшували.
Зважаючи на попередній досвід проведення виселенських акцій, аби не допустити нападів боївок ОУН на ешелони з депортованими, напередодні та під час проведення операції дороги, перехрестя, залізничні станції та колії патрулювали війська МДБ.

Проведення

Виселення відбулося на підставі постанов оперативних штабів і особливих нарад МДБ західних областей. Операція почалася о другій ночі 21 жовтня 1947 року у Львові. До помешкань містян вривалися озброєні військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого у вантажівках доправляли на залізницю. О шостій ранку такі “набіги” почалися і в селах. Загони військ МДБ та МВС оточували села і за списками вилучали родини повстанців, проводили обшуки, щоб виявити криївки, підпільників, зброю, антирадянську літературу…
У людей не було можливості зібратися в далеку дорогу, зокрема, взяти їжу чи теплі речі. Їх швидко садили на підводи або у вантажівки і доправляли до залізниць
Хоча підпілля й попереджало про заплановану акцію, дізнатися точну її дату не вдалося. Лише небагатьом пощастило врятуватися від депортації. Деякі родини напередодні операції спробували втекти до лісу, однак більшість із них згодом схопили радянські внутрішні війська. Були зафіксовані випадки збройного спротиву підпілля виселенській акції, однак вони не мали значного успіху.
У людей не було можливості зібратися в далеку дорогу, зокрема, взяти їжу чи теплі речі. Їх швидко садили на підводи або у вантажівки і доправляли до залізниць. На те, аби зібратися, в плані були передбачені дві години, однак, прагнучи виконати завдання у рекордні терміни, на практиці часто давали менше години.
Майно виселенців конфісковували, було й чимало випадків мародерства серед виконавців акції. Крали все, що могли, – картоплю, зерно, одяг, навіть харчі на дорогу. Траплялися й гірші випадки. Зокрема, у селі Новосілки Здолбунівського району один із оперативних працівників МДБ убив шестирічну дитину місцевої селянки, яку не виселяли: вона просто потрапила йому під гарячу руку.
Надзвичайно блискавичною була депортація у Рівненській області. В більшості сіл операція зайняла всього три-чотири години. За добу здійснили примусове виселення у Волинській та Львівській областях. Тернопільську і Дрогобицьку області також зарахували до “передових”.
По обіді 23 жовтня 1947 року було відправлено 24 тисячі 799 сімей, 73 тисячі 428 осіб були вивезені в 34 ешелонах із 44 запланованих. Після цього ще три дні “меншими партіями” відправляли людей на схід. Операція “Захід” завершилася 26 жовтня 1947-го.

Документи надані Українським інститутом національної пам’яті

Наслідки

У звіті про успішне проведення операції вказано, що всього із західних областей України було вивезено 26 тисяч 332 сім’ї (77 тисяч 291 особу). А якщо брати ширше, то, зі слів Тараса Радя, в боротьбі з підпіллям радянська влада виселила близько 250 тисяч українців на схід і ще 150 тисяч у результаті операції “Вісла”, тобто близько 400 тисяч були депортовані із західного пограниччя.
“Але не треба забувати й про інші акції депортації, що їм передували. Наприклад, у 1946 році так званий обмін населенням призвів до депортації ще близько півмільйона населення. Тобто в ширшій перспективі мовиться про мільйон населення з конкретного регіону – переважно нинішні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області, де найбільше діяло підпілля, де були розвинені структури ОУН-УПА (важливим був і чинник присутності Греко-католицької церкви), частково Волинська, Рівненська та Чернівецька області”, – каже історик.
Ці акції знекровили національно-визвольні змагання, бо відбулася зачистка від лояльних до них громадян. Ті, що залишилися, перебували під гнітом страху подальших вивезень.
“Влада діяла в законний спосіб, у неї була своя правова база і аргументація, чому це потрібно зробити для системи, вона не приховувала своїх дій, навіть декларувала їх як акт боротьби з “бандитизмом”, як видалення “антирадянських елементів”. Ті ж, кого ця біда оминула, але котрі розуміли, що й вони могли бути в списках на виселення, були змушені дистанціюватися від визвольного руху, погодитися на роботу в колгоспі. Бо ця акція мала й завдання стимулювати населення до участі в колгоспах. Кожен мусив коригувати свою поведінку, аби не наражати на небезпеку свою родину”, – веде далі Тарас Радь.
Ця акція мала тяжкі наслідки для тих, що тут залишилися, але стала випробуванням на виживання для тих, що потрапили в списки. Багато з них через брак харчів і холод померли дорогою, особливо старші люди та діти. У пересильні пункти їх привезли на початку суворої сибірської зими, в непридатні для проживання місця, бараки. Їхніми буднями стало щоденне недоїдання, голод, холод, непевність, важка праця, постійний терор і навідування органів, контроль, чи нема контактів з підпіллям.
Зі слів керівника Центру Пограниччя, лише з розвінчанням культу та початком “відлиги” переселенці отримали змогу повернутися на рідну землю. “Репресивна система вже не була така жорстка. Тим, що були готові на свій страх і ризик їхати десятки тисяч кілометрів невідомо куди, бо їхні помешкання та майно були конфісковані й передані іншим або знищені, треба було починати життя спочатку. Це був сміливий крок відчайдухів. А тому це були лише поодинокі випадки, адже за 9 років люди обжилися, почали нове життя, і мало хто був готовий знову зриватися з місця”, – каже Тарас Радь.

Операція “Захід” у цифрах

* 13 тисяч 592 співробітники МВС були залучені до планування та підготовки операції. Транспортування населення відбувалося з 87 залізничних станцій Західної України. Завчасно створили 6 спеціальних збірних пунктів: у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі (в одному збірному пункті могло одночасно перебувати 10 тисяч 550 осіб).

* Загалом 6 днів із західних областей України (за винятком Закарпатської) було виселено 26 тисяч 332 сім’ї (77 тисяч 291 особа, з них 18 тисяч 866 чоловіків, 35 тисяч 441 жінка і 22 тисячі 279 дітей). Зокрема, з Рівненської області депортували 3 тисячі 367 родин (11 тисяч 347 осіб), з Волинської – 2 тисячі 711 (9 тисяч 50 осіб), із Львівської – 5 тисяч 223 (15 тисяч  920 осіб), з Тернопільської – 5 тисяч (13 тисяч 508 осіб), зі Станіславівської – 4 тисячі 512 (11 тисяч 883 особи), з Чернівецької – 613 (1 тисяча 627 осіб), з Дрогобицької – 4 тисячі 504 (14 тисяч 456 осіб).

* Більшість депортованих – 21 тисяча 197 сімей (61 тисяча 66 осіб) були скеровані на роботу у вугільну промисловість східних районів СРСР, зокрема на комбінат “Кузбасвугілля” – 30 тисяч 251 особа; комбінат “Челябінськвугілля” – 10 тисяч 495 осіб; комбінат “Молотоввугілля” – 4 тисячі 976 осіб; комбінат “Карагандавугілля” – 8 тисяч 191 особа; комбінат “Східсибвугілля” – 5 тисяч 203 особи; вугільний сектор Красноярського краю – 1 тисяча 698 осіб. Крім того, 5 тисяч 264 сім’ї (15 тисяч 202 особи) “активних українських націоналістів” під конвоєм були вивезені в Омську область для роботи на промислових підприємствах та в сільському господарстві. Під час довгої дороги на схід 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, 515 із них схопили конвоїри.

* В операції “Захід” були задіяні 15 тисяч 750 осіб керівного складу силових відомств та близько 30 тисяч солдатів, а також 34 тисячі членів радянського партійно-господарського та комсомольського активу. Їх заслуги були високо оцінені радянським керівництвом: “за успішне виконання спеціального завдання Уряду” в боротьбі з націоналістичним підпіллям у Західній Україні орденами були нагороджені 1 тисяча 188 осіб, з них орденом Червоного Прапора – 49, орденом Вітчизняної війни I ступеня – 193, орденом Вітчизняної війни II ступеня – 272, орденом Червоної Зірки – 572, а також медалями “За відвагу” – 523 та “За бойові заслуги” – 9 тисяч 926.

Відзначають у Казахстані, в Україні – тиша…

На жаль, нині в Україні небагато людей знають про цю етнодемографічну катастрофу. Згідно з онлайн-опитуванням Еспресо-ТБ, лише кожен четвертий з тих, що взяли участь в опитуванні, знав про факт проведення операції “Захід”. Про якісь публічні заходи в Україні з нагоди відзначення 70-річчя цього злочину проти людяності інформації я також не знайшла. Однак ми не маємо права забувати про ці події через пам’ять про невинних жертв режиму і задля наступних поколінь, аби подібне ніколи не повторилося!
Тож нині маємо велику українську діаспору на сході Росії і в Казахстані. Багато з тих, що вважають себе відірваними від рідної землі українцями, є нащадками тих переселенців 1947 року. І саме в Казахстані, у місті Караганда, до цієї дати було приурочено чимало заходів, участь в яких узяла й українська делегація, зокрема науковці та духовенство УГКЦ.
Серед іншого учасники вшанування побували в Музеї пам’яті політичних репресій у селі Долінка. Тут з 1930 до 1959 року розташовувався один із найбільших спецтаборів, через це спецпоселення пройшло близько мільйона людей різних національностей, яких радянська влада вважала “ворогами народу”, у тому числі й жертви операції “Захід”.
“Найстрашнішим місцем, яке ми відвідали, був “Мамин цвинтар” (як тут кажуть – “Мамочкино кладбище”). Відслужили там панахиду за невинними душами. На цьому цвинтарі ховали дітей, зокрема українських переселенок. Бо малюків після народження забирали в матерів у доми немовлят. Жінок приводили тричі на день погодувати дітей, більшість вмирали від хвороб і недоїдання. І хоронили їх на цьому цвинтарі. Тих, кому пощастило вижити, забирали в інтернат, і така дитина навіть не знала своїх батьків”, – розповідає Радіо Свобода учасник заходів із вшанування роковин депортації отець Юстин Бойко.
Під час Міжнародної конференції “Депортація народів на територію Казахстану: історія та сучасність” науковці говорили про те, що історія депортованих українців не є належно досліджена. На сьогодні більшість архівів у Казахстані закриті.
У рамках цих заходів в Караганді відкрили пам’ятник всім українцям, засланим у Казахстан. Автори проекту – скульптори Олесь Сидорук та Борис Крилов. Пам’ятник виготовили частково в Казахстані (кам’яний хрест), а частково в Україні (бронзовий вишитий рушник).
“Розіп’ятий на хресті український вишитий рушник – це розіп’ята душа нації. Він символізує трагедію українського народу в нелегкі часи його історії. Рушник на хресті розташований так, що здалеку здається, ніби це розіп’ята людина, і це особливо підкреслює трагізм події, якій присвячений цей пам’ятник”, ідеться в його концепції.
З посланням до українців Казахстану з нагоди відзначення 70-річчя операції “Захід” звернувся й глава УГКЦ Святослав Шевчук. “Протягом одного тижня в жовтні 1947 року рідні домівки на Волині, Львівщині, Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) і Тернопільщині покинули понад 77 тисяч українців, яких везли під конвоєм у холодних телячих вагонах на схід. Багатьох із них привезли до Караганди, до далекого Казахстану. Привезли під сувору казахську зиму, і якби не такі самі нужденні спецпереселенці, яких було вислано сюди раніше, та місцеві казахи, котрі прихистили голодних і виснажених довгою дорогою прибульців, напевно, мало хто з них залишився б живим. Для тисяч людей – чоловіків, жінок і дітей – розпочався новий етап життя. У далекій країні, серед чужих людей, під пильним оком енкаведистів вони були змушені щомісяця ходити в комендатуру відмічатися, що не втекли, і писати розписки, що ніколи не повернуться на батьківщину”, мовиться в посланні, яке опублікував департамент інформації УГКЦ.
Глава УГКЦ закликав українців у Казахстані пам’ятати про землю своїх предків: “Зберігайте свої традиції, мову та культуру. Є три речі, які допомагають зберегти на чужині власну національну ідентичність: українська родина, школа і Церква. Завдяки їм наш народ пережив важкі випробування, яких зазнали наші батьки у ХХ столітті, і ми зберігаємо пам’ять про нашу історію там, де живемо, навіть так далеко від історичної батьківщини”.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8553 / 4.53MB / SQL:{query_count}