38 кілограмів золота на кожного українця

Скарб Павла Леонтійовича Полуботка не знайшли досі

Цю історію, напевно, чули всі. Однак навколо гетьманських червінців у англійських банках існує стільки небилиць, що розібратися до ладу вкрай важко. Редакція “Львівської Пошти” спробувала з’ясувати, чи дійсно в України є “золотий резерв” у вигляді величезної суми грошей, що за майже 300 років набігли у вигляді відсотків на зроблений наказним гетьманом Лівобережної України Павлом Леонтійовичем Полуботком вклад у британську Ост-Індську компанію.

У місті Cтародубі…

В 1908 році затишне українське містечко Стародуб (тепер воно на території Брянської області Росії) було зворохоблене нечуваною подією. Сюди з’їхалися 350 нащадків гетьмана Павла Полуботка. Метою з’їзду було вирішення питання гетьманського скарбу.
Збіговисько в Стародубі спричинила опублікована роком раніше в часописі “Новое время” стаття професора історії Олександра Рубця, в якій він стверджував, що виявив у архівах запис розповіді англійського шкіпера, котрий віз у 1723 році з Архангельська до Лондона двох молодих українців. Пасажири, як стверджував шкіпер, ледве витягли на судно дві важкі діжки, а після прибуття до Лондона попросили провести їх до контори Ост-Індської компанії.
Олександр Рубець стверджував, що в бочках було 200 тисяч золотих монет, а один із українців, який назвався сином Павла Полуботка Андрієм, вніс їх у Ост-Індську компанію на зберігання. Вклад був прийнятий під 7,5% (ще є варіанти 2,5% та 4% річних), причому отримати його міг або сам Павло Полуботок, або його спадкоємці, або особи, які ними призначені.
Павло Полуботок вважався одним з найбагатших людей свого часу
Впевненості учасникам з’їзду додали продемонстровані вирізки оголошень з англійських газет 1840-их років про пошук спадкоємців Полуботка. Ще більший ентузіазм у нащадків гетьмана викликали підрахунки, за якими виходило, що за минулі роки внесок повинен був збільшитися в тисячу разів. І кожен з присутніх міг претендувати на астрономічну (навіть на нинішній час) суму – мільйон фунтів стерлінгів.
Схвильовані перспективою несподіваного багатства гетьманські нащадки швиденько делегували до Лондона найвідомішого на той час київського адвоката Кулябка-Корецького. Правник з’ясував, що Ост-Індська компанія була остаточно ліквідована ще в 1874 році. Всі її активи, у тому числі й імовірний депозит Полуботка, перейшли до Bank of England. Однак працівники останнього чемно повідомили, що вперше чують про вкладника з таким дивним прізвищем та діжки із золотом.

“Дуже скоро нас розсудить сам Господь: Петра з Павлом…”

Син переяславського полковника Павло Леонтійович Полуботок був одним із найамбітніших політичних діячів свого часу. Отримавши в 1722 році гетьманську булаву, він почав хитру гру з
 У 1993 році на кіностудії ім. О. Довженка був знятий кінофільм “Уперед, за скарбами гетьмана” (англ. Hunt for the Cossack Gold) у жанрі бурлескної комедії. Мораль картини – справж­нє багатство України не в міфічному золоті, а в її народі та національному характері.
російським царем Петром I, намагаючись здобути для України максимальну автономію. Не вдалося… Російський самодержець, обпікшись на Мазепі, вкрай підозріло ставився до всіх українських діячів. У листопаді 1723-го 63-літнього українського гетьмана арештували і кинули до Трубецького бастіону Петропавловської фортеці. Формальною підставою для арешту стали доноси на Полуботка, написані конкурентами з Малоросійської колегії – органу влади, що насильно нав’язувався Петром замість козацької старшини.
Помирав понівечений тортурами Павло Полуботок у присутності російського монарха. За переказами, перед смертю він сказав Петрові І: “Дуже скоро там, на небесах, нас розсудить сам Господь: Петра з Павлом…”
Пророцтво справдилося – “дуже скоро” настало через кілька місяців – Петро I не набагато пережив свого в’язня.

Де гроші?

Це було одним з голов­них питань, які кат ставив Полуботкові. Проте відповіді так і не почув. А гроші в гетьмана були. Дуже багато грошей. Павло Полуботок вважався одним з найбагатших людей свого часу. Після його арешту до України виїхав бригадир А. Румянцев, якому доручили скласти опис гетьманського майна. Бригадир конфіскував багато що: землю, селян, палаци, худобу. А ось грошей виявилося підозріло мало.
Відразу з’явилися чутки про те, що напередодні арешту завбачливий гетьман закопав своє золото в надійному місці. Зокрема, стверджували, що скарби зариті в селі Підставки Полтавської губернії. Там були зроблені численні розкопки, однак не знайшли ні шеляга.
Тож версія про подорож гетьманського сина до Англії з дорученням сховати золото в лондонському банку виглядає цілком вірогідною. Характерно, що сподвижник Петра І князь Олександр Меншиков (до речі, давній приятель Полуботка) саме їй віддавав перевагу.
У 1723 році 63-літнього гетьмана арештували і кинули до Петропавловської фортеці
У всякому разі після смерті Петра І Меншиков, на якийсь час ставши фактичним правителем Росії, скерував до Англії офіційний запит про золото гетьмана, однак відповіді не одержав. Цікавився скарбом Полуботка і ще один князь – Григорій Потьомкін. Його звернення до лондонських банкірів спіткала така сама доля – “нічого не чули, нічого не знаємо”.
Причому цілком можливо, що золото до Англії привіз не син гетьмана, а особисто Павло Полуботок. Принаймні відомий український письменник, автор роману “Гетьманський скарб” Юрій Мушкетик у вересні 2013 року в ексклюзивному інтерв’ю головному редакторові всеукраїнського аналітичного сайту новин “Вероятно” стверджував: “Легенда каже, що він (гетьман. – “Львівська Пошта”) поїхав до Петербурга і там золото відправив на кораблях у Ост-Індську компанію. Цього бути не могло. Я почав проводити власне розслідування і знаходжу журнал гетьманської канцелярії. Там дії гетьмана розписані навіть по годинах. Жінкою Івана Скоропадського була Наталка Маркович. А її брати були українськими полковниками. В одного з них син був гетьманський підскарбій, який залишив 10 томів своїх записок. І там я вичитав, що 3,5 місяця гетьмана в країні не було – він їздив до Криму. Так ось: через Крим він міг поплисти кораблями в Англію!”.
Тож Англія фігурує всюди. Але ж де скарб?

Bank of England ніколи не визнавав наявність у своїх сховищах золота Полуботка

Спадкоємець з ЦК ВКП (б)

У 1922 році до посольства УРСР у Відні (такі існували на початках радянської влади) звернулася людина, що приїхала з Бразилії та назвалася Остапом Полуботком – прямим нащадком одного із синів гетьмана. Чоловік показав послу Юрію Коцюбинському фотокопію документа про вклад Полуботка, оригінал якого він начебто зберігав у надійному місці, та запропонував угоду: він передає право на отримання грошей уряду УРСР, а за оригінал отримає один відсоток накопиченої суми. Однак спроба переговорів з Bank of England у черговий раз завершилась нічим.
Проте радянський уряд не збирався залишати англійців у спокої, тим паче що замість таємничого бразильця Москва мала власного кандидата на гетьманський скарб. І дуже навіть непрос­того.
Борис Шеболдаєв, комуніст із дореволюційним стажем, працював на солідній посаді в самому ЦК ВКП (б).
Його мати була серед учасників з’їзду в Стародубі, оскільки мала підстави вважати себе однією з нащадків роду Полуботка.
Стверджувалося, що, згідно із заповітом, Полуботок залишив 80% золота “на майбутнє незалежної України”
Досі достеменно невідомо, чи мали місце якісь офіційні перемовини між Кремлем та Лондоном з приводу гетьманського спадку. За деякими даними, переговори таки відбулися, і займався ними Анастас Мікоян, тодішній нарком зовнішньої торгівлі СРСР. Це тим більш вірогідно, що він був дуже близьким другом Бориса Шеболдаєва. У буремні роки революції обидва були членами легендарної Бакинської комуни і лише дивом уникнули розстрілу в числі 26 бакинських комісарів.
Прізвище Мікояна ще вигулькне в нашій історії. А ось доля гетьманського спадкоємця склалася трагічно. Врятувавшись від англійської кулі у Баку, він потрапив під рідну радянську. В червні 1937 року перший секретар Курського обкому партії Борис Шеболдаєв був заарештований органами НКВС і незабаром розстріляний як ворог народу.

Золотий ленд-ліз

27 грудня 1947 року міністр зовнішньої торгівлі СРСР Мікоян і посол Британії в СРСР Петерсон підписали договір, який врегульовував майнові претензії між двома країнами. Під час Другої світової Англія, як відомо, була союзником СРСР і надавала йому значну військову допомогу (мовиться про поставки військової техніки та продуктів харчування на сотні мільйонів фунтів стерлінгів  – так званий ленд-ліз.
Після війни настав час віддавати борги. Станіслав Цалик у часописі “Мир денег” описує укладений договір, підписання якого сам Мікоян вважав ледь не головним досягненням свого життя. Документ дійсно цікавий.
Британський уряд, який ніколи не вирізнявся схильністю до благодійності, відмовився “за деякими винятками” від своїх претензій до Радянського Союзу “в зв’язку з постачанням і наданими послугами за час Другої світової війни”. За іншими радянськими боргами встановлювалися надзвичайно низькі ставки – 0,5% річних, а для виплат як за ними, так і за позиками, які ще не були надані, встановлювалася
“На ті часи державна скарбниця і власна кишеня становили собою одне ціле. Гроші були, але де вони поділися – невідомо. Коли Полуботка було задушено у Петербурзі – царські конфісканти примчали одразу шукати ці кошти. В селі Полуботка Михайлівці, що під Гадячем, у підвалах було знайдено 95 мішків мідних грошей. У гетьмана були тільки мідяки? Дурниця. Було десь заховано золото!”
 Юрій Мушкетик, Герой України, відомий український письменник, автор роману “Гетьманський скарб” 
Джерело: veroyatno.com.ua
відстрочка погашення 15 років. Натомість Великобританія отримувала 750 тисяч тонн кормового зерна, але не безкоштовно, а за цінами, “які сторони узгодили”. Існував ще й секретний додаток до договору, проте зміст його досі невідомий.
Багато дослідників упевнені, що поставки за ленд-лізом були фактично оплачені золотом Полуботка. Вклад таки існував, відсотки по ньому накопичувалися, і виплата таких величезних грошей могла підірвати британську економіку, а відмова від виплати – репутацію Англії як світового фінансового центру. Найімовірніше, в секретному додатку СРСР відмовився від претензій на гетьманські гроші, натомість Британія фактично подарувала Москві поставки за ленд-лізом.
Хоча можна припустити, що хитрий вірменин Мікоян якимось чином таки пошив у дурні британців. Інакше як можна пояснити підписання 5 січня 1968 року угоди між СРСР і Великобританією “Про врегулювання взаємних фінансових і майнових претензій”. Уряди двох країн домовилися не висувати один одному претензій ні від свого імені, ні від імені своїх юридичних і фізичних осіб.
Але й тоді за наполяганням СРСР в документ було внесене часове обмеження: угода стосувалася тільки тих претензій, що виникли після 1 січня 1939 року. Англійцям знадобилося ще 18 років, щоб укласти інший договір – про взаємну відмову від претензій, що виникли до цієї дати. Відповідний документ був підписаний під час візиту міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе до Лондона в липні 1986 року. Очевидно, саме цю дату можна вважати остаточним вирішенням питання про скарб Полуботка.

“На майбутнє незалежної України”

У центрі уваги українського суспільства гетьман Полуботок та його скарб опинилися в 1990 році з подачі відомого поета Володимира Цибулька. Під час однієї з частих тоді зустрічей української інтелігенції в київському Будинку вчителя той з трибуни розповів про 200 тисяч золотих червінців в одному з англійських банків. Причому стверджувалося, що, згідно із заповітом, Полуботок нібито залишив 80% золота “на майбутнє незалежної України”, решту – своїм правонаступникам.
Від кількості червінців очі загорілися в багатьох. Україна готувалася до проголошення незалежності, а газети наввипередки пуб­лікували довідку експертів “Дойче-банку”, згідно з якою Україна мала найкращі стартові умови для незалежності серед 15 республік СРСР.
А тут ще й інформація про те, що на кожного з 52 мільйонів мешканців України (тоді нас було значно більше, аніж тепер) припадає – страшно подумати! – по 38 кілограмів гетьманського золота (звідкіля взялася ця фантастична цифра, досі незрозуміло). Звичайно, за умови, якщо Україні вдасться повернути скарб Полуботка.
На початку 1990-их тема гетьманського скарбу не сходила зі шпальт
Сам Володимир Цибулько через багато років зізнався, що “золото Полуботка”, як, зрештою, і довідка “Дойче-банку”, були радше вдалим піа­ром, аніж об’єктивною реальністю. Однак на початку 1990-их тема гетьманського скарбу не сходила зі шпальт, тим паче що в червні 1990 року до Києва з візитом прибула британський прем’єр-міністр Маргарет Тетчер.
Тодішні народні депутати Володимир Яворівський і Роман Іваничук закликали домогтися від Британії повернення національного багатства. Була навіть створена спеціальна комісія на чолі з академіком Петром Троньком, яка відвідала Лондон. Але британці вчергове ввічливо відповіли, що ніяких грошей Полуботка у них немає.
Зрештою, і претендувати на них нікому: людей, здатних документально довести свою спорідненість з Павлом Леонтійовичем Полуботком, наказним гетьманом Лівобережної України, просто не існує.

P.S. У справі про скарб гетьмана Полуботка багато неточностей та домислів. Різні дослідники вказують різні дати, прізвища, кількість золота та розмір відсоткової ставки. Дана публікація не претендує на історичне дослідження і покликана лише ознайомити читачів із загальноприйнятою версією історії скарбу Павла Полуботка у популярній формі.


Колекційну монету “Павло Полуботок” уведено в обіг 29 січня 2003 року. Серія – “Герої козацької доби”. Номінал – 10 грн. Метал – срібло. Маса – 31,1 г. Тираж – 3000 штук. Художник – Олександр Івахненко. Скульптори – Володимир Дем’яненко, Анджей Новаковський

Сліди скарбів ведуть у Межигір’я

Один із найосвіченіших правителів свого часу Ярослав Мудрий, за свідченнями сучасників, зібрав чималу бібліотеку. Підтримуючи відносини практично з усіма королівськими дворами тогочасної Європи, він не втомлювався звозити до Києва розкішні фоліанти різними мовами. Тривалий час вважалося, що книгозбірня згоріла в 1240 році, коли Київ дощенту спалив хан Батий.
Однак існує припущення, що більшість книг таки вціліли, оскільки були завчасно вивезені з Києва. Шукати бібліотеку Ярослава Мудрого пропонують… у Межигір’ї. Саме на місці зруйнованого в 1935 році Спасо-Преображенського монастиря в селі Нові Петрівці неподалік Вишгорода й було збудовано резиденцію колишнього президента України Віктора Януковича.
А найцікавіше те, що в 1930-их роках під час знищення старовинної святині будівельники наштовхнулися на таємниче підземелля, заповнене старовинними книгами. Однак співробітники НКВС, яких постійно підганяв один із тодішніх комуністичних керівників України Павло Постишев, віддали наказ підвал засипати.
У 1989 році в Інституті археології Академії наук України була створена спеціальна комісія для пошуків бібліотеки Ярослава Муд­рого. На початку 1990-их (тоді межигірська резиденція ще не була приватизована і залишалася в державній власності) археологи п’ять сезонів поспіль намагалися відшукати бодай якісь сліди підземного сховку з книгами. Так і не знайшли.
Найцікавіше, що в тому ж Межигір’ї можуть бути сховані й скарби Івана Мазепи. Змушений тікати з рідної України, один із найбагатших людей свого часу фізично не міг вивезти нагромаджені за багато років статки. Де їх шукати? В Івана Мазепи було аж чотири офіційні резиденції.
Проте не виключено, що шукати треба там само, де й бібліотеку Ярослава Мудрого, – в Межигір’ї. Відомо, що Мазепа опікувався Спасо-Преображенським монастирем, зокрема, спеціальним універсалом від 9 лютого 1688 року підтвердив усі монастирські маєтності. Може, для того, щоб якийсь магнат не забрав у монахів землі, в яких гетьман закопав частину своїх статків?

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.8532 / 4.53MB / SQL:{query_count}