“Ми довго не могли зрозуміти, що відбувається: постійна стрілянина, смерті…”

“Львівська Пошта” побувала у Маріуполі й дізналася, як живуть мешканці прифронтових територій та як вплинула війна на їх життя

фото: Діана Кормухіна (8)
Гуляючи Маріуполем, особливу увагу привертають українські прапори, що майорять ледь не на кожному будинку; паркани, розфарбовані жовто-блакитними кольорами та плакати з гордими написами: “Маріуполь – це Україна!” Хоч населення міста здебільшого російськомовне, та це не заважає нормально спілкуватися львів’янину із маріупольцем.
Місто розташоване на березі Азовського моря. Та попри це Маріуполь – не туристичний центр, а індустріальний: з пляжів видніються комбінати та дим із заводів. Тим не менше, пляжі переповнені відпочивальниками. Та цей спокій, шум моря, сміх дітей – лише у місті, якщо ж поїхати на околиці – тут відчувається війна…

“З балкона бачу війну”

Щоб хоч трохи усвідомити жах війни, потрібно на власні очі побачити обстріляні будинки та сльози жителів, які проживають на прифронтових територіях. Саме вони щодня чують постріли та живуть у страху.
“Коли обстрілювали наш мікрорайон – Східний – було дуже страшно, загинуло багато знайомих. Деякий час жили у підвалі, та згодом повернулися до нормального життя. Звісно, досі страшно, бо стріляють без кінця. Та куди переїхати і за які гроші? Тут тримають робота, дім, рідні. Багато людей виїжджає, та з часом повертаються, бо гроші закінчуються. Ми живемо на околиці, тож бачимо, як стріляють. Із часом людина до всього звикає, от і ми звикли, що вночі гатять, а з балкона щодня бачимо війну”, – розповідає “Львівській Пошті” жителька мікрорайону Східний у Маріуполі Оксана.
Також у багатьох мешканців залишилися родичі на тому боці лінії фронту, яких потрібно якось навідувати. “Щоб потрапити на окуповану територію до родичів потрібно оформити пропуск, згодом наші бійці та бойовики “ДНР” перевіряють за базами даних, і якщо все добре, то пропускають. Колись до родичів доїжджали за годину, тепер можна цілий день їхати. Доріг немає. Страшно”, – розповідає мешканець Маріуполя Роман.
З його слів, мешканці досить довго жили з депресивними настроями, боялися. Тепер вони живуть сьогоднішнім днем, бо іншого виходу немає. Невідомо, скільки ще триватиме ця війна.
Під час обстрілу Східного мікрорайону загинула 31 людина та було понад 130 поранених, постраждали 374 будівлі, згоріло 62 автомобіля
“Коли відбувся обстріл, встала посеред квартири, і потекли сльози, бо не розуміла: за що?! До вечора не могла отямитися. У будинках не залишилося жодного вікна. Люди із Запоріжжя, Луцька, Львова привезли вікна та вставляли їх безкоштовно. Було дуже приємно, що нас не залишили у біді. Загалом спершу було дуже страшно, та з часом звикла. Сьогодні почуваю себе безпечно, однак постріли чую щодня і від цього моторошно. А втікати кудись – вже не у тому віці. Звісно, молодь, яка мала хоч якісь гроші, одразу виїхала”, – каже мешканка мікрорайону Східний у Маріуполі пенсіонерка Валентина.

Злочин проти мирного населення

За роки неоголошеної агресії Росії Маріуполь пережив багато. Мешканці міста бачили обстріляні будівлі, барикади, пожежі, зброю та смерть. Втім, мабуть, одним із найтрагічніших днів для міста стало 24 січня 2015-го. Саме тоді обстріляли мікрорайон міста Східний, забудований багатоповерхівками.
“У суботу, о 9-ій ранку мікрорайон обстріляли. Обстріл тривав лише чотири хвилини, хоча при цьому загинула 31 людина та було понад 130 поранених. Також постраждали 374 будівлі, в тому числі житлові, магазини, два дитячих садочки та три школи. Згоріло 62 автомобіля. Дякую Богу, що це було в суботу, бо у садочках і школах у цей час не було дітей. Це був шок!”, – каже голова Лівобережної райадміністрації Маріуполя Віктор Очеретін.
Нині ж саме тут тривають бойові дії. За декілька метрів від мікрорайону розташовано український пункт пропуску, а поруч – пункт пропуску “ДНР”.
Щоб хоч трохи усвідомити жах війни, потрібно на власні очі побачити обстріляні будинки та сльози жителів
“За будинками мікрорайону розташовані поля, а далі – таблички “міни”, і люди так живуть. Вдячний Збройним силам України та поліції. Саме вони відновили порядок – жодного випадку крадіжки та мародерства не було. Згодом багато сімей повернулося, та деякі квартири досі порожні. Також дякую жителям Західної України, які допомагали ремонтувати будівлі. Приїжджали величезні фури з  написами “Львів”. Тоді ми зрозуміли, що ми – не самотні”, – каже Віктор Очеретін.

Допомога переселенцям

Маріуполь також допомагає переселенцям з окупованих територій. Соціальний гуртожиток збудували саме для внутрішньо переміщених осіб. “Такий гуртожиток у місті один. Ще є декілька місць компактного поселення. Більшість переселенців винаймають житло. Сьогодні у Маріуполі зареєстровано 102 тисячі переселенців. До того ж, вони стоять у черзі на житло”, – каже директор Маріупольського міського центру соціальної служби Надія.
До початку агресії РФ трикімнатна квартира у Східному мікрорайоні Маріуполя коштувала близько 30-35 тис. USD, зараз – 8-10 тис. USD
“У 2014-ому були змушені виїхати з Горлівки. У Маріуполі нас прихистили, поселили у компактне поселення, а згодом – у гуртожиток для переселенців. У Горлівці залишилося все: житло, робота, магазинний бізнес. Та, на жаль, довелося все покинути. Взяли з чоловіком дітей та документи, і приїхали у Маріуполь. Бо поблизу нашого будинку впали снаряди. Тож не було ні часу, ні сил щось вивозити. Згодом навідувалися декілька разів додому. Та більше не хочемо – страшно. Коли стоїш на блок-постах, звідусіль стріляють, щось підривається. Лише думаєш: виживеш чи ні”, – каже Катерина, переселенка з Горлівки, яка зараз із сім’єю живе у Маріуполі.

“Містом ходили озброєні бойовики…”

Маріуполь ще на початку гібридної війни постраждав від прихильників “русского мира”. Саме вони захопили місто 13 квітня 2014-го. Під гарячу руку бойовиків потрапили приміщення міськради та головного управління внутрішніх справ у Маріуполі.
“Будівля міськради (голов­не фото) згоріла, зараз її планують реконструювати. Було страшно: містом ходили озброєні бойовики, будували барикади. Тоді місто пережило один із найважчих періодів у своїй історії”, – розповів працівник Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе.
“Також постраждала будівля поліції. Її захопили 9 травня 2014-го. Наступного дня у місті не було нікого: ні жителів, ні правоохоронців. Довго місцеві не могли зрозуміти, що ж відбувається: постійна стрілянина, смерті… Лише за тиждень люди оговталися і почали виходити на вулиці. 13 червня 2014-го місто звільнили від сепаратистів”, – каже Олександр Горе.
Львів – Маріуполь – Львів
Вадим Бойченко, міський голова Маріуполя:
– Вважаю себе мером із досить вираженою проукраїнською позицією. Настрої маріупольців завжди пояснюю на прикладі своєї сім’ї. Народився у Маріуполі, дружина – із Західної України, донька навчається у Київському виші, а син – курсант Одеської військової академії сухопутних військ. Дружина ходить у католицький храм, я – у православний, і нам це не заважає бути разом уже понад 20 років. Тож наголошую, що Маріуполь – багатонаціональне, багатокультурне та багатогранне місто. І це ніколи не ставало на заваді містянам жити у мирі та гармонії. Однак у 2014 році було багато маніпуляцій. Поняття України та тих, хто нею керує, злили в одне. Тоді я сказав: як можна не любити нашу країну від заходу до сходу, від півночі до півдня? Це наша рідна земля, чому ми маємо руйнувати її?! Багато українців зі Східної України намагалися тоді знайти щастя у Росії. Минуло небагато часу, і люди почали повертатися і в сльозах просити повернути на роботу. У студентські роки я теж мріяв поїхати у Росію та заробити величезні гроші. Відправив документи та довго чекав. Тоді й зрозумів, що там ми, українці, нікому не потрібні! Тим паче у нас є своя країна, яку потрібно розвивати. Тож, хто прагне в Росію: беріть валізи і вперед! Хочу, щоб уся Україна розуміла: Маріуполь – мирне місто. Ми розвиваємось та готові ділитися своїми досягненнями.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7266 / 4.44MB / SQL:{query_count}