За французькі нарциси – гроші на підгузки й порохотяги

“Пошта” побувала у дитячих будинках Львова разом із журналістами радіо “Львівська хвиля”, французькими та львівськими волонтерами і дізналася, чого ще потребують вихованці цих закладів

фото: Олег Огородник
У львівському Будинку дитини №2, що на вул. Антоновича, 117, вже немає потреби в підгузках, а Дитячий дошкільний будинок №1, що на вулиці Таджицькій, 23, відтепер прибиратимуть новими порохотягами. І все це завдяки операції “Нарциси” – щорічному вияву великої міжнародної солідарності. 
Цього року діти з приватного коледжу Святого Франсуа, що в невеликому французькому місті Лесневен неподалік Бреста, розташованого на північному заході Франції, ще ранньою весною назбирали нарцисів, а вже потім, під час посту перед самою Пасхою, продавали букети цих квітів, щоб передати вторговані гроші на потреби дітей, якими опікується асоціація “ІРУАЗ Україна”. 
До цієї асоціації входять не лише французи – люди доброї волі, а й українці, що емігрували до Бреста. Вони й досі, як то кажуть, на зв’язку зі Львовом за допомоги радіо “Львівська хвиля”, з якого через інтернет дізнаються про події в Україні. Своєю чергою радіокомпанія “Львівська хвиля” теж активно “волонтерить”: постійно озвучує в ефірі потреби бійців АТО, інвалідів та дітей, позбавлених батьківського піклування, збирає кошти на ці потреби та інформує про їх використання. З асоціацією “ІРУАЗ Україна” співпрацює вже два роки, відколи французькі слухачі виявили бажання допомагати Україні. Для того, аби транспортувати гуманітарну допомогу до львівських дитбудинків, залучили й благодійний фонд “Патріот – Львів”, який теж співпрацює з асоціацією від 2014 року. 
У вівторок, 2 серпня, “Пошта” разом із представником французьких благодійників Бернардом Пенуетом, що завітав до Львова, журналістами радіокомпанії “Львівська хвиля” і Уляною Дейнекою – волонтером БФ “Патріот – Львів” побували в дитячих будинках. 
Близько полудня нас уже чекали на вулиці Антоновича в Будинку дитини №2. 
Група три-  і чотирирічних вихованців щойно повернулася з прогулянки. Усміхнені й чепурні, вони радо віталися з нами, але водночас тулилися до вихователів і трималися за руки. Чемно стали до фотографії біля розфарбованих каруселей на подвір’ї будинку. Головний лікар дитбудинку Мирослава Павлик, що вийшла до нас у білому халаті, радо привітала всіх, а найбільше пана Бернарда: “Щиро дякуємо, що допомогли нашим дітям підгузками, які в Україні тепер стали розкішшю. Колись ми пеленали діток, але час іде вперед, у ХХІ столітті вже усі користуються підгузками, і ми вважаємо, що важливо, аби було комфортно і дітям, і вихователям”. 
До слова, за букетики нар­цисів французькі школярі вторгували 500 євро і порівну розділили ці гроші між двома львівськими дитбудинками. У Будинку дитини №2 для дітей з ураженням центральної нервової системи і порушенням психіки – комунальному закладі львівської облради – виховують 46 дітей. Розрахований будинок на 60 дітей. 
“У нас є діти різних категорій віком від п’яти днів до чотирьох років: ті, яких залишили в пологових будинках; яких забрали з неблагополучних сімей; батьки яких у місцях позбавлення волі або перебувають на довготривалому лікуванні через туберкульоз чи психічні захворювання. І поки соціальні служби працюють із сім’ями тих дітей, виховуємо їх ми. Пізніше з дозволу соціальних служб батьки зможуть забрати наших вихованців. Якщо ж такого дозволу не дадуть, то дітей після досягнення чотирирічного віку відправляють у будинки дитини сімейного типу, прийомні сім’ї і так далі. Є різні форми влаштування. Це вже як вирішить служба у справах сім’ї, – розповідає головний лікар, поправляючи рожевий бантик у зачісці своєї маленької світлокосої вихованки. – Більшість дітей із нашого будинку перебувають на обліку в невролога. Це зумовлене насамперед умовами, з яких вони прибули до нас: і побуту, і атмосфери в сім’ї. З дітьми працюють соціальні педагоги, дитячі психологи, логопеди. Буває морально важко спостерігати за станом новоприбулої дитини, адже її виховання дуже занедбане… До прикладу, одна дівчинка, щойно опинившись у нас в два роки, не могла не те що жодного слова сказати, а й нормально їсти – не брала ложки, а сьорбала з миски, як собачка. Опікуємося ними як рідними. Наші діти не відчули тієї кризи, яка є в державі. Держава виділяє необхідні кошти на харчування, медикаменти, енергоносії, заробітну плату і частково на утримання нашої установи. Коштом благодійників ми зробили ремонт, купили меблі та обладнання, медичну апаратуру. Постійно допомагають львівські волонтери, а також волонтери з-за кордону, серед яких французька асоціація “Веселі черевички”, бельгійський благодійний фонд “Дзвін Галичини”, нідерландський Helping House.

У той час пан Бернард, невисокий чоловік, вдягнений у спортивну блакитну сорочку, джинси та кросівки, захоплено фотографував дітей, які махали руками на камеру в затінку під крислатим деревом. 
Користуючись нагодою, “Пошта” спитала у нього про дитбудинки Франції. “В Бресті є також багато дитбудинків, але їх більше фінансово підтримує держава. Представник нашої асоціації Клод Марі заохотив французьких школярів до цієї ініціативи. Їм усього по 12-13 років, але вони так перейнялися ситуацією в Україні, долею дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування в часі війни на сході України, в часі фінансової кризи, що захотіли допомогти! Щороку збирають нарциси і жертвують гроші на гуманітарні проекти. Плануємо і в майбутньому підтримувати Україну. Уже передали  до Києва лікарняні ліжечка для дітей із особливими потребами. Наша основна мета – допомога дітям”, – сказав він. 
Опісля ми вирішили поспілкуватися з дітьми. Чотирирічним Валерії та Ромчику дуже сподобалося стояти перед камерою, але говорити вони соромилися. “А ви любите подаруночки?” – “Так”, – каже Ромчик, поглядаючи на виховательку. – “А що ви хочете отримувати?” – “Цукерки”, – нерішуче відповіли діти в один голос. – “А які іграшки вам подобаються?” – “Ляльку хочу”, – каже Валерія. – “А я машинку, вели-и-и-ку машинку”, – перебиває її Ромчик.  “Кажіть, що ви сочки любите, печиво, а то як збираємо вас гуляти на Піскові озера, без смаколиків не йдете”, – підказує, виглянувши з вікна їдальні на першому поверсі, вихователька. “І сочки…” – погоджуються діти. “А хто до вас приходить?” – запитує керівник Будинку дитини. – “Тато”, – невпевнено, але з помітною іскрою в очах каже Валерія. “Мама”, – тихіше відповідає Ромчик, дивлячись під ноги.  “Якщо так її можна назвати…” – доповнює малого котрась із виховательок, що стоять поряд.
А ще на нас чекали вихованці Дитячого дошкільного будинку №1. Тож попрощавшись із малечею та їхніми люб’язними наставниками, ми вирушили в дорогу.
На Таджицькій, 23 заїхали на широке подвір’я крізь вузенькі ворота. Здавалося, потрапили до звичайнісінького дитячого садочка: дерев’яні альтанки, розмальовані всіма кольорами веселки, невеличкі гойдалки та “дизайнерські рішення” минулого століття – пофарбовані шини замість лавочок і парканів між дитячими майданчиками. Сонце зайшло, віяв легенький вітерець, як у перші вересневі дні. Тож ми спершу, дивлячись на будівлю дитбудинку, сприйняли її за середню школу, бо була дуже подібна за плануванням.   
Директор Уляна Маніла вийшла нам назустріч і запросила до музичного залу, де її вихованці підготували святковий виступ. До залу нас немовби відвела Попелюшка, намальована на стіні біля сходів. У дитячому будинку його вихованцям, в яких спільні не те що речі, іграшки, а й виховательки-матері, затишно, казково. Музичний зал невеличкий, прикрашений паперовими квітами, а на стіні позаду імпровізованої сцени – прапор України. Після вітального слова благодійника пана Бернарда і волонтера Уляни Дейнеки дітям вручили подарунки – куплені за вторговані гроші завдяки операції “Нарциси” порохотяги, пакунок з французьким дитячим одягом, а також подарунки від “Львівської хвилі” – кілька наборів пазлів та фризбі (пластмасовий спортивний снаряд у формі диска із загнутими краями для однойменної гри.“Пошта”). А вихованці своєю чергою передали дітям із Франції свої малюнки, а також символічні українські іграшки – ляльки-мотанки, які за допомоги вихователів виготовили власноруч.
Потім діти почали співати веселих пісень, які чомусь було сумно слухати: про Україну, про Львів, про маму. З правильною інтонацією хлопчик років шести в блакитній сорочці з краваткою розповів Шевченкового вірша “Мені тринадцятий минало…”: “…Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози…”  у виховательки, журналістки й волонтерки. За таку блискучу акторську гру дякували йому гучними оплесками. А завершився цей зворушливий виступ виконанням гімну України.
“Нам не байдужа доля кожної дитини, яку виховуємо. В нашому будинку – 65 дітей віком від трьох до шести років. Дякуючи управлінню освіти і благодійникам ми забезпечені ніби всім. Але постійно виникають побутові проблеми: меблі треба лагодити, техніку замінювати”, – каже директор Будинку дитини №1.
Зі слів волонтерки Уляни Дейнеки, на Різдво їхній благодійний фонд знову завітає до цих дитячих будинків. “З організацією “ІРУАЗ Україна” співпрацюємо з 2014 року. Торік разом з “ІРУАЗ Україна” і радіокомпанією “Львівська хвиля” втілювали проект “Частинка себе”, коли відправляли сім’ї загиблих учасників АТО на двотижневий відпочинок до Франції. Займалися операцією “Нарциси”, а днями я їду до Франції, де обов’язково зустрінуся з дітьми, які продавали букетики нарцисів задля допомоги маленьким українцям, розповідатиму їм про Україну”, – сказала вона.
“Те, що до Львова завітав французький благодійник, важливо для нас. Бачимо, що доброта і милосердя не має кордонів. Ми тісно спів­працюємо з нашими постійними слухачами із Франції, українцями, які проживають там, але серцем залишаються з Україною і заохочують французів також допомагати нашій державі. Вважаю, що така подія – це й момент єднання України та Франції. І добре, що це єднання відбувається саме такими способами – допомога сиротинцям, реабілітація сімей загиблих учасників АТО, – вважає Мирослав Хом’як, гендиректор радіокомпанії “Львівська хвиля”.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8992 / 4.46MB / SQL:{query_count}