Гнійна рана українського суспільства

Де шукати ліки від хронічних хвороб?

фото: Mediacomics
У той час, як українська традиція начебто говорить про “святість” української жінки в очах чоловіків та суспільства, українки діляться тисячами особистих історій про насильство.
Конституція нашої країни захищає не лише права і свободи, вона на сторожі честі та гідності, в Україні діє кримінальний кодекс, працюють правоохоронні органи. Виявляється, цього не досить для того, аби захистити українок від примушування і домагань. 
На попередніх сторінках “Пошти” ви читали про ініціативу флешмобу “#ЯНеБоюсьСказати”, побачили львівський вимір проблеми. Насправді ж питання насилля та замовчування його проявів актуальне для усієї України.
Соціальний психолог Соломія Онуфрів вважає, що тисячі розповідей простих українок, які зазнавали насилля, доводять: наш суспільний організм заражений страшною хворобою. 
“Ця проблема як гнійний чиряк. Він має нарвати, бо гній має вийти. Особисті історії з мережі Facebook це і є те очищення для всього суспільства. Ми заперечували цю хворобу, можливо, багато людей взагалі не уявляли її масштабів до цього флешмобу”, – переконана експертка. 
Загальна статистика свідчить про те, що близько 90% жінок віком до 20 років стикаються із різними проявами сексуального насилля: від масних жартів та небажаних доторків, до крайніх виявів – зґвалтувань. 

Що може змінити ситуацію?

Парламентарі вважають, що в Україні достатньо законів та актів, які боронять українок. 
“Якщо відбулося сексуальне насилля, на цей випадок є статті кримінального кодексу. Якщо це на роботі, такі речі регулюються внутрішніми кодексами підприємств. Для держслужбовців є кодекс етики державного службовця”, – розповідає народний депутат Олег Медуниця. 
Подібну думку має і парламентар Оксана Юринець. “В Україні діє кримінальний кодекс, ми понаприймали стільки законів, що злочинці і так знаходяться у дуже вузьких рамках. Ми можемо придумати ще купу всього, але навчитися бути людиною кожен має сам”, – зазначає вона. 
“Багато історій, які я читав у Facebook, підпадають під існуючий кримінальний кодекс. Думаю, що треба не тільки “не боятися сказати”, треба писати заяву. Чому сказати в Інтернеті людині не страшно, а звернутися до правоохоронців вона боїться?”, – дивується Олег Медуниця.
Лідія Палюх, доцент кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, згодна з тим, що українки часто не звертаються до поліції. “Статистика про те, що 90% жінок до 20 років стикалися з насильством, робиться на основі всіляких анкетувань, а не даних поліції. Постраждалі і справді у більшості не реєструють такі злочини, скоєні проти них, не ідуть до правоохоронців. Вони бояться розголосу, бояться почути, що вони самі винні у тому, що сталося. Якщо ознайомитися з офіційною статистикою правоохоронців, може скластися враження, що сексуального насилля у нашій країні дуже мало. Якщо жінка заявить у поліцію, про злочин дізнаються сусіди, знайомі, постраждалій може бути ще гірше. Водночас, якщо свідома жінка стала жертвою, вона має повідомити про це поліцію, принаймні для того, аби хтось інший не постраждав від цього самого злочинця. Важливо розуміти і те, що якщо на вас напали, але вам вдалося втекти, дії нападника все одно містять склад злочину, це спроба зґвалтування. Про те теж варто повідомляти”, – пояснює Лідія Палюх. 
Зменшити кількість злочинів можуть громадські ініціативи. Для цього, на думку нардепів, варто створювати громадські патрулі, особливо у темних та малолюдних місцях, потрібна система оповіщення у локальних громадах.
Окремий напрямок поліпшення ситуації – інформування та освітня робота. Заступник міністра освіти та науки України Інна Совсун, – одна з учасниць флешмобу “#ЯНеБоюсьСказати”. Жінка ділиться своїм дитячим досвідом зустрічі з насильником у ліфті. На щастя, тоді ситуація завершилася лише переляком і розбитим обличчям. Совсун розповідає, що досі не заходить у ліфт із незнайомцями. “А в шкільних підручниках пишуть, що треба не носити короткі спідниці, не ходити вечорами на вулиці і не вживати алкоголь і все буде гаразд. Ага, саме так. Але проблема існує. Вона не вигадана. Її переживають сотні тисяч дівчат і жінок щодня. Коли я чую, що розроблена “Гендерна стратегія в освіті” – це “не на часі”, мені правда хочеться спитати: для кого не на часі?”
Про важливість освітніх ініціатив говорить і кримінолог. Лідія Палюх. переконана, що для початку навіть кілька занять для школярів і студентів можуть дати цінну інформацію. Експертка вважає, що варто розповісти про безпечну поведінку, про те, куди звертатися, якщо щось сталося, необхідно створювати анонімні центри психологічної підтримки. З рештою, треба якось зробити так, щоб постраждалі не боялися сказати, що зазнали насилля, тоді вони відчуватимуть, що захищені суспільством. 
“Безпека та захист – це не лише індивідуальні, а й суспільні потреби, без задоволення яких суспільство не може повноцінно розвиватися”, – вважає Соломія Онуфрів. Вона порівнює вплив флешмобу на українське суспільство із впливом важкого першого кроку на маленьку дитину. “Тільки якщо наше суспільство зробить цей крок, визнає свою хворобу, воно зможе піти далі. Усвідомлення – це хороший симптом, це симптом до одужання”.

Ще більша проблема ніж насилля – віра у чоловіче право на жіноче тіло

Міф про святість. Розмови про традиційну повагу до жінки, ставлення до неї, як до святої, досі виникають в українському суспільстві. Жінок називають берегинями родини і держави, зводять їх на недосяжний п’єдестал, а потім хтось іде додому і б’є свою дружину, чіпляється до дівчини у маршрутці або домагається колеги на роботі. 
“Пошта” вирішила дізнатися, чи справді жінка в усі часи була у пошані, а сьогоднішній рівень сексуального насилля і домагань – віяння нового часу. Для цього ми поспілкувалася із Оксаною Кісь, етнологом, президенткою Української асоціації дослідників жіночої історії. 
Оксана Кісь переконана, що ніякої традиційної поваги до жінки в українському суспільстві НЕ БУЛО і НЕМАЄ. “Це частина національного міфу, українці дуже хочуть бути святішими за Папу Римського, кращими за весь світ. Українцям хочеться мати таке минуле, яким ми могли б пишатися, але такі викривлені уявлення про минуле нас засліплюють, вони не дають бачити реальність”. 
Чи можлива ситуація, що українські чоловіки поважають українську жінку, а при цьому 9 із 10 українок у віці до 20 років опинялися у більш чи менш гострих ситуаціях сексуальних домагань чи насильства на вулиці, в школі, університеті, на роботі. 
“Насильство щодо жінок, у тому числі сексуальне – невід’ємна частина української культури. Той міф про святість жінки, романтичне ставлення до українських традицій не має відношення до реалій життя українських жінок”.

фото: ethography.org.ua
Подвійні стандарти. Попри сьогоднішню декларовану рівність, чоловіки та жінки все ще стикаються із зовсім різними соціальними очікуваннями до себе. Етнолог переконана, що так в Україні було і раніше. 
“В українській культурі завжди були подвійні стандарти: до хлопців і до дівчат висувалися різні моральні вимоги. Від дівчат вимагали берегти цноту до шлюбу. Водночас, те саме суспільство толерувало чоловіче право на жіноче тіло. Жінка століттями знаходилася між двох вогнів. З одного боку, жорсткий контроль за дівочою цнотливістю, з іншого – хлопчача громада карала дівчат за те, що вони не задовольняли “чоловічих” потреб. Це не винятки, мова не лише про крайнощі, коли ставалися побиття, які завершувалися смертю, а про повсякденну рутинну практику”, – розповідає Оксана Кісь. 
Замовчування/звинувачення жінки у тому, що сталося. “Вся провина за фізичне і сексуальне насилля клалася на жінку. Постраждалу вважали спокусницею, вона була втіленням духу грішниці-Єви, яка тільки те і робить, що підбурює чоловіка до гріха. Такі погляди підбурювала і церква.
Суспільство робило дівчину, яка не змогла відбитися від насильника і втратила цноту винною у тому, що так сталося. На таку дівчину чекав не лише загальний осуд і ганьба, ціла її доля була зруйнована. Вона вже не могла розраховувати на шлюб, ставала зайвою у суспільстві. 
Покарання хлопця за зґвалтування, навіть якщо злочин набував розголосу, було рідкістю, на це ніхто не розраховував. У таких умовах дівчата вирішували мовчати про те, що сталося. Ця змова мовчання тривала століттями. 
Дівчата приховували не лише факт зґвалтування і втрати цноти, вони приховували вагітність, йшли на криваві аборти, а іноді навіть вбивали вже народжену дитину для того, аби зберегти таємницю”, – розповідає експертка.
Сьогодні українські жінки, які пережили насилля продовжують мовчати. Виявляється, поки що це традиційно для українки, найкращий для неї вихід. Ситуація лишається такою, не зважаючи на уявний п’єдестал, збудований для Жінки, Берегині, Матері. Навіть флешмоб #ЯНеБоюсяСказати” викликав шквал коментарів (переважно від чоловічої аудиторії), які переконували дівчат, що зазнали насилля у дитячому чи підлітковому віці “Ви самі винні!”.
“Та ситуація, яка склалася в Україні сьогодні має глибоке історичне підґрунтя. Наше патріархальне суспільство продовжує розглядати чоловіків як таких, що мають право на жіноче тіло. Вони досі мають право вимагати і отримувати, а жіночі інтимні бажання є ганебними. Жіноче тіло в українській культурі ніколи їй не належало, флешмоб показав, що наше тіло і досі нам не належить. 
Насильники, навіть ті, хто вдається до крайніх форм агресії – зґвалтувань невірять, що вони будуть покарані. Скільки зараз є масних жартів, натяків, сумнівних компліментів? А як щодо культури трудових колективів, де жінки і досі лишаються “окрасою”, де їх оцінюють за секс-принадами, а не фаховими здібностями?” – ділиться міркуваннями Оксана Кісь. 
“Нашому суспільству, яке хворе давно і хронічно, треба лікуватися. Менталітет –  це не вроджене. Якщо ми зараз не вважаємо, що правильно закидати камінням дівчину, яка втратила цноту до шлюбу, то так само маємо позбуватися й іншого. Так, є історія, є традиції, але є практика, існують сьогоднішні звички, які можна і треба змінювати”,  – резюмує експертка.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.4338 / 4.45MB / SQL:{query_count}