Перша річниця шлюбу в… 70 років

“Пошта” побувала на незвичному ситцевому весіллі – торік у ці січневі дні подружніми обітницями обмінялися 69-літній Іван Онишко і 72-літня Марія Груник

фото: прес-служба ЛМР
Коли торік Марія Груник та Іван Онишко вирішили одружитися, то ще не знали, що це їхнє рішення викличе такий резонанс у суспільстві. 
Весілля – вельми передбачувана подія. Усе відбувається за звичним сценарієм: гості, церемонія, подарунки, застілля… Проте власне це весілля було незвичним: нареченій –  72 роки, нареченому – 69. 

Заміж ніколи не пізно!

Як і кожна жінка, Марія Груник чекала свого судженого. Так сталося, що довелося чекати довго, бо не зустріла в житті чоловіка, за якого хотіла б вийти заміж. Але завжди була активною. 
Вийшовши на пенсію, наважилася прийти до львівського міського територіального центру, який займається дозвіллям містян похилого віку. І власне тут зустріла свою долю – Івана Онишка, 69-літнього вдівця, який, очікуючи Марію на будь-якому заході,  завжди тримав їй місце біля себе на лавці. Подруги з територіального центру кепкували: “Ну, що там твій кавалер?” В групі пані Марії було 17 жінок, а чоловіків лиш троє. Зі слів жінки, Іван серед них – найкращий.
За рік, прожитий разом, вони навчилися сприймати одне одного такими як є
“Самотнє життя нікуди не годиться”, – сказав Іван. “На коліно не ставав, бо нога болить, проте не розгубився і перейшов до головного: “Ми – ковалі свого щастя, бути самому важко, тому й наважився”, – згадує  пані Марія.
За три місяці закохані стали на рушничок щастя. За цією подією стежило все місто. У львівському храмі святого Климента Папи, при якому працює згаданий центр, відбулося незвичне вінчання. Працівники центру накрили стіл на 50 осіб. 
Двоє дітей та п’ятеро онуків Івана Онишка живуть у Білорусії, тому пані Марія переїхала до чоловіка. Тепер вони господарюють удвох. “Марія дуже добра жінка. І борщ смачний зварить, і підливку зробить”, – хвалиться Іван Онишко. 

“Хата – не церква”

фото: Ірина Березовська 

Свою першу річницю шлюбу подружжя відсвяткувало з друзями в територіальному центрі при храмі, у якому вінчалося. 
Як відомо, першу річницю спільного життя називають ситцевим весіллям. Ситець – дуже тонкий, зазвичай яскравих кольорів. Подружнє життя через рік після весілля нагадує саме цю тканину: кохання ще не охололо і не втратило яскравих барв, відносини ще дуже тендітні, тонкі. 
Власне перший рік є випробувальним для молодої сім’ї, коли чоловік і жінка глибше пізнають одне одного, вчаться жити разом. Відбувається процес становлення, укріплення стосунків. 
А оскільки весілля справили саме на свято Василія, то й перша річниця шлюбу припала на той день. За святковим столом зібралися друзі й родина, а ще священик Андрій Кошлань, який уділив їм таїнство шлюбу, і соціальні працівники. 
“Молодята” сиділи ніяковіючи, слухали побажання, приймали квіти і дякували всім, хто зрозумів і прийняв їхнє рішення. За рік, прожитий разом, вони навчилися сприймати одне одного такими як є. “Хата – не церква, по-різному буває… Слухаємо одне одного, – каже пані Марія. – Інакше не можна. Миритися треба, поступатися. Немає значення, хто винен”.
Проте вони не зациклені на власному щасті. “Обоє переживають через події в Україні, вболівають за наших вояків на сході”, – розповідає заступник завідувача Галицького відділу соціальної допомоги вдома, а за сумісництвом – дружба на весіллі Марії та Івана Василь Галамай.
Рецептів вічного щастя ще ніхто не винайшов, а все ж, як стверджував класик, усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я – нещаслива по-своєму. Маємо надію, що цю сім’ю оминуть життєві негаразди.   
“Пошта” вітає Івана і Марію Груників з річницею шлюбу і бажає многая і благая літ!

До теми. Сім’я Груників – далеко не рекордсмени серед літніх людей, які вирішили одружитися. В 2010-ому свої долі поєднали 91-літній Павло Василенко і 72-літня Римма Савченко з Кривого Рогу, а також 90-літній Олександр Голофаст і 83-літня Степанія Захаренкова з містечка Герц Чернівецької області.  
Проте найстарші молодята живуть у Чехії. Під вінець став у 99 років Отто Ербан і 91-літня Людмила Мартинакова. “Весілля століття” – так назвали цю подію журналісти. Це подружжя – найстаріше в світі. На весільну церемонію син нареченого подарував татові оригінальний торт у вигляді серця.

Андрій Кошлань, священик храму святого Климента Папи,  який вінчав цю пару, – про шлюб у похилому віці та справжнє його завдання
– Це любов однозначно! Не знаю, чи є ще такі пари у територіальних центрах, а чи у Львові. Кілька років тому вінчав людей, яким було по 88 років, вони жили не в шлюбі, хоча мали вже дітей та онуків. У той самий день вінчав і онучку цих людей. Журналісти помилилися, називаючи Івана і Марію найстарішими молодятами в нашому місті. 
Люди можуть зустрічатися, спілкуватися, до театру ходити, в кіно. Це вже пізніше вони дозрівають до рішення одружитися і вінчатися в церкві. Коли вони приходять до священика – це вже доконаний факт: тут є любов, яка приводить їх під вінець. З цим подружжям у нас була коротка передподружня наука, щоби вони розуміли свою відповідальність за це рішення перед Богом, Церквою, одне перед одним, щоби не було інших пересторог.
Досить часто, коли мова заходить про такі центри, в нашій свідомості оживає стереотип про бідних, знедолених, нещасних. Але це не є той випадок. Тут кожен забезпечений, кожен має власне помешкання, не нарікає на достаток, тому про меркантильні інтереси не йдеться. Просто вони вирішили поєднати свої долі в похилому віці. Дуже важливо бути потрібним іншим незалежно від віку. Найбільша проблема людини – коли вона відчуває, що нікому не потрібна в тому великому світі. Людина має стимул боротися за життя, коли хтось є поруч, коли є любов.
Дуже важливо бути потрібним іншим незалежно від віку. Найбільша проблема людини – коли вона відчуває, що нікому не потрібна в тому великому світі
У такому віці шлюб не є якимсь іншим. Узагалі шлюб з точки зору науки Церкви є добром для обох сторін. Знаєте, в нинішньому світі завдання шлюбу звелося до спільних дітей. Але це не так! Згідно з вченням Другого Ватиканського собору, до Другої світової війни завданням шлюбу було народження дітей і добро для обох сторін. Що ж тоді мають робити ті подружжя, які через фізичні причини не можуть народжувати? Що, тоді їхній шлюб є недійсним, нещасливим?.. 
А скільки маємо подружжів, у яких по п’ятеро чи восьмеро дітей, але вони є нещасливими в шлюбі? Звичайно, в ідеалі так має бути, що двоє молодих людей вінчаються в церкві, народжують дітей, а потім мають онуків. Рід продовжено. Але це не має жодного стосунку до щастя в подружжі. Ідеал – це завжди тільки ідеал, і щастя має свої певні параметри. Щоби зробити когось щасливим, треба спочатку стати самому щасливим. Як правило, людина все життя працює, мучиться, заробляє гроші, старається для добробуту сім’ї, але сама ніколи на почувалася щасливою. 
Коли запитати людину, навіщо вона це робить, вона відповість, що для добра власних дітей. А ще признається, що сама нещаслива, і батьки її такими були, і дід-баба.  Якщо ми самі не знаємо, що таке щастя, то як ми можемо дарувати його іншим? Так само з любов’ю. Я певен на всі сто, якщо запитати у Івана і Марії, чи вони хотіли б змінити своє рішення, то вони рішуче скажуть: ні. Зрозуміло, як і в кожному подружжі, у них також є якісь маленькі непорозуміння. Якщо вміти вийти з тої чи тої ситуації разом, то більше нічого не треба. Все! Рецепт простий.
Мені здається, що коли люди свідомо йдуть на такий крок, то знають, що роблять. Що більший людина має життєвий досвід, то глибше розуміння. Вони не одружувалися, щоби не бути самі. Ні, вони не були самот­ні у жодному випадку! Просто вирішили зробити одне одного щасливим. Це не було вінчання з крайності, просто вони захотіли, щоби їхню любов благословив Господь.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.6754 / 4.42MB / SQL:{query_count}