Імітація старовини

На початках українського національного відродження у Львові було модно в свято чи в неділю парадуватися в одязі з бабусиної скрині

Коштували такі раритети недешево. Перекупники вишукували їх по усіх закапелках і скуповували для перепродажу колекціонерам. Повизбирували по глибинках усю старовинну одяганку за символічну плату, а продавали в місті за грубі гроші. Тоді мода на народну ношу перекинулася й на аматорські хорові колективи, де вимагали давній автентичний український одяг. 
Та, як виявилось, цілком реально без надмірних зусиль і великих коштів власноруч зробити імітацію старовини “під борщівську” – лише за умови цілковитого занурення у творчість та через горіння бажанням здійснити задумане. А ще треба мати вціліле, насправді старе бабусине домоткане рядно та відповідно зістарену пряжу –  розпоротий запраний светрик темного кольору, що ніколи не линяв. 
Ряднину найкраще кроїти прямими квадратами, без діагональних зрізів (регланів) на зразок давніх сорочкових кроїв з ластовицею. Основним мотивом на рукавах мала стати одна з найдревніших українських символік з потужною енергетикою – трикратна рогата свастика, що дійшла до нас із незапам’ятних часів. А далі тулила туди все, що подобалось, абсолютно не переймаючись такими дрібницями, як регіонально-стильова відповідність.
Перечитала гору спеціальної літератури, вивчила та випробувала чимало швів і призабутих технік, відвідала багато виставок наших народних майстринь – Ольги Возниці, Марії Калиняк, Олени Кулинич-Стахурської, радилася з іменитими мисткинями Зеновією Краковецькою та Людмилою Булгаковою. Тішуся, що з деякими з них мені тоді невимовно пощастило спілкуватися особисто, бо невблаганний час забирає їх від нас у засвіти.
Цілком реально без надмірних зусиль і великих коштів власноруч зробити імітацію старовини “під борщівську” – лише за умови цілковитого занурення у творчість та через горіння бажанням здійснити задумане
Що стосується кольорів, то свідомо відмовилась від чорного, бо сама по собі барва стиглої вишні створює досить темне тло, а на ясному полотні  візерунок виглядає як витинанка. Отож видавалося зайвим додавання ще якихось кольорів. Сорочка протягом тривалого часу залишалась монохроматичною.
Вишивала її поступово, дотримуючись певної симетрії, і за потреби одягала як святочну на такому етапі, на якому вона в той момент була. Часто чула тоді від знайомих: “Здається, ця сорочка на тобі минулого місяця була ніби менше вишита, ніж тепер!”. На що я усміхаючись загадково відповідала, що вона ще в процесі…
Та забаганка старовини непомітно поглинула, втягнула мене у своє сильце, міцно захопила і не відпускала – дуже вже хотілося мати сорочку особливу, авторську, не таку, як у всіх. Я її уже не вишивала, а, можна сказати, витворювала. Коли набридало, відкладала, часто надовго…  Так поступово заповнювала шитвом усі проміжки, у які ще щось можна було додати. Вдома сміялись: якщо ще проглядається з-під вишивки полотно, значить кінець роботи далеко.
Поглинута творчим натхненням, відкладаючи на якийсь час ту “старовину”, вишила кілька сорочок синочкові, серветки, накидку. А недокінчений раритет ще довго залишався ексклюзивною візиткою під час виступів з хоровим колективом по всій Європі.  
Та кожна робота, якою б вона не була захопливою, цікавою, колись мусить скінчитися. Довелось поставити крапку і в тому безконечнику. Тоді ж солярні свастики на рукавах і стали яскраво-червоними – як мажорний акорд у коді.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7414 / 4.36MB / SQL:{query_count}