Шляхи та манівці об’єднаної Європи

Закінчення. Початок – у попередніх числах “Львівської Пошти”. У період між двома світовими війнами побачили світ книги одного із найпомітніших лідерів пан’європейського руху, австрійського графа Рішара Куденхове-Калергі “Боротьба за пан’Європу”, “Пан’Європа”, “Європа прокидається”, в яких розвивалися ідеї пан’європеїзму й одночасно обґрунтовувався висунутий ним план  створення Сполучених Штатів Європи.

Закінчення. Початок – у попередніх числах “Львівської Пошти”
У період між двома світовими війнами побачили світ книги одного із найпомітніших лідерів пан’європейського руху, австрійського графа Рішара Куденхове-Калергі “Боротьба за пан’Європу”, “Пан’Європа”, “Європа прокидається”, в яких розвивалися ідеї пан’європеїзму й одночасно обґрунтовувався висунутий ним план  створення Сполучених Штатів Європи. Він, до речі, отримав практичне втілення. У 1923 р. у Відні відбувся Перший конгрес пан’європейського союзу, на якому були присутні дві тисячі учасників із 24-х країн світу. Під час конгресу було визначено основні напрями розбудови європейської конфедерації: військовий альянс; поетапне утворення митного союзу; спільне використання колоній європейських держав; єдина грошова одиниця;  співробітництво європейських та інших держав у межах Ліги Націй. Основне завдання пан’європейського руху полягало в поширенні ідеї єдиної Європи серед парламентарів, урядовців, представників промислових і громадських кіл.
Ідея Р. Куденхове-Калергі була привабливою. Вона так і залишилася б планом у сфері політичних мрій, коли б не активність і наполегливість міністра закордонних справ Франції Арістіда Бріана, почесного (з 1927 р.) президента Пан’європейського союзу, який виступив у 1929 р. в Лізі Націй і запропонував під егідою і в рамках Ліги створити Європейський федеральний союз. Це була спроба реанімувати ідею створення Сполучених Штатів Європи або пан’Європи – якогось, за твердженням А. Тойнбі, “чи то конфедеративного, чи то федеративного державоутворення, яке би протистояло як американській економічній, так і радянській політичній експансії”.
У 1930 році пан’євро­пейський план Бріана дістав офіційний статус у викладі Меморандуму французького уряду і був скерований для розгляду й обговорення всім державам-членам Ліги Націй. Того ж року Ліга Націй створила спеціальну комісію для обговорення запропонованого проекту об’єднання європейських держав в одне ціле без ущемлення їх суверенітету, яка працювала два роки і в 1932 р. безрезультатно припинила своє існування.
Московські вчені М. Мар­ченко та О. Дерябіна пояснюють неприйняття плану Бріана багатьма європейськими державами саме тим, що в ньому насамперед були закладені французькі, а вже потім загальноєвропейські інтереси. Це підтверджується, зокрема, тим, що план А. Бріана, намагаючись забезпечити провідне становище Франції серед європейських держав, не передбачив участі в Пан’європейському союзі такої на той час потужної держави, як Великобританія. З іншого боку, план Бріана був спрямований на нейтралізацію загрози Франції з боку Німеччини, на гарантування її безпеки шляхом втягнення Німеччини в загальноєвропейські структури.
Але “європеїзації” Німеччини не сталося. У 30-40 рр. ХХ ст. спостерігаємо загострення відносин у зв’язку із встановленням фашистських режимів у Німеччині, Італії, Іспанії. Ілюзії створення загальноєвропейського союзу розвіювалися, бо сам пан’європейський рух з цієї причини згортався. Незважаючи на це, в період Другої світової війни європейська ідея отримала серйозний імпульс для свого розвитку – спочатку на ґрунті об’єднання проти фашизму, а потім і при розробленні та втіленні планів майбутнього облаштування Європи. “Саме в цей період, – доходить висновку відомий учений С. Кашкін, – європейська  ідея, яка народилася в головах одиниць й опиралася в основному на представників еліти (політичної, економічної, культурної) та пропагувалася інтелігенцією, проникала в широкі маси населення”. Велика заслуга в цьому належала руху Опору, який активно діяв на території окупованих Німеччиною країн Європи.
Провідний діяч руху Опору, директор Римського інституту міжнародних відносин, активний поборник і послідовний захисник ідей європейського федералізму у воєнний і повоєнний періоди Альтьєро Спінеллі виступив у липні 1944 року в Женеві на конференції представників руху Опору й висунув пропозиції, які закладені в основу сучасного Європейського Союзу. Вони стосувалися форми якщо не нинішнього, то майбутнього політико-правового облаштування об’єднаної Європи – “європейського федералізму”, прийняття загальноєвропейської “писаної конституції”, заснування загальноєвропейських органів влади та управління – парламенту та уряду, формування правової та судової систем, створення загальноєвропейської армії.
Більшість із цих положень, які стосуються федеративної форми побудови Європейського Союзу, були закладені в документі під назвою “Програма із 12 пунктів”, прийнятому на черговій (Гертенштейнівській) зустрічі представників різних груп руху Опору. Він розглядався в цьому документі як складова частина загальносвітової системи Організації Об’єднаних Націй. Автори програми розраховували як на підтримку широких верств населення, так і на прихильність з боку офіційних кіл та провідних політичних  діячів.
І такі діячі знайшлися. Один з них – Вінстон Черчілль – ще 1940 р. пропонував французам франко-британський союз, який через явну “театральність” не був реалізований. Але будучи послідовним у своїх поглядах, Черчілль постійно пропагував і відстоював об’єднавчі ідеї. У вересні 1946-го він запропонував створювати європейську сім’ю у вигляді Сполучених Штатів Європи. “Ми повинні побудувати щось подібне до Сполучених Штатів Європи, – наголошував В. Черчілль. Тільки таким шляхом сотні мільйонів трудівників зможуть знову повернути собі радість життя і надію, які роблять життя осмисленим і гідним”.
Упродовж 30-ти років на території Європи відбулися дві страшні війни, яких ще не знала світова історія. Тому після закінчення Другої світової настав благодатний час для кооперації та міжнародного об’єднання у межах Європи. Для європейських держав відчуття самодостатності відходило на другий план з тієї причини, що вони опинилися у лабетах двох супердержав – США та СРСР. Тому провідні політичні діячі та й широкі кола населення усвідомлювали необхідність творення якоїсь нової політичної системи, яка б застерігала від виникнення нової світової війни.
Найбільшу активність щодо створення нової політичної системи (не забувалася ідея Сполучених Штатів Європи) виявляли наприкінці 1940-х років такі громадські об’єднання, як Європейський Союз прихильників федералізму, Рух за соціалістичні Сполучені Штати Європи, Об’єднання союзів європейської єдності та ін.
У жовтні 1948 року оформився  Європейський рух, який за короткий час підготував ґрунт для створення 1949 року Ради Європи, в статуті якої знайшла відображення європейська ідея, що складалася впродовж минулих століть. Важливою віхою на шляху розвитку і просування ідей пан’європеїзму того часу став Конгрес Європи, який відбувся у Гаазі 1948 р. за участі представників різних поглядів і рухів, включно з радикальними, і прихильниками більш поміркованого конфедеративного напряму організації внутрішнього життя і діяльності об’єднаної Європи.
Цілком природно, що на перший план висувалися (перед кожною європейською державою і континентом у цілому) соціально-економічні проблеми, пов’язані з відбудовою зруйнованих війною господарства, науки, культури, усталеного укладу життя. Велику роль у цьому процесі відіграли США. Допомога Америки у відбудові Європи асоціюється з так званою доктриною Трумена, суть якої полягала у “підтримці вільних людей, які рішуче виступили проти спроб свого поневолення”, а також з породженим цією доктриною планом Джорджа Маршала (1947 р.). З метою його втілення 1948 р. була створена Організація Європейського Економічного Співробітництва (ОЄЕС), до якої увійшли 16 країн Західної Європи і Туреччина. Гарантування безпеки покладалося на Брюссельський пакт 1948 р., який був підписаний п’ятьма європейськими державами, і на створений наступного 1949 р. блок НАТО. Однак усі ці організації сукупно не змогли забезпечити повномасштабної європейської інтеграції в дусі реалізації європейської ідеї. Вони були організаціями міжурядового співробітництва суверенних держав, які зберігали право вето.
До кінця 1940-х рр. виникло розуміння того, що реальна інтеграція в Європі можлива при поєднанні міжнародно-правових інструментів з державно-правовими. Вона повинна ґрунтуватися на добровільному обмеженні суверенітету країн-учасниць, об’єднанні і передачі ними низки функцій наднаціональному органу, який діє в загальних інтересах. Такий підхід був передбачений у представленому 9 травня 1950 р. плані Монне-Шумана, що ґрунтувався на так званому комунітарному методі. Його суть полягала у поступовій інтеграції, що забезпечувала злиття невід’ємних інтересів держав на основі насамперед економічного об’єднання, орієнтованого на вирішення практичних завдань і досягнення федеративної мети. Реалізація цього плану почалася із створення Паризьким договором 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі, яке розглядається як відправна точка формування майбутнього ЄС.
Отже, на підставі викладеного можна дійти висновку, що існувало багато ідей об’єднання Європи майже на всіх основних етапах історії континенту. Історичне становлення ідеї об’єднаної Європи неможливо відділити від культурно-політичного сходження Європи загалом. Ідеї створення спільних європейських органів проголошували задля боротьби із зовнішньою загрозою, гарантування внутрішнього миру і розв’язання суперечок мирним шляхом ще з періоду Середньовіччя і визначили подальший напрям розвитку ідей становлення об’єднаної Європи.

Про автора:

Павло Присяжний – магістр міжнародного права
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7194 / 4.19MB / SQL:{query_count}