У нас, як завжди, намагаються на чомусь зекономити

Антон Дацко, паралімпієць-фехтувальник, срібний призер Паралімпіади в Лондоні, чемпіон світу 2011 року, – про свої здобутки, найближчі плани та умови тренувань

Коли людина через різні обставини опиняється в інвалідному візку, це завжди стає трагедією. Хтось опускає руки, а хтось, навпаки, намагається довести всім та насамперед собі, що життя не закінчилося. Одним із таких людей є Антон Дацко – паралімпієць із Буська, який на останній Паралімпіаді завоював срібну медаль з фехтування. Це важко уявити, але заради тренувань він на інвалідному візку долає сотню кілометрів до своєї зали. Ще складніше повірити в те, що, попри всі негаразди, спортсмен сповнений оптимізму. В усіх проблемах він намагається знайти щось позитивне. Антон Дацко вірить: всі перепони, які з’являються на його шляху, будуть подолані. І, що найважливіше, він їх долає.
– Розкажіть, будь ласка, про ваші останні здобутки.
– Нещодавно я повернувся з Польщі зі змагань "Шабля Кілінскієго", до того у квітні посів перше місце на турнірі в Монреалі (Канада), а в травні – два перших місця на рапірі і шаблі в Лонато (Італія). 
– Це все етапи Кубку світу?
– Так, наразі я лідирую в загальному заліку, а тому сподіваюся повторити минулорічний успіх та здобути перемогу в Кубку світу. Попереду залишилися лише змагання в Гонконзі, які відбудуться на початку грудня. Фактично, для загальної перемоги мені достатньо лише приїхати туди.
фото: facebook.com 
– А це проблематично?
– Не проблематично, але наразі точно не відомо, чи поїде на ці змагання українська збірна. Скажімо, в Монреаль наша делегація не їздила, а ми разом із Андрієм Демчуком прибули туди за власний кошт. Нам допомогли родичі Андрія, які проживають у Канаді. Приїхавши за два тижні до змагань, ми встигли побачити країну. Зізнаюся: для нас особисто було навіть краще поїхати не в складі офіційної делегації. Якби їхала вся команда, можливості гарно провести час у Канаді, напевно, не було б.
– Які маєте найближчі турнірні плани?
– Зараз я готуюся до чемпіонату світу, який відбудеться в Угорщині 5–12 серпня. Хочу зазначити, що з 2006 року у світових форумах одночасно беруть участь як фізично здорові фехтувальники, так і фехтувальники на візках. Оскільки я – чинний чемпіон світу, дуже хотілося б зберегти свій титул. Як відомо, захищати високі звання значно важче, аніж здобувати. А ще, звичайно, дуже хотілося б поїхати у Гонконг. 
– У Лондоні ви поступилися китайському спортсмену Ху Гаоляну. Чи зустрічалися з ним цього року?
– На жаль, ні. Китайці взагалі рідко приїжджають на етапи Кубку світу. Однак сподіваюся, що їхня команда буде на чемпіонаті світу і я матиму шанс взяти реванш. 
– Так вже склалося, що успіхи спортсменів із обмеженими можливостями цікавлять громадськість лише під час Паралімпійських ігор, а потім фактично на чотири роки про них забувають...
– Я б так не сказав. Стосовно мене, уваги стає трохи менше, але несуттєво. Напевно, єдина відмінність між неолімпійськими й олімпійськими роками полягає у збільшенні фінансування на підготовку спортсменів. У нас відбуваються додаткові збори, нам надають додатковий інвентар. 
фото: facebook.com 
– Наскільки мені відомо, на Паралімпіаду в Лондоні ваш тренер не поїхав з вами. З чим це пов’язано?
– Банальний брак фінансування. У нас, як завжди, намагаються на чомусь зекономити. Але цього року він їздить зі мною – був в Італії, у Польщі, напевно, поїде і в Угорщину. Отже, прогрес є. Якщо працювати добре, завжди щось зміниться. Все змінити одразу просто неможливо. 
– Чи допомагає Львівська область вам у фінансуванні? 
– Загалом я зарахований на роботу в “Укрцентр”, який розташований у Києві. Донедавна львівський “Інваспорт” оплачував мені лише дорогу по Україні на тренувальні збори. Нещодавно вийшла нова постанова, згідно з якою обласні організації “Інваспорту”, що мають велику кількість спортсменів-збірників, припинили ці виплати. Зараз таким фінансуванням займається столичний “Інваспорт”.
Область зобов’язана надати місце для тренувань, організувати тренувальний процес на місцях (забезпечити інвентарем, формою тощо) і виплатити зарплату тренеру. Як завжди, грошей не вистачає. Приклади шукати не треба. Лише сьогодні (у четвер, 11 липня – “Пошта”) мені видали посвідку заслуженого майстра спорту України. І це при тому, що наказ про присвоєння звання з’явився ще минулого року. 
– Як вважаєте, у львівському “Інваспорті” знають про ваші успіхи в змаганнях? Якщо, наприклад, подзвонити туди, аби отримати інформацію про результати, її нададуть?
– Хотілося б вірити, що вам зможуть надати таку інформацію, але я не впевнений. 
– Наскільки я знаю, ви їздили з Буська у Львів на тренування. Умови, в яких вони відбуваються, далекі від ідеальних, їх навіть можна назвати жахливими. Чи вдалося досягти прогресу у цьому питанні?
– На превеликий жаль, ні. Я намагався щось змінити, звертався до політичних партій, однак у них, мабуть, немає потрібних важелів впливу. 
– Невже у Львові немає нормальних залів для тренувань?
– Звичайно, є, але йти туди і забирати час для тренувань, наприклад, у дітей не бажано. 
– Чи відрізняються умови для тренувань спортсменів з обмеженими можливостями і звичайних фехтувальників?
– Загалом, оскільки ми проводимо бої у візках, наша доріжка значно коротша, але на ній є спеціальна платформа, по якій їздять візки. 
– Чому тоді не тренуватися у залах разом зі здоровими спортсменами?
– Для цього комусь потрібно про все домовитися. Ми знову повертаємося до головної причини – недостатнє фінансування. 
– Скільки спортсменів тренується у вашому залі?
– Загалом близько десяти, троє з яких є членами збірної України, ще один – кандидат у члени збірної.
фото: Марічка Ільїна 
– А що треба зробити людині з обмеженими можливостями зі Львова чи області, яка захоче займатися спортом професійно?

– Напевно, насамперед потрібно звернутися в обласний “Інваспорт”. Найпростіший варіант – поговорити безпосередньо з тренером. Наприклад, мій хороший товариш Андрій Демчук (я йому дуже вдячний, саме завдяки тренуванню з ним я досяг значного професійного росту у фехтуванні) сам є спортивною людиною. Він мав певні проблеми з дитинства, однак ніколи не вважав себе інвалідом і не звертався у служби соціального забезпечення. Так склалося, що в 20 років йому ампутували ногу й повноцінно займатися спортом у звичайній секції він вже не міг. Однак Андрій мав велике бажання, а тому сам знайшов відділення “Інваспорту”, аби дізнатися, чи є у Львові секція баскетболу для інвалідів. На той момент її вже не було. Йому запропонували займатися фехтуванням або стрільбою з лука. Він вибрав фехтування. 
–Як відомо, за кордоном для людей з обмеженими можливостями всюди створюють максимально зручні умови. Це стосується транспорту, громадських місць та іншого. Як ви оцінюєте зручність умов для інвалідів у Львові?
– Її важко оцінити. Здавалося б, все має бути відповідно до норм, прописаних у нашому законодавстві. Але, як завжди, у нас намагаються десь зекономити, обійти, домовитися. Якщо має бути пандус, то його зроблять абияк. На щастя, ставлення суспільства до проблем людей з обмеженими можливостями змінюється. Під час будівництва нової споруди намагаються відразу врахувати всі потреби, надають перевагу європейським стандартам. Загалом позитивна динаміка є, але все відбувається дуже повільно. 
Розмовляв Андрій Левківський
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.2150 / 4.14MB / SQL:{query_count}