Виживають кмітливіші

Що потрібно змінити у вищій освіті, аби українські університети могли конкурувати із закордонними?

До престижних міжнародних рейтингів українські університети потрапляють не часто. Якщо їм це і вдається, то вони посідають місця, ближчі до кінця списку. Наприклад, до найновішого QS World University Ranking увійшли всього три українські виші – Київський національний університет ім. Т. Шевченка, НТУ “Київський політехнічний інститут” та Донецький національний університет. До Шанхайського рейтингу, який разом із QS вважається одним із найбільш авторитетних, взагалі не потрапив жоден вітчизняний виш. Як правило, найбільше позицій у цих та подібних рейтингах посідають американські та британські виші. Більшість критеріїв, за якими порівнюють університети, можна об’єднати одним словом – впізнаваність. Впізнаваність серед міжнародних корпорацій, серед академічної спільноти, серед наукових журналів (цитованість праць вчених), серед студентів… Виходить, що про наші університети за кордоном практично не чують, відтак не слід дивуватися, що не знають і українських вчених.
Існують різні думки щодо того, чи можуть ці рейтинги можуть слугувати доказом високого рівня якості навчання і чи слід добиватися місця у таких списках. Насправді ж відсутність українських університетів у міжнародних рейтингах є промовистим свідченням відірваності країни від світової науки.
Сьогодні “Пошта” запитує своїх читачів: що потрібно змінити у вищій освіті, аби українські університети могли конкурувати із закордонними?
Галина Слічна, начальник управління освіти Львівської міської ради:
– Не можу сказати, що випускники українських вищих навчальних закладів мають погані знання. Це не так. На відміну від закордонних вишів, наші підходи до вищої освіти дещо знівелювалися. Мабуть, це сталося через те, що в Україні відкрили дуже велику кількість ВНЗ. Раніше сама назва “національний університет” звучала гордо, зараз же бачимо багато приватних навчальних закладів. Складається враження, що більшість наших випускників автоматично стають студентами… Вищий навчальний заклад – це заклад для обдарованих людей, а це означає, що не кожен випускник школи може стати студентом вишу. Діти мають різний рівень знань, різний внутрішній потенціал, тому й підходи до навчання мають бути різними. Щодо самих змін, то я б дуже серйозно поставилася до відмежування університету від інституту чи академії, а також щодо того, академічний це заклад чи національний. Важливим також вважаю впровадження освіти за Болонською системою.
Іван Сало, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка, заслужений журналіст України
– Щоб українські університети могли конкурувати із закордонними, насамперед потрібно посприяти тому, аби молодь свідомо обирала собі професію, аби вступала до вишу за покликанням. Власне, це найважливіше! Другим фактором, на якому варто акцентувати, є правильне засвоєння інформації, що відбувається лише завдяки її практичному застосуванню. Студент повинен практикуватися постійно, він мусить сповна відчути той фах, який обрав. Також важливим є рівень знання іноземних мов серед студентів та викладачів. Університети мають сприяти підвищенню цього рівня. І, звісно, держава. У нас не завжди державні програми спрямовані на користь освіти…
Отар Довженко,, викладач Школи журналіcтики Українського католицького університету:
– Реформувати освіту, не змінивши ментальність, суспільство і державу, неможливо. Можна трохи скоригувати освітню систему, але це не вирішить її головних проблем – бюрократію, корупцію, злидні та хронічне відставання від часу. Всі позитивні приклади в освітній сфері (до яких, сподіваюся, належить і заклад, у якому працюю я – Український католицький університет) існують всупереч, а не завдяки державі та постійно потерпають від перевірок, абсурдних вимог і бюрократичних процедур. Думаю, поки чинну владу не змінить якась більш людяна та цивілізована, жодних змін на краще в державній освіті ми не побачимо.
Ігор Федик, заслужений вчитель України, вчитель історії школи № 34:
– Насамперед наші університети повинні стати національними, а не наполовину зросійщеними, та мати таке фінансування, яке мають провідні виші світу. Відповідною повинна бути і зарплата викладачів. Прийом до університету треба продумати так, щоб до вишів потрапляли талановиті люди. Частково цьому посприяло запровадження тестування, але цю схему ще можна удосконалити, щоб в університетах вчилися ті, хто відповідав би званню студента національного вишу. Крім того, навчальні програми мають відбивати європейський та національний рівні: треба запозичити все найкраще в інших країн та зберегти національний колорит і дух нашої освіти. Також захист дисертацій має відбуватися на вищому рівні та відповідати вимогам сучасної освіти.
Роман Масик, асистент кафедри історичного краєзнавства ЛНУ ім. І. Франка:
– На мою думку, насамперед слід зменшити кількість вишів. Відсіяти ті, де за мету ставлять надання студентам не якісного освітнього рівня, а диплома. Необхідно покращити якість знань у країні. Можливо, набирати менше студентів, відтак формувати і менші групи (по 10-12 чоловік). Надавати їм не лише теоретичні, а й практичні знання, вчити застосовувати вміння у повсякденному житті, реагувати на виклики нового часу. Викладач у виші мусить навчити свого студента вчитися, розвивати критичне мислення, бути свідомим у час, коли українцям нав’язують культ споживацтва. Було б корисно зменшити й кількість годин у ставці викладача, щоб запобігти надмірній перевтомі та підвищити рівень уваги до студентів, контролювати його наукову роботу.
Ганна Власюк, студентка ЛНУ ім. І. Франка:
– П’ять років навчання на філософському факультеті переконали мене в тому, як багато від “совка” ще є у нашій системі освіти – від методики викладання предметів в університетах і до готовності співробітників бібліотек допомогти студентові віднайти потрібну книгу. Ситуацію в цілому лише трохи покращують старання та ентузіазм окремих викладачів. Якщо говорити про навчальні курси, то перше, у чому ми, напевно, найбільше програємо західним університетам, – відсутність можливості обирати предмети. Зрозуміло, що для студента-філософа є навчальні дисципліни, вивчати які треба обов’язково – та ж логіка або історія філософії. Але якщо обов’язковими для вивчення є всі предмети і плюс ще купа таких, як охорона праці чи безпека життєдіяльності, це, щонайменше, демотивує. Багато претензій є і до структурованості навчальних курсів – ми могли, наприклад, вчення якогось із філософів потроху вивчати у трьох-чотирьох різних курсах, однак ґрунтовних знань так і не отримати. Багато питань було й суто організаційних. Наприклад, до навчальної частини, яка складала навчальні плани. Доходило до маразму. Так, в останньому семестрі нам поставили для вивчення курс, залік із якого ми складали ще на третьому році навчання. До того ж про те, що ми маємо складати цей залік, нам повідомили буквально за кілька тижнів до сесії. Попри те, що ЛНУ начебто активно декларує співпрацю з різними закордонними університетами і попри наявність можливості для наших студентів повчитися там, на факультеті нам ніколи про це не розповідали. Могли побіжно згадувати, але все залежало від власної ініціативи студента. Можливо, крок до вирішення цих проблем полягатиме в автономії університету. Адже дуже важко нормально працювати (і я, з одного боку, розумію наших викладачів та керівництво факультету), якщо тобі згори надсилають маразматичні вимоги, які обов’язково слід виконати. Одна з останніх таких вимог нашого освітнього міністерства, яка вражає своєю абсурдністю, – вказівка включати до наукових робіт студентів філософського факультету розділ, присвячений охороні безпеки в галузі. Я розумію, що такий розділ необхідний, скажімо, хімікам чи механікам. Але для чого він у дипломних роботах філософів, культурологів та політологів?
Маріанна Фіртка, ведуча радіо “Львівська хвиля”:
– Потрібно зробити навчання цікавим та захопливим. Щоб студентам було цікаво йти на пари, а не в парк курити і випивати. Має бути конкуренція як між факультетами, так і між кафедрами, окремими студентами, викладачами. Навчання має бути інтерактивним, різноманітним, цікавим. Викладачі повинні ділитися власним досвідом, а не тим, чого начиталися. Лектори мають жити тим, що роблять, а їм важко так жити, зважаючи на їхні зарплати. Вони переймаються грошима, а не роботою. Відтак свободу – папугам, а талановитим викладачам – зарплату. Але тільки талановитим! Акцент варто робити на цьому. Інших – лінивих, хабарників, опецькуватих, гордих і задавак – геть!
Тарас Прокопишин, засновник Вуличного університету у Львові:
– Немає простих відповідей на складні запитання. Для того, щоб українські вищі навчальні заклади могли конкурувати із закордонними, потрібно здійснювати не поодинокі, а системні реформи та вирішувати проблеми, які у Європі вже давно вирішили. Це стосується і бюрократизації навчального процесу, і завантаженості викладачів, і якості матеріально-технічної бази ВНЗ, і ставлення всіх учасників навчального процесу до хабарів та списування тощо. З-поміж львівських вишів варто виокремити Український католицький університет. Цей заклад, на мою думку, будує правильну політику розвитку та надає якісну освіту. Не дарма Український католицький університет називають “українським Оксфордом”. Там є керівники, які розуміють що потрібно робити, аби готувати конкурентноспроможних не лише в Україні студентів. На жаль, на всеукраїнському рівні ситуація інша.
Михайло Хміль, народний депутат України, член комітету з питань соціальної політики та праці ВРУ:
– На мою думку, для того, щоб українські університети могли конкурувати з закордонними, необхідно здійснити низку змін у системі вищої освіти України. Один з найважливіших пунктів – це максимальна інтеграція наших вищих навчальних закладів у європейський освітній простір.Проте передусім необхідно ліквідувати корупцію та максимально захистити конкурсний вступ за результатами ЗНО на рівні законодавства. Державні замовлення повинні орієнтуватись на потреби ринку праці, а не вручну визначатись Міністерством освіти та науки. Однозначно важливо, аби українські вищі навчальні заклади отримували автономію, аж до можливості самостійного визнання міжнародних дипломів та вручення наукових ступенів, звань та нагород. І, звичайно, необхідне розширення повноважень студентського самоврядування, участь студентів в управлінні вищим навчальним закладом, а для студентів – можливість самостійно обрати дисципліни для вивчення, в рамках 20-25% предметів.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8000 / 4.5MB / SQL:{query_count}