“Я дуже щаслива від Бога на людей!”

Роксоляна Шимчук, колекціонерка давнього українського одягу, дизайнерка прикрас, – про цінності, життєву позицію, свою колекцію і творчість

фото: Олег Огородник (11)
Свою унікальну колекцію давнього українського одягу Роксоляна Шимчук започаткувала 30 років тому, придбавши перший автентичний стрій. Нині у цій колекції кілька тисяч експонатів. Переважна більшість їх виставлена в музейній частині її етногалереї, що розмістилася в кількох залах на четвертому поверсі торгового центру “Опера-пасаж” у середмісті Львова (просп. Свободи, 27). Тут можна загубитися в часі та просторі, “зависнути”, захворіти вишиванкою, відновитися і зцілитися духовно. Однак чимало скарбів ще в скринях. Коли її запитують про ціну експонатів приватного музею, відповідає: “Вони безцінні, вони не продаються”, а от те, що є в галереї (репліки, сучасні сорочки, дизайнерські роботи, навіть деякі давні сорочки) можна придбати.
А почалося все зі студентських років, коли Роксолана здобувала фах інженера-системотехніка у Львівському політехнічному інституті і була активною учасницею Товариства Лева та одним із засновників Студентського братства. У 1990-ому разом з іншими братчиками була серед тих, що ініціювали і вистояли в Студентській революції на граніті. Впродовж усіх цих років вона була активна в своїй громадянській позиції та відстоюванні проукраїнських ідей.
Роксоляна Шимчук – дизайнер унікальних жіночих та чоловічих прикрас в українському стилі. В цьому амплуа стала особливо відомою, коли п’ять років тому саме в її прикрасах на інавгурацію свого чоловіка прийшла Марина Порошенко. А ще її прикраси доповнюють образ Катерини Ющенко, Ади Роговцевої, Ліни Костенко, Ніни Матвієнко, Оксани Мухи, Олега Скрипки, Івана Леня, Оксани Білозір, Влади Литовченко, Оксани Караванської та багатьох інших відомих у сферах політики, культури та бізнесу людей не тільки в Україні, а й у всьому світі.
У четвер, 16 травня, в Україні відзначають Міжнародний день вишиванки, тож напередодні цього свята “Львівська Пошта” поспілкувалася з колекціонеркою, галеристкою, дизайнеркою прикрас, етнографом, багатодітною мамою та громадською діячкою Роксоляною Шимчук про цінності, скарби з її колекції, дизайнерські витвори, життєву та громадянську позицію.

Революція на граніті

Про себе

– Роксоляно, вас представляють як багатодітну маму, громадську діячку, колекціонерку, галеристку, дизайнерку жіночих і чоловічих прикрас в українському стилі. Що з того вам найближче?
– Не можу вибрати щось одне, це все дуже вагомі віхи мого життя. Для мене дуже важливі мої діти, моя сім’я. Це найвищий пріоритет в моєму житті, тобто передусім я багатодітна мама! Дуже важливим для мене є існування моєї галереї, яка виросла сама, якось попри мене. Моє захоплення, яке вже 30 років мене супроводжує, жило, розвивалося, росло, як росте дитина.
 
   Георгій Ґонґадзе та Роксоляна Шимчук
Часом ще пишуть “майстер прикрас”, але я вже не раз казала, що титул майстер може давати тільки час. Багато людей займаються різними творчими професіями, але хто з них майстер, визначає тільки час. Для мене звання майстра дуже високе і почесне. Знаю майстрів, чия рука пізнавана, хоч їхнє ім’я загубилося в історії, але вони справді були великими майстрами. Тож на майстра я ще “не заробила”.
Маю надзвичайно велике щастя від Бога, що те, що роблю своїми руками, потрібне людям. Це дуже важливо – роботи, які тебе покидають, звільняють простір для наступних. І що більше ти робиш, то більше це тебе розвиває як творчу людину. Дуже багато намист, які я робила в попередні роки, хочеться зняти з замовників і переробити, зробити по-новому. Хтось віддає, хтось опирається, особливо близьким я просто знімаю їх із шиї. Мені дуже подобається фраза: “Якщо робитимеш те, що подобається, тобі ніколи не доведеться ходити на роботу”.

Про справжнє і несмак

– 16 травня в Україні відзначатимуть День вишиванки. Що для вас особисто означає це свято? Чи не “затерте” воно?
– Для мене День вишиванки дуже значущий. Я добре знайома з авторами цього свята, зокрема з Лесею Воронюк. Вона зняла документальний фільм “Спадок нації”. Я там навіть інтерв’ю давала. Для мене це свято дуже важливе, вважаю його і своїм професійним, бо вишиванка насправді є спадком і кодом нації, це величезна незбагненна культура.
Можливо, останнім часом поняття “вишиванка” і “код нації” стали трохи “затертими”, навіть банальними, але ще кілька років тому побажання миру для нас, українців, також здавалося дуже-дуже банальним. Тепер у кожному привітанні, у кожному щирому зиченні ми бажаємо одне одному миру. Це речі, які дуже важливі для кожного з нас, а стають “затертими” тому, що є для нас конче необхідними.
 
   фото: архів Роксоляни Шимчук (3)
Маю певний дискомфорт, коли ширвжиток або речі, які є поверховими, “наляпистими” чи просто несмаком, називають вишиванкою. Переконана, не все те гарне, що вишите. Вишиванка не обов’язково має бути зашита через цілий рукав. Це можуть бути дуже дискретні речі, як “буденки” ХІХ століття чи сорочки для старших жінок. Там небагато вишивки, вона дуже стримана в кольорах, але яка там висока вишуканість! І це культура людей зі села, це навіть не міська мода. Їх створювали люди, які не всі вміли навіть писати і читати, не закінчували елементарних курсів крою і шиття. Але це висока вроджена естетика, яку вони ввібрали з молоком матері і яка вихована ледь не з пелюшок. Однак це стосується не тільки вишивки. Це і дерев’яні хрести, і свічники, і ікони на склі. Незліченні пласти української культури. Якщо гуцульські ікони на склі, неймовірні в своєму примітивізмі та своїй високій гармонії, підписані, то частина – латинкою, а частина – кирилицею. Які букви знали, такими й підписали. І нині ти дивуєшся, що люди високо в горах, відірвані від світу, не маючи освіти, при свічці у вільний від роботи час творили такі неймовірні речі.
– А як можна навчити відрізняти справжню цінність?
– Ми не навчимо. Час відбере, що цінне, а що ні. Наше завдання показувати справжнє, і люди самі зрозуміють. Щоб усвідомити велике, його треба побачити. Щоб зрозуміти, що таке справжня вишивка, її треба відчути. Так само, щоб зрозуміти живопис, його треба побачити не на “кічку”, не на базарі, а піти в музей і намагатися збагнути шедеври великих майстрів. На цьому формується світогляд. Маю надію, що моя колекція цьому сприяє. До нас приходять в експозиційну частину люди і… замовкають, бо слів не потрібно. Бо по тих речах, які експонуються, видно, яких батьків ми діти, чиї ми онуки і правнуки.
У дуже багатьох людей вишивка знівелювалася до якогось китайського шир­вжитку. Я не проти демократичних речей на щодень, не проти осучаснень, вони мають бути. Я люблю працювати з новими дизайнерами, але мій досвід показує, що справжні глибокі речі, навіть якщо вони сучасні, роблять ті, що мають базу, знання або принаймні цікавляться, бачать те справжнє і на основі цього далі розвивають цю високу традицію нашої культури. Мене дуже тішить, що до мене приходять багато українських жінок-вишивальниць, які вдень працюють, а по ночах, вклавши дітей спати, вишивають.
Вишивка кожної епохи, кожного століття інша. Як вишивка ХІХ століття відрізняється від вишивки XVI чи XVIII століть, так і вишивка ХХІ століття мусить відрізнятися від вишивки початку ХХ століття. Я прочитала дуже гарне порівняння, яке можна застосувати і до вишивки, і до прикрас. Є розкішне та вражаюче красою дерево, яке своїм корінням вросло так глибоко, що ми не можемо цього ні побачити, ні збагнути. Та воно росте догори, і кожне покоління є новою гілочкою в його пишній кроні. Важливо не допустити, щоб наше покоління стало всохлою гілкою на цьому пишному дереві!
– Нерідко користувачі соцмереж хваляться, що дали нове життя старій речі, наприклад, пришили рукави давньої сорочки до трикотажної блузки. Як ви до цього ставитеся?
– Вважаю, що категорично не можна руйнувати річ, якщо вона має хоч якусь надію на реставрацію. До речі, ми в галереї часто даємо безкош­товні консультації, радимо відвідувачам реставраторів, які можуть ту чи ту річ повернути до життя. Але буває й таке, що зберігся лише якийсь фрагмент. І якщо вишивка ще “жива”, якщо не сиплеться, не бачу нічого крамольного в тому, щоб дати цьому фрагментові нове життя, бо це чиясь праця.  Водночас це може стати поштовхом відшити взір і продовжити його життя в новій речі. У мене був один рукав зі сорочки, дуже понищений. Ми зняли орнамент, почали робити репліки, і той орнамент продовжився в житті. А був один рукав не дуже старий – середина ХХ століття – дуже живий, міцне полотно, нитки. Оксана Караванська пошила з того рукава нову блузку, вклала його в абсолютно нову несподівану форму так, що я ще потім в неї ту блузку випросила для себе.
Однак я бачила, як чимало “свідомих” українців різали шедеври ХІХ – початку ХХ століття, кажучи: “Я за це гроші заплатила, це моя власність”. Ні, дорогенькі, це не ваша власність! Ви просто маєте високу честь зберігати цей шедевр народного мистецтва в своїй родині. Бо насправді це національний спадок, і ви в жодному випадку не може розпоряджатися тою чи тою річчю, робити з нею все, що заманеться.
– Тепер стало модно переробляти вишиті рушники або пішви на сорочки. Як гадаєте, це варте чогось?
– Коли вишиті пішви чи рушники вставляють на рукави, одразу видно! Бо рукав мав свою символіку, побутову орнаментальність, свою крупність рисунку, відповідні нитки. Зрештою, ми ніколи не захищені від несмаку, від безпам’ятства: хтось носитиме вишиванку і щось відчуватиме, а хтось надягне, аби було. Низькопробних речей ніхто штучним способом не подолає. Є один шлях – просвітницький, і люди з часом це зрозуміють.
Ми живемо в постсовєтський період. І хоч наша держава існує вже, Богу дякувати, багато часу, наше існування є постсовєтським, особливо нашого покоління. Це була жорстока боротьба з будь-якою національною самоідентифікацією, з традиційною вишивкою. Тож є брак розуміння деяких глобальних речей. Але водночас нашому поколінню пощастило, бо ми є місточком від минулих до майбутніх поколінь, ми застали ще тих бабусь, які на початку і в першій половині ХХ століття справляли собі до вінця ті заставнівські чи борщівські сорочки. Вони знали, скільки праці треба вкласти в полотно, в нитки, в роботу, пам’ятали традиції, як починати роботу, як завершувати її. Ми ще з ними спілкувалися, і це велике щастя, що можемо донести це до наступних поколінь.

фото: архів Роксоляни Шимчук

Про колекцію

– Розкажіть, як усе почалося, як ваше зацікавлення народним одягом і прикрасами стало справою життя?
– Це зовсім не бізнес-проект, а  радше соціальний проект. Це хобі, яке переросло в професію. А почалося все в Товаристві Лева, в Студентському братстві, 30-річчя якого святкуємо в травні. Я там була в етнографічній секції: ми співали пісень, організовували вертепи, гаївки. На той час – 1988-89 рік – вертеп був політичною акцією, а гаївки – майже втраченою тради­цією. Ми відроджували те все і несли на схід. У нас була мрія – якщо вже співаємо справжніх пісень, то мусимо мати справжній одяг. Хотіли виглядати автентично – від головних уборів, прикрас до взуття (ходили в постолах).
І коли ми їхали на першу “Червону руту” – це також була політична акція – до Чернівців, нам хтось зі старших підказав: можете там купити собі строї. Буковина багата на них. Тож вже у перший день фестивалю ми поїхали в перше-ліпше село недалеко від Чернівців, походили по хатах і купили собі буковинські строї. Цілу “Червону руту” були вдягнуті, як треба. З цього все почалося. Де б ми не їхали, знаходили час піти по хатах. Нам тоді було років 17-19. Ділилися по двоє і йшли у село. Дуже часто моєю напарницею була Наталя Климовська (нині віце-ректор УКУ). Ми ходили з нею і Гуцульщиною, і Буковиною, Західним і Центральним Поділлям, іншими регіонами. Збирали не тільки одяг. Мали за мету зібрати втрачені пісні українських вояків: січових стрільців, повстанців. Багато людей боялися, але деякі бабці зважувалися і багато нам наспівували. Ні мобільних телефонів, ні диктофонів ми тоді не мали. Намагалися запам’ятати мелодію, записували тексти, а приїхавши до Львова, відтворювали їх. Багато відомих колективів донині співають тих пісень, особливо повстанських та пісень січових стрільців, які ми привезли з етнографічних експедицій.
Із нашого середовища всі мають той чи той одяг, тільки хтось зупинився на 20-30-ти сорочках, а я не змогла. І це перетворилося на щось дуже гарне. Часом думаю: “Все, більше не витрачатиму на це грошей, вже стіни закінчилися, скрині повні”. А потім приходить щось нове до рук, і я розумію, що не можу собі того не залишити, бо це щось незбагненне…
Дуже часто людина себе в чомусь переконує. Спочатку ми були перебірливі, брали тільки добрі речі, в ідеальному стані. Пізніше, коли в експедиції ми вже не ходили, але люди знали, що я тим цікавлюся, привозили мені додому часом з десяток розкішних “борщівок”, а я мала гроші на дві чи три. Тож обдзвонювала колежанок, щоби приїхали і вибрали з них якусь собі. Нині вони дякують, бо тоді це коштувало значно дешевше, аніж тепер.
Пізніше стали потрапляти до мене знищені речі. Як бачила, що це шедевральна річ, то купувала, а опісля думала: “То тільки ти така дурна! Як можна було за це віддати такі гроші?” Але очі бояться, а руки роблять. Бо коли ти реставруєш, повертаєш “з того світу” унікальні речі, то, як правило, саме вони стають перлинами колекції. І тоді є відчуття причетності до чогось великого, що ти врятував щось дуже-дуже важливе і що його побачить ще не одне покоління.
– Кожна сорочка має свою історію, чи збираєте й їх?
– Звичайно. Є історії, записані зі слів власників. Є сорочки, які потрапили не напряму від власників, але говорять самі за себе. Одна сорочка більш ніж півстоліття була за межами України, і її власникам розходилося, щоби вона повернулася з Франції сюди. Вони подарували її мені, щоб вона збереглася для наступних поколінь. Уявля­єте, яку я маю відповідальність перед тими людьми?
– Чи маєте намір опублікувати ті історії?
– Маю, але коли зроблю це, не скажу. Бо видання книги – окремий проект, яким треба жити не один рік.
– Яка з історій заторкує вас найбільше?
– Нема такої. Усі такі різні: бувають сумні, а бувають веселі. Це так, як мене питають, чи маю я улюблений регіон. Колись, можливо, віддавала перевагу тому чи тому регіону, а тепер що більше пірнаєш в це бездонне море, то більше розумієш красу і вишуканість кожного елемента одягу, гармонію, коли це все поєднується. Є регіони, які знаю краще, які мені ближчі, бо ніяка література не замінить того, що ти сходив своїми ногами. Тому, звичайно, краще знаю і більше відчуваю Західну Україну. Тут за кожною сорочкою – не тільки історія, тут краєвиди села, образи тих гуцулок, їхні неймовірно філософські вислови, їхня гостинність.
30 років тому ми йшли і не знали, де будемо ночувати – ані готелів, ані ресторанів у Карпатах не було. Але в кожній хаті нам пропонували свіже молоко і домашній хліб, особливо в дальніх селах. Дуже часто ми просто просилися на ніч до звичайних людей, і нас пускали! Тоді Карпати іншими були… І коли я дивлюся на сорочки, то в пам’яті ще ті, колишні Карпати. Не маю нічого проти теперішніх Карпат, дуже люблю лижі, швидкісний спуск, часто їжджу туди, але це вже інші Карпати: не гірші, не ліпші – просто інші…
– Скільки всього речей у вашій колекції?
– Колекція, як дитина, росте, змінюється, вдосконалюється. Кілька тисяч експонатів (не хотіла б уточнювати, бо їх не злічити): сорочки, горбатки, запаски, головні убори, весільні вінки, взуття, коралі, дукачі, кульчики – це тисячі, а скільки саме, сказати важко.
– Вже давно мовиться про потребу у Львові музею приватних колекцій. Як ви до цього ставитеся?
–У львівському інституті  колекціонерства ця ідея витає дуже давно. Але втілити її дуже важко. Вже навіть були домовленості з міським головою, навіть знайшли приміщення в центрі Львова, де це могло б бути. Але коли я зіткнулася з бюрократичною тяганиною, то зрозуміла, що “борюся з вітряками”. До мене прийшло розуміння, що своїми силами я зроблю більше, аніж буду витрачати час на цю бюрократію. Мені це не цікаво, мене це виснажує. Тож поки що я створила свій сегмент, який у масштабах Львова, в масштабах України корисніший.
– Що найбільше захоплює відвідувачів у вашому музеї, які реакції запам’ятовуються найбільше?
– Український стрій. Є дуже багато людей, я вже не кажу з Центральної, Східної, Південної України, навіть із Західної, які приїжджають, дивляться і кажуть: “Ми до цього часу нічого не знали, не розуміли”. Одна жінка зайшла випадково, хотіла свою доньку одягти на якийсь конкурс міні-міс (там завжди вимагають український стиль на один із виходів). Походила, оглянула експозицію, а тоді каже: “Донині мені українська вишивка здавалася чимось таким смішним”. І згодом привезла із Тернопільщини і подарувала для експозиції запаску своєї бабці.
Ніколи не забуду, як до нас зайшла жінка із Сумщини. Це ще було в старій галереї. Чотири години ходила, роздивлялася і, як ми кажемо між собою, “зависла”. А тоді вийшла і каже: “Я сьогодні переусвідомила, що таке українська вишивка”. І ти не можеш нічого відповісти, бо… клубок в горлі. Це найвища похвала того, що ти робиш.
До нас тепер вже регулярно приходять курсанти із Академії сухопутних військ. Коли вони завітали до нас уперше, ми думали, що ж їм розповісти. Мені здавалося, що хлопців важко зацікавити одягом, навіть українським, але було таке живе зацікавлення, що я була вражена. Ці зовсім юні хлопці – 18-20 років – виказували такий жвавий інтерес, що тепер, коли приходять курсанти Академії сухопутних військ, це окрема історія, ми завжди раді їх бачити, великий уклін їхнім педагогам!
– Де ще можна побачити вашу колекцію – на сайті, в книжках?
– Є сторінка галереї у Facebook, де ми робимо короткі щотижневі витяги, етнографічні екскурси з Галиною Стельмащук – відомим етнографом, з якою співпрацюємо. Її книжки часто ілюстровані експонатами з нашої колекції. Є на тій сторінці й короткі просвітницькі лекції, постійно поповнюються фото експонатів. На моїй особистій сторінці також є альбом “Моя колекція”, але там фотографії дуже різні. Багато з них надіслали нам відвідувачі.
– Чи може людина, якій сподобалася сорочка, звернутися в галерею, щоб їй допомогли створити таку ж?
– Так. У нас все можна фотографувати, роздивлятися.

Про творчість

– А як ви почали займатися прикрасами?
– Потяг до етнічної теми в мене давній. Спочатку робила тільки для себе, для мами, для другої мами (чоловікової – не люблю слово “свекруха”). Та коли до мене зверталися чужі, відмовляла, казала, що на замовлення не роблю. Але одна пані, яка, напевне, не усвідомлює, яку ключову роль зіграла в моєму житті, захотіла кульчики з коралами. Була дуже наполеглива в цьому. Старий корал, срібло – це дорого, я не можу робити це чужій людині безкоштовно. Вона мене кілька місяців доймала, то й подумала: “Зроблю, скажу ціну, вона зрозуміє, що це дорого, і на тому все”. Назвала ціну, а вона… втішилася. І тоді щось у мені клацнуло: почала робити прикраси на замовлення. Це як мовний бар’єр: вчиш-вчиш мову, а мусить щось відбутись, аби нею заговорити.
– Якщо людина хоче придбати якусь вашу прикрасу, а ви бачите, що вона їй не пасує, чи будете відраджувати?
– Безумовно. Це запорука нашого успіху – що ми завжди щирі. Просто так не радимо, аби продати.
– Чого не зробите на побажання замовника?
– Того, що мені не подобається, того, чого сама не надягнула б. Часом замовник приносить матеріал, і я вже бачу, що з того можна зробити. Вже руки сверблять сісти до роботи. А часом воно лежить-лежить – і раз, склалося. Буває, що дуже важко йде в роботу. Іноді хочеться все відсунути і зробити зі свого матеріалу щось своє. Коли виходжу в зал до дівчат і кажу: “Я би таке носила!”, це означає, що вже можна показувати замовнику. Буває, що мені цей колір не личить, але пасує замовникові, однак я завжди приміряю на себе, мені мусить сподобатися.

Про пріоритети і цінності

– Ви маєте багато різних зацікавлень, зобов’язань. Що зараз для вас найважливіше, куди спрямовуєте зусилля?
– Як я вже казала, найцінніше і найважливіше в житті – це моя родина: мій чоловік, троє наших дітей, мої батьки, батьки чоловіка, мій рідний брат із його великою родиною. Є дуже багато речей, без яких я себе не тямлю. Маю дуже багато друзів, перевірених роками, з якими пройшла крізь вогонь і воду, побувала в різних небезпечних ситуаціях. Маю друзів, яких набула вже у зрілому віці і яких дуже ціную та не хотіла б втратити. Маю свою роботу, яку дуже люблю, хоч вона часом виснажує, але водночас є джерелом натхнення. Завдяки їй на моєму шляху з’являються неймовірні люди, які приходять сюди і з якими в мене виникають дружні стосунки. Я дуже щаслива від Бога на людей, які трапляються на моєму шляху! Якщо людина живе повноцінним життям, воно може бути настільки цікавим і різним у своїх проявах, що оцінити, що найважливіше, дуже важко.
Завжди кажу: “Я дуже щаслива, бо мені в житті бракує не грошей, не любові, не уваги, а часу, щоб охопити це все”. Тато завжди пригадував мені слова ще свого діда, що багатство межі не має, що ніколи за ним не вженешся, це лише засіб осягнення вищої мети. В мене були різні етапи в житті, бувало, що не було за що на трамваї проїхати, треба було йти пішки. А часом могла дозволити собі дуже дорогі сорочки, коралі, прикраси. Майнова складова абсолютно не впливає на стан щастя. Це радше ступінь свободи. Але й ця складова дуже важлива в людському житті.
– Як би ви сформулювали своє життєве кредо?
– Однією фразою не вдасться. Мені все життя було близьким гасло опришків – “Не жди нізвідки допомоги!”. Бо як ні від кого не чекаєш допомоги, то даєш собі раду, а якщо та допомога надходить, то сприймаєш її як щастя. Я прихильниця фрази: “Не чекай, що тобі дасть держава, а думай, що ти можеш зробити для неї”. Близька мені й фраза, що треба тішитися життям кожної миті. Намагаюся робити це, бо ми вже в тому віці, що вже втратили друзів, пережили перші тривоги за здоров’я батьків… Треба цінувати те, що маємо. Про дітей і говорити годі. Дякую Богові за натхнення щомиті, коли воно в мене є! Бо це якісь невловні речі – як кохання, як любов до Батьківщини. Це тонкі матерії, без яких можна прожити. І багато людей живе без них, але це дуже яскрава складова життя. Коли вона тьмяніє, людині, яка це відчула, жити далі дуже тяжко.
Намагаюся жити так, щоб будь-кому могла чесно, відкрито подивитися в очі. Не кажу, що мене всі люблять. Часом гостро реагую, нетерпляча до тих чи тих поглядів. За “порєбріком” багато хто має підстави мене не любити, бо є принципові речі в моєму житті. Але я завжди можу подивитися людині в очі і сказати, чому я вчинила так чи так.
– Чого категорично не сприймаєте в людях?
– Продажності. Коли людина від нерозуміння чинить зло, це легше прийняти. Можу зрозуміти, коли люди ламалися під тортурами, під загрозою для своєї родини… Не знати, як би ми повелися в подібній ситуації… Хай Бог милує від того! А коли людина за тридцять срібняків іде на підлість і на свідому зраду, цього збагнути не можу.
– Чого головного маєте навчити своїх дітей?
– “Не жди нізвідки допомоги!”, а ще десять заповідей Божих.
– Про що мрієте, що ще мусите зробити в житті?
– Про музей приватних колекцій. І, звичайно, поставити на ноги дітей, дочекатися онуків. Але на це вже воля Божа. Важливо жити згідно зі своєю совістю, з добром іти до людей. Бог так уже керує, що ти отримуєш те, про що й мріяти не наважувався.

Про Україну

– Ваша активна громадянська позиція, ангажованість у життя країни – звідки вона?
– Думаю, що з дитинства. Пам’ятаю розмови на кухні з батьками, з бабусею і дідусем (ми разом мешкали), пам’ятаю своїх рідних, які колядували, коли це ще було заборонене. Це настроєве. Дитина це все відчуває дуже тонко. А ще були відві­дини театру, концертів, інших проукраїнських заходів. Щойно приїжджав якийсь проукраїнський колектив до Львова – ми вже там. Наприклад, капела бандуристів мала три вечори в театрі Заньковецької чи в оперному, і ми на всі три ходили. Зрештою, в своїй активній громадянській позиції не бачу жодного героїзму.
– У політику не йдете? Не хочете?
– Ні, категорично. Пропозицій мала багато, але ні. Грубо кажучи, я завжди в політиці, але професійно – ні, щодо виборчих кампаній – ні. Це не моє, я більше творча особистість.
– Якою хотіли б бачити майбутню Україну – країну ваших дітей, онуків?
– Зіркою в сузір’ї європейських держав. Енергетично незалежною. Вірю, що ми це легко можемо зробити і в межах Львова, і в межах України. Вважаю, що зараз дуже важливою складовою є інформаційна політика та подолання інформаційної війни. І, звичайно, хотіла б бачити україномовною – абсолютно і повністю. Для цього знадобиться, напевне, ще зо два покоління. Хочу бачити освіченою: вірю, що наша молодь, яка вчиться у кращих освітніх закладах світу, повернеться і розбудує нашу державу. Вірю, що все в нас буде добре!
Розмовляла 
Ольга Хворостовська

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
12.5123 / 4.65MB / SQL:{query_count}