Пам’ятати про подвиг, бути вдячними, брати за взірець!

14 березня – в День українського добровольця – у Львівській філармонії відбудеться вручення нагороди “Лицарський хрест добровольця”

Захищати свою Батьківщину, закривати собою дорогих людей завжди вважалося святим обов’язком. Ми маємо непросту історію, подекуди гірку від втрат і поразок, але сповнену яскравих прикладів патріотизму та відданості. Щоразу, коли нависала загроза, знаходилися добровольці, готові дати відсіч. Нещодавно ми відсвяткували 100-ліття подвигу під Крутами. Січове стрілецтво, повстанці – усі вони свого часу зробили свій вибір і пішли за покликом обов’язку.
На Львівщині  статус бійців-добровольців АТО отримали 236 осіб
У 2014-ому, коли радість від перемоги Майдану була затьмарена вторгненням російських військ спершу в Крим, а відтак на східні терени України, у час, коли армія була вкрай ослаблена попередньою владою, саме добровольці закрили собою Україну! Чимало чоловіків і не тільки пішли тоді у військкомати, аби зголоситися добровольцями до лав ЗСУ. А чимало, дехто просто з Майдану, не вагаючись, пішли у добровольчі підрозділи. Цей великий здвиг патріотизму дав змогу кардинально розвернути ситуацію, зупинити ворога і дати час на зміцнення армії.
Згодом одна частина бійців добровольчих батальйонів поповнила Збройні сили України, проте друга частина з тих чи тих причин так і залишилися в цих підрозділах. Нині заслуги офіційних учасників АТО визнані державою, їм надані відповідні гарантії. Зокрема, з 2014 року й донині з лав Збройних сил України та інших державних військових формувань у Львівській області демобілізували і звільнили в запас понад 14,5 тисячі військовослужбовців – учасників АТО, з них 734 особам встановили інвалідність, 299 учасників АТО з Львівщини загинули…

Водночас бійці добровольчих підрозділів поки що не отримали офіційного визнання на державному рівні як учасники бойових дій. Аби вшанувати бійців добровольчих підрозділів, надати їм гарантії правового та соціального захисту у Львівській області рішенням облради створили Комісію з визнання бійців-добровольців АТО. Із 16 листопада 2016 року, коли почала діяти ця комісія, до 1 березня 2019 року нею визнані 236 бійців-добровольців АТО, включених до обласної Комплексної програми соціальної підтримки у Львівській області учасників АТО та їхніх родин, бійців-добровольців АТО, а також родин Героїв Небесної Сотні. 11 бійців-добровольців Львівщини загинули, захищаючи цілісність і незалежність України. Про це  “Львівській Пошті” розповіла волонтер і депутат Львівської обласної ради Уляна Дорош.
17 січня 2017 року Верховна Рада постановила відзначати щороку 14 березня як День українського добровольця, щоб у такий спосіб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяти зміцненню патріотичного духу в суспільстві та привернути суспільну увагу і турботу до учасників добровольчих підрозділів. Вибрали цю дату не випадково, оскільки саме 14 березня 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон у Нових Петрівцях для формування першого добровольчого батальйону.
11 жителів Львівщини – бійців добровольчих підрозділів загинули, захищаючи цілісність і незалежність України
Із нагоди цьогорічного святкування Дня українського добровольця у Львівській обласній філармонії 14 березня відбудеться церемонія вручення “Лицарського хреста добровольця”, під час якої вшанують Героїв-добровольців. Організаторами цього заходу виступили Уляна Дорош, Софія Федина, Юлія Слободян та БФ “Солдатські матері”. Захід розпочнеться о 18.00. Вхід вільний!
Зі слів Уляни Дорош, цього року цю народну нагороду отримають добровольці з числа тих, що пішли воювати в 2014-ому, в перший рік війни. У 2020-ому розглянуть кандидатури добровольців наступних років. Наразі список нагороджених не оголошують. На заході вручать 20 нагород, із них 5  посмертно.

“Оргкомітет був присутній на засіданні комісії з визнання бійців-добровольців. Були там і представники усіх добровольчих підрозділів. Ми попросили, щоб кожен підрозділ надав свої пропозиції щодо кандидатів для нагородження. Через тиждень зібрали весь волонтерський рух Львівщини і представників добровольчих батальйонів та обговорили подані кандидатури, отримали погодження переліку для нагородження”, – каже волонтерка.
Як запевняють організатори, ця церемонія є чудовою нагодою для волонтерів, громадських активістів, представників влади та громади Львівщини загалом висловити свою вдячність і шану Героям-добровольцям. Вони запрошують усіх долучитися до цього заходу, адже спомини про народних Героїв-добровольців мають закарбуватися в народній пам’яті назавжди!
“Це народна нагорода, яку вручатимуть волонтери та люди з військового середовища. Це спеціальний хрест, на якому зазначене прізвище й ініціали нагородженого. Це не державна нагорода від органів виконавчої чи законодавчої влади, це почесна нагорода як народне визнання героїчного подвигу тих людей – наших земляків, сусідів, знайомих, які виконували свій обов’язок, проте наразі їхні заслуги недооцінені на державному рівні”, – пояснює Уляна Дорош.


“Я знав, що треба боротися до кінця”

Богдан Загурський, позивний “Лісоруб”. Він прийшов на Майдан у грудні 2013-го, коли був розгін. Тоді працював у Києві. На Майдані отримав псевдо Лісоруб, бо всюди ходив із сокирою, рубав дрова. Був поранений на Інститутській, поряд із ним розірвалася граната. На Майдані познайомився з Ярою. Уперше поїхав на схід в травні 2014 року, просто з Майдану. В липні приїхав, 16-го одружився з Ярою, на Інститутській повінчався, а вже 20-го поїхав воювати, тепер уже в складі батальйону “Айдар”. З його слів, половина “айдарівців” – із Майдану. Весілля вирішили відсвяткувати, коли закінчиться війна. Тож мають ще одну причину чекати її переможного завершення.
“Я знав, що треба боротися до кінця. Якщо не піду я, другий, третій, то ворог прийде до нас. Волонтером будь-хто може бути, а я маю воювати. Колись вступив у морехідне, однак через операцію мене списали, після того займався машинами – працював у автосервісі. В “Айдарі” потрапив до групи Давида. Ловили шпигунів, займалися розвідкою. У військовому квитку записано “розвідка”. Спершу півтора року воював без грошей, без нічого, бо ми йшли за ідею. Були люди, які допомагали. А потім вже побачили, що війна затягується, та й командир казав: інші отримують, то треба якось жити.
Я не підлягав мобілізації за станом здоров’я, мене до війська не взяли б, міг воювати тільки як доброволець. А як провоював півтора року, то мені допомогли стати “придатним”, щоб я міг отримати статус учасника. Хоч ми йшли не за статуси і пільги. Ми йшли, бо так було треба!”
Не раз був контужений, поранений, однак після шпиталю знову ішов на фронт. Після демобілізації довго лікувався, нині – активний волонтер, допомагає передусім із транспортом: тим, кому треба щось перевезти, когось завезти, машину перегнати. Із хлопцями, які перебувають на лікуванні чи реабілітації, розмовляє, піднімає їхній дух.
Зі слів дружини Яри, у Богдана дуже загострене відчуття справедливості і обов’язку. Він сильний духом, справжній воїн, із ним не страшно в житті.
“Коли почалася війна, для нас не було днів ніяких. Був час вибити ворога. Богдан пішов воювати, а я – волонтером. Але триває вже п’ятий рік війни, загинуло стільки хлопців-добровольців, і про них ніхто не знає… День добровольця – це не так нагода святкувати, як вшанувати пам’ять тих, що вже не з нами – пішли в небеса. Згадати тих хлопців, які в шортах і кедах із одним автоматом на шістьох йшли боронити Україну. Я до останнього дня пам’ятатиму, як вони їхали з Майдану: в них забрали телефони, вийняли “сімки” і батарейки. Богдан їхав із невеликою сумкою, у якій була лише змінна білизна та засоби для миття та гоління. Після повернення казала йому: “Ти маєш жити за тих, що залишилися там”. Горджуся ним!”

 “Вся Україна була його родиною”

Василь Кіндрацький – український військовик-доброволець із Миколаєва на Львівщині, заступник командира батальйону ОУН-ЗСУ, загинув у 52 роки 28 травня 2015-го під час танкового обстрілу позиції українських бійців “Шахта” поблизу села Водяне під Донецьком. 
Його дружина Галина розповідає, що Василь завжди був дуже активною людиною, завжди вболівав за Україну. Так був вихований змалку. Його батько ще малим хлопцем допомагав УПА. Вступивши до вишу, Василь був дуже активним студентом і не полишав громадської роботи. Часто ризикував своїми можливостями і кар’єрою, але відкрито відстоював власні погляди, гостро виступав як депутат на сесіях райради. Активно включився в Помаранчеву революцію, потім став головою Миколаївської райдержадміністрації.
“Коли я тоді просила допомогти з маленькими дітьми, то не відмовляв, але завжди нагадував, що в нього є 60 тисяч населення, і ці 60 тисяч – наче його рідня. Насправді вся Україна була його родиною, – розповідає дружина. – У час Майдану він періодично приїжджав додому. І саме 20 лютого, коли була та страшна ніч, Василь приїхав тим львівським автобусом, який, як кажуть, переломив ситуацію. Знайомі розповідали, що, побачивши Василя, який біг із синьо-жовтим прапором, були переконані, що все буде добре. Звичайно, він був там не сам. Тоді Бог оберіг Василя.
Тоді не вірилося, що буде війна. Він повернувся з Майдану. Ми святкували перемогу, але почалося захоплення Криму і сходу України. Я бачила, що Василь збирається, що не сидітиме вдома. Іловайська трагедія стала останньою краплею. Він не міг пережити, що молоді хлопці гинуть, а він, старша людина, з досвідом (у армії був десантником) займатиметься вдома своїми справами. І поїхав. Сказав мені, що їде по роботі в Сумську область. Я ще дивувалася. А через два дні виявилося, що він там на навчаннях, а через тиждень уже був на передовій – у Пісках. Без обмундирування, без бронежилета, без спеціального взуття...
Хоч я й розуміла, що він піде, прийняти це було важко. Діти переживали. Але й гордилися і нині гордяться, хоч його нам дуже бракує. Та й я дуже горда, що Василь пішов на такий крок, що не на словах любив свою родину, свою країну, а реально вчинив по-чоловічому, прийняв чоловіче рішення.
Для мене цей День добровольця дуже хвилюючий, бо 10 березня у Василя День народження. Йому виповнилося б 56 років.
Вважаю, що такий день потрібен, аби вшанувати тих людей. Із розповідей Василя знаю, що тоді діялося там, на передовій, коли ще армія була дуже слабка, коли чи не в кожному підрозділі були шпигуни й перебіжчики. Коли треба було виконати завдання, а серед військових не було кому, тоді зверталися до добровольців. У Пісках, з його слів, стояла 93-тя бригада, трохи далі – “Правий сектор”, ще далі – “ОУН”. Так що вся лінія нашого фронту складалася з армії та добровольців. У той момент ті люди, які пішли в діючу армію і добровольчі батальйони, врятували Україну.
На жаль, нині, на п’ятий рік війни, значна частина наших співгромадян перейняті своїми справами, багато з них звикли, що десь там війна, що хтось там за них гине… Це єдине, що я закинула б владі: щоразу треба нагадувати, що триває війна, що те, що ми нині маємо, пов’язане з подіями на сході! Бракує співчуття, відчуття вдячності… Якесь збайдужіння… Саме вшанування добровольців ситуації не вирішить, але це одна з краплинок. Це нагода запросити тих добровольців, які повернулися з війни, в школи, представити учням їхню жертовність і патріотизм, виховувати свідому молодь на їхньому прикладі!”
Продовження теми в наступному номері

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
9.6738 / 4.21MB / SQL:{query_count}