Три історії Героїв з передової

Бійці, які пройшли війну, на зустрічах з молоддю розповідають про досвід участі в збройному конфлікті на сході, службу в ЗСУ та життя після війни. Прийти послухати такі історії може кожен охочий

фото: Олег Баган (2)
У перервах між війною та мирним життям військовослужбовці, які свого часу не побоялись, ризикнули всім і вирушили на схід, нині пережитим досвідом у мирному Львові діляться з юними хлопцями та дівчатами. Цього тижня десантники 80-ої окремої десантно-штурмової бригади зустрілись з молоддю у приміщенні Львівського обласного молодіжного центру.
Це вже третя подібна зустріч і не остання, каже організатор Юрій Горун, начальник відділу молодіжної політики департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА: “Основна ідея таких зустрічей – мотивували молоде покоління до служби в ЗСУ і водночас реально оцінювати стан справ в нашій країні. Аби через справжні історії Героїв студенти розуміли, що таке російсько-українська  війна і що означає бути мужнім, сильним у цей час. На мене особисто такі розповіді дуже впливають. Думаю, молодь теж байдужою не залишається”.
Це історії трьох львівських десантників – Тараса Крупача, Володимира Юсиповича та Дмитра Савона, які від початку війни беруть участь у російсько-українській війні. Їхні життєві історії до збройного конфлікту різні, але усіх їх об’єднав ворог на східних теренах України. Зокрема, в боях за Луганський аеропорт. Отже, ці військові знають, коли буває по-справжньому важко і нестерпно, як попри те не втрачати оптимізм та що таке патріотизм. За час війни хлопці були поранені та відзначені державними нагородами. Але й нині продовжують військову службу.

Тарас Крупач: “У нас ще нічого не закінчилось, не можна розслаблятись”

80-та бригада базується у Львові. Десантники брали участь у звільненні Слов’янська, виконували бойові завдання в районі Георгіївки, Хрящуватого, Красного, Переможного. Окремою сторінкою в їхній історії є оборона Луганського та Донецького аеропортів.
Лейтенант Тарас Крупач з позивним “Тара” з перших днів перебував в зоні АТО. Був поранений, а після довгої реабілітації повернувся на службу. Зокрема, нещодавно повернувся із зони проведення ООС, поблизу населеного пункту Широке. Його історія зі службою в ЗСУ почалась ще за кілька років до війни.
“Свою, скажімо так, військову кар’єру я розпочав ще у 2009 році. Після закінчення навчання в університеті пішов на строкову службу тоді ще у 80-ий аеромобільно-десантний полк. Пройшовши службу, демобілізувався, а у 2012-ому підписав контракт із ЗСУ і повернувся в бригаду. З першого дня брав участь в обороні Луганського аеропорту і у звільненні багатьох населених пунктів. 27 серпня 2014-го при спробі штурму населеного пункту Хрящувате розвідувальними підрозділами Росії був поранений. А вже 31 серпня при останніх штурмах Луганського аеропорту мене успішно евакуювали із зони бойових дій”, – пригадує військовий.
Далі Тарасові Крупачу провели операцію на нозі, після чого він проходив тривалу реабілітацію. Лікарі не давали ніяких передчасних позитивних висновків, чи зможе він надалі повноцінно ходити. Проте він зізнається, що у будь-якому разі налаштовував себе на повноцінне життя. Бо, каже, усі перешкоди у нас в голові.
Під час зустрічі з молоддю військовий згадав один із найбільш емоційно важких моментів пережитих у війні: “Напередодні Дня Незалежності телефонний зв’язок у нас взагалі був відсутній. Ми не розуміли, що відбувалось за межами нашого колективу. Хіба що контактували по раціях. Пригадую, в цей час наші бійці були позитивно налаштовані на передових позиціях, була непогана динаміка звільнення населених пунктів і думали, що йде до закінчення. Ми були практично у центрі Луганська, і ця область була майже в нашому оточенні. А потім проїхав перший гуманітарний конвой, який не дозволяли перевіряти. Після чого почалися великі проблеми. Та ніколи не забуду саме 26 серпня 2014 року в Хрящуватому. Був масований артилерійський обстріл, по рації чую голос із іноземним акцентом, яким вимовляють мій позивний. Психологічно почали тиснути через сім’ю і казали здаватися. Водночас прибігає наш військовий і пояснює, що одного з наших взяли в полон і забрали рацію. Та тоді вирішили вести бій із ворогом, ми вистояли в ньому. Я вірянин і вірю, що нас тоді Бог оберіг! А наступного дня я отримав поранення. Міна вибухнула у п’ятьох метрах від мене. Заповзаю за БТР і бачу, що нога поранена. Мені пощастило, що на правому коліні був наколінник, бо на лівій нозі його не було. Осколок попав в наколінник і, на щастя, не зачепив кістку. Близько п’яти днів я пролежав з пораненням на передовій, мене не могли евакуювати, і я вже був за крок до ампутації ноги. Але попри усе я не втрачав віри у добре. Вісім місяців проходив непросту реабілітацію і заново вчився розгинати свою ногу”, – ділиться спогадом з передової Тарас Крупач.
З-поміж іншого у зверненні до студентів, які були на зустрічі, військовий виділив, що строкова служба і армія не для кожного. Проте, на його думку, кожному чоловіку бодай варто спробувати службу в ЗСУ: “Я точно знаю, що  таким чином ви знайдете завзятих друзів. Армія для вас буде чимось новим у житті і в певний момент доведеться вийти із зони комфорту. Проте ви загартуєтесь як чоловік і навчитесь простих, але водночас необхідних речей: як поводитися зі зброєю чи надати першу медичну допомогу. Тому що у нас ще нічого не закінчилося, розслаблятися не можна. Ви – майбутнє нашої країни. Серед вас є люди, які займатимуть високі посади і приноситимуть користь для України. Тож вчіться, поважайте себе і все у нас буде добре. Вірю, що краще попереду”.

Володимир Юсипович: “Кожен чоловік по життю – воїн і захисник”

Капітан Володимир Юсипович цілеспрямовано хотів служити у десантно-штурмових військах. У 2009 році, у 16-річному віці, Володимир вступив у вищий військовий навчальний заклад. Після закінчення навчання його мрія здійснилась, і він потрапив на службу у 80-ту десантно-штурмову бригаду. У 21 рік його призначили заступником командира батареї по роботі з особовим складом і дали у підпорядкування 58 осіб. А в листопаді 2014-го він вперше потрапив у зону АТО.
“У вересні 2014-го одні хлопці відходили із позицій захисту Луганського аеропорту. А у жовтні виїхав другий наш ешелон задля підтримки їхнього відходу. Ми закріпились у місті Щастя. Досі це місто як лінія розмежування. Отже, на кінець 2014 – початок 2015-го почалась так звана окопна війна. Всі стоять на своїх позиціях, і підрозділи артилерії артилерійськими атаками знищують опорні позиції противника”, – згадує Володимир Юсипович.
Він додає: “Військові розуміють, що основне їхнє завдання – захищати державу від зовнішнього агресора. Мене змалечку виховували так, що кожен чоловік по життю – воїн і захисник своєї домівки, села, міста і, зрештою, всієї країни”.
За час перебування на сході України він пригадує ставлення цивільного населення до українських воїнів. Каже, воно було дуже різним: одні благословляли, інші – проклинали.
“Пригадую, як підійшов до нас мешканець зі Щастя, аби взяти борщовий набір. Після того як він його отримав за декілька кроків навздогін кричав нам, що ми вбивці. І це непоодинокі випадки. Більшість залишаються вороже налаштовані до нас. Люди не винні, вони стали заручниками ситуації”, – резюмував Володимир Юсипович.

Дмитро Савон: “Варто пам’ятати усім, що країна – це ми”

Лейтенант Дмитро Савон із позивним “Рибак” теж з перших днів перебував у зоні АТО у складі 1-го десантно-штурмового батальйону будучи тоді ще сержантом. У ЗСУ він уже служить 17 років, перебуваючи на різних посадах – від солдата до командира зводу.
“Військову службу починав з 2001 року. Призвали на службу тоді ще у 80-ий полк, який базувався у місті Києві. У 2003-ому підписав контракт і приймав участь у миротворчих операціях в Косово, Іраку. Далі з 2014 року  зі своїм підрозділом виконували бойові задачі у східних областях. Зокрема брали участь в обороні Луганського аеропорту. У переддень, 31 серпня, коли військові залишали руїни аеропорту був поранений. Після лікування повернувся в стрій. З останніх гарячих моїх поїздок на схід – це поїздка у 2017 році в Піски”, – зазначає у розмові Дмитро Савон.
З його слів, реабілітуватись військовим допомагає сім’я і час. А ще захоплення, як от рибалка. “Насамперед важко сім’ям військовим, які від дзвінка до дзвінка чекають з передової хоч якоїсь звістки. Але варто пам’ятати усім, що країна – це ми. Нині одні депутати при владі, а завтра інші. Вони в будь-який момент можуть залишити все і виїхати за кордон. А нам тут жити”, – зазначив Дмитро Савон.
Після зустрічі з бійцями 16-річний студент Львівського автомобільно-дорожнього коледжу Михайло Лутчин зізнається нашому виданню, що вражений історіями львівських десантників. Та, каже, що не вперше відвідує подібні заходи. “Я насправді вражений історіями хлопців-військових, які пройшли війну. Зокрема тими умовами, в яких їм доводилось і доводиться воювати. Вражений, що людина може пережити на війні. Та поміж тим у мене це викликає ще більше бажання служити в українській армії”, – підсумовує зустріч студент Михайло.
Додамо, що такі зустрічі з бійцями із різних підрозділів запланові й надалі, щочетверга у приміщенні Львівського обласного молодіжного центру, що на вул. Винниченка, 12. Кожен охочий може долучитись.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9107 / 4.44MB / SQL:{query_count}