“Волонтерство – це місія. Це і моя місія”

Мирослава Дейнега, волонтерка зі США, – про допомогу бійцям та інтернатам, згуртованість та плани повернутися додому в Україну

фото: Олександр Березко
П’ять років поспіль вона допомагає українським бійцям – мужнім чоловікам, які тримають для нас небо. Вона 20 років поспіль живе на іншому континенті. Та з початком війни на сході України, з весни 2014-го, у життя Мирослави Дейнеги увійшло таке слово як “волонтерство”. Каже, що їй жодного разу не опустилися руки. Навпаки, волонтерство щоразу дає ще більше й більше енергії та нових сил.
З Америки вона допомагала батальйону “Свята Марія”, 95-ій та 72-ій бригадам. Товаришує з бійцями. Перебуваючи у Львові, відвідувала з друзями військовий госпіталь, зустрічалася з бійцями, які повернулися з полону. Та не лише військові отримують поміч від нашої співвітчизниці – вона матеріально допомагає й українським інтернатам та сиротинцям. Окрім цього, пані Мирослава пересилає ще й одяг і взуття для малозабезпечених сімей на сході нашої держави.
У США вона працювала в медичній сфері – була помічником лікаря. Перед тим 10 років працювала у перинатальному центрі у Львові. Мирослава Дейнега – жінка неймовірної енергетики: світла і щира, добра та позитивна. “За характером я така, що не можу пройти повз чуже горе. Завжди була небайдужою. Люблю допомогти. Якщо бачу, що хтось потребує допомоги, а я в силі допомогти, то звісно, що допоможу”, – зазначає у розмові з “Львівською Поштою” Мирослава Дейнега.
Жінка має чимало подяк від бійців, яким допомагала і допомагає. “Хтось скаже, а що таке подяка, мовляв, це папірець… Та ні, ці подяки від бійців мені приємні та дорогі”, – з гордістю зазначає співрозмовниця.

Для пані Мирослави важливо, аби в Україні був мир і спокій, щоби було менше хворих дітей і дорослих. “Молюся, щоб в Україні мир, аби наші хлопці не гинули”, – каже волонтерка.
У червні Мирослава Дейнега як медик долучилася до прекрасної акції – третього етапу арт-проекту “Ангели надії”. Медики з нагоди професійного свята разом з іконописцем Левком Скопом малювали на ґонті ангеликів. Кошти від їх продажу скерували на лікування хворої дружини бійця.
А перед тим, у травні, на благодійному аукціоні у Домі Франка пані Мирослава придбала ангела надії, якого намалювала її товаришка, волонтерка Марія Петришин. Як писало видання, кошти з цього аукціону скерували на придбання оптики для військових.
“Ангелик Марії дуже веселий. Такий самий, як наша Марічка. Цей ангелик на ґонті поїде до США, де я зараз мешкаю, і він завжди буде зі мною. Свого часу ми з Марією працювали у перинатальному центрі. Тепер нас об’єднала війна, і ми є волонтерами. Перемога буде за українськими бійцями!” – зазначала у травні “Львівській Пошті” Мирослава Дейнега. – Загалом “Ангели надії” та благодійний аукціон у Домі Франка – дуже гарний і світлий захід! Певна, що таких заходів варто робити якомога більше. А бійцям зичу, аби їхні ангели-охоронці завжди були поруч, мужності їм, добра, а найголовніше – щоб вони були здорові”.
– Ви багато років займаєтеся волонтерством. Скажіть, будь ласка, з чого розпочалася ваша історія волонтерства?
– Хоча зараз і живу у США, та Україна – це моя батьківщина, це моє рідне. У 2014-ому, коли розпочалася війна, було дуже важко з цим змиритися. Розуміла, що потрібно підтримати українців у важку хвилину. Тим паче, у перші місяці війни українським військовим так багато чого бракувало. Україна не була готова до війни.
У місті Філадельфії (штат Пенсільванія), де я тепер живу, кинула клич по людях, аби ми всі разом допомагали, чим можемо. Люди швидко зорганізувалися. Хтось допомагав грішми, хтось – одягом і взуттям, інші приносили вітаміни. Так у 2014 році розпочалося моє волонтерство. Спершу збирали між товаришками, потім долучалися й інші українці. Приносили речі до мене додому, опісля я сортувала і відправляла їх посилками до України. Волонтерю й досі. Хоча військові вже краще забезпечені, та поміч їм потрібна. Ані на місяць волонтерство не зупинялося. І я буду продовжувати робити це й надалі. З часом ми почали збирати необхідне й для дитячих інтернатів та сиротинців, а також для людей і дітей зі сходу, які потребують одягу і не тільки.
– А чи пам’ятаєте ви той день, коли застановилися, що будете допомагати українським бійцям на сході? Можливо, це був сюжет на телебаченні, чи вам хтось зателефонував і розповів про події в Україні?
– Так, звісно пам’ятаю. Спілкувалися у соцмережі Фейсбук із рідними з України. Ця розмова і підштовхнула мене до того, що буду допомагати військовим, які боронять Україну.
– Можливо, хтось із рідних у той час був на війні?
– З рідних – ні. Був син однієї знайомої у батальйоні “Свята Марія”, якому я допомагала, чим могла. Відсилали і одяг, і термобілизну… Збирали гроші – я на своїй сторінці у соцмережі Фейсбук завжди писала звіт скільки зібрано і на що витрачено гроші.
– Чи почули вас українці у Філадельфії?
– Спочатку почули, за що всім, хто відгукнувся і допомагав, щира подяка. Кажу про 2014 – 2015 роки. Згодом уже менше людей стало долучатися.
Окрім збору грошей на потреби бійців, ми разом із товаришками продавали випічку, яку самі й спекли. Де і коли? Скажімо, під час перерви на концертах “Вар’яти-шоу” Сергія Притули в українському центрі у Філадельфії. На інші заходи варили борщі та пекли пиріжки – всі кошти також згодом перераховували на потреби бійців.
У Філадельфії живе дуже багато українців. Точної кількості не знаю, та є цілі райони, де мешкають наші співвітчизники. Є українські церкви, зокрема я ходжу до церкви святого Михаїла. Наші співвітчизники зазвичай збираються разом в українському центрі, де відбуваються українські забави.

– На вашу думку, чому українці в Америці спершу активніше допомагали, а згодом цей запал спав?
– Напевно, почали розчаровуватися у нашій українській владі. Люди сподівалися (як в Україні, так і у США), що буде краще, що АТО таки закінчиться. Але… Та й люди у США почали розчаровуватися. Я в силу свого характеру руки не опустила і не розчаровувалася.
Ба більше, згодом ще активніше стала займатися волонтерством. Мова про допомогу українським інтернатам та допомогу пораненим у госпіталі. Коли приїжджаю до Львова, то разом із Марічкою Петришин, Ігорем Коцюрубою, Ігорем Стефанюком відвідуємо поранених бійців у госпіталі.
– А чого покинули Львів і поїхали свого часу до США?
– Колись у Львові працювала старшим анестезіологом у перинатальному центрі, що на Джорджа Вашингтона. Потім поїхала до США за програмою обміну досвідом, залишилася там. У грудні буде вже 20 років як живу у США разом із двома доньками. У планах – повертатися до України. В Америці діти здобули хорошу освіту і тепер, як кажуть, мають сильний фундамент під ногами.
– Зараз чимало українців навпаки хочуть емігрувати, зокрема й до США. А чому ви не хочете залишатися у США? Певно, тягне додому…
– Дійсно, так і є! Тут все рідне і все таке близьке! На Львівщині живе моя мама, сестри, брат – тут уся моя родина. Саме моя сестра Руслана, яка живе у Городоцькому районі, першою у нашій родині почала волонтерити. У селі вона однією з перших стала волонтером. Сестра збирала жінок зі села, і вони ліпили вареники для бійців. Також у селі люди збирали крупи, закрутки, засоби гігієни і згодом відправляли хлопцям на схід.
– Коли в людини добре і чуйне серце – це велика Божа ласка. Це і про вас. Зазвичай волонтерство дає сили. А вам?
– Звісно, що дає сили. Це така позитивна енергія. І чим більше допомагаєш, тим більше є цієї сили. Люблю життя і люблю людей!
– Прошу сказати, чим життя в Америці відрізняється від життя в Україні?
– У США, згідно з конституцією, кожна людина захищена. Скажімо, коли ти потрапляєш у лікарню, ти захищений, бо маєш страхівку. Коли це малозабезпечена людина, вона також має страхівку – від держави. В Україні цього немає.
Коли в Україні вихідні, то майже нічого не працює. У нас на Різдво і на День подяки по одному вихідному дню і все. В Україні, як на мене, дуже багато вихідних. Це розслабляє людей.
У США треба багато працювати. Втім, як ти працюєш, то маєш все. В Америці пенсіонер – це забезпечена людина. В Україні, на жаль, про пенсіонерів такого не скажеш. Навпаки, часто саме ці люди заледве зводять кінці з кінцями. Попри це, в Україні сильні та вольові люди. Наша нація дуже сильна і працьовита.
– Бійці та люди, яким ви так активно допомагаєте, дякують вам. А кому б ви хотіли подякувати у житті?
– Своїм батькам, Богу та справжнім друзям, зокрема близькій товаришці волонтерці Марії Петришин, з якою ми знайомі ще з часів роботи у перинатальному центрі. Насправді друзі – це велике щастя. Щаслива, що маю таких добрих друзів, як Андрій Посікіра та Ігор Стефанюк.
– Війна, яка триває вже п’ятий рік поспіль, забрала так багато життів і покалічила дуже багато українських чоловіків, але водночас вона дуже згуртувала українців. Війна показала багато світлих і добрих людей. Які маємо уроки зробити з цього нелегкого випробування для держави?
– Мусимо триматися разом і допомагати тим, хто потребує нашої допомоги. Країну потрібно змінювати до кращого, до світлішого. Добре, що в країні є так багато волонтерів, які стали опорою для бійців, які є допомогою для малозабезпечених, для інтернатів. Певна: волонтери ще багато можуть зробити для України. Це рушійна сила! Волонтерство – це місія. Це і моя місія.
– Пані Мирославо, бажаю вам сили і Божої підтримки у вашій місії! І щоб на вашому шляху зустрічалося якомога більше світлих і добрих людей!
– Щиро дякую!
– Ви жінка, яка завжди посміхається. Що в житті вас так окрилює?
– Життя! Люблю життя, людей, природу. Тішуся гарному і світлому. Звісно, буває і сумую… Це життя. Я дуже емоційна і чутлива людина. 
Розмовляла Ірина Цицак
Марія Петришин, волонтер:
– Тішуся, що маю таку справжню і щиру товаришку! Дякую, що Мирося є у моєму житті. З нею знаємося і товаришуємо дуже багато років. Мирося надихає усіх, хто поруч, вона ніколи не опускає рук. Живучи за кордоном, вона ні на хвилю не забуває, що в Україні п’ятий рік триває війна. Таких світлих і добрих людей зараз дуже й дуже мало. Мирося завжди безкорисливо допомагає тим, хто цього потребує. Тішуся, що Мирося планує повертатися в Україну. Ось зараз, повернувшись зі Львова до США, вона могла би поїхати до океану відпочивати, але знаю, що вона готує чергову партію допомоги. І вона, і я розуміємо, що не можна зупинятися, поки не закінчиться війна. Важливим є об’єднання! Разом мають бути сильні духом люди, морально сильні люди.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8186 / 4.47MB / SQL:{query_count}